Православна Церква у Литві у більшості своїй є частиною Московського Патріархату. Проте тут, як у багатьох інших країнах, де присутній МП, знайшлися священнослужителі, які засудили російську агресію проти України. Серед них о. Володимир Селявко, колишній протоєрей Віленсько-Литовської єпархії РПЦ.
Двадцять років у канцелярії єпархії він був секретарем із зовнішніх зв'язків. У червні 2022 р. суд єпархії позбавив його сану (разом із чотирма іншими священиками), де-факто – за антивоєнну позицію та критику Патріарха Кирила за його позицію щодо підтримки російської агресії в Україні.
Тоді ці п'ять священнослужителів подали апеляцію до Вселенської Патріархії та приєдналися до звернення різних литовських православних груп до Константинопольського Патріарха з проханням відновити у Литві його юрисдикцію. Відповідний лист підписала тоді прем'єр-міністр Литви Інгріда Шимоніте. Паралельно нинішнє керівництво Віленсько-Литовської єпархії звернулося до Москви з проханням підвищити її статус до автономної Литовської Церкви в структурі Московського Патріархату.
На початку 2023 року Патріарх Варфоломій розглянув апеляції в останній інстанції, рекомендував Святішому і Священному Синоду скасувати накладене на них позбавлення сану і відновити їх у їхніх колишніх церковних ступенях, що було одностайно вирішено, — повідомили у Вселенській Патріархії. Також Вселенський Патріарх прийняв вищезгаданих кліриків під свій омофор.
І вже 17 лютого того року у Литві був офіційно створений Екзархат Константинопольського Патріархату, а засуджених у МП священнослужителів було поновлено в сані.
21 березня 2023 року Патріарх Варфоломій здійснив свій перший офіційний візит до Литви. Відбулася зустріч із прем’єр-міністром Інгрідою Шимонітє. Підписано Угоду про співпрацю між Вселенським Патріархатом та Литвою.
У своєму зверненні Патріарх Варфоломій відзначив, що Православ’я в Литві сягає XIII століття, і ця багатовікова спадщина зв’язує місцеву Православну Церкву зі Вселенським Патріархатом як Матір’ю Церквою Константинополя. Він наголосив, що готовий підтримати прагнення литовських православних віруючих різних етнічних спільнот створити Екзархат Вселенського Патріархату в Литві.
6 січня 2024 року Константинопольський екзарх о. Юстинус Ківілоо, в день Хрещення Господнього за Новоюліанським календарем, провів першу Службу для православних Литви. Літургія відбулася у Вільнюському Тринапольському монастирі, приміщення якого Католицька Церква дозволила використати священнослужителям, підпорядкованим Константинопольському Патріархату.
За словами о. Володимира Селявка, це була історична подія, оскільки минуло близько 300 років з того часу, як константинопольське духовенство востаннє проводило службу на литовській землі.
Про стан православних справ у Литві зараз говоримо з о. Володимиром Селявком.
— Отче Володимире, минуло вже півтора року від заснування Екзархату і входження до нього перших православних громад. Скільки громад він зараз налічує? Чи фіксуються якісь тенденції щодо переходів громад з МП?
— Екзархат діє вже з лютого 2023 року, відтоді, як було опубліковано повідомлення Священного Синоду Вселенського Патріархату про наше відновлення в сущому сані. На той момент у нас було три невеликі громади у Вільнюсі (литовськомовна, україномовна та російськомовна). Також є змішана громада в Клайпеді й часом збиралися люди в інших містах Литви, переважно українські біженці. Далі, до Екзархату долучилися двоє священиків із Білорусі, які вимушено покинули Білорусь через переслідування тамтешнього диктаторського режиму.
Таким чином на сьогоднішній день, у Вільнюсі постійно діє чотири громади. Щоправда, україномовна громада збирається рідше. Нам не вистачає україномовного священика, який міг би повністю опікуватися українською паствою. Ще додалася громада в Каунасі та Шауляї, де служать українською. Загалом, постійно діє сім громад.
