“Парох Майданеку”. Доповідь митрополита Бориса Ґудзяка на семінарі священиків Західної Європи в Люрді
Як спеціаліст з історії Церкви я досліджував переслідування та підпілля Української Греко-Католицької Церкви у радянські часи. Наша Церква протягом 1946-1989 була найбільшою “нелегальною” релігійною спільнотою у світі. Будучи викладачем в Українському католицькому університеті, читав курси з християнської духовності у час постмодерних культурних викликів. Глибоко переконаний, що новомученики є важливим джерелом у пошуку орієнтирів серед непростих духовних обставин і загроз сучасного і близького майбутнього. Вони перемогли найбільші виклики ХХ століття — радянський і нацистський тоталітаризм — і можуть нам підказати як розв’язати найскладніші духовні та моральні завдання ХХІ-го. Мученики та ісповідники зберегли віру у практично неймовірних обставинах, у яких гігантські системи, що мали майже безмежну владу і абсолютний контроль, намагалися заперечити людську гідність і саме існування Творця. Позбавлені елементарних юридичних та громадянських прав, церковної інфраструктури, зазнаючи нестерпних фізичних та духовних страждань, новомученики зберігали силу, відвагу, радість, повноту надії, смирення і мир. Вони глибоко переживали і випромінювали любов Божу. Якщо вони, перед лицем тоталітаризму і смерті, змогли так жити і свідчити, то хіба ми не можемо?
Один із цих мучеників, Блаженний Омелян Ковч, якого проголосив Блаженним святий папа Іван Павло ІІ 27 червня 2001 року під час свого паломницького візиту до Львова, є особливо актуальним прикладом для священиків.
Ким був Блаженний Омелян Ковч, і що його свідчення може розповісти сучасним священикам?
Щоб відповісти на це питання, варто пригадати історичні відомості про життя цього чоловіка, якого назвали парохом нацистського концентраційного табору Майданека. Він протягом трьох десятиліть був творчим, невтомним і безстрашним служителем, а наприкінці добровільно — з глибоким переконанням та радістю — пожертвував своїм життям, щоб служити іншим, рятувати євреїв та бути разом з тими, хто гинув в таборах смерті. Дозвольте підкреслити кілька аспектів священства Блаженного Омеляна Ковча та запропонувати кілька тез щодо того як саме його свідчення може бути актуальним для священика ХХІ століття.
Омелян Ковч народився 20 серпня 1884 року в мальовничому селищі Космач, поблизу Косова на Станіславівщині. У його родині було багато священиків. Його батько був парафіяльним священиком і мати теж походила з священичої родини. Три сестри Омеляна стали дружинами священиків. Двоє синів Омеляна — Мирон і Сергій — теж стали священиками. Сергій служив в Словаччині, а Мирон — у Детройті, штат Мічиган. Його внук Тарас Ковч, з якими ми разом навчалися в семінарії в Римі, зараз є священиком у Вінніпегу в Канаді (Оскільки у Тараса двоє доньок, то виглядає на те, що священича лінія на цьому етапі завершена).
Після закінчення гімназії у Львові, Омелян Ковч розпочав свою дорогу до священства. Шість років він провів в Римі, будучи семінаристом греко-католицької колегії Сергія і Вакха та навчаючись в університеті папи Урбана при Конгрегації поширення віри. У 1910 році він одружився з Марією-Анною Добрянською, яка стала ідеальною партнеркою у його служінні. Наступного року Омелян отримав Таїнство Священства з рук владики Григорія Хомишина (1867-1945), який і сам став Блаженним мучеником радянського переслідування. Заарештований 1945 року у віці 78 років, після восьми місяців допитів і побоїв, він помер у лікарні радянської в’язниці в Києві, та був проголошений Блаженним папою Іваном Павлом ІІ разом з отцем Омеляном.
Знаємо, що у часи дитинства, навчання в семінарії та свячень Омеляна Ковча, західна Україна була частиною Австро-Угорської Імперії. Складність української історії добре відображена у сповненому непростих моментів служінні отця Омеляна. Впродовж 30 років він як священик пережив австрійське, українське, польське, радянське, нацистське правління, дві світові війни та бачив досвід мігрантів. У всіх цих випробуваннях Блаженний Омелян протягом всього життя намагався бути добрим духовним батьком для греко-католиків, які вважалися другим класом або зазнавали прямих переслідувань. Водночас він заробив репутацію захисника представників інших релігійних спільнот, зокрема поляків римо-католиків і євреїв, за яких він остаточно і віддав життя.
