Рецензія на книгу Катерини Пекур та Мії Марченко “Діти вогненного часу”
Сучасна українська художня література містить багато джерельного матеріалу для релігієзнавчих досліджень, відображаючи цікаві процеси серед явищ релігієзнавчого інтересу. Але в окремих творах цей матеріал не просто концентрований, а й свідчить про винятково важливі, знакові феномени, буквально прориви у розвитку традицій, та є цінним для вивчення сучасних трансформацій релігійних уявлень і пов’язаних з ними ідентифікацій та світоглядних зрушень. Таким є роман Мії Марченко і Катерини Пекур “Діти вогненного часу”, що вийшов із друку на початку вересня 2024 р.
Мені пощастило спостерігати за народженням цього твору з початку березня 2022 р. (а цим періодом і починаються події у ньому), оскільки одна із співавторок, Катерина Пекур, вже давніше була моєю ФБ-френдесою, й вона також залишилась вірною нашому місту і регулярно писала свої враження від Києва воєнного. Тож я читала відповідні її дописи, їх обговорення, і брала у них зацікавлену участь. Слід зауважити, що Катерина проникливо відчуває автентичний Київ з його стародавнім спадком уявлень, традицій та легенд, і вже не перший рік вони присутні у її творчості (як і у творчості співавторки рецензованої книги, Мії Марченко, котра відзначається тим самим). Такий бекграунд авторок дозволив їм побачити і талановито описати автентичний Київ із його химерними складовими, але без “булгаківщини” — з його рідними, сродними проЯвами, мешканцями різної природи.
Київ “Дітей вогненного часу” населений його дітьми, кожен рід яких є надзвичайно цікавим об’єктом релігієзнавчих досліджень, даючи свідчення про непроминальну присутність релігійно вмістних ідентифікаційних уявлень про світ навколо, його мешканців і його цінності, загрози й перспективи. Сюжет розгортається у перші дні повномасштабного вторгнення РФ у Києві, на вокзалі, поблизу та в сусідніх районах, і у “зворотньому боці” міста, що існує паралельно з явним, населений різними духами (частина з яких взаємодіють з людьми) та недоступний у звичайних ситуаціях звичайним людям, проте — настала ситуація незвичайна...
Попри насиченість персонажами різних релігійних систем (від архангела Михайла до мавок і повітруль, домовиків та водяників, потерчат і відьом, злиднів та блудів, і до легендарного Змія Горинича та сонма нових духів), співавторки книги не педалюють їх оцінок інакше, ніж з огляду на їхню можливу користь чи шкоду людям, Києву, всім його мешканцям та природі (а також і у більших масштабах — Україні, всьому доброму світові). Всі ці персонажі існують та взаємодіють між собою, здавна — з киянами, а тепер — ще й з українськими дітьми в евакуації, без міжрелігійних суперечок чи міжрелігійного протиборства: всі зайняті особистими та радше локально-груповими відносинами та справами виживання й опору ворогам, внутрішнім (які не обов’язково такими незмінно лишаються) та зовнішнім, які вже точно не надаються на переконання.
Співавторки дуже слушно і вдало не торкались протиставлення героїв саме за релігійними ознаками чи наголосу на кращості, більшій підхожесті тої чи іншої релігії (як це буває, зокрема, в художній літературі не без певної апологетики з боку авторів, орієнтованих на ту чи іншу релігію або конфесію). Натомість ці герої особливо цікаві тим, що демонструють широку панораму сприйняття персоніфікованих втілень різних релігійних, міфологічних персонажів з боку сучасної людини серед сьогоднішньої нашої дійсності. Фактично застосований контекстуальний підхід та дотриманий принцип міжрелігійної толерантності (досить типовий для Києва й України загалом).
Наголошу найбільш прикметні представлення: аніматично потрактовані стихійні сили Києва (річки, струмки, вітри тощо) так само, як і у релігійних віруваннях наших предків, утилітарно спроможні, мають свої характери та схильності (радше до добра чи зла, допомоги чи сваволі, ситуативно чи стратегічно), з ними можна пробувати домовлятись, задобрюючи, поступаючись, маніпулюючи, або й обманюючи. Однак авторки вносять у сприйняття духів і певне новаторство: так, хоч наявність згадуваного у книзі певного договору між людьми та духами, можливо, і зустрічається у язичницькому контенті, однак туди “вноситься” пункт про можливість для духів змінюватись — тобто, зокрема, приймати вигляд, а подекуди й функції інших духів, і навіть освоювати нові поля діяльності серед сьогоднішніх локацій та обставин.