Поки що не було інших переходів. Причин може бути багато. Наприклад, у нас немає фінансових можливостей. Самі ми перебиваємося проєктами, на які отримуємо гранти. У нас також немає і храмів. Іншими словами, нам нічого запропонувати охочим приєднатися до нас. Не всі готові служити без стабільного грошового утримання.
— Як я зрозумів, литовська держава готова підтримати ріст Екзархату: передали якісь приміщення, підписали угоду з Вселенською Патріархією? А які зараз найбільші потреби в розвитку структури?
— Так, литовська держава підтримала ідею створення незалежної від Кремля церковної структури. З одного боку, згідно з Конституцією ЛР у Литві релігія відокремлена від держави, але з іншого боку, держава визнає внесок релігійних громад у розвиток Республіки і зобов'язана забезпечити своїм громадянам умови для життя згідно з переконаннями.
Після створення Екзархату, уряд Литви передав одну будівлю в столиці для резиденції Екзарха, його канцелярії та центру релігійно-культурної діяльності. Наразі цю будівлю ремонтують, щоправда повільно через недостатність коштів. Звичайно, однієї будівлі нам мало. Нам потрібен храм, а точніше храми, але це дуже довга історія. Зараз ведуться переговори і пошук ділянки землі для будівництва храму в столиці. Створено фонд для збору коштів на будівництво храму.
І безумовно, якщо говорити про сьогоднішні потреби Екзархату, то нам дуже потрібен священик зі знанням української мови, а також стабільне утримання. Держава тут допомогти не може, бо Церква відокремлена від держави.
— У чому суть угоди, підписаної під час візиту Патріарха Варфоломія?
— Це угода про співпрацю у можливих галузях — культурі, соціальній проблематиці та розбудові здорового релігійного середовища, без конфлікту з совістю. Згідно з цією угодою, створюється альтернатива московській релігійній структурі, яка заідеологізована Кремлем.
— А як до вас ставляться в Литовській Православній Церкві МП? Чи є у вас якісь контакти там?
— Дозволю собі трохи вас поправити. Немає такої церковної структури, як Литовська Православна Церква Московського Патріархату. Хоч вони себе так називають у мас-медіа. Є лише звичайна, рядова єпархія МП. Подано прохання до Патріарха Кирила Гундяєва і Священного Синоду про підвищення статусу до т.зв. “малої автономії”, але це не має нічого спільного з незалежністю. Просто буде трохи більше можливостей вирішувати свої внутрішні, поточні питання без узгодження, що й так частково працює. Зміниться лише вивіска. Так єпархіальна рада називатиметься синодом, тобто зміняться лише вивіски і титули. Але це все лише формальність, щоб обдурити литовське суспільство, яке не розбирається в тонкощах канонічного устрою РПЦ.
Щодо контактів, складніше. Є неформальні контакти з деякими священнослужителями Литовської єпархії. Але це більш на особистому рівні. Серед них є такі, хто співчуває нам і поважають наш вибір, але поки що не готові приєднатися. Офіційних немає. Для них ми розкольники і вороги.
— Тобто в Литві тільки одна єпархія МП?
— Так, так і є. Вони лише називають себе Литовською Православною Церквою, але це фактичне самозванство з метою обдурити суспільство. Вся їхня риторика, як і в Україні, складається з наборів кліше часів радянської пропаганди — “ми не залежимо від Москви, але пов'язані лише канонічно” та інша торгівля совістю. Канонічно — церковною мовою і є структурне підпорядкування, при тому, що в трактуванні РПЦ, де вертикаль влади дуже жорстка, це означає лише філія, якою керують із центру. З центру їм і начальників надсилають, які живуть у парадигмі “русского мира” і навіть не намагаються вчити литовську мову.
— А як дійсно йдуть справи з їхньою незалежністю? УПЦ теж каже, що вона незалежна, але навіть в оновленому статуті є посилання на грамоту Патріарха Алексія ІІ, де написано, що вона має стосунки з православним світом як частина РПЦ.