1912 року, невдовзі після свячень, отець Омелян зголосився стати душпастирем для українських мігрантів, які покинули перенаселену та економічно відсталу західну Україну та поселилися на етнічно та релігійно строкатих югославських землях. Він став адміністратором парафії у містечку Козарац (зараз північний захід Боснії та Герцеговини). У цій гірській місцевості, де мусульмани проживали поруч з католиками латинського та візантійського обрядів, він багато їздив, щоб задовольняти духовні потреби розсіяної пастви. Вже тоді його вважали успішним місіонером, який вмів проповідувати, втішати і навертати. 1916 року він повернувся в Галичину і служив сотрудником на парафії до 1919 року. Цього року він став капеланом Української Галицької Армії, яка сформувалася під час революційних подій, що відбувалися внаслідок краху Австро-Угорської та Російської імперій. Отець Омелян був ревним капеланом: він служив Літургії, відвідував поранених і хворих у лікарнях та опікувався воїнами під час боїв. Його знали як доброго посередника у конфліктних ситуаціях, який також вмів підтримувати моральних дух солдат. Іноді його звинувачували у “необережності”, бо, бажаючи бути поруч з солдатами, він не боявся йти на лінію вогню під час бою. “Знаю, що вояк на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить там лікаря й духівника”. Отець Омелян жартував: “Ви ж знаєте, панове, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере”.
Ні українці, ні поляки не мали своєї держави і незалежності протягом ХІХ століття. Українські та польські етнічні землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій (Пруссія також взяла участь у поділах Польщі та Литви, які відбулися в ХVIII столітті). Обидва народи під час і після Першої світової війни боролися за незалежність. Війна між українцями і поляками 1918-1919 року закінчилася поразкою українців. Польща, Чехословаччина, Латвія, Естонія і Литва змогли стати незалежними державами після падіння Австро-Угорської та Російської імперій. Україна, однак, зазнавши багатьох десятиліть жорстокого іноземного тоталітаризму, змогла здобути незалежність лише 1991 року.
Щоб зрозуміти обставини Церкви і новомучеників в Україні, важливо знати, що у ХХ столітті за різними оцінками майже 12-15 мільйонів мешканців на її території були вбиті чи зазнали неприродної смерті під час двох світових воєн, стали жертвами радянського і нацистського режиму та їхньої політики винищення, включно з Голодомором — диявольським штучним голодом, який організував Сталін у 1932-1933 роках та Голокостом. Припускають, що з1914 до 1945 року загинули кожен другий дорослий чоловік та кожна четверта доросла жінка[1]. Україна стала ареною, на якій відбувалися основні битви обох світових воєн з їхніми величезними жертвами серед військових та насиллям супроти цивільних. Її народ пережив ленінський червоний терор та голод після Першої світової війни. Систематичні сталінські чистки політичних лідерів, партійних активістів, науковців, релігійних очільників, військових, і навіть музикантів (кобзарів), що розпочалися в 1920-х та тривали до Другої світової війни, та етнічні чистки і примусові депортації після війни ще більше підвищили рівень смертності і людських страждань.
Українські жертви складають десяту частину приблизно 180 мільйонів жертв у цілому світі, які спричинили війни та політика людиновбивства тоталітарних режимів минулого століття[2]. Жорстокість та смерті цього століття глибоко увійшли в особисту історію кожного українця. У Європі не було жодного іншого народу, крім євреїв, який би зазнав такої великої втрати[3]. Саме з такими обставинами стикнулися новомученики, і саме їх вони перемогли.
Через те, що в Радянському Союзі про більшість з цих звірств, зокрема про Голодомор, не можна було говорити публічно і навіть приватно, ця травма досі не осмислена, жертви не оплакані, жорстокість і кривди не прощені, а психологічні та духовні шрами не зарубцьовані. Самі соціологічні, психологічні та духовні наслідки цих історичних подій і їх сприйняття в українському суспільстві досі вповні не досліджені. Однак є одна певна річ. Дискусія про кожен з аспектів суспільного життя в Україні, включно з пострадянським церковним життям, завжди має враховувати базовий антропологічний вплив сучасного тоталітаризму та його насилля над людиною. Краще, ніж усі інші фактори, він допомагає пояснити динаміку, що лежить у основі сучасних явищ та тенденцій у людській поведінці. Наприклад, це може пояснити світогляд та проблеми наших мігрантів у Європі.
