Чому теорія справедливої війни завжди на часі

Минулого місяця автор виступав на врученні стипендії Civitas Dei, яку спонсорує Домініканський Томістичний інститут у партнерстві з Інститутом екології людини Католицького університету Америки. У рамках події кілька десятків студентів провели інтенсивні три дні, досліджуючи традицію справедливої війни та обговорюючи тексти класиків цієї теорії, таких як Августин і Тома Аквінський, а також сучасних теоретиків, таких як Грегорі Райхберг з Інституту дослідження проблем миру в Осло.

По завершенні основної програми професор Вайґель залучив їх до інтенсивного читання і обговорення деяких дуже реальних проблем ХХІ століття. Про них він коротко виклав у своїй колонці, адже ці питання, безумовно, не є виключно «для науковців», а навпаки, стосуються зараз дуже реальних подій, які відбуваються в житті багатьох людей.

Для контексту спершу розберімося, про що йдеться. Теорія «справедливої війни», яка з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну знову набула надзвичайної актуальності, з’явилася в Католицькій Церкві завдяки таким велетам духу, як Августин Гіппонський та Тома Аквінський. Вона є складовою соціальної доктрини Католицької Церкви – богословських напрацювань на тему війни і миру, багатства і бідності, родинного життя і довкілля. З часу своєї появи теорія справедливої війни була панівним підходом Католицької Церкви щодо того, як давати моральну оцінку різним збройним конфліктам і як їх залагоджувати (Православні Церкви дотримуються думки, що не існує критеріїв, за якими будь-яка війна може характеризуватися як справедлива, однак у певних моментах Церква надає «ікономічний дозвіл» на війну у випадку, якщо це єдиний спосіб відновити справедливість).

Святий Августин, базуючись на традиції Аристотеля і Цицерона, формулює правила ведення війни, однак завжди зазначає, що війна – це наслідок гріховного стану людини, і якщо можливо вирішити конфлікт за допомогою переговорів, то слід надавати перевагу йому.

Обґрунтовуючи можливість ведення справедливої війни, Тома Аквінський вказував на право пропорційного використання збройної сили як для захисту третіх осіб, так і для самозахисту, а оголошувати таку війну може законний правитель заради загального блага лише у разі, якщо переслідується справедливий намір, а оголошення війни має справедливу причину, наприклад, оборона від агресора.

Сучасна Католицька Церква у Компендіумі Соціальної Доктрини окреслює, що «використання сили законне, якщо відповідає певним жорстким умовам: шкода, завдана агресором нації чи спільноті націй, була тривалою, важкою і безперечною; усі інші засоби, аби покласти цьому край, виявилися неможливими або безуспішними; були обґрунтовані можливості успіху; використання зброї не спричинило лиха і безладдя, важчих, ніж лихо, яке слід усунути. Під час оцінювання цих умов слід враховувати потужність сучасних засобів руйнування».

Сьогодні ж, як зазначає Джордж Вайґель, у більшості Церков, принаймні серед лідерів, спосіб мислення справедливої війни був витіснений «функціональним пацифізмом». У цій колонці він пояснює, чим це небезпечно і які це може мати моральні наслідки.

Вайґель зауважує, що позиція багатьох церковних лідерів — це не результат моральної прихильності до класичного пацифізму (який вважає, що війна по суті є злом і що відмова від участі у смертельному насильстві є євангельським імперативом), а наслідок різних форм ангажування Церков до лівих та прогресивістських рухів, які категорично проти воєн між національними державами, однак нерідко виправдовують «визвольні» партизанські війни або приймають чиюсь сторону у громадянських конфліктах. Кінцевим результатом поступок Церков лівим політичним силам стало усунення релігійних лідерів від серйозної розмови з політиками про питання війни і миру. Церкви знімають із себе відповідальність, залишивши політикам можливість жбурлятися з трибун погрозливими риторичними гранатами.

