Перші руські (українські) королі, короновані Папою Римським

Історія перших руських королів є і цікавою, і повчальною. На жаль, про цю історію в нас мало знають (якщо взагалі знають).

Першим руським королем Римський Папа визнав сина Ярослава Мудрого Ізяслава, який легітимно займав київський престол.

Князь Ізяслав – законний наступник Ярослава Мудрого

Народився він 1024 р. й при хрещенні отримав ім’я Дмитра. У 1042 р. юному княжичу батько надав у володіння Турівську землю, яка охоплювала терени українського Полісся й землі південної Берестейщини. Це князівство межувало з Польщею. Тому не дивно, що Ярослав одружив Ізяслава на польській княжні Гертруді.

Склалося так, що на час кончини Ярослава Мудрого Ізяслав виявився найстаршим сином. Тому, згідно із батьковим заповітом, саме Ізяслав став київським князем, також йому належали новгородська, турівська та древлянська землі. Можна говорити, що в його руках зосередилися важливі стратегічні князівства Русі.

Однак влада Ізяслава на Русі не була «повною». Ярослав Мудрий розподілив землі своєї держави між синами. Про це так говориться в літописі:

«Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я,— замість себе,— стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду — Переяславль, а Ігорю — Володимир, а В’ячеславу — Смоленськ» [1].

Ярослав Мудрий заповідав, щоб його спадкоємці, кровні сини, жили в злагоді, не зазіхали на чужі уділи. Це мало би стати запорукою збереження Руської держави. І треба віддати належне, що цей заповіт певним чином спрацював. Відразу після Ярославової кончини не розгорілася міжусобна боротьба, як це було після смерті Святослава Ігоревича чи Володимира Святославовича.

Сини Ярослава Мудрого визнавали право на головний київський престол за своїм старшим братом Ізяславом. Причому троє старших Ярославових синів, власне, Ізяслав, Святослав та Всеволод, тривалий час діяли в унісон, не конфліктували. Це дало підстави дослідникам говорити про тріумвірат Ярославичів. Мовляв, троє вони управляли Руссю.

Насправді ніякого тріумвірату не було – принаймні в плані юридичному. Главою Русі як держави вважався Ізяслав. Інші ж Ярославові сини, що тримали уділи, мали його слухатися.

У літературі закидають Ізяславу те, що він був нерішучим і що, на відміну від свого батька, не створив «єдиної Русі». Однак і за Ярослава теж «єдиної Русі» не було – принаймні тривалий час вона була розділена між ним і його братом Мстиславом. До того ж, слідуючи заповіту свого батька, Ізяслав не пішов війною на братів і не захоплював чужих уділів.

Князь Ізяслав – один з фундаторів Києво-Печерського монастиря

Ізяслав фігурує не лише на сторінках літопису (що цілком зрозуміло), а й згадується неодноразово у Києво-Печерському патерику, який характеризує цього владаря як «христолюбивого князя». Саме із Ізяславом пов’язується становлення Києво-Печерської обителі. У патерику, зокрема, сказано: «По тому, як преставився великий князь Ярослав, перебрав владу син його Ізяслав та сів у Києві. Антоній же прославлений був у Руській землі. Князь же Ізяслав, звідавши про житіє його, прийшов із дружиною своєю, просячи у нього благословення та молитви. І знаний був усіма великий Антоній та шанований усіма. І почали приходити до нього постригатися деякі боголюбиві люди, він же приймав їх і постригав. І зібралася братія до нього числом 12. До нього ж і Феодосій прийшов і постригся» [2].

Із цих слів випливає, що між Ізяславом та засновником Києво-Печерського монастиря Антонієм встановилися добрі стосунки. Князь попросив у нього благословення. Натомість, так можна зрозуміти з тексту патерика, сприяв цьому ченцеві у створенні обителі, її розбудові.

Ізяслав опікувався монастирем і втручався в його справи. У Києво-Печерському монастирі навіть є опис такого втручання-конфлікту. Там йдеться про те, що в монастир прийшов боярин Ізяслава, який «був любимий князем і управляв у нього всім», та захотів стати ченцем. Один з монахів, Никон, постриг його і нарік Єфремом. Такі дії (це зрозуміло!) викликали незадоволення Ізяслава. Він, як говорить Києво-Печерський патерик, «звелів привести перед себе того, хто наважився таке сотворити. І швидко пішовши, привели до нього великого Никона. Князь же, гнівно поглянувши на Никона, глаголив йому: «Чи ти постриг боярина та скопця без мого повеління?» Никон же відповів: «Благодаттю Божою, я постриг їх, за велінням небесного царя, Ісуса Христа, який покликав їх на такий подвиг». Князь же каже: «То або умов їх повернутися додому, або ув'язню тебе й тих, які з тобою, а печеру вашу розкопаю!» Відповів на те Никон: «Що тобі завгодно, владико, те й роби, а мені ж недобре відвертати воїнів од царя небесного!» Антоній же й ті, що були з ним, зібравши одяг свій, пішли зі свого місця, бажаючи перебратися до іншої землі. Князь ще гнівався і докоряв Никонові, коли зайшов один із отроків-дружинників повідав, що Антоній і ті, що з ним, відходять з цього міста і йдуть в іншу землю. Тоді каже жона його: «Послухай, господине, й не гнівайся! Таке ж бо було і в країні нашій, що повтікали через одну біду чорноризці, і багато зла сталося у землі нашій через те. Отож, гляди, господине, щоб не було такого і в твоїй землі». Почувши те, злякався князь гніву божого, й одпустив великого Никона, велівши йому йти до печери. По інших же послав, прохаючи, щоби повернулися назад. Та лише через три дні прохань погодилися вони повернутись до своєї печери…» [3].

Із цих свідчень випливає те, що від волі Ізяслава залежало існування монастиря. Він міг припинити його існування. Але міг і зберегти його й посприяти йому.

Київське повстання 1068 р.

Однак повернемося до питання про правління Ізяслава. Перші роки його княжіння відзначилися походами на чужоземні племена. Зокрема, князь приділяв чимало уваги розширенню Новгородського уділу. Тут його зусилля були спрямовані на завоювання естонських земель. У цьому плані Ізяслав продовжив політику свого батька, який заклав тут опорний пункт Юр’їв (нинішнє місто Тарту).

Ізяслав був зацікавлений у тому, щоб контролювати важливі торгові шляхи на Русі. На це була спрямована його внутрішня політика.

У 1059 р. Ізяслав разом зі своїми братами Святославом та Всеволодом здійснили важливий акт легітимізації своїх прав. Річ у тім, що після смерті Ярослава Мудрого лишався живим ще один син князя Володимира Святославича, який, згідно з традицією, по праву старшинства мав би претендувати на київський престол. Це – колишній полоцький князь Судислав. У 1036 р. Ярослав позбавив його уділу й кинув у поруб. Там цей нащадок Володимира перебував близько двадцяти чотирьох років. Нарешті в 1059 р. Ізяслав, Святослав та Всеволод його увільнили. У «Повісті минулих літ» сказано, що «…водили вони його до хреста, і став він ченцем» [4]. Мається на увазі те, що Ярославичі взяли з Судислава клятву про його відмову від київського престолу. Також цей князь прийняв чернецтво. Це теж стало з гарантією цієї його відмови. Таким чином, Ізяслав остаточно легітимізував своє перебування на київському столі. Тому його сприймали на Заході як короля – верховного правителя Русі.