— За моїми відомостями, прохання про дарування більш високого статусу, але в рамках РПЦ МП, розглядатиметься на Архиєрейському соборі РПЦ, який невідомо коли буде. З УПЦ складніше. По-перше, там вищий статус був від самого початку, але в тій самій канонічній залежності від МП, хоча й реальної автономії в УПЦ МП було більше, ніж у будь-якого подібного “самоврядування”.
У нинішньому стані структура УПЦ підвішена в проміжному стані. Вони оголосили про вихід зі складу МП, але не повідомили інші Помісні Церкви про своє рішення і не отримали їхнього визнання. Мені важко судити про внутрішні настрої єрархії УПЦ, їхніх пастирів і пастви, але з боку це виглядає як очікування можливості повернутися. Схожа історія в Україні вже була на початку ХХ століття. Але й тоді прихильники незалежної від імперії церковної структури зіткнулися з жорстоким опором єрархії РПЦ, яка вірно служила інтересам імперії.
Може я й не правий, тому що живу зовсім в інших умовах. Проблема ще й у тому, що більшість парафіян та й священиків УПЦ володіють лише поверхневими знаннями канонічного устрою Церкви, а також схильні до різноманітних міфів та казок, які вигадали божевільні старці або імперська охоронка. Напевно ви чули заяви, що якщо Україна відокремиться від Москви, настане кінець світу. Розумію, що вам і мені це абсурдно і смішно, але величезна частина вірян цим живе. І духовенство УПЦ це підтримує. У релігійних колах взагалі багато невігластва, а в РПЦ та її філіях, невігластво замінює богослов'я. Тому будь-які заяви єрархів, особливо авторитетних, приймаються на віру.
— Чи були в литовському законодавстві якісь зміни за останні роки, які змушують єпархію розірвати канонічні відносини з МП?
— Ні, в Литві такого немає. Сама єпархія РПЦ у Литві проявляє себе дуже обережно і користується своїм правовим статусом “традиційної релігійної конфесії”, що означає особливе, привілейоване становище. Священнослужителі отримують загальний соціальний пакет у вигляді безоплатної медицини та базової пенсії, не сплачуючи податків від церковного доходу, також є й інші податкові послаблення та щорічні грошові дотації від держави на підтримання життєдіяльності.
Розрив зв'язків з МП не входить до компетенції Литовської держави. Це поки що розцінюється як втручання у внутрішні справи релігійної громади. Принаймні поки РПЦ не визнана екстремістською організацією. А також необхідно довести їхній зв'язок. Адже вони викручуються всіма можливими способами. Не дають прямих відповідей на поставлені запитання, але відповідають обтічно. Наприклад, під час прес-конференції вікарного єпископа Амвросія Федуковича журналісти запитали про те, хто винен у поточній війні. Він відповів: “все людство, тому що все людство — це сім'я, а в сім'ї важко розібратися, хто правий, хто винен у суперечках чоловіка і дружини” (це не дослівно, але близько до тексту, тому що він говорив литовською мовою). Коли його запитали, кому належить Крим, він без вагань видав черговий перл: “погано в школі вчив географію, тому важко сказати”. Зрозуміло, що він розписався у власній дурості, але безмозкість не переслідується законом.
— А яке ставлення суспільства до православної єпархії МП у Литві? Чи є у вас якісь заклики до них розірвати відносини з Москвою?
— У суспільстві побутують різні думки, але основна поки що полягає в призупиненні зовнішнього спілкування з їхніми структурами. Жодних закликів не звучить, тому що особиста позиція має право на існування, якщо вона не суперечить закону. У Литві взагалі не поспішають діяти радикально, щоб не створювати зайвих проблем. Влада чинить дуже м'яко й мудро — нікого не гноблять, з усіма однаково, згідно з Конституцією.
