Папа Київський. Як кухар Петро перетворився на владику Павла і створив у центрі столиці державу в державі та філію «русского мира»
Дмитро Бобрицький
26 грудня 2022 року невеселий сивобородий дядько у білій шапці з хрестом та в рясі, з великим медальйоном на грудях — митрополит Павло, записав і виклав на Youtube відео: «Звернення до Президента України з приводу соборів Верхньої Лаври». У ньому він, нервово стискаючи лівою рукою палицю, монотонним голосом поскаржився Володимиру Зеленському, що «у нас» відбирають можливість вести служби в Успенському соборі та Трапезній церкві Верхньої Лаври — тій частині стародавньої київської православної святині, де базується Національний історико-культурний заповідник. Мовляв, термін оренди храмів закінчився, і з 1 січня вони будуть недоступними.
Далі Павло, який у першій частині свого 15-хвилинного спічу старанно ховався за безликим «ми», перейшов до прихованих закидів на адресу глави держави, і почав вживати «я»: я з вами неодноразово говорив у різних ситуаціях, я рекомендував голосувати за вас і так далі.
У цьому моменті виявився справжній намісник Павло, чия скандальна слава ніяк не відповідає його душпастирському образу. Представник українського відділення Російської православної церкви (РПЦ), яка сама себе називає «Українська православна церква» (УПЦ), а у світі відома як «Московський патріархат» («УПЦ МП») він уже кілька десятків років повністю контролює Нижню лавру. І не залишає спроб підкорити собі Верхню. Але це не зробило Павла відомим всій країні. Намісник головного монастиря України є послідовним прихильником РПЦ, відвертим провідником наративів РФ, а також людиною, яка регулярно ставить себе вище за закон, опускаючись до звичайного хуліганства.
Редакція NV поговорила з дюжиною співрозмовників у церковному та експертному середовищі, щоб зрозуміти, як Павло досяг свого нинішнього рівня, які темні справи приховує за стінами Лаври, і в чому секрет його непотоплюваності.
Як Петро став Павлом
61-річний Петро Лебідь народився на Рівненщині, в селі Борбин, у багатодітній родині: у нього п’ятеро сестер і троє братів. Жила сім'я дружно, але дуже бідно.
Доводилося голодувати, а дітям не вистачало одягу, згадувала мати Лебедя у біографічному фільмі, знятому студією Києво-Печерської Лаври у 2002 році. Вона виховувала дітей у християнській традиції, хоча їхній батько навіть не був хрещений. До речі, уже ставши видним представником церкви, Лебідь-молодший обхитрив батька і повінчав його з матір'ю на весіллі сестри.
Сім'я відвідувала церкву потай. «Мені подобався одяг і кадильний дим», — через роки згадував лаврський намісник.
У тому ж фільмі Лебідь із благоговінням розповів, як одного разу йому вдалося непомітно торкнутися мантії сільського священика. Той примовляв дитині: «Колись ти станеш батюшкою і тобі доведеться служити Богу і людям».
Але в юнацькому віці Лебідь подався до технікуму торгівлі, а після повернення з армії влаштувався до їдальні льонокомбінату у Рівному. В іншому фільмі, знятому телеканалом Інтер у 2021 році, митрополит згадував, як вдало тоді піднявся соціальними сходами: «Коли працював у торгівлі, то мене дуже любили — у мене був горошок, майонез, молоко, ковбаси та згущене молоко. Весілля, похорон — усі приходили до мене».
У 1984-му Лебідь кинув прикормлене місце заради навчання у Московській духовній семінарії. Там він був висвячений у диякони й отримав християнське ім'я Павло.
На межі 1980−1990-х ще не існувало «УПЦ МП», а вся мережа парафій в Українській РСР була підпорядкована безпосередньо РПЦ.
Вступ до духовного вишу коштував батькам юного семінариста місця роботи, а багато односельців почали цуратися його родичів.
Але в сімейному колі авторитет Лебедя, якщо вірити тому ж біографічному фільму, лише зміцнився. Більше того, з 1987 року численна рідня почала говорити йому «ви». «Навіть коли ми з матір'ю віч-на-віч, вона звертається до мене на ви», — розповідав нинішній намісник Лаври.
Після закінчення семінарії він повернувся до рідних країв. Місцевий архієпископ Варлаам висвятив його на священника і направив настоятелем стародавнього Успенського храму села Низкиничі.
За словами волинського краєзнавця та релігієзнавця Юрія Велінця, пастирство Лебедя обернулося для місцевої громади серйозною втратою: батюшка наказав знищити у храмі дерев’яний іконостас — той, мовляв, зносився, та й не відповідав канонам російської церкви.
Іконостас справді був старим: його у XVII столітті створив у стилі бароко відомий іконописець Йов Кондзелевич або хтось із його учнів. А заплатив за роботу Адам Кисіль, православний шляхтич Речі Посполитої.
Іконостас спалили, а родинні герби роду Киселів зникли з храму.
Велінець стверджує: фотографії, зроблені у 1990 році, показують, що стан дерева іконостасу був задовільним.
Релігієзнавець переконаний у корисливих мотивах Лебедя: після знищення дерев’яної конструкції з її композиції зникли два мальовничі полотна, що становлять художню цінність.
