Як це — прокидатися під обстрілами, відспівувати друзів і нести віру туди, де на кожному кроці смерть — настоятель Гарнізонного храму Святих Апостолів Петра і Павла о. Тарас Михальчук розповів, як повномасштабна війна змінила життя капеланів. А також — чому, попри постійну загрозу ракетних ударів, спільнота вірних гуртується, а в самій церкві тривають реставраційні роботи.
6 грудня виповнюється 11 років, відколи стіни Гарнізонного храму знову відкриті для вірян та молитви.
І навіть часта нині відсутність світла не псує тутешнього затишку. Навіть більше — нам не хотілося порушувати цю молитовну тишу, тож на запрошення отця ми перемістилися в капеланське бюро поруч, де в цей момент світло було.
— Розпочалася Пилипівка. Це, зазвичай, найтепліший, найрадісніший час в році — багато свят, приготування і очікування Різдва, вже звучать колядки, всюди ілюмінації. Яким буде наше цьогорічне Різдво?
— Різдво буде, як і щороку. Потрібно пам’ятати, що Ісус прийшов у цей світ в дуже некомфортних умовах. Без світла, в бідній стаєнці. І зробив Він це невипадково у своєму промислі, а, щоб показати, що Він є близько до нас, до наших потреб — холоду, тих обставин, де немає світла. Це те, що переживаємо зараз ми і наші захисники в бліндажах, окопах, їм зараз особливо важко через погодні умови. Ісус Христос приходить у світ, щоб принести нам надію, любов, віру, зокрема, віру в людину, в людську гідність.
Це Різдво буде особливим. Як на мене, це Різдво буде ще святковішим, ніж в інші роки. Бог нам покаже, що Він з нами, Він розуміє кожного з нас, розуміє наш біль, страждання та, зрештою, навіть те, що ми переживаємо зараз смерть, яку Він переміг.
Я думаю, що наші цьогорічні приготування до Різдва мають бути з думкою про тих, хто нас захищає. Бо вони, попри все, знаходять час думати про Бога і таких свідчень є дуже багато.
Нам, тим, хто в тилу, потрібно знайти час, щоб подумати про важливість життя, про його цінність, про те, що завтра належить Богові. Це є суцільний простір для довіри до Божого Милосердя, до Його опіки над нами. Думаю, що тепер, в нинішніх реаліях, після чисельних масованих обстрілів нашої країни загарбниками-окупантами, по-особливому зрештою розуміємо, що цей наш шлях до зустрічі з Ісусом, новонародженим Богом, є особливим.
Я заохочую себе абстрагуватися від якихось гучних святкувань, феєрверків, але зосередитися на зустрічі з рідними. Це те, чого, я думаю, зараз дуже не вистачає нашим захисникам. Думаю, вони будуть радіти, якщо нам вдасться зустрітися разом в спільній молитві. Думаю, вони б нам сказали: “Ви святкуйте, зустріньтеся з рідними, разом помоліться, а ми вас прикриємо”.
Думаю, це святкування мало б нас навчити на майбутнє саме так і святкувати кожне Різдво чи кожен Великдень — без всяких надмірностей, до яких ми звикли ще з радянського періоду, коли усі свята були переінакшені на гучні забави. А це зовсім не те, про що йдеться. Різдво — це, передусім внутрішній момент затишку в серці і приналежності до Бога.
— Рік тому в ці дні ми розмовляли про новий закон про капеланство, про спільну молитву захисників і капеланів та відвідини полігонів чи передової (тоді йшлося про окуповані Донеччину і Луганщину). Що змінилося за цей рік? Як тепер виглядає капеланство?
— Як капелани, ми були зобов’язані переступити поріг страху і вирушати на фронт. В попередні роки війна виглядала по-іншому, ніж тепер. Зараз кожна наша поїздка дуже небезпечна. Вперше, коли ми вирушили на фронт навесні цього року, вранці ми прокинулися від того, що приміщення, в якому ми ночували, трусилося, все довкола вибухало. Тому для нас, а особливо для молодих священників, котрі тільки прийшли в капеланство, це стало моментом виклику і пересилення себе, щоби йти до вірних там, де вони не можуть прийти до храму і побачити священника. Це час глибинного досвіду і духовного зростання. Довіра до Бога в багатьох з нас зросла в рази.
