Патріархат для України: вигадка чи реальність?

Соня Кошкіна

Чи можливо це технічно? Так, але за виконання низки умов, які зараз видаються малореальними. Передовсім з практичного погляду. З іншого боку, у 2018-му томос про автокефалію теж видавався чимось зі сфери фантастики.

Основний пункт: «новий томос» чи «другий томос» виписувати ніхто не буде — патріархія може бути надана лише в рамках уже чинного. Надана всій повноті українського православ’я. Тобто в разі його об’єднання.

І це найцікавіше. Бо імітувати «об'єднання» точно не вийде.

Екзархи проводять ревізію

15 серпня, на свято Успіння Богородиці, предстоятель ПЦУ Епіфаній закликав предстоятеля УПЦ МП Онуфрія розпочати діалог двох церков без попередніх умов.

Два тижні тому, під час телефонної розмови з Президентом Зеленським Вселенський Патріарх Варфоломій почав з того, що спитав, чи отримав Епіфаній від Онуфрія відповідь. Дізнавшись, що ні, не отримав (хто б сумнівався! — С.К.), Варфоломій засмутився, але все ж попросив Зеленського зустрітися з делегацією екзархів (послів, якщо світською мовою. — С.К.), яких він відправив до Києва наприкінці серпня.

Делегати: Іларіон (Рудник), Іов (Геча) й патріарший диякон Епіфаній (Камʼянович). Усі троє — українці за походженням, двох старших добре знають у Києві, особливо владику Іларіона, чия роль була важливою під час підготовки до собору у 2018-му. Четвертий — владика Михайло (Команський), екзарх Вселенського Патріархату в Києві (посол, що працює тут на постійній основі. — С.К.).

На той момент гості-екзархи перебували в Києві вже декілька днів і такої зустрічі дуже чекали (відповідно до попередньої програми, також були заплановані «двосторонки» з прем’єром, спікером і секретарем РНБО, але вони чомусь не відбулися).

Гості встигли побувати в Епіфанія, Онуфрія, у Святослава, папського нунція, поспілкувалися з представниками громадськості й навіть з почесним патріархом Філаретом.

Про сам візит домовлялися давно — відповідне рішення Синод Вселенського Патріархату ухвалив ще рік тому. З різних причин подію відкладали. Аж ось у середині серпня (уже після їхньої особистої зустрічі на Фанарі. — Ред.) Вселенський Патріарх Варфоломій написав Предстоятелю ПЦУ Блаженнійшому Епіфанію лист (це канонічний порядок і, якщо хочете, правила внутрішньоцерковного етикету. — С.К.), у якому повідомив, що поїздка відбудеться найближчими днями і делегати «виключно у співпраці з Вами проведуть зустрічі з державними та церковними інституціями».

І хоча візит не підсумували гучними офіційними заявами чи створенням якої-небудь «робочої групи», його точно можна назвати історичним. «Діалог — це процес. Екзархам важливо було побачити й послухати всіх, щоб зрозуміти, чи в принципі може йтися про конструктивну комунікацію. І якщо так — у якій формі», — пояснює співрозмовник, обізнаний із ситуацією.

LB.ua намагається докладніше розібратися не тільки з предметними наслідками візиту, але й головно з тим, як це (не)вплине на зближення українських православних конфесій і потенційно на можливість надання патріархату Україні.

Московський патріархат «хоче жити дружно»?

У перші дні червня 2024 року сталася непомітна для людей світських, але важлива для церковної тусовки подія — візит в Україну делегації Православної церкви Америки на чолі з її предстоятелем Митрополитом всієї Америки і Канади Тихоном.

Цвях програми — зустріч і спілкування з очільником УПЦ МП Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм. Не те, щоб Тихон і Онуфрій були аж такими близькими (найбільше їх поєднує приналежність до консервативного середовища), але для УПЦ МП будь-які «міжнародні» комунікації, навіть просто «дружні візити» на вагу золота.

Судіть самі: у травні 2022-го УПЦ проголошує, що вона більше не МП і нібито «пориває всі зв’язки з Москвою». Проте з погляду канонічного права, якому підпорядковується все світове православʼя (як світська країна — Конституції. — С.К.), УПЦ МП була, є і залишається частиною РПЦ. Самостійну «зовнішню політику» вона вести не може. Просто тому, що — на відміну від РПЦ — не є суб’єктом.

Ба більше, РПЦ ще у 2018-му в односторонньому порядку розірвала канонічне спілкування з Константинополем (у помсту за томос для України), а УПЦ МП це рішення підтримала. Ба, у 2022-му на тому самому «соборі у Феофаніі» його підтвердила. Нащо? Не питайте.

І тут такий подарунок у вигляді американської делегації та митрополита Тихона!