Слід зазначити, що православні в Литві становлять лише невеликий відсоток населення. Приблизно 4%, для порівняння — католиками себе вважають 86% при населенні в 2,8 мільйона. Та й самі російськомовні громадяни Республіки є меншістю. Тому, у влади немає необхідності йти на загострення. Скажімо в сусідній Латвії, де російськомовне населення становить майже половину населення Республіки, інша історія. Там радикальних заходів було вжито для виживання, щоб не опинитися частиною СНД замість ЄС. Тоді як у Литві немає такої необхідності. Та й історично, у Великому Князівстві Литовському цілком комфортно жили багато народностей, якщо говорити загалом. До захоплення Литви Російською імперією 1795 року, а потім радянської окупації, все розвивалося цілком здоровим чином. Іноді в мріях я навіть уявляю, якою була б зараз наша країна, якби не було в її історії таких “обіймів” сусідньої агресивної імперії, яка, окрім захоплення, вбивств і грабунку, нічого не вміє. Шкода, але в умовному способі історії не буває.
— У 2023 році деякі литовські депутати внесли пропозиції, щоб можна було знімати з реєстрації ті релігійні організації, які становлять небезпеку для національної безпеки. Тоді один з авторів проєкту заявив, що законопроєкт є відповіддю на провоєнні погляди певних релігійних груп. “У нас були такі дискусії в публічному просторі, коли певні релігійні громади в міжнародному контексті висловлювали дуже цікаві погляди на війну в Україні, і якщо вони будуть визнані загрозою національній безпеці, суд мав би право скасувати їхню реєстрацію”, — сказав депутат Раскавічюс. Видання “LRT” писало, що найбільше законопроєкт загрожуватиме місцевій єпархії РПЦ.
— Так, є таке, але поки що немає таких організацій, тобто РПЦ поки що не визнана небезпечною. Для цього потрібні дуже вагомі підстави. Де-факто, вони користуються всіма правами Литовської Республіки та ЄС. Тому, перш ніж оголосити єпархію РПЦ в Литві екстремістською, слід зібрати доказову базу, що вкрай важко.
Насправді їм нічого не загрожує. Вони володіють не тільки всіма правами та пільгами, а й мають солідну нерухомість, як релігійного призначення, так і комерційного, що дозволяє їм цілком комфортно існувати.
— Як відомо, митрополит Інокентій відхрестився від рішень XXV Всесвітнього російського народного собору, який назвав російську агресію проти України священною війною. Як ви думаєте, це було зроблено з позиції безпеки, чи це щира думка? Яке взагалі ставлення в Литовській єпархії МП до війни Росії в Україні?
— Звичайно, я можу лише припускати, тому що доказів у мене немає, але думаю, а точніше впевнений, що його позиція була узгоджена з адміністрацією МП і Кремля, що загалом-то одне і теж.
У парафіях Литовської єпархії багато різних думок, але дуже поширеною є підтримка Росії, і говорять там мовою російської пропаганди: “Росія ніколи ні на кого не нападала”, “триває війна з безбожним Заходом, який мріє захопити Росію та заволодіти її ресурсами”, “Захід не терпить Росії, оскільки вона православна”, “Захід не терпить Росію, оскільки вона православна”, “Росія — це не Росія”, “Росія — це не Росія”. тому що вона православна”, “російська культура найбільша у світі”, “ми народ, який породив Пушкіна, Достоєвського, Чайковського та інших геніїв, а нам усі заздрять”, “Захід штучно розділив єдиний народ святої Русі росіян, українців і білорусів” та інші гасла м'якої сили Кремля. При цьому, серед адептів русского мира є й етнічні українці... Українофобія там перемішана з антисемітизмом і запереченням литовської суб'єктності поза російським політичним полем, одним словом — імперці. Є й інші, але на скільки я можу судити і знати духовенство і паству, там дуже великий відсоток проросійськи налаштованих. Це сумно.
— А які інформації, пропаганда поширюються в цьому середовищі? Чи є якісь лідери, які формують думки? Які медіа впливають на це?