Це тільки один з аспектів, що змінилося в нас. Інший момент — це зустрічі з родинами загиблих, сьогодні вони відбуваються частіше, ніж раніше. І це дає розуміння того, що відстань між земним і вічним життям невелика. Так ми розуміємо, що земне життя є тільки добрим шансом, нагодою послужити іншим, навчитися любити Бога і готуватися до Вічності. Нас це навчило не прив’язуватися до чогось матеріального, як це було до того досвіду, який ми переживаємо тепер.
— Чи цей новий досвід поглибив віру не тільки захисників, а й капеланів?
— Так, тому що коли ти бачиш страждання, розумієш, що лік на страждання має бути любов. Цю любов потрібно звідкілясь черпати. Як ніколи я тепер відчуваю, що цим джерелом любові для того, щоб мати силу перейти через випробування, страждання і допомогти людям у стражданнях, є Господь. Тому, я думаю, і молитва стала щиріша, і віра зростає.
Ми навчилися жити в певному комфорті, а тут в один момент це все зникло. Але в багатьох випадках ми зрозуміли, що з якихось зовнішніх аспектів ти переорієнтовуєшся і зосереджуєшся на внутрішніх. Іншими словами, якщо раніше ти звертав увагу на зовнішню обгортку, то тепер звертаєш увагу на зміст і сенс. Якщо раніше ти дивився на реалізовані плани чи чиїсь здобутки, хто що зробив і скільки, як це вдається, то сьогодні ти дивишся на людину, її життя і цінуєш саме людину тільки тому, що вона просто є.
— Які зараз маєте основні обов’язки як капелан в часі війни?
— В щоденному житті капелана, порівняно з минулим роком, змінилося те, що в нас майже немає вихідних. Як настоятель, я прийняв рішення, що цьогоріч відпустка наших капеланів, вони всі одружені, мають сім’ї, буде такою ж, як у військових — за сімейними обставинами 10 днів.
Оскільки постійно триває мобілізаційний процес, в рази збільшилася кількість військових. Якщо раніше ми, виїжджаючи на місця, де розташовані наші захисники, в неділю в обід вже поверталися додому, то тепер ми повертаємося ввечері.
Також велика, зовсім інша, відповідальність лягла на плечі капеланів, які здійснюють своє служіння у військових шпиталях. Щодня вони зустрічаються з багатьма пораненими і ці поранені дуже важкі, тому що там (звідки їх привозять) суцільні обстріли артилерії, авіації. Коли я зустрічаюся з пораненими, або інколи наші отці висилають мені світлини, де вони разом, для мене це важче, ніж бути присутнім на похороні.
Нещодавно я розмовляв з хлопцем, який не бачить, осліп, він каже: “Отець, я хочу сказати вам одне, я — оптиміст по житті, я ним і залишуся, в мене все буде добре”.
— Який запит від поранених?
— Запит від них буде трохи згодом, коли вони будуть потребувати дуже тривалої реабілітації. Станом на сьогодні держава справляється з багатьма викликами, зокрема, з протезуванням. Ми вже з цим зустрілися, бо не одному бійцю пропонували: “може потрібно придбати протез руки чи ноги?”, бо були такі наші друзі, які хотіли на це відгукнутися. Всі поранені відповіли, що держава цим забезпечує, створені спеціальні центри.
Я маю з чим порівняти, бо протезування потребували ще хлопці, які були в бойових діях з 2014-ого року. Відтоді технології пішли вперед. Я бачу, що наші хаби, які створюють протези, дуже конкурентні. І це вирішило багато матеріальних питань.
