Перешкоди на шляху екуменізму в нинішній Україні: психо-соціологічний аналіз
Мирослав МАРИНОВИЧ, директор Інституту релігії та суспільства УКУ
Доповідь виголошена на конференції в Папському Східному Інституті, Рим, 26 травня 2001 року
У своїй доповіді я намагатимусь дати відповіді на такі стрижневі питання: (1) яким є вплив історичних обтяжень на ставлення українців до екуменізму, (2) як можна оцінити досвід екуменічного діалогу 90-х років і його вплив на українські релігійні процеси і, нарешті, (3) якими є завдання українських Церков щодо екуменічного діалогу на майбутнє.
І. Вплив історичних обтяжень на ставлення українців до екуменізму
Ставлення сучасних українців до явища і навіть самого поняття екуменізму дуже неоднозначне і сильно обтяжене історією. Загалом дослідники сходяться на думці, що в Україні (особливо в православних колах) існує стійка ідеосинкразія щодо екуменічного руху, в умовах якої сам термін "екуменізм" в багатьох людях включає сигнал тривоги та недовіри. Серед багатьох причин цього неприйняття можна виділити кілька - на мою думку, найважливіших.
1. В пам'яті старших поколінь (особливо віруючих) поняття екуменізму тісно пов'язане з міжнародною політикою повоєнного Кремля. Завдяки так званій "боротьбі за мир" останньому вдалося підпорядкувати собі міжнародні християнські організації і значною мірою маніпулювати їхнім прагненням до встановлення християнського миру в Європі і світі. Саме під впливом Кремля на засіданнях Християнської Мирної Конференції чи Всесвітньої Ради Церков говорилося більше про розміщення ракет середнього радіусу дії, ніж про захист релігійних прав віруючих у самому СРСР. Від такого екуменізму залишався тільки присмак лукавства на вустах - як залишався після всього, що було пов'язане з великою політикою Кремля. Утилітарний характер радянського екуменізму визнав офіційно наприкінці 1995 року сам митрополит Кирило (Гундяєв), безпосередній учасник тодішніх і теперішніх екуменічних зустрічей. Отож, в уяві частини українців поняття екуменізму все ще асоціюється з "інтригою Москви".
2. Оскільки католицька модель екуменізму, що передбачає визнання примату папи Римського, звичайно ж, відрізняється від моделі православної, це давало й дає привід іншій частині українців говорити про "інтригу Ватикану". Ці настрої особливо посилилися після падіння Радянського Союзу, коли почався перерозподіл сфер впливу тих чи тих християнських Церков. Втім, екуменічна позиція Ватикану зазнала критики з боку не тільки православних, а й навіть прокатолицьки настроєних українців (особливо в діаспорі), оскільки так звана ост політік Ватикану, що лежала в основі його екуменічних ініціатив, була в очах згаданих українців надто промосковською, щоб бути стисло екуменічною.
3. Дев'яності роки ХХ ст. ознаменувалися кризою екуменічного руху. Абстрагуючись від конкретних позицій кожної сторони, можна сказати, що розпад соціалістичного блоку й Радянського Союзу виявив надто велику прив'язку екуменізму 60-80-х років до геополітичного статус кво. Достатньо було змінитися геополітичному балансу сил, як окремі, здавалося б, усталені досягнення "зависли в повітрі". Очевидним став політичний підтекст окремих екуменічних контактів, що викликало в душах скептично настроєної частини українців недовіру до екуменічного руху взагалі. Те, що мало б бути міжхристиянським примиренням, в їхніх очах набувало вигляду взаємного домовляння про сфери впливу.
4. В Україні зійшлися інтереси світових центрів усіх трьох гілок християнства - православ'я, католицизму та протестантизму. Практика засвідчує, що саме цей регіон є, якщо так можна висловитися, своєрідним "полігоном екуменічних випробувань" нашого часу, саме тут перевіряється щирість екуменічних декларацій та міцність досягнутих угод (взяти хоча б неодноразові заяви Російської Православної Церкви про те, що своє ставлення до Католицької Церкви вона визначатиме в залежності від того, наскільки активною буде остання у вирішенні "уніатського питання" в західних областях України).
У той же час самі українські Церкви є радше об'єктами, ніж суб'єктами екуменічного процесу. Досі вони не могли бути підметами своєї власної долі, залишаючись залежними від накреслених кимось еклезіальних схем. Інколи ворожнеча між "сильними християнського світу цього" зобов'язувала українські Церкви обривати навіть ті контакти, які вже були встановлені в Україні (класичний приклад - вимушена відмова від примирення та богословського діалогу між уніатами і православними, які розпочались були в 1680 р. на Люблинському синоді [Colloquium Lublinense]. Роботу синоду було зірвано передусім через негативне ставлення до нього латинського духовенства, а найбільше - папського нунція в Польщі).
Отож релігійну долю українців надто часто вирішували без них, що не сприяло встановленню довіри з їхнього боку до екуменічного діалогу, формуванню в українських християнах духа партнерства та ініціативи. В результаті відповідальність за недовіру до екуменізму лежить не тільки на самих українцях (хоч і на них також!), а й на тих центрах світового християнства, впливи яких значною мірою формували в минулому й формують сьогодні релігійну історію України.