Принаймні частина з духів наділяються, окрім традиційних, також і уповні сучасними характеристиками та прикметами, використовують певні сучасні речі та просунулись у своїй розумності й обізнаності. Деякі змінюються, пристосовуючись до нових можливих жител і занять: так, домовики стали вагонниками, водяники поселяються у водогонах і доглядають поїздні баки. Деякі — як от дух струмка Кадетський гай — не вважає соромним з власної охоти працювати на мийці поїздів, і що більше — допомагати захисникам Києва, ще й підбивати на те саме приміських “колег”. Ті ж природні духи, що гніваються на людей — озлобляються не через зміну їх релігії чи відхід від будь-якої, а через конкретні, шкідливі для стихій природи та неї самої людські дії. І мудріші персонажі так чи інакше співпрацюють з людьми, розрізняють їх дії свідомі, вимушені (зокрема, колишньою колоніальною залежністю) й такі, які ведуть і до користі, хай, можливо, й не без збитків, а також і розуміють, що життя неможливе без змін, розвитку, що минуле — не повернути, а майбутнє — можливо творити лише разом всім тут сущим.
Дуже цікаві у химерному Києві духи, котрі переселились сюди з інших країв з тамтешніми людьми або й самостійно. Це — німецькі кобольди, що чесно працюють на людському вокзалі, допомагаючи порядкувати на коліях — тепер вони називаються колійники і людські майстри їм віддячують дарами. Це також колоритний персонаж мишвертень — поляк-книгогриз із знищеного Кременецького ліцею, колишній доглядач спалених стародруків бібліотеки на Володимирській, що знає ціну російським імперцям та став українським патріотом, вірним Києву. Такі оригінальні знахідки співавторок логічно доповнюють химерний легендаріум Києва, де здавна зріднились з цим містом прибульці з сусідніх європейських країн. Примарний майстер гешефтів та големів, що пройшов через Бабин яр, нікого не здивує у Києві, а от одна з авторитетних духів — королева Завокзалля — ромка, певна несподіванка, що дотепно посаджена опікуватись земними шляхами й користується магією дзеркал.
Відьми і полудниці, мавки і потерчата, блуди та злидні, повітруни й повітрулі живуть та діють у химерному Києві аналогічно, як і в інших куточках України. Однак і серед них частина зустрічає виклики сучасності: так, одна з повітруль за дорученням, а швидко і з особистою симпатією, допомагає українському пілоту Привиду Києва, котрий відчув її присутність навіть до того, як сам втратив тіло, але радо згодився і без нього літати примарним літаком, щоб продовжувати нищити ворогів. Людям допомагають битися з російськими нападниками і поляк-книгогриз, і дух струмка Дубогай, і та ж королева Завокзалля-ромка, власне, поступово й інші духи встають на цей герць.
Але найбільш вражаючим є, безперечно, спілка двох найсильніших у Києві — опікуна міста архангела Михаїла, архистратига всіх ангельських воїнств, та стародавнього киянина Змія Горинича, ревнивого до зайд-руйнівників на свою вотчину. Архангел Михайло описаний як верховний на Київському престолі, здатний дарувати свої обереги, які додають страшну силу обдарованим духам або дозвіл та здатність їм діяти поза межами їхньої звичної “компетенції” та перебування. У час же Лиха російської навали Михайло та Горинич “разом посіли престол Київський, щоб ефективніше притистояти ворогові”. Змій Горинич — це дух Києва великої потуги, що вбирав у себе всі інші подібні міські сили, й він представляється природним бійцем, що тепер: “... з людьми, живими і спочилими, під Містом вартує. Б’ється, воює, він це любить”. У кульмінаційний момент битви за Київ Михайло і Горинич билися за нього разом наче один воїн: у київському небі “Архангело-Змій хижо вишкирявся посеред хмар, розрубував хвостом, рвав зубами і протинав списом страшні мацаки Лиха, що тягнулись до сплячого Міста”.
Співавторки своєю книгою з’єднали часи та сенси Києва як державотворчої столиці розмаїтої духовної плідності та твердині творчої цивілізації — відроджуючи й розвиваючи старокиївські легенди саме так, як для них логічно (стверджую це як нащадок старокиївського роду, що в дитинстві чула від старших родичів подібні трактування старокиївських переказів). К.Пекур та М.Марченко розгледіли та винесли у популярне поле широкого загалу природні для київської автентики уявлення про включеність у справи людей всіх сил, що сродні з духом Києва, на чолі з тими, що історично стали серед них парадоксально-закономірною парою. У час, коли вирішувалась доля міста, всі у ньому сущі так чи інакше звертались за допомогою до цих сил, і співавторки знайшли влучні цьому формулювання, де кожне слово — на своєму належному місці: “Славний войовниче, захиснику Києва! Ти — плоть від плоті цієї землі, кров від крові, борони наше місто! Тобі — наша сила, тобі — наша воля, тобі — наші життя, щоб тривало життя. Стій в обороні цієї ночі...” — промовляли трави і пагорби, і Змій живився цією силою.” “Архангеле Михайле, захиснику Києва, вбережи мене і мою родину! Архангеле Михайле, славний войовниче... стій в обороні з гострим мечем проти всякого ворога. Збережи наше Місто!” — молились люди, й Архангел живився цією силою.”