Але реабілітація — психологічна, фізична, усе в комплексі — ще попереду. До речі, ми теж думаємо про те, щоб мати якийсь свій, локальний маленький реабілітаційний центр для захисників. Але поки тривають повномасштабні бойові дії, в першу чергу думаємо як підтримати всі прохання, які приходять з фронту.
— Що просять з фронту? Зброю, мабуть?
— З фронту просять дуже багато. (Відкриває нотатник в мобільному) Бінокль, теплі черевики, воїн пише, що на жаль в армії йому не можуть видати, бо в нього 47-ий розмір і таких черевиків там не передбачили. Гостра потреба, тому що вони переселилися, це гігієна, сухпайок, енергетики, кава, чай, зимова маскувальна сітка. Дехто звертається і просить квадрокоптери, тепловізори. Загалом дуже багато потреб. На початку всі просили автомобілі. Зараз основний запит — це теплий одяг, харчування довготривалого зберігання і генератори.
Усі ці потреби були від початку повномасштабного вторгнення, але зараз, принаймні в наших запитах, їхня потреба зменшилася в рази. Тепер я принаймні встигаю відповідати на дзвінки, тому що на початку вечорами я просто вже не міг говорити. Якщо до мене дзвонили ввечері, я не відповідав, тому що мозок вже не працював, він закипав.
Є речі, які ми принципово не постачаємо, — це різне озброєння. Ми займаємося тим, що допомагає людині вижити, захистити її життя.
На початку це ще не було так критично, але тепер ми помітили, що найбільше воїни потребують нашої присутності. Запит: приїдьте, будь ласка.
— Як часто отці Гарнізонного храму їздять на фронт?
— Особисто я був разів 5 цього року. А інші отці їздять частіше. Перший раз то була така розвідка, я поїхав, бо знав, що якщо я хочу, щоб священники, які ще ніколи не були на фронті, їздили, я мушу поїхати з ними. В одній з поїздок в Бахмуті ми потрапили під мінометний обстріл. Це взагалі такий досвід… Не було де сховатися. Нам сказали військові, що, якщо після 15 хвилин буде затишшя, то час тікати автомобілями. Так і було. Після таких моментів розумієш, що війна страшна, життя висить завжди на волосині.
Ми намагаємося так зробити, щоб кожні два тижні наш екіпаж вирушав туди. Це різні терени — Донеччина, Сумщина, південь. Ми отак катаємося в силу потреби.
Ну і мені довелося побувати в різних областях і пережити різний досвід. Інколи ти в обставинах, де не трусить, не стріляють, але ти розумієш, що до ворога кілька кілометрів. І це виклик. Тобі треба там переночувати одну ніч, другу… І ти розумієш, що тут приліт граду — це все. Це момент, коли треба довіритися Богові і брати приклад з захисників, які ще ближче до ворога, ніж ми. Там до кордону сантиметри.
— Чи є серед священників, які належать до Гарнізонного храму, капелани, які там залишаються на постійно, які стали штатними капеланами?
— Штатними капелани є майже усі багато років. А до кінця цього року капелани вже будуть на контракті. Наразі вони є працівниками Міністерства оборони.
Але не всі підрозділи, якими опікуються наші отці, є в бойових діях. А ті, котрі беруть участь в бойових діях, наші отці намагаються об’їхати на усіх позиціях кожні два тижні, особливо на вихідних. Іноді їдуть два капелани, там на фронті вони мають дві машини, один їде в один напрямок, другий — в інший, щоби до всіх потрапити, посповідати, звершити Святі Тайни і через 2-3 дні вони повертаються назад.
Ми помітили, що це доволі ефективно. Повномасштабна війна триває вже понад 9 місяців, кожних два тижні капелан відвідує підрозділ, то вже всі звикли, що капелан обов’язково приїде і вони готуються. Це як в неділю йти до церкви. Для командування це теж добре, бо їм не доводиться переживати за капелана, за його безпеку. А так він швидко все зробив, в максимальній безпеці, в бронежилеті, шоломі, і повертається.
Цей капелан, котрий їде на фронт, може взяти для захисників передачки від рідних, сам запаковує машину різними потрібними речами і стає таким логістичним місточком між тилом і передовою.