За свідченнями джерел, скориставшись нагодою, митрополит Онуфрій передав через Тихона подарунок патріархові Варфоломію — панагію-трійник (невеликий образ Богоматері, який архієреї носять на грудях. Зазвичай щедро прикрашений. — С.К.). Чи передав від себе особисто чи від всього Синоду УПЦ МП (до складу якого входять такі славні люди, як Антоній (Паканич) чи Паша Мерседес) ми навряд чи коли дізнаємось — жодної записки до подарунка не додавали, просто привітання на словах.

Тож можна сказати, що очільник УПЦ МП сам ініціював зустріч з посланцями Вселенського. Принаймні деякою мірою точно. Цікаво, що сама їхня серпнева зустріч відбувалася в момент, коли на офіційному сайті РПЦ публікували чергову заяву про «утиски УПЦ МП» в Україні.

Люди щиросерді й оптимістично налаштовані могли б побачити в цьому позитивний сигнал: мовляв, нарешті в УПЦ МП схаменулися, вирішили «не словом, а ділом» відмежовуватися від Москви.

Однак ті, хто хоч трохи знайомих з внутрішньоцерковними розкладами, більш помірковані. Якщо не сказати скептичні.

І зовсім не тому, що від МП на зустрічі був також головний проросійський яструб Антоній (Паканич). І не тому, що жодних офіційних повідомлень-комюніке за її результатами, тим більше спільних фотографій, не публікували (бо для чого зайвий раз дражнити Москву? — С.К.).

Усе значно простіше.

Після ухвалення так званого церковного закону УПЦ МП вимушена тонко балансувати.

Її головний стратегічний інтерес — тягнути час.

Це раз. На усунення юридичних зв’язків з Москвою закон дає дев'ять місяців. Додайте сюди апеляції-касації й інші судові процедури. За ці дев'ять місяців може здохнути або ішак, або падишах, або ще щось змінитися. Передовсім на фронті.

Таке собі ждунство.

Власне, із собором у Феофанії в травні 2022-го був аналогічний розрахунок, і він, як бачимо, спрацював.

Два — особа самого предстоятеля УПЦ МП.

Ми знаємо, що в УПЦ МП є доволі значна кількість рядових священників, які дійсно проукраїнські й патріотично налаштовані, які воліли б остаточно порвати з Москвою, але — з низки причин — не готові напряму доєднатися до ПЦУ. Варіант з екзархатом виключений, однак суто гіпотетично можливий інший — з тимчасовим (!) перебуванням під омофором Ставропігії. Ставропігія — посольство Фанару в Києві на постійній основі. Тут я спеціально не розписую деталей, адже це потягне на дуже великий, перенасичений складними богословськими термінами текст; наразі ми цим не зловживатимемо, просто тримаємо в голові, що гіпотетично така схема можлива. Не основна, а як одна з. Якщо свого часу грецькі богослови зуміли обґрунтувати надання томосу невідповідністю в документах 300-річної давності, тут вони точно впораються. Або запропонують інші варіанти.

Однак у будь-якому разі для цього (як і за будь-яких інших сценаріїв) УПЦ МП потрібно буде поновити зв'язок з Константинополем.

Самостійно — в обхід свого церковного начальства — прогресивно налаштовані священники таке зробити не можуть.

Але чи уявляєте ви ситуацію, коли митрополит Онуфрій виходить на синод (більшість членів якого налаштовані абсолютно проросійськи, а третина має російські паспорти) і штовхає приблизно такий спіч:

— Дорогі браття! Рішення РПЦ про розірвання канонічного спілкування з Константинополем, яке нами було спочатку підтримано, а потім підтверджено, не є правильним. Маємо виправити ситуацію, давайте все відновимо.

Я — ні, не уявляю.

Бо, по-перше, Онуфрій отримає бунт на кораблі — свої його не підтримають.

По-друге, того ж дня з Москви прийде ухвала про зняття Онуфрія (Березовського) з кафедри «митрополита Київського». Формально Москва має на таке повне право. А Онуфрій опиниться в ситуації, в якій 30 років перебував патріарх Філарет.

Ну і по-третє, сам митрополит Онуфрій ніколи не піде на відверту конфронтацію з Москвою. Бо він плоть від плоті Російської православної церкви.

Щоб пояснити це людям світським, варто навести лише один епізод — його власні коментарі щодо наявності в нього російського паспорта. Замість коротко й по суті відреагувати на звинувачення (які насправді є констатацією факту) він розлого описує, як свого часу не мав змоги отримати повноцінної духовної освіти в України, тому поїхав до Росії; поіменно згадує своїх братів по вірі (не питайте для чого, це загадка. — Ред.) і, нарешті, свідчить, що мав мрію — закінчити дні у Свято-Троїцькій Сергієвій лаврі.

Це все в офіційній (!) заяві пише керівник ні разу не промосковської української церкви. До речі, на сайті УПЦ МП цю заяву не шукайте — її майже одразу потерли.