— У Литві російська пропаганда працює дуже обережно, тому що в литовському суспільстві збереглася історична пам'ять репресій і пригноблень місцевого населення як в імперській Росії, так і радянській. Живі ще ті, хто відчув на собі всі “радощі” радянського режиму. Хоча в районах є тенденції реваншизму. Вони ґрунтуються на незадоволені владою і підлій грі політиків, які поширюють брехливі популістські гасла: “це не наша війна і нам слід думати про себе, дружити з усіма і тоді повернеться дешевий газ, ринок збуту...”. Таким самим популізмом отруєні Угорщина, яка забула криваві обійми СРСР, Словаччина, а також зростаюча аудиторія проросійськи налаштованих у Чехії, що не пам'ятає “Празької весни”, Австрії та Німеччині, де людям свиняча нога з кухлем пива дорожча за принципи і вони поступово забувають, до чого це вже призводило в їхній історії. Про це свідчать підсумки нещодавніх виборів.
Основна хвиля пропаганди проникає в Литву через російські медіа та медіа лівого спрямування в Європі та США. Зрозуміло, що люди втомилися. А в Литовській єпархії РПЦ пропаганда ведеться в основному на двох рівнях. Перший — це рівень богослужіння, де читаються так звані молитви (читай пропагандистські речівки) “про мир в Україні” або “за гнану УПЦ”. Самі тексти складені дуже акуратно, але в них закладена сама тема, яка імпліцитно відносить того, хто слухає, до війни, яку, згідно з російською пропагандою, колективний Захід розв'язав проти православних народів “русского мира”. Також різноманітні хресні ходи (читай прокремлівські флешмоби), на яких проголошуються молитовні інтенції “за мир в Україні”, “за єдність Церкви”, що відносить слухача до думки, що “світова закуліса розколює Церкву Святої Русі руками держдепівського ставленика Вселенського Патріарха”. Саме так вони це і відтворюють — хочу на цьому наголосити, тому що використання того чи іншого дискурсу походить не від впевненості, а від вибору, звісно, я кажу про людей, які думають. На таких процесіях носять якісь шановані ікони, мощі святих, одним словом торгують святістю на догоду політичних інтересів Кремля. Там не тільки немає нічого від християнства, але є навіть навпаки — від антихристиянства.
Друга лінія роботи з паствою — це особисті бесіди, сповіді або бесіди після богослужіння у вузькому колі своїх. Там уже більш відкрито йдеться про те, як їх, “носіїв духовності святої Русі, пригнічують західні адепти світового закулісся, яке боїться їхньої великої духовності”. Розумію, що звучить це примітивно, але було б смішно, якби не було дуже сумно, тому що для багатьох це їхній світ. Ще раз підкреслю, що вірять у цю маячню не тому, що недоумкуваті, а тому, що так їм подобається думати про себе. Адже в цій парадигмі вони виступають у ролі “гнаних за віру і правду”, а не банальних загарбників та імперців.
Звісно, не всі, але здебільшого це вікова аудиторія 55 і старше, які складають основний кістяк парафіян. Молодші люди або не ходять до храмів, або їх дуже не багато. Є і серед молодих людей прихильники таких поглядів, але це або люди низького соціального розвитку, погано освічені, або байдужі до того, що відбувається. Є й вмотивовані прихильники, але таких мало і вони найчастіше або провокатори, або мерзотники, або два в одному.
Пропаганда “русского мира” в РПЦ діє через проповідь так званих “традиційних цінностей”. Сама ця фраза вже відсилає до ідеології “русского мира”. Вони використовують для пропаганди юліанський календар з його нонсенсами на кшталт “старий, новий рік” та інші свята — “не з усіма, а виключно з РПЦ МП”. Мову богослужіння і старі незрозумілі переклади літургійних текстів, які просто бурмочуть як заклинання, без жодного осмислення впродовж багатьох годин, — вважають ознакою благочестя й обраності. Істерики з приводу “переслідування” російської мови, чого немає насправді в Литві. І безумовно — 9 травня. Цей день для них як Великдень для християн. І для багатьох у РПЦ це вже фактично релігійне свято. Свято їхньої внутрішньої гордості та панування в регіоні.