«Ми припускаємо, що Лебідь міг їх продати», — каже Велінець, посилаючись на висновки своїх колег-краєзнавців.
Виручені «тисячі доларів» амбітний священник, за припущенням Велінця, міг витратити на хабар — щоб отримати посаду настоятеля Києво-Печерської лаври. Інакше, каже експерт, неможливо пояснити стрімке кар'єрне зростання сільського священика: через три роки після події в Низкиничах Лебідь отримав сан архімандрита, а ще через два став намісником Лаври.
Натяки Велінця на хабарництво у Лаврі не дивують отця Володимира Вільде. Він був ченцем Києво-Печерського монастиря понад десять років (до 2010 року), а зараз служить у столичному Богоявленському храмі ПЦУ. Священник розповів НВ: ніхто з лаврських ієрархів не погоджувався звести його у сан диякона безоплатно. Хоча він, мовляв, закінчив Київську духовну академію, і вірою-правдою служив монастирю: працював комендантом у одному з готелів лаври і бачив багато деталей таємного життя ченців.
Вільде швидко дізнався про два «швидкі» способи здобути сан.
Перший — домовитися через юриста з благочинним, своєрідним віцепрем'єром монастиря. І заплатити приблизно $2 тис. за сан диякона або близько $10 тис. за вищий чин священика.
Другий шлях у буквальному значенні лежав через ліжко. Вільде сам був свідком «дивних» відносин тодішнього скарбника Лаври Варсонофія (зараз — намісник вінницької єпархії «УПЦ МП») та якогось юнака, який готувався стати ченцем, що тривали кілька років. «Варсонофій приймав його як свого келійника, — пояснює Вільде, тобто як помічника, належного літнім ченцям. — На жаль, ця практика часто ставала прикриттям для нестатутних відносин».
Вільде утвердився у своїх підозрах, коли хлопець опублікував спільні зі своїм покровителем знімки на яхті у Ніцці. Через деякий час юнак відмовився від церковної кар'єри, але зміг влаштуватися чиновником Київради.
У результаті Вільде, обурений місцевими порядками, залишив обитель.
Тетяна Деркач, релігійна публіцистка, авторка книги «Українська православна церква Московського патріархату в Україні», розповіла NV, що в експертному середовищі Києво-Печерська лавра вважається епіцентром «нестатутних» відносин у церкві. Вона впевнена: СБУ має значний обсяг інформації про подібні звичаї «УПЦ МП», але не оприлюднює її, щоб не кидати тінь на всі християнські конфесії.
Спаситель і збирач
Поява в Лаврі Павла — а відбулася вона в середині 1990-х — стала для монастиря певним чином порятунком. На той момент у святині, якою керував такий собі Йонатан Єлецький, не було ні порядку у господарстві, ні святості серед ченців.
«Павло зарекомендував себе як господарник», — розповів NV Вільде. Крім того, новий намісник поступово вигнав найбільш відвертих «содомітів» — зокрема, отця Меркурія й архімандрита Ахілла.
Останній у 2019-му потрапив до чергового секс-скандалу, оскільки домагався французького студента, який приїхав вивчати до Києва візантійську культуру. Цю історію з коментарями учасників відтворили журналісти ТСН у сюжеті новин.
Павла оцінив і покійний митрополит Володимир, тоді голова «УПЦ МП», пояснив Вільде, за те, що відвойовував Лавру у держави.
Спочатку під монастир передали кілька корпусів і храмів, а також Ближні та Далекі печери. Але з кінця 1990-х Павло почав повертати під контроль церкви всю територію святині.
В одному зі своїх інтерв'ю, яке намісник дав за часів президентства Віктора Януковича, Лебідь зізнався: «Адже ви знаєте, як ми відстоювали кожен об'єкт — ми їх просто забирали, і я цього не приховую. Тож нам передають те, що ми вже фактично маємо».
У 1990 році архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври — той розмістився на 23 га і містить 144 об'єкти — внесли до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Уся її територія ділиться на Верхню лавру — її контролює Мінкульт і там розміщується історико-культурний заповідник, і Нижню. Останню тепер контролює «УПЦ МП». Хоча всі приміщення належать державі, але у 2011-му 75 об'єктів Нижньої лаври Кабмін Миколи Азарова передав у безкоштовне та безстрокове користування «Московському патріархату». Тепер там міститься одразу кілька церковних структур: Києво-Печерський чоловічий монастир із настоятелем владикою Павлом, митрополія «УПЦ МП» з Онуфрієм на чолі, Духовна семінарія та Київська Академія.
Павло зумів виселити із Нижньої лаври навіть райвідділ міліції з Беркутом. Він також забрав приміщення біля взуттєвої фабрики та підібрав сусідні об'єкти — Свято-Микільський лікарняний монастир і козацьку церкву Воскресіння Христового.
«Монахи приходили, зламували замки та приносили туди свої речі. Потім показували рішення про реституцію власності СРСР, але замість дискусії, що повертати, Лебідь робив це напролом. Уся Нижня лавра була віджата наполегливістю та нахабством Павла», — вважає Вільде.