ІІ. Досвід екуменічного діалогу 90-х років і його вплив на українські релігійні процеси
Найголовніше, що впадає в око при аналізі екуменічного діалогу між Католицькою Церквою і Російською Православною Церквою в 90-х роках, - це радикально відмінне ставлення обох сторін до самого поняття діалогу. Так, для Римо-Католицької Церкви необхідність діалогу набула майже абсолютного характеру; ватиканські дипломати у своєму побоюванні втратити поле для контактів з православною стороною часто послуговуються формулою "діалог за будь-яку ціну". В той же час православна сторона (московської юрисдикції) вважає такий діалог вигідним лише католицькій стороні, оскільки він буцімто служить прикриттям для прозелітичної експансії католицизму.
Досвід історії засвідчує, що діалог стає плідним і конструктивним тоді, коли всі його учасники не бачать йому альтернативи. Натомість у міжцерковних стосунках на сході Європи, які ми розглядаємо, одна зі сторін переконана, що альтернатива діалогові все ж існує. З численних публікацій на сторінках преси, підконтрольної Московському патріархатові, можна реконструювати такий напрям думки: нинішня ситуація поліконфесійності й плюралізму Церков (зокрема в Україні) є штучною й тимчасовою, оскільки вона спричинена слабкістю держави. В таких умовах православ'я не може (і не повинно!) вступати в екуменічний діалог, оскільки це може призвести до надмірних втрат. Тому головним завданням є вичекати, допоки Росія, Україна й Білорусія знову не об'єднаються, що призведе до нового радикального перерозподілу сил на користь російського православ'я. От тоді-то Московський патріархат і зможе вступити в діалог, однак уже на більш сильних позиціях.
Екуменічний діалог також передбачає, що всі його учасники поділяють одні й ті ж цінності. В нашому ж випадку існує щонайменше одна цінність - релігійна свобода, - до якої сторони ставляться часом радикально відмінно. Так відродження Української Греко-Католицької Церкви в Україні Московський патріархат трактує виключно як наслідок католицького прозелітизму й втручання з боку держави, навіть не згадуючи про право громадян України на свободу релігійного самовизначення.
Ще однією особливістю нинішньої фази екуменічного діалогу є неясність щодо представницьких повноважень її учасників. Так, в екуменічних процесах другої половини ХХ століття Російська Православна Церква традиційно виступала як єдиний репрезентант усього розмаїття християнських громад величезного регіону, що входив у сферу його впливу. Це призвело до своєрідної монополії Москви (у цій частині світу) на ведення екуменічного діалогу. Наприкінці того століття виразно проявилася готовність Його Святості Івана Павла ІІ вступати в ділог із тими Церквами згаданого діалогу, які цього бажають. Приїхавши в Румунію, Папа підсилив той діалог з Румунською Православною Церквою, який уже частково вівся за посередництвом Всесвітньої Ради Церков. Приїхавши в Грузію, Папа вперше розпочав безпосередній діалог з християнами пострадянського простору. Їдучи в Україну, Папа вперше ступає на землі Східної Слов'янщини, в якій є чимало християн, які бажали б вступити в діалог із зовнішнім християнським світом, однак досі такої можливості не мали.
Інтрига нинішнього моменту полягає у тому, що саме переважить: бажання усіх християн візантійської традиції (за винятком православних московської юрисдикції) вступити в партнерські стосунки зі світовою християнською спільнотою, чи ультиматум з боку Московського патріархату, озвучений главою Української Православної Церкви митрополитом Володимиром (Сабоданом), про замороження стосунків з Ватиканом, якщо такі контакти матимуть місце?
Іншими словами, на початку ХХІ століття з особливою силою постало питання, чи залишиться екуменічний діалог з християнами пострадянського простору і далі одноканальним (тільки через посередництво Москви), чи душпастирський момент все-таки переважить політичний і до діалогу будуть залучені й інші Церкви, зокрема українські, в міру їхньої готовності до цього. Таке залучення має особливий сенс у тому разі, якщо від позиції цих досі ізольованих партнерів значною мірою залежить розв'язання складного вузла міжцерковних проблем в Україні. Відповідь на це запитання дасть найближче майбутнє.
ІІІ. Завдання Української Греко-Католицької Церкви та православних Церков автокефального статусу щодо екуменічного діалогу
Майбутня активізація участі згаданих Церков в екуменічних стосунках ставить великі вимоги і перед самими Церквами. Духовенство і вірні цих Церков мають довести, що вони гідні бути підметом своєї майбутньої історії. В термінах сучасної епохи це означає, що вони мають навчитися успішно долати усі небезпечні синдроми свого недавнього минулого - синдроми "переслідуваної жертви", "переможців над комунізмом", а також ухилів у бік націоналізму, надмірної політизації тощо. В цьому напрямі вже багато зроблено, однак значно більше ще залишається зробити в майбутньому.