Ізяслав намагався укріпляти свої позиції. Щоправда, він мав серйозного суперника – князя чернігівського Святослава. Чернігів ще за часів Ярослава Мудрого став конкурентом Києва. Але до певного часу Ярославичі, Ізяслав, Святослав та Всеволод, трималися разом. Це виявилося в середині 60-их років, коли вони вирішили «поставити на місце» полоцького князя Всеслава Брячиславовича. Останній, поводячись як незалежний від Ярославовичів правитель, вирішив розбудувати свій домен. Спочатку він націлився на Псков, який захопив у 1065 р. Далі – на Новгород, котрий, як уже говорилося, належав Ізяславу. Про ці події так розповідає «Повість минулих літ» під 1067 р.:

«Розпочав війну Всеслав полоцький, син Брячиславів, і зайняв Новгород. Ярославичі ж троє,— Ізяслав, Святослав, Всеволод,— зібравши воїв, рушили на Всеслава, коли була велика зима, і прийшли до Мінська. Та мінчани заперлися в городі, і брати ці взяли Мінськ, посікли чоловіків, а жінок і дітей забрали в добичу і пішли до [річки] Немиги. Всеслав також рушив насупроти. І, зібравшись на Немизі місяця березня в третій день, пішли вони одні проти одних. А був сніг великий, і сталася січа люта, і впали многі [у битві]. І одолів Ізяслав, Святослав, Всеволод, а Всеслав утік.

Потім же, місяця липня у десятий день, Ізяслав, Святослав і Всеволод, цілувавши хрест чесний Всеславу, сказали: «Прийди до нас, а ми не вчинимо тобі зла». Він же, надіючись на хресне цілування, переїхав у човні через Дніпро. І коли Ізяслав попереду йшов у шатро, а Всеслав за ним ішов,— тут і схопили вони Всеслава на [річці] Рші коло Смоленська, переступивши хреста. Ізяслав тоді привів Всеслава до Києва, і всадили його в поруб із двома синками» [5].

Як бачимо, Ізяслав схопив Всеслава підступом. Останній аж ніяк не був чимось винятковим у тогочасній руській політиці. Щоправда, літописець осудив такі діяння київського князя, давши зрозуміти, що за це він поплатився.

Справді, невдовзі сталися неприємні для Ізяслава події. На той час про себе почали давати знати половці, які стали господарями степів нинішньої України. У 1068 р. їхнє величезне військо з’явилося на південних кордонах Русі. Ярославичі, зібравши військо, пішли на них. Однак на ріці Альті зазнали поразки. Після неї Святослав подався до свого Чернігова, а Ізяслав із Всеволодом до Києва. Далі події розвивалися доволі цікаво. Ось як їх описує «Повість минулих літ»:

«Коли ж Ізяслав із Всеволодом прийшов до Києва, а Святослав до Чернігова, то люди київські прибігли до Києва і вчинили віче на торговищі, і сказали, пославши [послів] до князя: «Осьо половці розсипались по землі. Дай-но, княже, оружжя і коней, і ми ще поб’ємося з ними».

Але Ізяслав цього не послухав. І стали люди говорити на воєводу на Коснячка, і пішли з віча на Гору, і прийшли на двір Коснячків, і, не знайшовши його, стали коло двора Брячислава [Ізяславича], і сказали: «Підем висадимо дружину з погреба». І розділилися вони надвоє, і половина їх пішла до погреба, а половина пішла по мосту, і ці прийшли на княжий двір.

Ізяслав сидів на сінях із дружиною своєю. І почали вони сперечатися з князем, стоячи внизу. Коли ж князь із оконця дивився, а дружина стояла біля князя, сказав Туки, Чюдинів брат, Ізяславу: «Бачиш, княже, люди завили. Пошли, нехай стережуть Всеслава».

І коли він це говорив, то друга половина людей прийшла од погреба, відкривши погреб. І сказала дружина князю: «Се лихо є велике. Пошли до Всеслава, нехай, прикликавши його обманом до оконця, просадять його мечем».

Та не послухав цього князь, а люди зняли крик і пішли до поруба Всеславового. Ізяслав же, бачивши це, із Всеволодом побігли з двора. Люди ж висікли Всеслава із поруба в п’ятнадцятий день вересня і поставили його [князем] посеред княжого двора. А двір княжий розграбували – незчисленне множество золота і срібла, і кунами, і хутром. Ізяслав же втік у Ляхи» [6].

Ці події в радянській літературі трактувалися як «антифеодальне» повстання [7]. Проте, радше, в цьому випадку маємо боротьбу за владу, яка велася в Києві.

У цій «матері городів руських», попри владу князя, багато що залежало й від городян, особливо заможних. Схоже, Ізяслав, який намагався зосередити в своїх руках владу, далеко не всіх городян влаштовував. І вони були б не проти поміняти його на більш поступливого правителя.

Поразка на ріці Альті Ярославовичів якраз стала для цього доброю нагодою. Городяни почали вимагати, щоб їм роздали зброю й коней. Хоча, здавалося, потреби в цьому не було. Адже, по-перше, половці, за повідомленням літопису, пішли не на Київ, а на Чернігів, де їх розгромив князь Святослав. А, по-друге, місто було добре захищене. І кочівникам взяти його було б нелегко.

Роздавати зброю Ізяслав не хотів. Адже вона могла повернутися проти нього.

Скориставшися цією відмовою й поширюючи чутки про половецьку небезпеку, противники Ізяслав повстали. Вони вирішили зробити ставку на Всеслава Брячиславовича, котрий, як уже говорилося, знаходився в Києві у в’язниці. Все таки цей князь був нашадком Володимира Святославича і міг претендувати на престол київський.

Можливо, ще до повстання склалася в Києві «партія Всеслава», представники якої сподівалися, що при правлінні цього князя вони отримають преференції та зуміють зміцнити своє становище.

Повстання виявилося вдалим. Як бачимо, противникам Ізяслава вдалося визволити Всеслава з поруба й проголосити його князем київським. Законному київському князеві нічого не залишалося, як втікати зі свого стольного града.

Показово, що за поміччю Ізяслав подався не до свого рідного брата Святослава, а до польського князя Болеслава – племінника його дружини. Очевидно, він побоювався, що Святослав може скористатися ситуацією й захопити київський престол – що з часом і сталося.

Болеслав погодився допомогти своєму своякові. «Повість минулих літ» детально розповідає про боротьбу Ізяслава за Київ, датуючи цю подію 1069 роком:

«Рушив Ізяслав з Болеславом, [князем лядським], на Всеслава, а Всеслав пішов насупроти. І прийшов Всеслав до Білгорода, а коли настала ніч, він, утаївшись од киян, утік із Білгорода до Полоцька.

Назавтра ж, побачивши, що князь утік, вернулися люди до Києва. І вчинили вони віче, і послали [послів] до Святослава і Всеволода, говорячи: «Зло ми ото вчинили єсмо, князя свойого прогнавши, а тепер веде він на нас землю лядську. Підіть-но удвох у город отця свойого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши город свій, рушити в Грецьку землю».

І сказав їм Святослав: «Ми пошлемо до брата свойого, що коли він піде на вас із ляхами погубити вас, то ми удвох [підемо] проти нього раттю. Не дамо ми погубити город отця свойого. Якщо ж він хоче [прийти] з миром, то [хай] прийде з невеликою дружиною». І заспокоїли вони оба киян.

Тим часом Святослав і Всеволод послали до Ізяслава [послів], говорячи: «Всеслав од тебе втік. Тож не води ляхів до Києва, противника тобі нема. Якщо ж ти хочеш із гнівом іти і погубити город — то знай, що нам жаль отчого стола».

Коли почув це Ізяслав, він оставив ляхів і пішов з Болеславом, небагато ляхів узявши, а перед собою послав до Києва сина свого Мстислава. І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що висікли були [з поруба] Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання.

Коли ж Ізяслав ішов до города, то вийшли люди назустріч з поклоном. І прийняли князя свого кияни, і сів Ізяслав на столі своїм місяця травня у другий день.

