Папа Франциск, його ідея всесвітнього братерства і війни
Андреа Гальярдуччі
Цьогоріч роздуми під час Хресної дороги були присвячені родині. Папа Франциск побажав, щоб хрест на 13-ій станції несли дві жінки, росіянка та українка, які вже були друзями. Це мало засвідчити можливість примирення між народами.
Цим жестом Папа Франциск хотів продемонструвати свій ідеал суспільної дружби, викладений в енцикліці Fratelli Tutti. Для нього це було знаком того, що мир є можливий і що цей мир походить від дружби між народами.
Однак це рішення спричинило широку дискусію. З одного боку є ті, хто критикує рішення, хто підкреслює, що Папа поставив агресора і жертву агресії на один рівень. З іншого боку є ті, хто вважає, що Папа Франциск діяв як пастир, піднімаючись над логікою сили, даючи потужний сигнал про силу Євангельського послання.
Але поза цими дебатами, варто звернути увагу на деякі питання, які, можливо, не були належним чином продумані.
По-перше: жести, для того, щоб стати потужними, потребують історії та змістового наповнення. Їх неможливо вигадати і вони не можуть з’явитися нізвідки. Історія бачила особливі процеси примирення між народами, і Католицька Церква була у цьому головною дійовою особою.
Наприклад, після Другої світової війни польсько-німецьке примирення відбулося за ініціативи польських єпископів, зокрема кардинала Комінека, які хотіли залишити позаду конфлікт і ворожі стосунки з Німеччиною.
Але чому це примирення стало потужним жестом? Тому, що воно мало місце через багато років після закінчення війни, коли було відновлено рівновагу, а загарбники були або вигнані, або перестали бути такими. А також тому, що ініціативу започаткували саме жертви, зважаючи на те, що полякам навіть довелося мати справу з наявністю на їхній території жахливих концтаборів.
Було прийнято рішення сприяти примиренню через важкий шлях усвідомлення та прощення. І це надало події епохального значення.
Дві жінки, які несли хрест, уже деякий час дружать, і вони обидві перебувають в Італії – країні, яка не переживає теперішнього конфлікту. Тому від їхньої дружби можна очікувати демонстрацію того, як росіянка та українка можуть бути близькими за нормальних умов, незважаючи на конфлікт.
Чи може така дружба бути моделлю примирення? Чи натомість існує ризик того, що це є порожнім символічним жестом? Ситуація була б іншою, якби це сталося наприкінці війни, коли спільна присутність двох колишніх ворогів могла б означати початок діалогу. Ризик полягає в тому, що цей жест залишиться жестом заради самого себе, який функціонує як меседж без будь-якого реального впливу.
Друге: недостатньо продумане питання стосується українців. Українці воюють і бачать, як їхніх жінок ґвалтують, а їхні домівки руйнують. Вони не можуть мати відчуття прощення та примирення, оскільки все це ще триває.
Примирення — це шлях, але в жодному разі не є прикладом, яким би доброчесним він не був, який би зміг прискорити евентуальний рух до примирення. Насправді ж, існує ризик протилежного.
Одним словом, зведення разом жертв і катів, можливо, не було гарною ідеєю у цій фазі війни. Тим більше, що кат все ще продовжує свої дії, а жертва не знає, як довго він/вона ще буде жертвою.
Українська Греко-Католицька Церква, Українське посольство при Святому Престолі і навіть нунцій в Україні висловлювали це занепокоєння. Проблема полягає в тому, що примирення з тими, хто прийшов з війною на вашу територію, є складним і не може бути примусовим. Жест не послужить для заспокоєння загострених почуттів. Перш за все, нам потрібні незалежність, свобода і справедливість.
Третій недолік полягає в тому, що Папа, який є пастирем, є також і Главою держави та главою папської дипломатії. Тому кожен вчинений ним жест має глобальний масштаб.
У цьому випадку мова йде про глобальний масштаб жесту Папи. Коли Бенедикт XVI виголосив знамениту Реґенсбурзьку промову – а ми знаходимося в зовсім іншому контексті – усі вказали пальцем на те, що Папа виступив не як Папа, а як професор. Однак зараз у нас є Папа, який служить пастирем, а не Папою, і то в умовах особливо критичної міжнародної ситуації.
Перш за все, в Реґенсбурзі говорилося про віру й розум, у промові, яка була явним ляпасом радше Європі, а не ісламу — як це тлумачили раніше. Сьогодні ми маємо справу з Папою, який, зіткнувшись із війною, пропонує сценарій примирення, який, здається, ігнорує жертву насилля.
Той факт, що Папа взяв на себе роль пастиря, змусило його не слухати частину отари – українську її частину. Крім того, Папа як пастир не врахував глобального впливу його жесту.
Певним чином те, що сталося, є відображенням самого понтифікату. Існують добрі наміри Папи. А потім за ними йдуть деякі рішення, які здаються не до кінця продуманими, і які показують, що нюанси не були враховані. Але тим не менш, ці рішення енергійно захищають люди, які вважають, що наміри пастиря мають перевагу над всім іншим. Але Папа не просто пастир. Він – Папа Римський. І, зрештою, якщо він бере і вживає всі прерогативи Папи-Короля для своїх державних дій, він також повинен думати, що його міжнародний імідж не є і не може бути лише іміджем пастиря.
Андреа Ґальярдуччі — італійський журналіст Католицької інформаційної агенції та ватиканський аналітик ACI Stampa.
Переклад з англійської спеціально для РІСУ Тараса Курильця
