Пастор-євангеліст Труфанов: президент Асоціації капеланів, який воював в Афгані і пілотував гелікоптер Кравчука
Труфанов – один із тих, хто представляє явище євангельського капеланства в українській армії.
Як повідомляла “Новинарня“, станом на жовтень 2020 року в ЗСУ було 130 посад військових священників, укомплектовано – 90. Із них кожен десятий капелан – протестант-євангеліст (Українська євангельська церква – 6 капеланів, церква “Скинія” – 4).
Українське євангельське капеланство для АТО було створене ще навесні 2014 року. Крім військових капеланів, протестанти-євангелісти готують душпастирів із тюремного, поліцейського, медичного та муніципального напрямків.
За словами Валерія Труфанова, в його Асоціації професійних капеланів – близько 700 капеланів різного спрямування. У червні 2020 року вони проводили в Києві 5-й конгрес АПКУ (щоправда, зі значно скромнішим представництвом).
Із повідомлень протестантів, зусиллями АПКУ було проведено більше десятка капеланських шкіл, навчено понад три сотні капеланів, з яких третина бували на фронті.
Валерій Труфанов говорить, що їхня діяльність – “міжконфесійна”. Крім того, він очолює ще одну громадську організацію з “об’єднавчою” назвою – ГО “Українське капеланство” (саме її відокремленим підрозділом є Асоціація професійних капеланів). Втім, традиційні церкви, зокрема УПЦ Київського патріархату, свого часу спростовували заяви про співпрацю з АПКУ.
Пастор Труфанов служить у церкві ХВЄ “Жива віра” в Олександрії, там і зареєстровані його капеланські організації. Ми поспілкувалися з керівником протестантського капеланства під час чергового візиту Валерія Ілліча на Донеччину.
Спецназ і Афган
Він – професійний льотчик. Народився в місті Орел (РФ), там закінчив школу, вступив у Саратовське військове училище. Служив у Пскові й Каунасі. У 24 роки проходив військову службу в Афганістані. Здійснив 430 бойових вильотів. Потім, за розподілом, приїхав в Україну – в Кіровоградську область.
– Новобранцем я потрапив до спецназу в Каунасі, в Литву. Пам’ятаю, стоїмо на плацу, виходить полковник і каже: “Ви прийшли сюди для того, щоб навчитися вбивати”. Таке я почув вперше і був шокований, адже нам завжди казали, що треба захищати свою Батьківщину, рідних і близьких. Полковник мав саквояж і дістав звідти… дві відрізані голови. І хоч вони були силіконові, але все одно стало якось не по собі. За наказом ми всі повинні були потримати ці голови в руках, передавати їх один одному. Дуже неприємні відчуття.
Службу в Афганістані головний капелан згадує як найважчий, найбільш екстремальний час у житті.
– Уже на другий день після того, як прибули до Афганістану, почали брати участь у бойових діях. Температура була близько 40 градусів. Відсутність кондиціонерів та будь-яких холодильних установок. Ні свят, ні вихідних. І так два роки. Щодня робота. Я літав на вертольотах, постійно в напрузі. Потрібна дуже швидка реакція на раптову зміну обстановки. Навколо все крутилося, шуміло, ти не міг розслабитися ні на хвилину по 4-6 годин на день. І вночі виконували завдання. І воювали, і в розвідці були, перевозили бомби й ракети, рятували поранених.
Одного разу все начебто було спокійно, але раптом – сильний удар, немов кувалдою по кабіні. Почався обстріл зенітними установками.
Я почув, як мій ведений кричить: “019 (це був позивний), вертоліт горить!” Борттехнік відкрив двері, почали пікірувати, збили полум’я, прилетіли. Вже на землі побачив, що замість зірки на корпусі – діра. Якби удар припав на декілька сантиметрів вище, то залишитися в живих шансів уже не було б, там проходять паливні шланги. Гвинтокрил горить всього 25 секунд, потім – вибух.
Пілот Кравчука, який прийшов до Бога
У мирні часи Валерій працював у спецчастині, призначеній для обслуговування керівного складу країни. Найкращі військові у цивільному одязі на гелікоптерах перевозили вище командування, державне керівництво.
– Я був одним із льотчиків, які перевозили керівний склад держави. Вертоліт для них – особливий, всередині красивий і комфортний. Налагоджений спецзв’язок, людина може в будь-який момент подзвонити будь-куди.
У 1991 році возив президента Леоніда Кравчука. Він летів на Закарпаття, де була повінь. З високопосадовцями обов’язково летить охорона, перед польотом завжди перевірка – приходить співробітник СБУ. Зі своїми поважними пасажирами пілоти не розмовляють – тільки “добрий день”, “до побачення”, “прибуття в такий-то час”.
Звільнявся льотчик Труфанов зі служби у Львові, де була військова частина. Цієї справі він віддав 20 років.
– Я зрозумів, що повинен служити Богу. У пасхальну ніч мені наснився дивний сон про те, що буду служити Господу. Це мене здивувало, адже раніше ніколи про це навіть й не замислювався, був дуже далекий від релігії. Але ж з часом змінюється світогляд людини, її прагнення. Почав ходити у церкву, як у православну, так і в євангельську. Очолював не одну релігійну громаду.
Після того, як я став віруючим християнином, військова справа мене більш не цікавила. Є громадська організація “Об’єднання християн–військовослужбовців України”, я був її членом. Саме тоді прийшло поступове розуміння того, як це – бути священиком в армії.
Євангелісти на фронті
До 2014 року саме слово “капелан” для пересічного українця мало що значило. Та коли настав тяжкий час для Донбасу, почалася російська агресія, багато волонтерів зі священиками вирушили на передову, щоб бути поруч із солдатами. Крім православних та греко-католицьких душпастирів, на фронті були і євангелісти. Втім, Труфанов не розділяє конфесійну приналежність, коли говорить про капеланів у зоні АТО.
– Один капелан, якого я добре знав, під час оборони Донецького аеропорту постійно бігав із віником навколо солдатів і підмітав підлогу, щоб захисники раптом не спіткнулися о гільзи, не впали і не травмувалися. Тепер він живе в Америці, одружився з американкою.
Ще один військовий священник, помолившись, провів роту солдат через заміноване поле. Сам ішов попереду – і все обійшлося. Уже потім як вдарив фугас! Всіх оглушило, але ніхто не загинув – завдяки молитвам батюшки. А поруч ще була 250 кг бочка з тротилом…
Пастор Труфанов розповідає, що ще у 2012 році в Олександрії зібралися 12 офіцерів, як діючих, так і відставних, почали займатися формуванням “інституту капеланства”. Через рік зареєструвалися, він став керівником ГО. Паралельно залишається керівником кількох громад ХВЄ в Олександрії та окрузі.
– Ми їздимо по різних районах Донбасу, підтримуємо тих капеланів, які постійно на передовій. Проводимо концерти, вручаємо відзнаки, у тому числі медпрацівникам, які борються з коронавірусом.
У солдатів ставлення до капеланів чимдалі покращується, виникає довіра. Навіть військове керівництво просить прислати капелана – тепер це дуже важлива людина на Донбасі та фронті…
Бог підтримує, зцілює, дарує благодать. Треба жити з вірою та пам’ятати, що життя на землі – це лише початок великого шляху, – говорить пастор Труфанов.
Ерика Герасименко
фото автора і з архіву Валерія Труфанова