І коли розпустив він ляхів на покорм, то побивали [руси] ляхів потайки, і вернувся Болеслав у землю свою. Ізяслав же вигнав торг на Гору, і прогнав Всеслава з Полоцька, і посадив сина свого Мстислава в Полоцьку, який незабаром тут помер. І посадив [Ізяслав] замість нього брата його Святополка, а Всеслав же втік» [8].

Начебто зрозуміло про що йдеться. Хоча… Здається, за цим описом ховалися політичні інтриги.

Ізяслав не дбав про те, щоб мати велике військо. Тому й утратив престол київський, злякавшись повстання киян. Але і Всеслав, сівши на київський престол з допомогою городян, великого війська не мав. Ймовірно, кияни не допускали того, щоб їхній князь посилювався у плані військовому.

Тому коли військо польського князя Болеслава разом з Ізяславом приступило до Києва, Всеслав не ризикнув із ним вступити в бій. Занадто нерівними були сили. Він зраджує киян, принаймні ту «партію», яка посадила його на престол, і втікає до рідного Полоцька.

Ця «партія» посилає послів до Святослава й Всеволода, сподіваючись, що вони стануть на їхній захист. Пропонують їм зайняти Київ: «Підіть-но удвох у город отця свойого». При цьому заявляють: «Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши город свій, рушити в Грецьку землю». Наскільки серйозно виглядали ці погрози?

Звісно, всі кияни б не вирушили в землю Грецьку, тобто Ромейську імперію [9]. Але якась їхня частина (а серед них чимало «кращих людей») могли б покинути місто й податися «до греків». Це передусім були такі собі «олігархи», що вели торгівлю з ромеями.

Чи погубило б це місто? Сумнівно. Але коли би багатії лишили його, це стало б ударом для Києва, по його економічному потенціалу.

Однак Святослав і Всеволод не ризикнули на цей раз зайняти Київ. Це означало порушити порядок престолонаслідування, а також заповіт їхнього батька. Тому ці Ярославичі взялися вирішувати питання шляхом переговорів. Були послані посли до Ізяслава, які запропонували йому йти до Києва з невеликим військом. Й заявивши приблизно таке, що й представники київської бунтівної «партії»: «Якщо ж ти хочеш із гнівом іти і погубити город — то знай, що нам жаль отчого стола».

Ізяслав начебто на це погоджується. Насправді, він грає свою гру. Князь не йде в Київ. Натомість посилає свого сина Мстислава – ймовірно, з невеликою дружиною. Це на позір не становить якоїсь загрози для бунтівних киян. Адже то не князь – лише його син. Нічого поганого він повстанцям, передусім їхнім провідникам, не мав би чинити. Проте вони помилилися в своїх розрахунках. Мстислав (ймовірно, неочікувано) напав на активістів повстання й повбивав їх. Справу було зроблено. Ізяслав міг повертатися на свій престол.

Він йде до Києва. Йому виходять «люди назустріч з поклоном». Звісно, знаходяться такі, щоб придобритися до князя.

Ізяслав розпускає поляків на покорм. Прийшле військо треба годувати. Це не дуже подобається киянам. І вони потайки побивають поляків.

Далі в літописі йде інформація, що «вернувся Болеслав у землю свою». За великим рахунком, польському князеві нічого було робити в Києві. Свого родича він посадив на престолі, з «кормлінням» війська, схоже, були проблеми. Зрештою, треба було тримати в руках свій польський домен.

Ізяслав – ініціатор канонізації Бориса і Гліба

Ізяслав, повернувшись на київський престол, відчувався впевнено. Він здійснив низку кроків, аби укріпити власне становище. У літописі буквально кількома словами сказано, що князь «вигнав торг на Гору». На жаль, на ці слова історика не звертали особливої уваги. А вони багато що пояснюють, зокрема справжню природу київського повстання.

Торг – це було «серце Києва». Саме він давав доходи, був джерелом багатств для заможних верств киян, а також для князя. Тут же, на торговищі, як свідчить літопис, було скликане віче (не важко здогадатися ким!) і почалося повстання. Не зовсім зрозуміло, звідки відбулося перенесення торгу. Можливо, з Подолу? Важливо, куди торг був перенесений. Літопис чітко вказує: «на Гору», тобто в ту частину Києва, де знаходилася резиденція князя. І якщо раніше торг контролювався місцевими «олігархами», «кращими людьми», то тепер опинився під князівським контролем. Можна говорити, що Ізяслав, перенісши торг, здійснив «антиолігархічну революцію».

Наступним кроком київського князя стало позбавлення уділу свого противника – Всеслава. Він виганяє його з Полоцька й садовить туди княжити свого сина Мстислава. Таким чином Полоцьк, який практично довгий час не контролювався київськими князями, тепер опинився в сфері їхнього впливу. І хоча скоро після того, як Мстислав сів на полоцькому престолі, він помер (невідомо з якої причини), то цього князя заступив його брат Святополк. Отже, Полоцьк і далі лишався «київським». А Всеслав, представник «полоцької династії», втік звідси.

У історичній літературі можна зустріти думку, ніби повстанців підтримали монахи Печерського монастиря, зокрема їхній настоятель Антоній [10]. Вона не безпідставна, хоча бракує джерел, що її однозначно підтверджують.

Справді, як уже говорилося, Києво-Печерський патерик веде мову про конфлікт між Ізяславом та Антонієм. Але пов’язувався він не з повстанням, а з тим, що без дозволу в монастир був прийнятий один з княжих слуг.

Проте у літописі, котрий, ймовірно, писався при Києво-Печерському монастирі, відчувається певна неприязнь щодо Ізяслава. Літописець вдається до розлогих моралізаторських пасажів, де говориться, що князь согрішив, коли ув’язнив Всеслава в порубі в Києві, порушивши перед цим клятву. Негативне ставлення до Ізяслава прочитується і в Києво-Печерському патерику. Тому цілком могло бути, що печерські монахи якщо не підтримували безпосередньо повстанців, то могли їм симпатизувати. Адже серед їхніх спонсорів могли бути й київські «олігархи».

Показово й те, що Антоній, згідно зі свідченням Києво-Печерського патерика, збирався полишити Київ і піти в іншу землю. Нею могла бути Чернігівщина, де його б охоче прихистив князь Святослав, який був не проти опинитися на київському престолі.

Однак Ізяслав тримав міцно в руках владу.

У 1072 р. з ініціативи Ізяслава була здійснена важлива символічна акція – канонізація князів Бориса й Гліба, останки яких знаходилися у Вишгороді коло Києва. Детальний опис процесу цієї канонізації поданий у «Повісті минулих літ». Його варто навести повністю, адже в релігійному та політичному житті давньої Русі це була важлива подія:

«Перенесли святих страстотерпців Бориса і Гліба. Зібралися [у Вишгороді] Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод, митрополит, яким був тоді Георгій, Петро, єпископ переяславський, Михаїл, [єпископ] юр’євський, і Феодосій, ігумен печерський, і Софроній, ігумен [монастиря] святого Михайла, [і] Герман, ігумен [монастиря] святого Спаса [на Берестовім], і Миколай, ігумен переяславський, і інші ігумени. І всі, учинивши празник світлий, переложили їх у нову церкву, що її зробив Ізяслав [і] яка стоїть і нині.

Отож, узявши спершу Бориса в дерев’яній раці, Ізяслав, і Святослав, і Всеволод підняли [її] на плечі свої і понесли його. Попереду йшли чорноризці, свічі держачи в руках, а за ними — диякони з кадилами, а після цього — пресвітери, а за ними — єпископи з митрополитом, і за ними, раку несучи, ішли [князі]. І, принісши його в нову церкву, відкрили вони раку. І виповнилася церква пахощами, гарними, приємними, і, побачивши се, прославили вони Бога. А митрополита страх обняв, бо він нетвердо вірував у них, [Бориса і Гліба], і, упавши ниць, він просив прощення. І, цілувавши мощі його, [Бориса], вложили його в раку кам’яну.

