Патріарх Кирило про російські війни: never say never
«Нехай було, як було, — адже як-небудь та було! Ніколи так не було, щоб ніяк не було!»— за цей принцип вугляр Франтішек Шквор, як розповів нам його знайомий солдат Швейк, пішов навіть на смерть. Мабуть, саме цим нехитрим принципом керувався Патріарх Кирил, виступаючи з промовою у Військовій академії Генерального штабу Збройних сил Росії. Так, якось же воно все-таки було. Але чи припустимо підміняти моральну оцінку подій на догоду поточній кон'юнктурі? «Істина — це те, в що ти віриш, а не те, що є насправді».
Патріарх, з його слів, говорив без писаного тексту, як колись змушував бояр Петро I. Важко сказати, що зі сказаного написано референтами, а що — «самвидав» самого Патріарха, але вийшло, як завжди, настільки екстраординарно, що неможливо не відгукнутися.
«Така велика країна, як Росія, володіючи незліченними багатствами, величезним потенціалом, абсолютно унікальним геополітичним становищем, завжди була жаданим об'єктом для тих, хто хотів би використовувати для себе всі ті переваги, які Бог побажав вручити саме нашому народові.
На світі дуже мало країн, які б піддавалися у своїй історії настільки потужним проявам зовнішньої агресії, як Росія».
Без сумніву, Патріарх продовжує політику Кремля зі зміцнення своєї подекуди розхитаної держави, що в психології називається «синдромом обложеної фортеці». І тут неважливо, наскільки реальність (минула, нинішня або майбутня) відповідає заявленим твердженням. Будь-яка країна може про себе сказати, що вона багата — але в кожного своє уявлення про багатство, унікальна — але це треба підтверджувати практикою, потенційна — але можна всю свою історію проборсатися, а «володіє великим потенціалом» з часом із заявки на перспективність перетворюється на діагноз. На кшталт «вічного студента». Кількох сотень років зазвичай досить, щоб держава змогла реалізувати свій потенціал і показати світові його явне втілення. У чому полягає унікальне геополітичне становище Росії, Патріарх не уточнив. Але його витоки, очевидно, пов'язані з цим твердженням:
«Власне кажучи, вся наша історія так чи інакше позначена війнами, причому Росія ніколи не вела загарбницьких воєн. Ми приростали територіями, але не в результаті цілеспрямованої стратегії, пов'язаної з захопленням цих територій, а тільки внаслідок перемоги над агресором. Так було протягом практично всієї історії — коли проганяли ворога, його карали. І якась частина країни приросла за рахунок тих земель, які були відвойовані, але знову-таки не в результаті агресії, а в результаті захисту Вітчизни».
Тобто, війни були — так, причому постійно, територія в результаті цих війн розбухла до неосяжних розмірів — теж так, але ніякої стратегії, агресії та несправедливості при цьому Росія не проявила.
Тут уже кожен, хто хоч трохи знайомий з історією Росії (від князівства Московського до Російської імперії), почне гарячково згадувати, де він вже раніше міг чути щось подібне. Власне, далеко ходити не треба: цьому твердженню вже не один десяток років.
«...Коли в передвоєнні роки виникла і потім зберігалася потреба в патріотичній ідеологічної лінії, з'явився обов'язковий для всіх шкільних підручників пакет тверджень: Росія ніколи не вела загарбницьких воєн, народи один за іншим приєднувалися до неї абсолютно добровільно, і для них входження в імперію було історично прогресивним явищем».
Причому в авторів цієї геніальної думки не виникає навіть припущення, що їхня аксіома обов'язково повинна бути заснована на незаперечних фактах — інакше це не аксіома. Один погляд на інтерактивну карту Росії з XIV по XVIII століття не залишає каменя на камені від теорії приростання російських земель завдяки суто самообороні. Росія виникла на території одного Московського князівства, яке почало політику завоювань інших російських князівств (Новгород, Твер, Рязань, Ярославль, Ростов). Що, ці російські (але не в складі Московського) князівства теж були агресорами і ворогами в розумінні Патріарха Кирила?