Такий історичний контекст допомагає нам зрозуміти героїчне служіння та свідчення Блаженного Омеляна Ковча. Після того як закінчилася польсько-українська війна, у 1922 році його призначили на парафію в Перемишляни. Це містечко, як і більшість тодішніх галицьких міст складалося з євреїв, поляків та українців. У міжвоєнний період отець Омелян розвинув живе душпастирство, яке включало багате літургійне життя, культурницькі заходи і багатогранну соціальну роботу. Польська влада, яка здійснювала відкриту політику полонізації та латинізації українського населення Галичини, почала переслідувати динамічного і правдомовного душпастиря. За різними звітами протягом 1925-1934 років поліція проводила обшуки в його домі 40 разів. Багато разів його заарештовували і утримували під вартою та піддавали допитам. Будучи непохитним і сміливим у своїх переконаннях, публічно захищаючи свою принижену паству, Блаженний Омелян так само був відомий завдяки душпастирській відданості та тактовності, чутливості до важкого становища слабких та вмінню бути миротворцем.
Обивателі, проходячи попри скромне приходство казали: «Над цим домом чувають ангели». У родині Ковчів було шестеро своїх дітей, і незважаючи на скромні статки, у домі о. Омеляна та їмості Марії-Анни постійно знаходили прихисток сироти та інші діти, що страждали від крайньої убогості. Усі знали, що ці особливі гості отримують кращу їжу та одяг, аніж рідні діти Ковчів. Блаженний Омелян з уважністю ставився до бідних і допомагав їм матеріально і духовно. Чутки про його чесноти ширилися.
Греко-католицький парох Перемишлян не лише був унікально активним душпастирем. Він також вмів глибоко осмислювати речі. Не будучи науковцем, він все ж мав прекрасну освіту. Крім класичних, знав 5-6 європейських мов, багато читав. О. Омелян уміло поєднував практичний душпастирський досвід та критичний аналіз культурних, соціальних, політичних та економічних явищ. Він систематично і старанно аналізував ефективність місії Греко-Католицької Церкви. Отець віддано любив Церкву і невтомно Їй служив. Водночас він був відкритий на критику щодо недоліків літургійного життя і пасторальної методології греко-католиків.
1932 року він опублікував невеличку книжечку з промовистою назвою «Чому наші від нас утікають?» Якщо взяти до уваги обставини, то дивовижним є вже сам факт, що зайнятий священик з шістьма дітьми та імпровізованим сиротинцем у власному домі, який зазнавав утисків від влади, зумів написати і надрукувати цю книжку. Вона була присвячена темі «відходу вірних» від Греко-Католицької Церкви. Отець Омелян реалістично оцінював процес, який відбувався через вплив секулярних, комуністичних та атеїстичних тенденцій, зростання популярності нових протестантських течій, «сект», як вони тоді казали, та латинізацію, яку пропагувала польська світська та церковна влада всупереч вказівкам Святішого Престолу.
Отець Омелян не намагався шукати «ворога» зовні. Навпаки, він зосередив свою увагу на недоліках літургійної практики та душпастирського служіння власної Церкви. Його критика водночас супроводжувалася пропозиціями чи навіть наполяганням щодо необхідності реформи, яка відбудеться лише через 30 років після Другого Ватиканського Собору — наприклад, перегляд певних літургійних практик або ж правил щодо строгості посту. Він аналізував ці питання, прямо та логічно шукаючи відповіді у тому, що щодня бачив як душпастир. Він володів гострим відчуттям історичного розвитку. Передусім він керувався принципом морального добра вірних. Наприклад, обрахував, що у греко-католицькій традиції є 204 дні утримання і посту, у той час коли у римо-католицькій — 75. Такий тягар виглядав не реалістичним, а тому, на думку отця Омеляна, мав бути полегшеним. Він також пророчо захищав необхідність використання народної мови, а не церковно-слов’янської, під час літургійних відправ.
Важливим елементом книжки отця Омеляна є глибоко особистий і пережитий на власному досвіді іспит совісті священика. Ним книжка закінчується, і на мою думку, його варто використовувати.