А після цього, узявши Гліба в раці кам’яній, поставили його на сани і, взявши за вірьовки, повезли його. Коли були вони у дверях, став гроб, не проходячи. І повеліли народові волати: «Господи, помилуй!», і повезли [його].

І положили їх місяця травня у двадцятий [день], і, одспівавши літургію, обідали брати ці всі вкупі, кожен із боярами своїми, і в любові великій. Держав же тоді Виш|город [боярин Микула] Чюдин, а церкву — [піп] Лазар. І по сьому розійшлися вони [кожен] до себе» [11].

Варто прокоментувати цей уривок. Із нього зрозуміло, що ініціатором канонізації був князь Ізяслав, а не духовенство. Принаймні тодішній митрополит Київський Георгій був проти, він не визнавав святості цих князів. Канонізація відбулася у володіннях Ізяслава. Схоже, за його наказом і за його сприянням у Вишгороді був збудований новий храм, куди й перенесли мощі Бориса та Гліба. Була також зроблена кам’яна рака для мощів замість дерев’яної.

Київському князю вдалося залучити до канонізації, окрім духовенства, ще й своїх братів Святослава та Всеволода. Тим самим Ярославичі продемонстрували єдність. Хоча, насправді, в їхніх відносинах уже намітився злам.

Схоже, Ізяслав цим символічним дійством намагався зарадити цьому. Адже канонізовані князі поставали як жертви міжусобної боротьби, якої київський князь прагнув уникнути. Відповідно, канонізація була наче своєрідною клятвою «тріумвірату» Ярославичів: мовляв, не повторимо того, що діялося піввіку тому.

Варто також звернути увагу на церковний аспект канонізації, розглянувши, хто з духовенства був присутній на ній. Знаходився там київський митрополит Георгій, який, певно, зробив це під тиском Ізяслава. Літописець говорить, що Георгій розкаявся через те, що не вірив у святість Бориса й Гліба. Але чи справа була тільки в «невірі»? Складається враження, що цей високий церковний достойник не підтримував Ізяслава. І для останнього це могло бути проблемою.

На канонізацію прибули ігумени київських монастирів, зокрема Печерського й Михайлівського, а також Спаського у селі Берестові під Києвом. Так що можна говорити про солідне церковне представництво від стольного граду.

Прибули на канонізацію, наскільки можна судити, нібито два єпископа – один з них єпископ Переяславський Петро. Справді, у Переяславі, як центрі важливого князівства на півдні Русі, відносно рано з’явилася єпархія. Зрештою, Переяслав був неподалік Києва й Вишгорода. Тому переяславському духовенству добратися зі свого града на канонізацію не було складно.

Був на канонізації начебто ще один єпископ – Юр’ївський. Правда, в самому тексті не вказано чітко, що це був саме єпископ. Радше, таке випливає з контексту. Не дуже також зрозуміло, де знаходилася його єпархія. У той час існувало місто Юр’їв (нинішнє Тарту), котре відігравало помітну роль як опорний пункт Русі на естонських землях. Цей Юр’їв контролювалося Ізяславом. Тому, здавалося, звідси міг прибути на канонізацію Бориса й Гліба високопоставлений представник місцевого духовенства. Хоча даних про те, що в той час у Юр’єві (Тарту) існувала єпархія, немає. Та й добратися з естонської землі до Вишгорода при тогочасних комунікаційних можливостях було справою нелегкою. Існував, правда, ще один Юр’єв – ближчий до Києва. Це нинішня Біла Церква. Те місто було важливим торговим і комунікаційним пунктом на півдні Русі. Водночас воно стало важливою фортецею, що стримувала наїзди кочівників. Південний Юр’їв входив до складу Київського князівства. І тому звідси могли прибути представники духовенства на канонізацію Бориса й Гліба. Щоправда, у цьому місті, схоже, єпископської кафедри не існувало. Такі в той час, як правило, знаходилися в центрах князівств. Тому можемо припустити, що все таки з південного Юр’єва прибув не єпископ, а якийсь авторитетний священнослужитель.

Окрім єпископа з Переяслава, звідси прибув ще ігумен місцевого монастиря. Принагідно варто зазначити, що в Переяславі княжив Всеволод – член «тріумвірату» Ярославичів. Очевидно, не без його сприяння приїхали ці духовні особи на канонізацію Бориса й Гліба.

Хоча літопис говорить, що на цьому дійстві були й інші ігумени, але не уточнює які. Нічого не говориться про духовенство з чернігівської землі, де княжив ще один член «тріумвірату» Ярославичів Святослав. Очевидно, такого не було (інакше б літопис згадав) – хоча сам князь чернігівський на канонізацію прибув. То був певний жест із його боку. Мовляв, я підтримую свого брата Ізяслава, але не повністю.

Канонізацію Бориса й Гліба можна розглядати як «український акт». Вона здійснювалася під Києвом, у Вишгороді. Участь у ній брали князі, що представляли нинішні українські землі – Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Те саме стосується й духовенства.

На жаль, канонізація Бориса й Гліба так і не стала чинником, який зупинив розпад «тріумвірату» Ярославичів. Пройде небагато часу й між ними почнеться боротьба.

Та все ж це дійство мало велике символічне значення. І хоча канонізація князів-страснотерпців не зупинила усобиці на Русі, але приклад святих Бориса й Гліба служив застереженням щодо них. І тут треба подякувати князеві Ізяславу, який ініціював і довів до завершення цей акт. Не даремно саме Борис і Гліб стали найбільш шанованими давньоруськими святими.

Певне поширення має думка, що під час канонізації Бориса й Гліба, коли «тріумвіри» з’їхалися на своєрідний з’їзд, відбулося прийняття нового варіанту «Руської правди» (т. зв. Правда Ярославичів). Це був перший збірник законів, що дійшов до нас [12]. Насправді, письмових джерел, які б засвідчували, що це відбулося саме під час цього «з’їзду», немає. Хоча така гіпотеза видається достатньо правдоподібною.

Визнання Римським Папою королівського достоїнства Ізяслава й коронація його сина

Єдність Ярославичів, продемонстрована в 1072 році, буквально розсипалася наступного 1073 року. Ось як про це пише «Повість минулих літ»:

«Підняв диявол розлад серед братів сих - Ярославичів. І коли настала звада межи ними, [то] були Святослав із Всеволодом заодно проти Ізяслава.

І вийшов Ізяслав із Києва, а Святослав і Всеволод увійшли в Київ місяця березня у двадцять і другий [день], і сіли обидва на столі, на [селі] Берестовім, переступивши заповідь отчу. Святослав же був призвідцем вигнання брата, бо хотів він більшої волості. І Всеволода він звабив, говорячи: «Ізяслав сватається (тобто вступає у зносини – П. К.) з Всеславом, замишляючи проти нас, і якщо ми його не упередимо, то він нас обох прожене». І так підбурив він Всеволода проти Ізяслава.

Ізяслав же пішов у Ляхи із майном многим і з жоною…, надіючись на багатство велике [і] говорячи: «Сим знайду я воїв». Та все забрали в нього ляхи [і] показали йому дорогу од себе.

А Святослав сів у Києві, прогнавши брата свого [і] переступивши заповідь отчу, тим паче — і Божу. Великий бо [це] є гріх — переступати заповідь отця свойого» [13].