— Ваше, капеланів, завдання бути поруч, але водночас ви кажете, що самі дуже багато натхнення і віри отримуєте від захисників. Така взаємна вигода. Що найцінніше ви отримуєте один від одного?
— Бути поруч — це в прямому розумінні приїхати туди, де військові не вірять, що ти там, вони не вірять, що ти приїхав туди, за кілометр до позицій росіян. Ти приходиш до них в бліндаж і для них це є свідченням того, що духовна особа, яка, теоретично, може вибрати собі комфорт і бути в тилу, бо нас ніхто не змушує їхати на фронт, не побоялася бути з ними. Для військових це є особливий момент їхнього зростання у вірі, тому що вони священника часто асоціюють з присутністю Бога. Господь навідався до них в бліндаж — так вони це сприймають.
Я пам’ятаю, ми одного разу їхали по лісі. На зустріч автобус, ми знали, що це наші захисники. Вони у віконце побачили нас, зупинили цей автобус, вибігли, почали нас обіймати, селфі робити, казали, що додому повисилають. Це були наші парафіяни з Гарнізонного храму. Це було так душевно. Це нас надихає, бо те, що ми робимо, є дуже потрібне. Воно потім мотивує знову і знову повторювати такі дії.
— Ви завжди поруч із захисниками, слухаєте їх, часто те, що вони кажуть, дуже “важке”. Чи після цього самі капелани потребують, аби і їх вислухали, можливо психотерапевти?
— Через те, що ми є люди віруючі, через те, що є багато ситуацій, де ми безсилі і не можемо собі дати раду, бо ми люди, в деяких моментах просто немічні люди, ми це віддаємо Богові.
Найважче на похороні воїна бачити його малого сина, дитину, яка сильно плаче. Потрібно знайти в собі силу обійняти цю дитину, сказати: “Твій батько герой, він на небі, він тебе дуже сильно любить”, але водночас спробувати взяти на себе відповідальність і за рік-два не забути цю дитину і поцікавитися, як її життя, можливо, потрібна підтримка. Іншими словами, мабуть Господь хотів би, щоб ті, хто присутні на похованні, а зокрема ми, як священними, не забули про кожну дитинку, яка прощається з батьком. До речі, зараз, у ці хвилини, коли ми про це розмовляємо, дітки наших захисників сідають в автобус, вони поїдуть з нашими отцями на відпочинок. Завдяки підтримці наших добродіїв ми організували триденний відпочинковий табір для 45 дітей. Це те, що я маю на увазі — вміти взяти на себе відповідальність на трохи довший період і довіритися Богові.
Ми як капелани, можливо, потребуємо відпочинку, але коли ми дзвонимо нашим друзям-офіцерам, військовим, рідним (мій рідний брат також на фронті), в них про відпустку взагалі мова не йде, і ми розуміємо, що в нас тут достатньо комфорту, щоб просто рухатися вперед. Вже після перемоги відпочинемо.
— Скількох захисників за ці 9 місяців поховали в Гарнізонному храмі?
— Звісно, ми ведемо підрахунок, але зараз недоречно озвучувати ці цифри, триває війна. Львів велике місто, багато захисників зі Львова на фронті, тому ми часто маємо похорони і провадимо в останню путь з Гарнізонного храму.
Мені довелося ховати своїх друзів і знайомих, і навіть учнів з ліцею Героїв Крут. Під час повномасштабного вторгнення російських окупантів мені теж довелося ховати військових, котрих я дуже добре знав, з ким багато спілкувався. Також ми прощалися із захисницею-парамедиком, її звали Ксенія.
Під час похорону військового є глибоке відчуття, що ці люди, які віддали життя не заради себе, для нас є наче мученики і присутній якийсь особливий спокій, бо ми знаємо, що ця людина вже на Небі. Ми більше переживаємо за їхніх рідних — матерів, дружин, дітей. Перед кожним похороном ми отримуємо інформацію про загиблого, там є біографія, а в останній стрічці про те, чи є сім’я, діти. Я зразу дивлюся туди, особливо на вік дітей і вже знаю, що мене чекає на цьому похованні. Там, де є дітки, це завжди важкі похорони, де немає родини, там простіше. Також дуже важко, коли загинув єдиний син в батьків.