Його дружина перенесла неймовірні випробування як добродійка активного душпастиря і громадянина та мати власних і прийомних дітей, що розділила з ним відповідальність за служіння. Напевно парадоксальним для багатьох буде те, що маючи шістьох дітей, о. Омелян зауважував, що краще священикові бути неодруженим.
Геройські якості чеснот о. Омеляна проявилися у перших 30 роках служіння. І вони увінчалися його самопожертвою під час Другої світової війни.
1939 року Радянський Союз окупував Галичину. Відразу ж католики обидвох обрядів почали зазнавати утисків. У той час, коли деякі греко-католики Перемишлян дозволяли собі акти відплати щодо переможених поляків, о. Ковч — жертва утисків та арештів з боку польської влади — суворо докоряв своїй пастві під час проповіді: «Невже ж впродовж 20 років я вас так виховував?! Мені соромно за вас перед Господом Богом».
На усій окупованій території радянське НКВД почало заарештовувати священиків, громадських та культурних провідників. Більшість з тих, що опинилися у в’язниці під час радянської окупації західної України, були жорстоко страчені у останні дні червня 1941 року радянськими військами, які відступали внаслідок бліцкригу нацистів, що розпочався 22 червня 1941 року. Отець Омелян, який разом з двома доньками був затриманий НКВД, дивом врятувався, бо саме у момент арешту розпочалося бомбардування німцями Перемишлян.
З огляду на те, що ті, хто потрапили в каземати радянської влади, протягом 21 місяця окупації зазнали тортур і наруги, та беручи до уваги десятки тисяч вбитих у в’язницях, наступ німців багато хто в Галичині вважав визволенням.
Отець Омелян не поділяв цих ілюзій. Впродовж того як пекло Другої світової війни тривало, і моральне зло все більше увиразнювалося, його християнське свідчення ставало ще радикальнішим. З приходом нацистів відразу почалося винищення євреїв. Отець Омелян просив своїх вірних, особливо молодь, не віддаватися антисемітськимпровокаціям. Одного дня німці підпалили синагогу в Перемишлянах, у якій були люди, закрили двері зовні та оточили будівлю. Представники єврейської спільноти побігли до будинку Ковча, щоб у греко-католицького священика просити про допомогу і захист. Він кинувся до синагоги, де досконалою німецькою і моральною рішучістю та навіть гнівом наказав поліції відступити. Німці були настільки заскочені сміливістю священика, що відійшли. Ковч підбіг до дверей синагоги і почав самотужки витягувати переляканих євреїв з полум’я.
1942 року німці створили в Перемишлянах гетто, з якого відправляли євреїв до таборів смерті. Греко-католицький священик почав продумувати різні стратегії для порятунку євреїв. Досі невідомо, скільки людей йому вдалося сховати і скільком пощастило вижити завдяки продуктам, які він постачав до місць сховку. Чутки про нього як про надійного рятівника і захисника євреїв ширилися миттєво. Багато членів єврейської спільноти почали просити отця Ковча про хрещення, сподіваючись, що це дозволить їх вижити. Хоча священик має обов’язок уділяти Тайну Хрещення у загрозливих для життя ситуаціях, отець Омелян все ж мав сумніви щодо таких Хрещень.
Отець Ковч радився з главою Греко-Католицької Церкви, митрополитом Андреєм Шептицьким (1865-1944). Митрополит, будучи довголітнім поборником міжетнічного і міжконфесійного порозуміння, писав до Папи Пія ХІІ, описуючи страшні звірства, які нацисти чинили супроти євреїв та інших мешканців Галичини та про кривавий конфлікт між польськими та українськими партизанськими військовими загонами.
Своєю публічною позицією щодо німецької душогубної політики митрополит Андрей виявив більше відваги, аніж інші католицькі єрархи окупованої Європи. Він написав безстрашного листа протесту до рейхсфюрера Генріха Гіммлера. Гімлер, будучи вихованим у баварській католицькій родині, однак перейшов на власні неопоганські погляди щодо вищості арійської раси та став головним організатором Голокосту і масових вбивств. Митрополит Андрей також видав душпастирське послання під назвою «Не убий!», у якому він погрожував «Божою карою» кожному, хто «проллє невинну кров» і наголосив, що такі злочинці будуть виключені з церковних Таїнств.