Ізяслав же хоча й втратив київський престол, не полишав надії вернутися до Києва. У нього (це чітко випливає з літопису) були гроші. Покидаючи «матір городів руських», він прихопив із собою скарбницю. Ізяслав сподівався на допомогу польського князя Болеслава, котрий, як уже говорилося, доводився йому свояком. Князь київський збирався чи то в Польщі, чи десь на Заході найняти професійних воїнів і повернути з їхньою допомогою свій престол.

Але події розвивалися не так, як він сподівався. Польський князь забрав його гроші, а війська не дав. Більше того – змусив Ізяслава покинути його державу. Про це розповідають не лише давньоруські літописи, а й західні джерела.

Чому так сталося? Адже кілька років тому, після київського повстання 1068 р., Болеслав таку допомогу Ізяславу надав. Однак тепер ситуація виглядала дещо інакше. Самому Болеславу потрібне було не лише військо, а зовнішня військова допомога для війни з Чехією. І таку допомогу йому надав… Святослав Ярославич.

Тому зрозуміло, чому польський князь забрав гроші в Ізяслава й навіть випровадив його зі своєї країни.

Київський князь опинився на теренах Священної Римської імперії, сподіваючись тут отримати допомогу. Він, судячи з усього, стає учасником великої політичної гри.

Спочатку Ізяслав подався до німецького короля Генріха IV, який його прийняв. Можливо, той сподівався, що зможе в особі київського князя (хай і колишнього) отримати союзника і використає його. Тим паче, що становище німецького правителя було непростим. Однак, наскільки можна судити, Генріх IV не поспішав надавати допомогу Ізяславу й відпровадив його в Східну марку (Нижні Лужиці) під опіку її правителя Деді ІІ фон Веттіна. Принагідно варто відзначити, що Східна марка була населена не стільки німцями, скільки слов’янами. Там переважало лужицьке населення (сорби). Так що у цих краях Ізяслав відчував себе майже як удома.

У той час розгорталося протистояння Генріхом IV з Римським Папою Григорієм VII – протистояння, результати якого на тривалий час визначили хід європейської історії. І ось до цього протистояння виявилися причетні й руські правителі. Русь тоді опинилася в сфері західної європейської політики. Тобто ми зараз би сказали: вона стала частиною Європи.

У той час на Заході розгорнувся рух за реформи в Церкві, прихильники яких вимагали вільних виборів Папи Римського та звільнення духовенства від влади світських осіб. Очолив цей рух тосканський чернець Гільдебрант. У 1073 р. (якраз тоді коли Ізяслав змушений був тікати з Києва!) Гільдебранта обрали Папою Римським. Він прийняв ім'я Григорія VII. У 1074-1075 роках відбулися церковні собори, які обмежували вплив німецького короля. Вони позбавили його права призначати церковних єрархів. У німецьких землях, де єпископи були великими землевласниками, це мало велике значення. До того ж собори позбавляли німецького правителя прав на землі в Італії. 1075 рік став часом найбільшої поляризації позицій Григорія VII та Генріха IV в так званій суперечці про інвеституру. Саме цього року понтифік на римському синоді під час великого посту проголосив декларацію про повну незалежність Папи, названу «Dictatus papae».

Зрозуміло, це викликало негативну реакцію Генріха IV, який і далі призначав єпископів. Він оголосив рішення Папи незаконними. Своєю чергою, у 1075 р. Григорій VII відлучив від Церкви деяких німецьких придворних, пригрозивши зробити те саме з королем. На соборі у тому ж році Папа оголосив примат церковної влади над світською.

Генріх IV натомість вирішив скликати свій собор. У ніч на Різдво 1075 р. один із дворян, Сенсіо Франджіпане, викрав Папу й ув'язнив його. Але римляни звільнили Григорія VII. А той оголосив, що за його викраденням стояв німецький король. Генріх IV на той час значно укріпив свої позиції в Німеччині, приборкавши свої противників. Тому готовий був кинути виклик Папі.

24 січня 1076 р. він скликав собор князів та єпископів у місті Вормсі, який оголосив скинутим з римського престолу Григорія VII. У відповідь 22 лютого того року понтифік відлучив від Церкви Генріха IV та єпископів, що його підтримували. Це був сильний удар по ньому. Його противники (а таких було немало) активізувалися. Адже виглядало так, що він не є законним правителем. У жовтні 1076 р. німецькі можновладці зібралися в місті Трібурі на з’їзд, намагаючись знайти вихід із непростої ситуації. Вони дали Генріху IV рік, сподіваючись, що той покається й примириться з Римським Папою. Король вирушив до Італії, сподівався знайти там підтримку, у т. ч. серед духовенства.

Григорій VII, довідавшись про наближення свого противника, сховався в замку Каносса, який належав Матильді Тосканській. Генріх IV однак не збирався воювати з Папою. Він хотів примиритися з Григорієм VII, оскільки це давало йому можливість продовжувати правління. Генріх IV три дні простояв на снігу перед замком Каносса, прохаючи Папу зняти його відлучення від Церкви. Григорій VII погодився таке зробити, але на певних умовах. Надалі ж німецький король, який з часом став імператором Священної Римської імперії, «забув» про ці умови і його протистояння з Римом продовжувалося.

Ця боротьба Генріха IV та Григорія VII не дала представникам світської влади взяти гору над духовенством. Римський Папа, «князі Церкви», тобто єпископи, залишалися важливими гравцям у політичному житті Західної Європи. Натомість правителі Священної Римської імперії, котрі претендували на те, щоб стати пріоритетною силою в «християнській Європі», не зуміли цього зробити. А Священна Римська імперія лишалася неконсолідованим, роздробленим політичним організмом.

І ось у вирі цієї високої західноєвропейської політики опинився київський князь Ізяслав. Він, як уже говорилося, не знайшов підтримки у польського князя, а потім у німецького короля, котрий, як уже говорилося, відіслав київського князя до маркграфа Східної марки Деді ІІ фон Веттіна.

Хоча останній формально примирився з Генріхом IV, однак їхні відносини лишалися складними. Деді ІІ навіть змушений був віддати німецькому королю в заручники свого малолітнього сина Генріха. Не дивно, що Деді ІІ підтримував Римського Папу Григорія VII.

Із правителем Східної марки у Ізяслава склалися добрі відносини. Він навіть породичався з маркграфом. У 1074 р. останній віддав свою пасербницю Кунігунду фон Орламюнде за Ізяславового сина Ярополка. Акт цього шлюбу навіть знайшов відображення у одній із мініатюр Кодексу Гертруди. Очевидно, з ініціативи Деді ІІ почалися переговори з Папою Григорієм VII [14]. До Риму поїхав Ярополк. Звісно, з ним були також довірені особи і від його батька.

Переговірники знайшли спільну мову – що й не дивно. Ізяслав потребував допомоги, зокрема військової, аби повернути київській престол. Натомість Папа, підтримуючи Ізяслава, фактично укріпляв свої стосунки із його свояком Деді ІІ фон Веттіном, який протистояв Генріху IV. Григорій VII також сподівався, що в особі Ізяслава, якому допоможе вернути престол київський, отримає сильного союзника на Сході й поширить свій вплив на Русі. Тому він видав таку грамоту:

«Єпископ Григорій, раб рабів Божих, Дмитрію (мається на увазі Ізяслав Ярославич, який отримав при хрещенні ім’я Дмитрія – П. К.), королю руському і королеві, жінці його, надсилає вітання й апостольське благословення.

Ваш син (мається на увазі Ярополк Ізяславович – П. К.) під час відвідин Апостольського престолу прибув до нас, і оскільки він хотів одержати королівство як дар св. Петра з наших рук, то звернувся до нас з покірними благаннями, рішуче заявляючи, що це його прохання підкріплене вашою згодою, і що він впевнений у своїх прагненнях, коли буде ощасливлений милістю й захистом апостольської влади. Ми прислухалися до його прохань і прагнень, як таких, що здавалися нам справедливими, і крім того, маючи вашу згоду, так і з причин відданості прохача, і передали йому управління вашим королівством як частиною володінь св. Петра.