Поза тим ми завжди намагаємося донести правду християнської віри про те, що смерть подолана, для християнина немає смерті, є перехід до Вічності. А з Неба воїни продовжують захищати нас. Такі слова надії найбільше і нам допомагають, і рідним. Ми помітили, що на проповіді священника в храмі здебільшого настає тиша, навіть, якщо перед тим був сильний плач.
— Як вирішують — звідки відбуватиметься поховання захисника?
— Склалася вже така певна практика, що з львів’янами, котрих ховають на Личаківському кладовищі, прощаються і похорон відбувається з Гарнізонного храму. По-перше, це є Гарнізонний храм, храм військових, по-друге, це вже така тяглість історична, по-третє, щоб витримати усі військові почесті, тут доволі зручно, тому що для військових вже багато-що зрозуміло, вони знають, як правильно себе поводити.
Що мене дуже приємно вразило, хоча це є дуже сумні історичні віхи в нашому житті, нещодавно я зустрічався з командином однієї із бригад, він каже: “Отче, в мене тисячі людей під моєю опікою з різних теренів і з різних частин країни, але я знаю, що якщо, на жаль, загинув воїн зі Львова, то я як командир спокійний, що його похоронять з найвищими почестями”. Навіть, якщо хоча б в такий спосіб ми допомагаємо комусь, що з максимальною шаною ставимося до захисників, це теж дуже важливо.
— Як за цей рік змінилося життя самого храму? В храмі тривають реставраційні роботи. Чи не страшно продовжувати їх? А якщо прилетить? Ми віримо в перемогу, знаємо, що опісля будемо відбудовувати країну, але чи є зміст відновлювати щось саме зараз, якщо знаємо, що одна ракета може знищити все?
— Я собі теж це питання задавав, коли мене питали про подальші роботи наші друзі і партнери, з якими ми вже 9 років відновлюємо цю святиню. Для мене це схоже з тим, що народжуються діти, люди вінчаються, життя триває попри те, що є війна. У нас, до речі, за останній час дуже багато було шлюбів військових. І я подумав, що для митців, які працюють в храмі, для людей, які приходять і бачать усе це — це промінь великої надії. Так, може прилетіти ракета. А може і не прилетіти. Ми більше віримо в те, що вона не прилетить. Це дозволяє нам рухатися вперед, жити, щось планувати. Це, безумовно, не ті масштаби реставрації, про які ми би хотіли говорити, якби не було війни. По-перше, ми вже збилися з графіка, по-друге, тепер тут працює значно менше фахівців. Для реставраторів війна — це культурний фронт і вони його тримають. В храмі надалі відбувається дуже багато мистецьких заходів, концертів. Культурний фронт дуже важливий. Для мене, як для настоятеля цього храму, те, що відбувається реставрація, це ніщо інше, як тримання культурного фронту.
— Як за ці місяці змінився образ парафіянина Гарнізонного храму?
— На початку Гарнізонний храм був місцем, де люди могли фактично з перших вуст почути про те, що відбувається на фронті. Цього дуже не вистачало. А ми щодня спілкувалися з захисниками — чи есемеска, чи короткий дзвінок. Вони усі в один голос просили про молитву. А ми просили це в наших парафіян. Те, що через 9 місяців після повномасштабного вторгнення ми розмовляємо в нашому офісі, храм живе — це ніщо інше, як чудо. В таких чудесах парафіяни щодня утверджувалися. Спільнота Гарнізонного храму побачила в такий спосіб як діє їхня молитва.
