Перехід парафій з МП до ПЦУ: три основні проблеми

Протягом цих двох років, було не так вже й багато комплексних досліджень цієї теми. Нещодавно вийшов аналітичний звіт Львівського центру міжнародного права та прав людини «Захист релігійних прав та свобод в Україні в умовах змін (2019-2020): національний та європейський досвід». У матеріалі доволі ґрунтовно проаналізовано контекст подій, їхню інформаційну висвітленість, а також судову практику.

У цій же статті я хочу звернути увагу на три ключових аспекти, які, на мою думку, заважають вільному волевиявленню вірян та створюють перешкоди для зміни канонічної підлеглості релігійними громадами в Україні.

Почергове служіння

Одним з важливих факторів зменшення суспільної напруги та взаємного розбрату, який виникає при спробах громад змінити підлеглість, є ідея почергового служіння у храмі. Коли розділена на дві частини громада домовляється про спільне користування культовою спорудою. Так можна було би скласти графік і розділити у часі Літургії для кожної з груп.

Цей фактор був запроваджений законодавцем аби суттєво зменшити рівень напруги та надати можливість всім вірянам задовольняти власні релігійні потреби. Верховна Рада України подбала не тільки про більшість, але й про меншість. Відповідна норма міститься в абзаці восьмому статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»:

«Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем)».

Важливо, що законодавець передбачив законну можливість, а не обов’язок, бо це би накладало певне зобов’язання і могло би витлумачене, як державний примус. Більше того, варіативність та опційність викликана тим, що цим правом можуть і не скористатись, якщо зміна підлеглості буде реалізована усією громадою. Таким чином внести зобов’язання, яке за різних обставин може бути не актуальним, не містить сенсу, саме тому у Законі була прописана можливість, тобто право частини громади.

Це дуже важлива норма, яку, на жаль, майже завжди ігнорують. Я дуже добре пам’ятаю дебати щодо цього законопроекту у Комітеті з питань культури і духовності Парламенту VIII скликання. Розглядалися різні позиції, пропонувалися різні редакції. Я тоді працював помічником-консультантом народного депутата Віктора Єленського – відповідального за цей законопроект. Він очолював підкомітет з державно-церковних відносин і природньо, що саме цей законопроект був у сфері його відання.

Я тоді відстояв, щоби ця правка увійшла у тіло Закону. На мій погляд ця норма є тією соломинкою, тією рукою дружби, яка юридично дозволяє парафії зберегти всередині нормальні, людські стосунки. Навіть коли громада розділена. Навіть коли частина категорично відмовляється від зміни юрисдикції. Навіть коли більшість змінює належність.

Моя мотивація полягала у тому аби захистити права всіх вірян. І тих, хто хоче змінити підлеглість, і тих, хто хоче залишитись під Московським патріархатом. Ця норма захищає права як більшості, так і меншості. Вона задовольняє потреби усіх 100% парафіян, в незалежності до якої юрисдикції вони прагнуть належати. На моє глибоке переконання, це саме те, чого вимагає релігійна свобода.

Проте, на практиці ця норма не діє. На жаль, через свідому, принципову позицію однієї зі сторін, а саме церкви Московського патріархату. Ця позиція з’явилась дещо раніше, за декілька років перед початком «Томосного процесу».

Після анексії Криму та початку війни на Донбасі, частина громад Московського патріархату, переважно на Західній Україні, була вкрай обурена підтримкою офіційними речниками РПЦ військових дій в Україні. Патріарх Кирил не висловлювався прямо, проте його проповіді та заяви опосередковано свідчили про підтримку політики Кремля. Більше того, у спеціальній молитві «За Україну», запровадженою Московською патріархією, фактично містилось російське трактування подій в Україні. Там йшлося не про зовнішні агресивні дії Кремля, а про громадянську війну.

Це стало поштовхом для того, аби певна кількість громад (до сотні в цілому) перейшли з Московського патріархату до Київського. У той час священики УПЦ МП не знали, як діяти, ніякої цілісної політики у їхнього керівництва ще не було, а тому вони вчиняли на власний розсуд.

Я наведу конкретний приклад села Повча на Рівненщині. 12 жовтня 2014 р. там було проведено збори громади для з’ясування конфесійної належності. Тоді більшість проголосувала за перехід до Київського патріархату. Священик і ще група вірян була проти. Однак тоді вдалося владнати конфлікт і домовитися про почергове користування храмом. Це було компромісне рішення. Про це, зокрема, і свідчив настоятель храму, священик УПЦ МП протоєрей Симеон Головчук.

Однак пізніше, прийшло розпорядження місцевого єпископа, митрополита Рівненського Варфоломія (Ващука), що він не благословляє почергове користування храмом. Це призвело до порушення домовленостей і стало причиною конфлікту та навіть сутичок між вірянами. Врешті решт церкву опечатали і жодна зі сторін не могла користуватися храмом. Згодом, вже після отримання Томосу, навесні 2019 р. громада таки перейшла до ПЦУ.