Зрозуміло, ми з благими намірами висловлюємо побажання, щоб св. Петро охороняв вас, ваше королівство і все ваше майно своїм посередництвом у Бога і щоб він всіляко сприяв володінню цим королівством у пошані і славі аж до кінця вашого життя; коли ж ваш життєвий обов’язок скінчиться, щоб він вимолив для вас перед царем небесним вічну славу.

Хай же знає ваша найясніша величність, і ми проявляємо величезну готовність до цього, що про які б справедливі справи відповідно до своїх потреб ви не просили у нашого престолу, без сумніву, негайно задоволимо ваші прохання.

Крім того, щоб як це, так і багато іншого, чого немає у нашому посланні, глибоко відбилося у наших серцях, ми відправили наших посланців, один з яких відомий вам і вірний друг. Те, що є в посланні, вони старанно викладуть вам, а все інше доповнять словами. Будьте до них лагідними і привітними заради пошани св. Петра, послами якого вони є. Терпляче вислухайте те, що вони вам від нас передадуть; не маючи сумніву, довіртесь їм і не дозволяйте розладнати нічиїми злими намірами ті справи, які вони захочуть здійснити і залагодити владою апостольського престолу, а, навпаки, допоможіть їм щирим сприянням і доброзичливістю.

Хай всемогутній Бог просвітить ваші душі і зробить так, щоб ви, обминаючи тимчасові блага, перейшли до вічної слави.

Дано в Римі, на другий рік нашого понтифікату (тобто в 1075 р.), 17 квітня» [15].

Невдовзі після написання після цього Папа Григорій VII написав ще одне послання, яке мало відношення до Ізяслава Ярославича. Датоване воно 20-м квітня того ж року і адресоване польському князеві Болеславу ІІ. Показово, що він цього правителя іменує не rex (король), як Ізяслава Ярославича, а dux (князь). Тобто Папа ставив руського правителя вище за польського. Переважно в цьому посланні йшлося про необхідність впорядкування церковних справ у Польщі, визначення меж єпархій.

Окрім того, там йшлося про те, що Болеслав ІІ мусить повернути забрані у Ізяслава гроші: «…вам перш за все необхідно пам’ятати про обов’язок любові, який… ви порушили, віднявши багатства в руського короля. Тому, співчуваючи вам, ми дуже просимо і благаємо вас, заради любові до Бога і св. Петра, повернути руському королю все те, що відняли у нього Ви чи ваші люди, маючи на увазі, що тим, хто несправедливо віднімає добро інших, ні в якому разі не можна сподіватися попасти в царство Христа і Бога, якщо вони при нагоді не виправлять свою помилку. Тому ми палко прагнемо, щоб з любов’ю ви повернули те, про що ми говоримо, заради спасіння вашої душі» [16].

Варто прокоментувати ці два послання.

Відразу впадає в очі те, що Папа без якихось застережень визнає королівський статус київського правителя, іменуючи його «Дмитрій, король Русі» («Demetrius, rex Ruscorum»), хоча офіційно ні Ізяславу, ні його попередникам такого титулу не надавали. Також у одному з листів до Генріха IV, написаному в 1075 р., Ізяслав теж іменує себе королем (Demetrius, rex Ruzenorum). А от щодо польського правителя, то для Папи він лише князь – хоча п’ятдесят років тому королівський статус був наданий Римом польському правителю Болеславу І. Тобто політично Русь розглядалася Римськими Папами як суверенна держава. Через те Григорій VII ладний офіційно коронувати сина Ізяслава Ярополка – що і було здійснено.

Як уже говорилося, Папа сподівався, що Русь перебуватиме політично й релігійно в сфері його впливу. Тому посилав своїх посланців до Ізяслава, які на словах мали йому передати щось важливе (про це ми можемо лише здогадуватися), а також тиснув на польського князя Болеслава ІІ, щоб той віддав князю Київському гроші. Польський же правитель сподівався отримати з папських рук корону, що значно підняло би його статус, а також відновити Ґнєзненське архиєпископство, яке робило би Церкву в Польщі відносно автономною. Григорій VII давав зрозуміти Болеславу ІІ, що на це він піде при умові виконання з боку останнього деяких вимог. І однією з них стала вимога допомогти Ізяславу. І справді, 26 грудня 1076 р. Болеслава ІІ коронували, а наступного року він допоміг Ізяславу повернути київський престол.

Недовготривале повернення Ізяслава на київський престол

1076 року сталася подія, яка змінила розклад сил на Русі. Літописець писав: «…преставився Святослав, син Ярославів, місяця грудня у двадцять і сьомий [день] од розрізування гулі [на шиї] і покладений був у Чернігові, в [церкві] святого Спаса. І сів після нього Всеволод на столі [в Києві] місяця січня в перший день» [17].

Смерть цього князя, певно, була неочікуваною. Тим паче, що, будучи ще не похилого віку, помер він не на полі брані, а від хвороби – напевно, йому невдало розрізали фурункул, а смерть настала через зараження крові.

Зайняття Всеволодом київського престолу, зрештою, як і зайняття перед тим його Святославом, сприймалося як незаконне. Поки новий князь не встиг утвердитися в Києві, Ізяслав вирішив скористатися ситуацією.

Йому нарешті надав допомогу польський князь. Той же сподівався отримати прихильність Папи й королівський титул від нього. «Повість минулих літ» повідомляє під 1077 р.: «Рушив Ізяслав з ляхами [до Києва], а Всеволод пішов насупротив йому… Всеволод же вийшов супроти брата Ізяслава на Волинь і вчинив мир. І, прийшовши, Ізяслав сів у Києві місяця липня [у] п’ятнадцятий день» [18].

Судячи з цього повідомлення, два Ярославичі поділили Русь полюбовно. Ізяславу, як старшому, дістався Київ, Всеволоду ж – Чернігів. Щось подібне було за часів Ярослава Мудрого, коли той сидів у Києві, а брат його Мстислав – у Чернігові. Польські ж війська далі Волині, ймовірно, не пішли.

Однак перебування Ізяслава на київському столі стало недовгим. Наступного року розгорнулися драматичні події, які призвели до загибелі цього князя. Останній, утвердившись у Києві, вирішив прогнати синів Святослава із занятих ними престолів. Він, звісно, бачив у них своїх противників, адже їхній батько забрав у нього Київ. У результаті такої «чистки престолів» загинув новгородський князь Гліб Святославич.

Правда, один зі Святославових синів Олег, поєднавшись із сином колишнього смоленського князя Бориса В’ячеславовича, вирішив узяти реванш. Ці князі-ізгої звернулися за допомогою до половців. Останні ж їм не відмовили.

«Повість минулих літ» під 1078 роком повідомляла наступне: «…привів Олег і Борис поганих на Руську землю, і пішли вони обидва з половцями на Всеволода. Всеволод тоді виступив проти них на [річці] Сожиці, і перемогли половці русь, і багато було вбито тут…» [19] 25 серпня 1078 р. князі-ізгої взяли Чернігів. У такій ситуації Всеволод звернувся за допомогою до Ізяслава.

«Повість минулих літ», вдаючись до художньо-літературного прикрашування, так описує цю подію: «…і, поцілувавшись, сіли вони обоє, і розповів йому Всеволод усе, що сталося. І сказав йому Ізяслав: «Брате, не тужи. Ти ж бачиш, скільки мені приключилося лиха? Спершу бо чи не вигнали мене і майно моє [чи не] розграбували? А яку потім я вину вчинив? А чи не вигнали ви мене, оба брати мої? І чи не блукав я по чужих землях і майна [не] був позбавлений, хоч не зробив я ніякого ж зла? І нині, брате, не тужімо. Якщо буде нам частка в Руській землі — то обом, якщо позбавлені будемо — то обидва. Я зложу голову свою за тебе». І, це сказавши, утішив він Всеволода, і повелів збирати воїв од малого до великого» [20].