Якщо говорити, зокрема, про Українську Греко-Католицьку Церкву, то перед нею стоїть важливе завдання причаститися духа Другого Ватиканського Собору, відчути й осмислити, як би мало виглядати її власне аджорнаменто. Зокрема, на мою думку, особливу увагу їй треба приділити оновленню методів душпастирювання та євангелізації.
Визнаючи великий обсяг проблем, що стоять сьогодні перед українськими Церквами, я водночас хотів би застерегти слухачів перед небезпекою стереотипічного й надто поверхового сприйняття релігійних процесів в Україні. Придивімся ближче, зокрема, до згаданого ухилу в бік націоналізму, на який часто посилаються як на причину, чому світова християнська спільнота не поспішає вступати з цими Церквами у повноцінні зв'язки. З одного боку, справді, не можна заперечити використання вірними, духовенством і навіть окремими єрархами цих Церков національно-захисної риторики, яку на Заході однозначно трактують як націоналістичну. Тривалий період переслідувань виробив у душах вірних негативістські почуття, які важко назвати власне християнськими. Отож посилення євангельської мотивації в позиції вірних є пріоритетним і невідкладним завданням цих Церков.
З іншого боку, методологічно неправильно засуджувати наслідки, не придивившись до їхньої причини. Часом складається враження, що релігійні процеси на заході та на сході Європи йдуть у протифазі. В повоєнний час західноєвропейські суспільства (в тім числі християни) доклали чималих зусиль, щоб подолати націоналістичні тенденції і створити атмосферу толерантності та співпраці. Отож, західний вектор розвитку - це взаємне зближення, партнерство, подолання розбіжностей, уникнення усіх можливих перешкод на шляху до єдності. Тому західним християнам важко зрозуміти, чому в Україні відбувається на перший погляд якісно інший процес - спроби українських християн усвідомити свою власну релігійну ідентичність і відрізнити її від російської. Тобто, вектор зусиль значної частини українських християн - це відокремлення себе від того церковного тіла, яке пригнічувало українські релігійні традиції та національні форми релігійного самовизначення. Щоб упевнитись у своїй ідентичності, вони повинні провести лінію розмежування між "ми" і "вони", зосередитись на тому, що їх відрізняє від інших, тобто зробити саме те, що так не схвалюється сьогодні на Заході.
Чи означає це, що українські християни не спроможні перейняти сучасні європейські цінності? До такого висновку можна схилятися, якщо не заглиблюватись у причини описаної суперечності, якщо вважати, що позірний "універсалізм" московського православ'я, за яким стоїть прагнення втримати несправедливий щодо українських християн статус кво, є для Західної Європи ближчим і прийнятнішим, ніж спроби українських християн вирватися з-під такого, як вони вважають, церковного імперіалізму. В цьому випадку націоналістичні обертони слабшої сторони, яка зазнавала переслідувань, стають небезпечнішими для християнської ойкумени, ніж виразно пан-слов'янські обертони російського православ'я, які буцімто отого націоналізму позбавлені. Така аберація зору зазвичай пояснюється тим, що, скажімо, в 60-х чи 70-х роках на підконтрольній Московському патріархату території панував мир і спокій, тоді як 90-і роки, коли відродилися так звані національні Церкви України, принесли міжконфесійні тертя і конфлікти. Однак чи був той мир і спокій справді християнським, а спроби українських Церков знайти собі місце під християнським сонцем - справді підсудними? Чи не є такий ілюзорний мир більш віддаленим від сподіваного екуменічного ідеалу, ніж спроби добитися справделивішого статусу кво?
Все те, що я кажу, не знімає з українських християн їхнього обов'язку любити навіть тих, хто їх проклинає. Цей заклик Христа підносить нас над усіма політичними, національними чи еклезіальними резонами і є, власне, категоричним імперативом, який має злагіднити бунт людських сердець. Проте, сподіваючись, що українські християни дотримуються головних засад своєї віри і любитимуть тих, хто заперечує навіть їхнє право на власні Церкви, не можна все-таки не добачати самого факту існування тих, хто їх проклинає. Точніше, не можна вважати тих останніх кращими християнами, які єдині заслуговують на входження в екуменічний діалог.
На завершення дозвольте мені одним лише штрихом проілюструвати те, як Українська Греко-Католицька Церква йде назустріч своїм екуменічним завданням. В 90-і роки ХХ століття стало очевидним, що природу екуменізму, його завдання і цілі вірні Української Греко-Католицької Церкви розуміють по-різному. З часом стало очевидним також, що Церква не може рухатися далі й активізувати свою участь в екуменічному процесі, не зробивши спроби звести розмаїті настрої та уявлення до спільного знаменника. З ініціативи Його Блаженства Любомира кардинала Гузара було скликано робочу групу, яка працювала над створенням "Концепції екуменічної позиції УГКЦ". Проект такої "Концепції" й було опубліковано 2000 року в офіційному органі Церкви "Мета" з метою подальшого обговорення та уточнення. Як на мене, це той втішний знак, який дозволяє подивитися на екуменічне майбутнє нашої Церкви з оптимізмом.