І таких прикладів було чимало, коли представники Московського патріархату свідомо не хотіли йти на компромісне рішення, а вимагали «все або нічого». Така позиція була обумовлена не тільки рішеннями місцевих владик, і це не можна назвати «перегинами на місцях». Це цілком офіційна політика Митрополита Онуфрія, очільника УПЦ МП. Він на початку 2015 р. видав «указівку» про принципову відмову від ідеї почергового користування храмом.

Членство у громаді

Другим найбільш проблемним питанням є з’ясування того, хто ж насправді є членом релігійної громади, і відповідно, хто має право брати участь у зборах і голосувати за зміну підлеглості. Закон «Про свободу совісті...» дає доволі широке визначення:

«Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням)».

По суті, законодавець не обмежує віруючих і віддає їм самим повноваження встановлювати правила чи ознаки належності до громади. Це є дуже важливо, адже це ознака визнання автономії релігійної громади, на яку вказував Європейський суд з прав людини у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України» (2007, п. 91).

Практика українського судочинства, яка детально розглянута у вказаному вище аналітичному звіті, також спирається на територіальний фактор при розгляді питань. У абзаці першому статті 8 Закону «Про свободу совісті...» йдеться, що «релігійна громада є місцевою релігійною організацією». А, отже, суди у тих випадках, якщо у населеному пункті, де стався конфлікт, не було інших релігійних організацій, та за відсутності сформованого переліку членів громади, допускали визнання за всіма членами місцевої громади права на участь у релігійних зборах.

Однак це одиничні випадки і у більшості населених пунктів є й інші релігійні організації. Тоді ж яким чином визначити реальних членів парафії? Церковне канонічне право Православної Церкви у цьому випадку доволі суворе і передбачає відлучення від Церкви людини, яка три неділі поспіль не брала участі у Таїнстві Причастя (80-те правило VI Вселенського Собору). Вочевидь ця норма не може бути застосованою у сучасних реаліях, оскільки би тоді не лишилося жодного члена релігійної громади, окрім священика.

Наразі головна дискусія у питані членства точиться навколо частоти участі у релігійному житті. Одна група каже, що членами громади є тільки ті, хто постійно відвідує храм. А інші кажуть, що всі місцеві мешканці, хто сповідує цю релігію/конфесію (православ’я) і хто час від часу бере участь у житті громади, є її членом.

На мою суб’єктивну думку, друга група має рацію. Так, вони не відвідують церкву кожної неділі. Проте вони здають гроші на церкву (розповсюджена практика у селах, саме там, де і стаються конфлікти), вони хрестять дітей, беруть шлюб, ховають рідних, святять кошики на Великдень, воду на Йордан, квіти на Зелені свята та фрукти на низку Спасів у серпні. Вони платять священику гроші за освячення хат чи машин. Ця категорія вірян бере участь у церковному житті, приступає до обрядів та ритуалів, а також має фінансові стосунки з парафією. Тому немає жодних підстав відмовляти їм у членстві в релігійній громаді.

Місцева влада

І на останок. Часто виникають конфлікти навколо участі місцевої влади у процесі зміни підлеглості релігійними громадами. Проблема полягає у розмежуванні публічного та приватного статусу особи. Чи староста села або депутат ОТГ, коли бере участь у релігійних зборах, є публічною особою, яка виконує свої представницькі функції, чи приватною особою, яка в такий спосіб реалізує свої конституційні права на свободу світогляду? А якщо це відбувається у храмі, а не в приміщенні місцевої адміністрації? А якщо це відбувається не в робочий час, а у вихідний день, після церковної відправи?

Це складні питання, над якими варто розбиратися юристам: де закінчується межа участі посадової особи і починається простір приватних релігійних поглядів? Однак тут варто зазначити один важливий аспект, на якому часто маніпулюють противники переходів громад. Часто можна почути, що голова ОДА чи представник місцевої влади насильно перевів громаду до іншої юрисдикції «просто підписавши папери».

Відповідно до чинного законодавства, перереєстрацію статутів релігійних громад здійснюють обласні державні адміністрації, а рішення про це підписується головою ОДА (абзац перший статті 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Окрім цього, підписи на поданих до реєстрації документах повинні бути нотаріально завірені. Відповідно до чинного законодавства місцеві органи влади мають право нотаріального посвідчення підписів на документах (ст. 37 Закону України «Про нотаріат»).

Дуже часто можна було почути, що голова сільради чи голова ОДА підписав документи про переведення громади під іншу юрисдикцію. З цього робився висновок, що громаду насильно захопили чи здійснили щодо неї рейдерство. Однак частіше за все такі висновки не відповідали дійсності і були розраховані на осіб, які не знайомі з процесом зміни канонічної підлеглості та не знають усіх бюрократичних процедур, встановлених законодавцем, щоби як раз і вберегти релігійні організації України від рейдерства.

Публікацію підготовлено та опубліковано в рамках проєкту "Захист релігійних прав та свобод в Україні в умовах змін (2019-2020): національний та європейський досвід", який реалізовується ГО "Львівський центр міжнародного права та прав людини" в партнерстві з Релігійно-інформаційною службою України за підтримки Фонду прав людини Посольства Королівства Нідерландів в Україні