Чи говорив щось подібне Ізяслав Всеволоду, не будемо гадати. Радше, ці слова – вже домислювання самого літописця. У представленій сцені Ізяслав постає як благородна людина. Він не тримає зла на свого брата, який колись допоміг Святославу позбавити його київського престолу, а потім сам сів на цьому престолі. Ізяслав вважає: кожен з них має мати частку в Руській землі, тобто розглядав їх як легітимних правителів Руської держави. І за це він ладний накласти головою – що, зрештою, і зробив.

Князям вдалося зібрати чималі сили. На допомогу їм прийшли їхні сини: Ярополк Ізяславович із Волині та Володимир Всеволодович (Мономах) зі Смоленщини. Об’єднані князівські сили виступили на Чернігів. Князі-ізгої Олег Святославич та Борис В’ячеславович, перелякавшись, відступили з міста. Однак чернігівці вчинили опір Ізяславу та Всеволоду. Довелося місто брати штурмом. Вони захопили лише окольну частину. Внутрішній град лишався в руках чернігівців.

Олег радив вступити у переговори з Ізяславом та Всеволодом. Однак Борис був проти. Він уже двадцять два роки лишався без уділу й, певно, не сподівався, що може щось отримати. 3 жовтня 1078 року в урочищі Нежата Нива поблизу Чернігова відбулася битва. Ось як її описує «Повість минулих літ»: «…сталася січа люта. І спершу вбили Бориса, сина Вячеславового... А Ізяслав стояв у піших рядах, [і] один [воїн], зненацька під’їхавши, ударив його списом у плечі, і так убитий був Ізяслав, син Ярославів. Січа ж продовжувалася, [і] побіг Олег з невеликою дружиною, і ледве втік. І подався він до Тмутороканя» [21].

Отже, як бачимо, об’єднане князівське військо розгромило князів-ізгоїв. Борис загинув, Олег же втік до Тмутаракані. Ця земля ніби стала прихистком на якийсь час для князів-ізгоїв. Але в згаданій битві загинув і князь Ізяслав. Так наклав головою перший признаний Римським Папою король Русі.

Літописець знову, вдаючись до художньо-літературних прийомів, описує поховання цього київського правителя: «І, взявши тіло його, привезли його в човні, і поставили навпроти Городця [Пісочного]. І вийшов назустріч йому весь город Київ. І положили його на сани, і повезли його зі співами попи і чорноризці, і понесли його в город, і не можна було чути співу серед плачу великого і голосіння: плакав по ньому весь город. Ярополк же ішов за ним, плачучи, з дружиною своєю: «Отче, отче мій! Скільки без печалі пожив ти єси на світі сьому, многих напастей зазнавши од людей і од братів своїх? Тепер же погиб ти не од брата, а за брата свойого положив голову свою!» І, принісши, положили тіло його в церкві [Успіння] святої Богородиці, вложили його в раку кам’яну і мармурову» [22].

Отже, згідно p літописними свідченнями, Ізяслава ховають з великою честю. Кияни тужать за ним. Тужить також спадкоємець Ізяслава – Ярополк, якого коронував Римський Папа. Акцентується увага, що київський князь, який зазнав напастей від братів своїх, погиб не від рук брата, а за брата. На це не раз акцентувалася увага в літописі, зокрема і в характеристиці князя, яка там подана. Ось як вона виглядає:

«Був же Ізяслав на вигляд гарний, тілом великий, незлобивий норовом, кривду ненавидів, любив правду. Хитрощів же в нім не було, ні лукавства, а [був] він прямий умом, не воздаючи злом за зло. Скільки ото йому заподіяли кияни! Самого вигнали, а добро його розграбували,— і не воздав він за це злом. Якщо хто каже: «Він киян порубав, котрі ото висадили Всеслава з поруба»,— то не він це зробив, а син його. А тоді оба брати свої вигнали його, і ходив він по чужій землі, блукаючи. А коли знову сидів він на своїм столі [і] прийшов до нього І Всеволод, переможений, [то] не сказав він йому: «Скільки зазнав я од вас обох зла!» Не воздає він злом за зло, а втішив його, сказавши йому: «Після того ж, як ти, брате мій, виявив до мене любов, увів мене на стіл мій, назвавши мене старшим од себе, то я не спом’яну колишнього зла. Ти мені єси брат, а я тобі, і положу я голову свою за тебе»,— що й сталося. Не сказав же він йому: «Скільки зла ви мені оба вчинили, а нині се тобі приключилося». Не сказав він: «Се мене не обходить», а взяв він на себе печаль братню, і виявив любов велику, діючи за апостолом [Павлом], який говорить: «Утішайте печальних».

Воістину, якщо і вчинив він щось на світі сім, який-небудь гріх,— проститься йому, бо положив він голову свою за брата свойого, ані прагнучи більшої частки, ані майна хотячи більшого, а за братню обиду. Про таких бо і Господь сказав: «Якщо хто положить душу свою за друзів своїх, великим сей наречеться в царствїі небесному» [23].

Отже, Ізяслав подається тут як благочестивець, котрий слідує християнським заповідям. Не без того, що літописець ідеалізував цього князя. Саме його він обирає як приклад для наслідування – особливо в умовах тодішніх усобиць.

Чи були для цього підстави? Певною мірою – так. Правда, дослідники, як уже говорилося, часто розглядають Ізяслава як «слабкого князя». Адже він втрачав престол, хоча після втрат повертався. Також цей правитель не зумів забезпечити наслідування київського престолу після своєї смерті. Однак це можна зрозуміти. Він неочікувано загинув у битві, не встигши ні передати престол синові, ні скласти заповіт.

Король Ярополк, який так і не зайняв київський престол

Ярополк, який мав би наслідувати великокнязівський престол, так і не став правити в Києві. Хоча батько його посадив княжити біля Києва, у Вишгороді, і у випадку Ізяславової смерті мав би прийти на його місце. Однак владу перебрав Всеволод. Про це так пише «Повість минулих літ»: «Всеволод же сів у Києві і на столі отця свойого і брата свойого, перейнявши всю волость Руську. І посадив він сина свого Володимира у Чернігові, а Ярополка [Ізяславича] у Володимирі, придавши йому Туров» [24].

Відтак Всеволод опинився на чолі Руської держави, перейняв, за словами літописця, «всю волость Руську». При цьому «друге місто» Русі, Чернігів, опинилося в руках його сина Володимира (Мономаха). Ярополку ж дісталася Волинь. Звісно, уділ непоганий – але це не Київ і навіть не Чернігів. Як бонус йому дали Турів, котрий, як уже говорилося, лежав на важливому торговому шляху, що пролягав із Києва на Захід і приносив непогані прибутки.

Однак це не задовольняло амбіції Ярополка. Адже він був визнаний папою королем Русі. І, закономірно, претендував на київський престол. Проте поки живим був його дядько Всеволод, розраховувати на київське княжіння можливості не було. До того ж у київського князя був енергійний син Володимир (Мономах). Тому після 1078 р., коли Всеволод почав княжити в Києві, Ярополк не давав чимось особливим знати про себе. Принаймні літопис нічого не говорить про його діяння.