Саме перед тою війною, внаслідок пакту Молотова і Ріббентропа, Литва була приречена на чергове захоплення імперією, тоді вже більшовицькою. Тож, звільняючи Литву від фашистів, її поневолювали інші диктатори. Окупація Литви радянським союзом завдала величезної шкоди країні та її жителям. Ця колонізація більшовизмом відкинула Литву в розвитку, позбавила природної для Литви царини проживання в європейському просторі. Натомість їй дали жорстоку владу “шарикових і швондерів”, яка окрім завоювання, примусу тортурами і вбивствами не може нічого. Місцевих вивозили в Сибір, Казахстан та інші віддалені регіони, де багато хто загинув. На їхнє місце, в їхні будинки і на їхні землі прибували homo soveticus, щоб будувати комунізм. Вони і були провідниками тієї ідеології, яка зараз еволюціонувала в ідеологію “русского мира”. У свідомості російськомовних людей, які приїхали, ці ідеї про їхню винятковість згідно з так званою “російською ідентичністю” були і є бальзамом на душу. Навіть, здавалося б, безневинні гасла, які проголошували: “що росіяни, білоруси та українці брати, а народи СРСР всі дружно об'єдналися навколо мудрої компартії” — були раковою пухлиною у свідомості вільних і мислячих людей. Усе це огидно.
Якщо ще можна зрозуміти, що цей відвертий нацизм несе державна пропаганда агресивної Росії, що хоча б логічно, тому що вони ведуть загарбницьку війну силою зброї і пропаганди, такою собі геббельсівською службою. Але участь у цьому РПЦ — це точка неповернення і неприйняття всієї церковної структури, щонайменше для людей із принципами.
Один із найважчих наслідків такого прислуговування РПЦ на благо Кремля стало охолодження до православної традиції як такої. Після розпаду СРСР багато хто з повагою став ставитися до православ'я. Але зараз все знову повернулося на колишнє місце. Адже для більшості жителів Литви православ'я — це “російська віра”. За часів царської імперії через розбудову парафіяльної інфраструктури та прибуття російськомовного населення, включно з дворянами та відставними військовими, які отримували землі й села від імперської влади, зокрема, й за придушення місцевих повстань, “русский мир”, хоч тоді він так не називався, поширювався по всій країні. І так само це було, хоч і в обмеженому масштабі, під час радянської окупації — католиків і лютеран з реформатами переслідували більш жорстоко, ніж православних. Воно й зрозуміло, після відтворення структур РПЦ Сталіним у 1943 році, РПЦ стала філією комінтерну для пропаганди соціалістичних ідей на Заході. І сьогодні не виняток. РПЦ у Литві — це розсадник ідеології “русского мира”. Тільки діють вони в рамках закону, а значить перебувають під захистом цього ж закону.
— Тобто, литовське суспільство це бачить, розуміє, але не реагує на це? Український досвід не підказує загрозу від такої пропаганди русского мира?
— У Литві ситуація значно відрізняється від української. По-перше, парафіяни РПЦ у Литві становлять дуже невеликий відсоток і серйозного впливу чинити не можуть. Офіційна статистика припускає, що в Литві проживає понад сто тисяч православних при населенні 2,8 мільйона, але ці дані отримано під час останнього перепису населення, а насправді в храмах РПЦ у Литві немає і 10% від цього числа. Працюючи в канцелярії єпархії протягом двадцяти років, я щорічно отримував зведення відвідуваності з парафій, це я до того, що описую фактичний стан, а не припущення. Загалом у храми РПЦ ходить близько трьох тисяч осіб, а решта або не ходять зовсім, або заходять лише іноді поставити свічку і не факт, що хрещені. Просто під час перепису вирішили, що вони православні, тому що російськомовні. Це, до речі, теж частина пропаганди “русского мира”. З них далеко не всі вникають у пропаганду, лише певна частина. Тому деструктивний внесок РПЦ у литовське суспільство мінімальний. До того ж, сьогодні вже є альтернатива — Екзархат Вселенського Патріархату, який поступово набирає силу і відтягує на себе людей.