Візьмемо найпростіший приклад, що лежить на поверхні: поглинання Казанського ханства. Як відомо, ординська імперія почала свій розпад на початку XV століття. На його території утворилася низка ханств — Астраханське, Казанське, Сибірське і Кримське, і Ногайська орда. Утворення Казанського ханства датується 1438 р., а в 1487 р. воно потрапило у васальну залежність від Московії саме завдяки російським походам на Казань і Вятку. Ханом став, як тепер модно говорити, русофіл Мухаммед Емін — маріонетка царя Івана III. У результаті цих подій почалася внутрішня гризня в ханстві (нашими словами, боротьба русофілів з русофобами). Ця боротьба привела до різних альянсів ханства з ногаями (по суті, з Туреччиною), а також до набігів на Московське князівство. У короткому історичному періоді ці набіги можна пояснити протистоянням з московитами вже за звільнення самих татар від російського гніту (sic!). У 1552 році відбувся фінал цього «сусідського протистояння», і Казанське ханство було знищено і приєднано до Московії. І тут, як завжди, є дві сторони, які бачать історію падіння Казані різними очима. Для Московії це було ось як згодом оцінено:
«Завоювання Казанського царства було, отже, першим завоюванням, і, що найважливіше, завоюванням Татарського царства: після багатьох століть страждань і принижень з'явився нарешті цар на Русі, який повернув їй щасливий час перших князів-завойовників.... Завоювання Казанського царства було подвигом необхідним і священним в очах кожної російської людини; подвиг цей відбувався для захисту християнства від бусурманства, охорони російських областей, спустошуваних варварами, для визволення бранців християнських. ...В історії Східної Європи взяття Казані, встановлення хреста на берегах її річок має важливе значення ... широкий степ відділяв Московську державу від Криму. Ніщо не віддаляло її від ... царства Казанського, заснованого на Середній Волзі та Нижній Камі, в тому важливому місці, де нова Північно-Східна Русь необхідно повинна була зіткнутися з Азією у своєму природному прагненні — вниз Волгою. Здавна Азія, і Азія магометанська, влаштувала тут притон, притон не для кочових орд, а для цивілізації своєї. ... Поки існувала Казань, доти подальший рух російської колонізації на схід Волгою, наступальний рух Європи на Азію був неможливим. Страшна жорстокість, з якою татари, ці жителі степів і кибиток, здатні до нападу, але не здатні до захисту, захищали, однак, Казань, це страшне озлоблення заслуговує на увагу історика: тут Середня Азія під прапором Магомета билася за свій останній оплот проти Європи, яка йшла під християнським прапором володаря московського. Впала Казань, і вся Волга стала рікою Московської держави» [Соловйов С.М. Твори. Книга III. T.6. С.460-462].
Природно, що татари дивляться на ті події (і пам'ятають їх досі!) зовсім інакше. Зокрема, татари краще від росіян знають праці якогось Івана Пересвєтова, які мали значний вплив на зовнішню політику Московського царства наприкінці 1540-х рр., тим паче що вони дуже вдало наклалися на ідею «Москва — Третій Рим». Ось його типовий заклик: «а иныя воиники удалыя послати на улусы казанския, да вел?ти улусы жечи, а людей с?чи и пленити». Бо Казань була «подрайскою землицею, всем угодною». Раніше цю думку висловлював і Андрій Курбський. Ідеї превентивної війни поділяли і церковнослужителі, зокрема, преп. Максим Грек. Одночасно із завоюванням (будемо наполягати саме на такому характері казанських походів) передбачалося і «оправославлівать» підкорене населення, причому добра воля на те самих «охрещених» зовсім не бралася до уваги: «Ни что же бо тако пользует православных царей, яко же се, еже неверных в веру обращати, аще и не восхотят... дабы вся вселенная наполнилася православиа» [цит. за «Історія Християнства на Волзі й Уралі»].