На думку Дж. Вайґеля, твердження, що «справедливої війни не буває» — небезпечна нісенітниця. Воно небезпечне з богословської точки зору, оскільки спосіб мислення про справедливу війну ґрунтується на природному моральному законі, істинах, закладених у світі і в нас самих, які ми можемо пізнати розумом. Істини природного морального закону вічні і не змінюються політичними чи технологічними обставинами, хоча наслідки цих істин будуть змінюватися з часом.

Воно є небезпечним і з пасторального погляду, оскільки стверджувати, що сьогодні не може бути «справедливої війни» — це ще один спосіб сказати, що сучасна війна за своєю суттю є злом. А сказати це означає покласти невиправданий тягар сумління на практикуючих католиків у збройних силах — що в американському випадку означає набагато більший відсоток католиків, ніж серед населення загалом. Додамо, що це стосується і Збройних Сил України. Військова служба нерозривно пов’язана із вбивством, і якщо солдат іде на війну із усвідомленням, що просто іде вбивати, чинити різанину, яка в будь-якому разі не має сенсу, це його страшенно деморалізує.

Джордж Вайґель зазначає, що заперечення можливості справедливої війни також змушує релігійних лідерів виглядати непослідовними (у кращому випадку), коли, з одного боку, вони хвалять чоловіків і жінок-військовослужбовців за їхній патріотизм і самопожертву, а з іншого боку, заявляють про неможливість «справедливої війни».

Очевидним прикладом справедливої війни сьогодні є війна України за національне виживання проти російської агресії; війна Росії, навпаки, є несправедливою як за своїми намірами, так і за звичаями. Мислення про справедливу війну не починається з «презумпції проти війни», як це ми бачимо, наприклад, у теорії «справедливого миру», адже в такому випадку будь-яке застосування сили, навіть заради порятунку тих, хто не може себе захистити, все одно є неприйнятним. Натомість, мислення про справедливу війну починається з належним чином сформованого обов'язку політичної влади забезпечити безпеку тих, за кого вона взяла на себе відповідальність. Ось чому справедлива війна — це використання військової сили для захисту або просування загального блага, що є однією з цілей політики. Можливо, Карл фон Клаузевіц і помилявся в деяких речах у своїй книзі «Найважливіші принципи ведення війни», але він мав рацію, коли говорив, що війна — це продовження політики іншими засобами. Якщо війна не є цим, то це бездумне вбивство.

Як зазначає Дж. Вайґель, теорія справедливої війни забезпечує основу для спільних роздумів етиків, релігійних лідерів, дипломатів і державних службовців над складними проблемами забезпечення миру порядку — миру, що складається зі справедливості, безпеки і свободи – у цьому невпорядкованому світі. Ці роздуми стосуються того, як пропорційне і впорядковане застосування збройної сили може бути спрямоване на забезпечення миру і порядку. Отже, на додаток до класичних критеріїв справедливої війни — ius ad bellum, або «права прийняття рішення про війну», і ius in bello, або «правила ведення війни» — розвинуте мислення про справедливу війну містить ius ad pacem: роздуми про відновлення миру. І це ius ad pacem не слід плутати з сучасною теорією «справедливого миру», яка, на думку Вайґеля, є ще однією формою функціонального пацифізму, назва якого паразитує на принципах справедливої війни.

І справді, теорія «справедливого миру» базується на невиправданому оптимізмі, що війни між державами закінчились, а відтепер існують лише внутрішньодержавні конфлікти або конфлікти між державами та недержавними формуваннями, а також не бере до уваги фактор гріха, який може нівелювати будь-які зусилля з миробудування. Акцент на взаємному покаянні і примиренні, який присутній у цій теорії, безумовно важливий, але в ситуації, коли одна сторона є виразно агресором і здійснює геноцид, заклики до примирення і прощення не лише безглузді і неефективні, але і виразно несправедливі до жертви, намагаючись нав’язати їй частку вини у ситуації, що склалася. А міжнародні організації, які мали б забезпечити миротворчу операцію та захищати безпеку її громадян, які опинилися під загрозою, виявилися повністю неспроможними.

Джордж Вайґель є почесним старшим науковим співробітником Центру етики та публічної політики у Вашингтоні, де він очолює кафедру католицьких досліджень ім. Вільяма Е. Саймона.