Під час війни приготувати Великодню проповідь — це був для мене виклик. Я попросив наших друзів-офіцерів, які там, на фронті: "Скажіть щось людям на Великдень від себе". І вони вислали мені смс, а я їх зачитав. Я сам хотів плакати від цих слів. Це було так щиро і так сильно. Якби це я сказав, що ми переможемо, це було б не те. А це вони самі сказали, і всі, як один, писали про культурний фронт, про те, що ми козацького роду, ми інтелігентні, культурні і ми переможемо, про те, що ми тримаємося разом. Як на мене, ці слова ще більше згуртували наших парафіян.
— Що б ви змінили в системі української освіти, щоб історія більше ніколи не повторилася?
— Передусім я би визначив якісь критерії, щоб кожен українець міг себе ідентифікувати як українця. От зараз щоранку о 9 годині звучить гімн України. Раніше такого не було. Була якась розмита реальність.
Друга важлива річ — це наша українська мова і наша історія. Ми маємо знати свій гімн, знати, що ми високодуховна нація, маємо знати своїх героїв.
Погляньте, потрібна була війна, щоб весь світ заговорив про те, що Голодомор — це геноцид. Тобто почався новий геноцид українського народу зі сторони російської нації і лиш тепер світ почав визнавати, що дійсно Голодомор був геноцидом. До цієї війни зі 195 країн лише 17 визнавали Голодомор геноцидом. Та й ми самі дуже мало часу присвячували цьому питанню.
В радянські часи історіографія спотворила постаті наших українських героїв. Сьогодні нам потрібно все повертати. Я собі згадую слова Івана Малковича про Шевченка. Він говорив, що Шевченко то не є попса, то важкий рок, це герой, це інтелігенція, це не дідусь в кожусі. Це людина, за яку більшість університетів були б готові заплатити, аби тільки він в них вчився.
І нам так себе треба представляти, бо ми такі насправді є. Серед захисників України дуже багато науковців, людей різних професій. Українці — це люди, про яких, як кажуть керівники багатьох країн, будуть говорити в усьому світі і на яких будуть рівнятися через те, що ми зробили.
Десь у своєму житті я вже досвідчив ту велич українців. Але мені цього дуже не вистачало в дитинстві.
Ми як країна, відновили свою незалежність в 91 році і ті люди, які народилися вже не в рабстві, мають 30 років. Це, мабуть, і є той фундамент, який сьогодні дає відсіч російським окупантам.
— Що для Вас — перемога?
— Перш за все, це коли окупанти повністю покинуть українські землі. А друге, це, щоб ми, українці, були як ніколи єдині, щоб українець українця впізнавав здалеку. Я бачу, що цей процес почався, але мабуть ця остаточна перемога буде трошки пізніше, ніж окупанти остаточно покинуть нашу землю.
— Куди поїдете у відпустку після перемоги?
— Я поки-що про це не думаю. Гадаю, не так важливо куди, але важливо, щоб я міг поїхати з усією своєю сім’єю. А ще би було добре, якби з моєю сім'єю могло поїхати кілька сімей наших офіцерів — тих моїх друзів, які сьогодні воюють на фронті.
— Що Вас дуже сильно дратує?
— Я стараюся, щоб мене нічого не дратувало, я б не витримав.
Мені дуже сильно не подобається, що ще до сьогодні деякі люди не збагнули, що це все не жарти і це повномасштабна війна. І мені не подобається, що досі хтось може з неповагою і зверхністю ставитися до захисників України. Я вважаю, що кожен, хто сьогодні на фронті, це абсолютний герой.
— Що вам зараз приносить найбільшу радість?
— В мене зараз період беземоційності. Останні 9 місяців дуже важко переживати такі емоції. Зараз мені дуже додають наснаги вістки з фронту, коли хлопці кажуть: "Отче, завдяки вашій молитві сьогодні було збережене чиєсь життя".
Я пригадую один автомобіль, який ми передали захисникам. Хлопець на ньому двічі підірвався і обидва рази залишився неушкодженим. Виявилося, що наш товариш, який передав це авто, в Бога не вірить. Тепер він каже: “я обов'язково буду ходити до церкви".
##DONATE_TEXT_BLOCK##