Увага, питання: чи може така людина дійсно виступити проти Москви? Усвідомлюючи, повторюся, що максимум за годину її позбавлять титулу «митрополита Київського»?

А чи може Москва підтримати подібні «сепаратистські рухи»?

Відповіді очевидні. З цим митрополитом УПЦ МП ніколи не піде ні на які домовленості з Константинополем чи на предметне зближення з ПЦУ. Крапка.

Нагадую, що посада предстоятеля пожиттєва.

Чи зможе українська влада сприяти об’єднанню церкви?

Тепер спробуємо подивитися на події очима української влади. Абсолютно секулярна, довгий час вона просто відмахувалася від складних церковних питань, у яких, чесно кажучи, не особливо тямила. Якісь стрьомні мужики з бородами, у чорних платтях, одні моляться, інші — як Паша — прокльони роздають, краще з такими не зв’язуватися.

Аж допоки не з'ясувалося, що церковне питання — то не про релігію, а про національну безпеку. Так за рік було вимучено й нарешті ухвалено так званий закон про «заборону УПЦ МП». І хоча назви жодної релігійної організації там ні разу не згадують, в УПЦ МП дуже нервують і скаржаться на «гоніння». Адже закон містить низку цілком конкретних норм, які просто унеможливлять діяльність конкретних юридичних осіб (парафій. — С.К.), якщо вони юридично не зафіксують розірвання зв’язку з Москвою. Від заборони оренди землі під храмами до встановлення там касових апаратів. З донаторами, які часто працюють на сіро, якщо не на чорно, а через єпархії вибілюються — окрема розмова (як каже знайомий священник, «у кожного великого храму є свій Вадик Новинський». Він має рацію). Її, вочевидь, мають проводити податкова й силовики.

Жодних репресій, примусових виселень чи чогось такого — усе виключно в законній площині. По суті, держава не просто може, а й повинна сприяти реалізації норм ухваленого закону в рамках наявних у неї інструментів.

Інакше нащо тоді його ухвалювали? І який вигляд матиме держава, якщо закон ігноруватимуть?

Тепер глянемо цинічно-електорально. На сьогодні МП — це мінімум чотири мільйони вірних по країні. Звісно, в МП вам назвуть більшу цифру — від шести й вище, але якщо говорити про тих, хто перебуває на території України і відвідує храм частіше, ніж на Різдво й Великдень, асоціює себе саме з цією церквою, порядок математики десь такий.

Цим умовним чотирьом мільйонам щодня розказують, що влада влаштувала «гоніння». Скільки з них готові — згідно із закликами черкаського Феодосія (Снігірьова), «піти в катакомби» та «страждати за віру»? Тобто не зрікатися зв'язку з РПЦ? Пару сотень релігійних фанатиків, звичайно, набереться, але на загал вони не впливають — їх не перепрошʼєш. Як і самого Феодосія, який — з його п'ятьма підозрами від СБУ — намагається нині ще підвищити градус. З розрахунку або бути засудженим, обміняним й отримати «в окормлєніє» якусь небідну парафію в РФ. Або ж тут, в Україні, підсидіти самого Паканича й очолити яструбів в УПЦ МП.

Серед усіх інших поміж чотирьох мільйонів точно є потенційні виборці умовної «Слуги» (або як там наступного разу називатиметься партія влади), то нащо з ними псувати стосунки?

І нащо віддавати першість у церковних питаннях Петру Порошенку? Останнє — неабиякий політичний аргумент для Банкової. Адже якщо Порошенко приніс Україні митрополію, то чому Зеленський не може принести статус патріархії?

Логіка в головному офісі країни панує зараз саме така. Адже патріархія — точно крутіше, ніж митрополія. Це тобі не якийсь екзархат для МП, про який у Києві говорили раніше і який Патріарх Варфоломій охарактеризував як «фейк-ньюз» (чому екзархат для МП — нісенітниця, ми докладно писали раніше).

Ба більше, процедурно для патріархії навіть документа якогось окремого не потрібно, просто політичне рішення Фанару. Як це було свого часу з Румунською, приміром, церквою. І політично Фанар зараз у такому зацікавлений: тиск Москви, яка все ще не полишає сподівань утвердитися як «третій Рим», посилюється з усіх боків (від Болгарської церкви і до Північної Македонії). Підсилення українського треку могло б стати гідною відповіддю.

От тільки Фанар, на відміну від влади світської, ніколи не буде діяти на вимогу — за логікою «тут і зараз». Ніколи.

А головне застереження — уникнення нового розколу. Власне, у 2018-му було так само. Тоді світська влада виступила гарантом того, що розколу не станеться. Нинішня може вчинити аналогічно. Але доведеться докласти серйозних зусиль для реального, а не бутафорського єднання православних. Зігнати всіх для картинки не вийде.

Чи здатна чинна українська влада на таку гру в довгу? Зрозуміємо найближчим часом.