Документи кажуть, що неодноразово для того, щоб мати привід напасти на прикордонні території, росіяни проводили каральні операції, спрямовані на знищення мирного населення. Набіг татар не змушував себе довго чекати. Аж ніяк не всі історики схильні бачити в казанської операції оборонний маневр: «На початку XVI ст. Росія перетворилася в єдину сильну державу. Межували з нею татарські ханства і орди, хоч і були неспокійними сусідами, все-таки окремо небезпекою для Росії не були. Однак росіяни ще пам’ятали про ординське ярмо, був навіть своєрідний ординський синдром, що впливав на політику країни і масову свідомість. У Росії серйозно побоювалися відродження Золотої Орди, це була цілком очевидна загроза. Відтворення колись могутньої держави на колишній основі відбутися не могло, занадто сильні були протиріччя між державами — спадкоємицями Золотої Орди. Водночас у регіоні помітно зріс вплив Росії, протистояти якому повністю татарські ханства вже не могли». [А. Г. Бахтін. Причини приєднання Поволжжя і Приуралля до Росії//Питання історії. 2001. № 5. С.65. Цит: Завоювання Казанського ханства: причини та наслідки (критичний розбір нових тенденцій сучасної російської історіографії)]
Власне, аналогічна історія відбулася з багатьма державами, що стали на шляху експансії Росії. Але були й інші війни: три поділи Польщі, передвоєнна Фінляндія, Сахалін і Курильські острови, Прибалтика... Хіба що Аляску колонізували більш-менш мирним шляхом. Про приєднання Прибалтики в 1939 р. нагадаємо Патріархові Кирилу безпосередньо слова товариша Сталіна від 2 жовтня 1939 р. на переговорах Сталіна, Молотова і міністра закордонних справ Латвії Мунтерса: «В даний час ми не маємо виходу і перебуваємо в становищі, в якому більше залишатися не можна ... якщо не ми, то німці можуть вас окупувати».
Очевидно, вже не хочуть пам'ятати про «велику азіатську програму» Миколи II, яка призвела до російсько-японської війни 1905 р. Ця програма базувалася на тій же ідеї російського месіанства, що й стратегія завоювання колишніх золотоординських територій: «Інші кажуть: "Для чого нам це? У нас і так землі багато", — але для Всеросійської держави немає іншого виходу, — або стати тим, чим вона від віку покликана бути (світовою силою, що поєднує Захід зі Сходом), або безславно і непомітно піти шляхом падіння, тому що Європа сама по собі нас, врешті-решт, придушить зовнішньою перевагою своєю, а не нами пробуджені азіатські народи будуть ще небезпечніші, ніж західні чужинці» [Е.Е. Ухтомський, цит. по Імператор Микола II. Велика Азіатська Програма].
У процесі аналізу промови Патріарха довелося натрапити на таку цікаву підміну. Визнаючи завойовницький характер російських війн, деякі їхні апологети при цьому ще 100 років тому стверджували: «Завойовницькі війни вела і Росія. На заході ці війни були, власне, тільки стратегічної обороною». Автор цих рядків — переконаний монархіст Іван Солоневич (1891-1953). Він вивів таку ідеальну трансформаційну формулу (по суті, формулу підміни): так, у нас були війни наступальні, вони все одно не були завойовницькими. При цьому слова «наступальний» і «завойовницький» постійно плутаються, як скельця в калейдоскопі. Наприклад: «Всі основні наші війни були війнами оборонними, хоча були і війни чисто наступальні». Після такої плутанини важко повірити, що описане далі завоювання Сибіру було спровоковане суто «наступальною стратегічною обороною»: «Завоювання Сибіру автоматично втягнуло нас у завойовницьку війну з Японією. Для Сибіру був необхідний вихід до Тихого океану. Для Японії ніяк не було потрібно, щоб Росія охопила її півколом — від Сахаліну до Ляо-Дуна. Росії був потрібен вихід до океану, перенаселеній Японії потрібна була опора на материку. Такі питання вирішуються силою»[І.Л. Солоневич «Народна монархія». Цит. по: «Два полюси»]. Так захопилися захистом рубежів від набігів Казанського ханства, що раптом, непомітно для себе, вийшли до Тихого океану і зіткнулися з японцями!