У романі акцентуються прикметні метаморфози взаємодій та перетворень між світом химер та світом людей у Києві у час миру та війни. Більш докладно, ніж у прикладі з пілотом Привидом Києва, це демонструє персонаж, котрий був звичайним київським хлопчиком, що потрапив під бомбардування міста ще німецькими літаками у попередню війну. Його, що разом з життям втратив пам’ять про своє минуле, підібрав колійник Фрідріх і намагався виховати як начебто сина тоді ж убитих духів-колійників, та навчити свого ремесла. Проте Августин, як його назвав опікун, не мав до цього достатніх здібностей, натомість володів іншими, але також надлюдськими: чути мову речей і спілкуватись з ними. Певна алюзія на волхвів, що приходять до своїх надлюдських сил через ритуалі не без сил Наву? Зрештою, опікун Августина визнав, що без пам’яті неможливо бути собою і знайти та опанувати своє покликання, й повернув її підопічному, хоч людиною той вже не став і залишився серед духів.
Сам же Августин, ще званий Серпик, волею випадку познайомився з українкою підліткою Катею, затягнутою з евакуації на вокзалі — у химерне Завокзалля. Час у ньому йде інакше, і хлопець залишався підлітком аж до сьогоднішньої війни. Тож нова знайома сприйняла його ровесником і спробувала потоваришувати, з духом! (і їй це вдалось). Досить просунута й допитлива школярка, вона не стала оцінювати релігійну ідентичність несподіваного приятеля (просто сприйняла її як даність, до відома), натомість з ентузіазмом співпрацює з ним на користь свою, його, інших затягнутих на офіру дітей. Її реакція на химерний край з язичницькими божками чи духами, що головний і для нього — архангел Михайло: гм, ну так — то так, нехай, аби з того був хосен! Катя рішуче й винахідливо намагається переконати інших духів у тому, що їм варто співпрацювати з людьми як для виправлення шкоди природі в часи минулі, так і щоб відбитися від найгрізніших ворогів сьогодні. Ніяких побивань про релігійні питання, тільки прийняття факту існування химерного Києва, драйв виконання важливого завдання, допомога іншим, урочиста екологічна обіцянка духу струмка і насамкінець — збереження надлюдських здібностей, отриманих у химерному краї, поза його межами.
Гімном спільної доцільності всіх породжених цією землею є опис примарного захисного куполу над Києвом у розпал битви проти екзистенційних ворогів: сяйливі вервички, “що творили його, злітали вгору від кожного пагорба, ... від кожної рослини, плелися від вікон у домівках людей, від горбатих навалів бетону на блокпостах... Перлисті вервички слів, що їх шепотіли люди з темних коридорів своїх осель, у лункому мороці ванних кімнат, у задусі підвальних укриттів, крізь гермозатвори станцій метропролітену. Живі, Існуючі, загиблі та ненароджені давали сили цій битві, бо знали, що тут їхня земля”.
Отже, виявляється, для нашого покоління аніматичні персонажі можна визнавати певною часткою цілком сучасного світу, так само як і авторитет та допомогу архангела Михайла, як і бойовий внесок легендарного Горинича, фетишами-амулетами можна утілітарно користуватись без їх особливого вшанування, але з повагою та вдячністю, а ще можна дружити, сперечатись і боротись з духами, вороже налаштованих — переконувати змінити ставлення, та набувати частину магічних здібностей, належачи до світі людей й не втрачаючи зв’язок та навіть співпрацю у спільній меті з химерними земляками.
Отже, роман Мії Марченко і Катерини Пекур “Діти вогненного часу” є художнім текстом, що на сьогодні найбільш насичений актуальним матеріалом для релігієзнавчого дослідження сучасних тенденцій сприйняття дійсності з її релігійними конотаціями. Його аналіз дозволяє сформулювати такі висновки:
Тож роман Мії Марченко і Катерини Пекур “Діти вогненного часу” представляє неабиякий інтерес для релігієзнавців, києвознавців, етнологів, фольклористів та істориків, і є винятково важливим явищем у колі наративів, що впливають на самоідентифікаційні процеси та орієнтації в рідному просторі сучасних киян та всіх мешканців держави, чиєю столицею є Київ. Це — без перебільшення найкраща й найкорисніша книга у даному тематичному полі, написана у наш час, про наш час і для наших сучасників та їх нащадків, тому із великим задоволенням та щирою вдячністю співаторкам рекомендую її до прочитання, для можливого розповсюдження по бібліотеках і для наших військових.