Всеволод, звісно, не міг не знати про амбіції Ярополка. Тому з осторогою ставився до нього. Хоча й «Повість минулих літ» говорить про існування між ними добрих відносин. Наприклад, під 1084 р. літопис повідомляє: «Приходив Ярополк [Ізяславич у Київ] до Всеволода на Великдень» [25]. Очевидно, поява волинського князя в столичному граді не була випадковою. Ярополку загрожували князі-ізгої Ростиславичі, які хотіли захопити його уділ. І волинський князь розраховував на допомогу Всеволода. Під цим же 1084 р. літопис повідомляв: «утекли два Ростиславичі, [Володар і Василько], від Ярополка [із города Перемишля] і, прийшовши [до города Володимира], прогнали Ярополка. І послав Всеволод сина свого Володимира, і вигнав він обох Ростиславичів, і посадив Ярополка у Володимирі» [26].

Як бачимо, в цьому випадку дядько допоміг своєму племіннику. Проте наступного 1085 року між ними стався розрив. Літопис подає таку інформацію:

«Ярополк збирався іти на Всеволода, бо послухав він злих дорадників. Довідавшись про це, Всеволод послав проти нього сина свого Володимира, і Ярополк тоді, оставивши матір свою і дружину свою в Луцьку, сам утік в Ляхи.

Коли ж Володимир прийшов до Луцька, лучани здалися. Володимир посадив тоді Давида в [городі] Володимирі замість Ярополка, а матір Ярополкову…, і жону його…, і дружину його привів до Києва, майно його забравши» [27].

Не знаємо, що змусило Ярополка вступити в конфлікт зі Всеволодом. Існує думка, ніби останній допомагав Давиду Ігоревичу, який претендував на волинське княжіння [28]. Тому усунувши Ярополка, Всеволод віддав волинський уділ цьому князю.

Втеча Ярополка до поляків була закономірною. Таке робив його батько, маючи родинні зв’язки з польським правителем.

Цікаво, що в наведеному повідомленні про конфлікт Ярополка з Всеволодом вперше в літописі згадано Луцьк. Але, судячи зі сказаного, це місто вже стало значним центром. Не даремно тут знаходяться матір і дружина Ярополка. Можна припустити: саме за часів цього князя Луцьк був розбудований і перетворений у один із осередків землі волинської.

Через певний час, у 1087 р., відбулося примирення Ярополка з київським князем. Про це так пише літопис: «Прийшов Ярополк із Ляхів і вчинив мир з Володимиром. І пішов Володимир назад до Чернігова, а Ярополк сів у [городі] Володимирі» [29]. Виглядало так, що син Всеволода, Володимир (Мономах), добровільно віддав Ярополку місто Володимир – політичний центр волинської землі. Певно, були якісь домоленості. Але які?

Далі ж літопис описує драматичні події, пов’язані зі смертю Ярополка. Це справжній детектив! «І, пересидівши кілька днів, пішов він до Звенигорода. І не дійшов він [до] города: простромив його проклятий [убивця] Нерядець, дияволом наущений і злими людьми. Князь же Ярополк лежав на санках, а він з коня шаблею проткнув його місяця листопада у двадцять і другий день. Тоді, підвівшись, Ярополк вирвав із себе шаблю і голосно заволав: «Ох, це ти мене, вороже, погубив!» І втік Нерядець проклятий у Перемишль до Рюрика [Ростиславича]. А Ярополка взяли перед собою на коня отроки Радко, і Войкіна, і інші отроки і понесли його до Володимира, а звідти до Києва» [30].

Тут необхідно зробити деякі пояснення. З Ярополком за волинський уділ, який також охоплював нинішню Галичину, змагалися згадані князі-ізгої Ростиславичі. Їх, власне, вдалося захопити майбутню галицьку землю. Ярополк же, поновившись на престолі у Володимирі, вирішив їх вибити звідси. Й тому відразу пішов на них військом, рушивши до Звенигорода. І ось його по дорозі вбиває Нерядець – один із його дружинників. Що це за «злі люди», які намовили це зробити? «Повість минулих літ» мовчить. Можна припустити, що це була справа рук Ростиславичів. Тим паче, що Нерядець утік до них, зокрема до Рюрика Ростиславича в Перемишль.

Хоча може бути й інша версія. Ярополк конфліктував із Всеволодом. І той був зацікавлений у тому, щоб прибрати волинського князя – тим паче, що того на Заході розглядали як легітимного короля Русі.

І все ж Всеволод влаштував Ярополку пишні похорони в Києві. Його поховали в церкві святого Петра, яку він почав споруджувати. До речі, будова такого храму свідчила про західну, «латинську» орієнтацію замовника. Адже він вважав, що отримав владу від святого Петра через посередництво Папи.

Літопис у панегіричних тонах говорить про Ярополка:

«Багато бід зазнавши, без вини вигнаний братами своїми, кривджений і розграбований, вкінці він і смерть гірку прийняв, та вічного життя і покою сподобився.

Такий бо був блаженний князь Ярополк: кроткий, смиренний, братолюбивий і нищелюбець, він десятину давав щорічно од усіх дібр своїх і од хлібів святій Богородиці [печерській] і молив Бога завше, говорячи: «Господи, Боже мій. Ісусе Христе! Прийми молитву мою і дай же мені смерть таку, яку ото дав ти єси брату моєму Борису і Глібові, од чужих рук, нехай омию я гріхи всі своєю кров’ю, ізбудуся суєтного світу і сіті вражої». І того, чого він просив, не позбавив його милостивий Бог. Він дістав ті блага, що їх ані око не бачило, ні вухо не чуло, ні на серце людині які не спадали, [а] які уготував Бог тим, що люблять Його» [31].

Цей уривок наче взятий із житія святого. І справді, Церква на Русі визнала Ярополка святим. Адже він загинув від рук підступного вбивці – майже як Борис і Гліб. Вважається, що канонізація Ярополка відбулася досить швидко – уже в ХІІ ст. І це при тому, що князь схилявся до «латинників», навіть був коронований Римським Папою. Зараз православні продовжують шанувати Ярополка як святого, поминаючи його 4 грудня кожного року. Як бачимо, в давньоруські часи зберігалася відносна єдність між християнами західними й східними.

Смерть Ярополка, здавалося, поставила крапку щодо перетворення Русі в королівство й інтеграції цієї держави в західноєвропейську політичну систему. Проте пройшло близько двохсот років і це питання постало знову.

Примітки:

1. Літопис руський. Київ, 1989. С. 98-99.
2. Абрамович Д. Києво-Печерський патерик (Вступ, текст, примітки). Київ, 1931. С. 17-18. Переклад тут і далі тексту Києво-Печерського патерика зроблений автором.
3. Там само. С. 33-34.
4. Літопис руський. С. 100.
5. Там само. С. 103-104.
6. Там само. С. 105.
7. Тихомиров М. Н. Древняя Русь. Москва, 1975. С. 106-108, 129-131.
8. Там само. С. 106.
9. Ромейська імперія – це автентична назва держави, яка зараз переважно іменується Візантією.
10. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 308-309.
11. Там само. С. 111-112.
12. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. С. 309.
13. Літопис руський. С. 112.
14. Рапов О. М., Ткаченко Н. Г. Документы о взаимоотношениях папской курии с великим киевским князем Изяславом Ярославичем и польским князем Болеславом ІІ Смелым в 1975 г. Вестник МГУ. Серия 9. 1975. № 5. С. 84-87.
15. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (Х – початок ХVІІ ст.): Зб. Док. І матеріалів. Київ, 1988. С. 12-13.
16. Там само. С. 14.
17. Там само.
18. Там само.
19. Там само.
20. Там само. С. 122.
21. Там само.
22. Там само. С. 123.
23. Там само. С. 123-124.
24. Там само. С. 124.
25. Там само. С. 125.
26. Там само.
27. Там само.
28. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. С. 354.
29. Літопис руський. С. 126.
30. Там само.
31. Там само. С. 126-127.

---

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".