Митрополит розгорнув сміливу, але ризиковану підпільну програму порятунку євреїв та особисто ховав 21 дитину з єврейської громади, включаючи сина головного рабина Львова, у своїх митрополичих палатах. Студитський монастир в Уневі, за шість кілометрів від Перемишлян, де настоятелем був брат митрополита (беатифікований разом з отцем Омеляном Ковчем) та інші монастирі під проводом митрополита стали притулком порятунку 183 дітей. Можна передбачити, що сотні священиків, монахів і монахинь були частиною цієї мережі або знали про її існування, та незважаючи на загрозу смерті, ніхто з них не видав жодної дитини, і всі вони вижили.
Саме у таких обставинах діяв душпастир Перемишлян, і він не відмовив у допомозі своїм сусідам-євреям. Часу було мало, тому отець Омелян почав навчати їх катехизму, і коли кандидати вже знали Символ Віри, він проводив масові хрещення сотень євреїв. Більшість новоохрещених, на жаль, розділили страшну долю всіх євреїв, проте були свідчення, що в ґетто організовувалася маленька групка, яка відкрито визнавала свою християнську віру.
Пастор Перемишляни добре знав, що його відкрите застереження вірним, щоб вони не стали моральною здобиччю нацистської геноцидної політики, та систематичний захист євреїв матиме лише один результату.
30 грудня 1942 року отця Ковча заарештували. Гестапо доправило його до Львова, де в тюрмі на Лонцького він зазнав значних тортур. У в’язниці, незважаючи на страшне приниження, яке він переживав, о. Омелян, який мав 30-річний досвід священства у різних можливих обставинах, став духівником у новому для нього контексті. Загартований випробуваннями та свідченням про Христа перед лицем найгіршого людського варварства, він став утішенням для молодих в’язнів. Митрополит Шептицький, родина, друзі, докладали неймовірних зусиль, щоб визволити його з ув’язнення. Нацисти обіцяли його випустити з умовою, що він обіцяє не захищати і не хрестити євреїв. Священик відповів однозначно: «Закон, який мені залишив Вседержитель такий: «Хрестити во ім’я Отця, Сина і Святого Духа». Немає жодного винятку для євреїв. Кожного, хто хоче прийняти Хрещення, я охрещу за цим законом». У радикальній відданості прикладу Христа, Омелян Ковч вибрав йти на свою Голгофу.
Німці відправили Блаженного Омеляна до концентраційного табору в Майданеку, біля Любліна, де він отримав тюремний номер 2399. Майданек був збудований для 50 тисяч в’язнів. Сотні бараків по 300-700 в’язнів у кожному. Умови були просто жахливими. Отець Омелян був в 13-му бараку. З табору він зумів написати кілька листів, які збереглися. Один з них особливо промовляє:
«Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання. Вони підуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином вони попадуть до вічного міста»…
«Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день, за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними».
З такими переконаннями та відданістю, особистою свободою та відчуттям сповнення своєї духовної місії отець Омелян помер 25 березня 1944 року, три місяці перед тим як Майданек було звільнено від німців. Це сталося 23 липня 1944 року. Серед 80 тисяч людей, що були вбиті в таборі за 34 місяці його існування, було 59 тисяч євреїв. Для багатьох в таборі о. Омелян був духівником. Сьогодні його називають «парохом Майданеку». 9 січня 1999 року Єврейська рада України оголосила його «Праведником України». До беатифікації 2001 року отець Омелян Ковч був майже незнаним, але зараз є прикладом для священиків і вірних. 24 квітня 2009 року Синод єпископів Української Греко-Католицької Церкви проголосив Блаженного священномученика Омеляна Ковча заступником священиків нашої Церкви. Проща до Перемишлян щороку збирає священнослужителів нашої Церкви з різних куточків України. Варто і нам на поселеннях зберігати пам’ять про Блаженного Омеляна і брати його за приклад.
17.10.2019
[1] Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної української нації XIX-XX ст. [Навч. посібник]. – Київ: Генеза, 2000. С. 102
[2] Zbigniew Brzezinski, Out of Control: Global Turmoil on the Eve of the 21st Century (New York, 1993), chapter entitled “The Century of Megadeath,” pp. 7–18.
[3] Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної української нації XIX-XX ст. [Навч. посібник]. – Київ: Генеза, 2000. С. 102
Митрополит Борис (Ґудзяк)