Що це, як не відверте лукавство в оцінці морально-політичного характеру «своїх» воєн? Сама історія світових воєн переконує, що не завжди «наступальна стратегічна оборона» доречна з метою захисту своїх кордонів від нападу суміжних народів. У Європі багато держав мали затяжні конфлікти одна з одною (Франція і Німеччина, Франція і Нідерланди, Франція і Англія, Іспанія і Англія), однак це в більшості випадків не призвело до превентивних воєн зі старим і ослабленим противником з метою поглинання. Адже одна річ — оборонятися на кордонах, а інша — знищити і приєднати до себе всю територію противника, після чого, природно, кордон зміщується, і — знову природно! — виникають нові вороги, які нападають на нові кордони «миролюбних оборонців».
Не всі війни закінчилися перемогою Росії. Однак якщо навіть відверто загарбницькі дії Росії тепер відмовляються визнавати інакше, крім як стратегічною обороною, то тим паче ніколи не визнають загарбницького характеру тих намірів, які закінчилися невдачею. Адже невипадково військовий статут 1939 р. (ПУ-39) був такий: «Якщо ворог примусить нас до війни, Робітничо-Селянська Червона Армія нападатиме найбільше з усіх коли-небудь армій-нападників... Наступальний бій є основним видом дій РСЧА». За тієї тотальної концентрації уваги на ворогові, що існувала в сталінському СРСР, особливих приводів до «захисту від супротивника» довго шукати не доводилося. Типовий приклад — Зимова війна з Фінляндією 1939-1940 рр., що почалася з так званого «Майнільського інциденту».
Немає сумніву: Патріарх Кирил чудово розуміє, що в нинішніх умовах «мотивація для ратної праці та подвигу» потребує оновлення — занадто багато цінностей та смислів дискредитовані. Найуніверсальніший стимул визначили ще древні римляни: «за вогнища і вівтарі». Власне, в гаслі, який відтворив Патріарх Кирило — «За віру, царя і Отєчєство!», є і давньоримський відгомін. Під Вітчизною ж Патріарх розуміє «загальний духовний і культурний простір народу». Тут варто звернути увагу, що про загальний духовний і культурний простір Патріарх говорить не тільки в самій Росії, а й перебуваючи в Україні, це ж визначення стосується і Білорусі. Щоправда, про те, що цей спільний простір він сам розуміє як загальну Вітчизну, в Україні Патріарх чомусь вважає за краще не говорити. Виходить цікава метаморфоза: першоієрарх РПЦ стимулює російських солдатів захищати свою Вітчизну, в яку він за культурно-духовною ознакою поступово долучає і території за межами Російської Федерації. Які ж висновки можна, в такому разі, зробити, спостерігаючи невгамовний ентузіазм патріаршої «групи підтримки» відновити і зберегти спільний культурний та духовний простір того, що називають «Свята Русь»? Виходить, що негласно мова йде про відновлення тієї самої Вітчизни, яке покликані захищати збройні сили Росії! Все те ж невикорінюване месіанство (у наш час зване «сверблячкою спасительства»)... Ось так і формується міф, який потім можна буде нав'язувати як «захист історичної пам'яті».
Немає країн без воєн. Ні воєн на чужій території, які можна було б назвати «справедливими». Але ж Патріарх Кирил не тільки розділив війни на справедливі й несправедливі (так, з погляду переможців, всі їхні війни — тільки справедливі, бо чим іншим можна мотивувати солдатів на смерть, окрім як вищими цілями?). Патріарх виголосив сакраментальне «ніколи». Хоча англійці радять: never say never.