Крім того, державний устрій Литви дає змогу відслідковувати фінансові потоки, тож РФ має дуже мало шансів серйозно впливати на ситуацію підкупами та корумпуванням політиків із чиновниками. Слід підкреслити і високий професійний рівень литовської контррозвідки. А ще молоде покоління, особливо народжене в незалежній Литві, у своїй основній масі вже зовсім інше. Вони бачать ситуацію, оцінюють її критично і роблять висновки. Не завжди їхні погляди збігаються з їхнім старшим поколінням, але вони вже не побіжать по дешевизну в бік російської чи білоруської диктатур.
Є ще один важливий фактор — життя за правилами і законом, серйозні досягнення в галузі боротьби з корупцією. Усе це створює передбачуване поле для розвитку. І наостанок, влада Литви не робить відмінностей за етнічним принципом. Це навіть протизаконно. Навіщо людям тікати в диктатуру з хорошого державного устрою? Є незадоволені. Це нормально. Але я зараз говорю про основну масу.
Хорошим показником є й те, що навіть турбо-патріоти “русского мира” зовсім не поспішають у лоно матері-батьківщини... Програми з добровільного переселення російських співвітчизників на історичну батьківщину не увінчалися успіхом. З-поміж небагатьох, хто виїхав, багато хто повернувся і згадує свій вояж як поганий сон.
— А Ви думаєте, що це справді добре? Чи це переселення на “ментальну батьківщину” змінило їх?
— Оскільки я бував у РФ, то трохи знаю, як там. Хоча я бував там на початку 90-х, а потім на початку 2000-х, коли навчався у Москві та Санкт-Петербурзі, тоді ще чекісти не зривали своїх масок, і була, хоч і слабка, але надія на те, що реваншистський період не настане. Але вже в 2010 році, коли я знову навчався в Москві в Загальноцерковній аспірантурі, було чітко зрозуміло, до чого все рухається.
Серед тих, хто спробував виїхати на історичну батьківщину, були люди і романтичного складу, в тому числі ідеалісти. Але зустрівшись з російською дійсністю, вони зрозуміли і повернулися, лише деякі знайшли себе там.
Тоді як місцеві турбо-патріоти – це зовсім інша історія. Це люди авантюристичного складу. Вони за гроші. Але у випадку змін політичного клімату дуже швидко перефарбуються. Така собі “михалковщина“, що за будь-якої влади спливає. Так і ці в перших рядах цілуватимуть владу в п'яту точку з табличкою — “начальство“. Але чимало з них дуже низького інтелекту, і навіть низького соціального розвитку. Все, що вони можуть, це лежати на дивані, пити пиво і кричати на все горло як, скажімо, треба бігати полем футболістам. Або сидячи у затишній та мирній Литві, міркувати як треба воювати. Такі собі диванні аналітики. Але зараз їхній час. Час, коли навіть у Парламенті РФ звучать голоси неповноцінних і скривджених із закликами-маревами, за якими ухвалюються закони. Зараз у РФ час шарикових та швондерів та інших виродженців. Насправді, ці люди не здатні ні на що, крім підлості, жорстокості та дурості. Переїзд для них справа непідйомна, а також небажана. Це в Литві на дивані вони герої, а там вони будуть звичайними холопами тоталітарного режиму.
— У різних країнах Європи та світу РПЦ тісно співпрацює з Посольством Росії. А як у Литві?
— Припускаю, що наразі будь-яке спілкування з російським посольством зведено до мінімуму і ретельно маскується. Раніше були тісні контакти, починаючи від звичайних зустрічей і прийомів, закінчуючи постійними спробами залучити єпархію РПЦ до якихось проектів на кшталт акції “безсмертний полк” та інших скрепо-цінностей. Я це знаю не з чуток, тому що був на передовій.
— А з російським бізнесом, політиками, організаціями? Зараз і раніше...
— Тут я не великий знавець, але вважаю, що жодного офіційного бізнесу, пов'язаного з РФ, у Литві немає, але допускаю і бачив у пресі розслідування про наявність бізнес-контактів із Росією.
— Частина пропагандистів МП працюють на Україну з Кіпру, Німеччини, інших країн. А як у вас із цим ситуація?
— У мене немає такої інформації. Думаю або скоріше сподіваюся, що в Литві таких немає або вони дуже добре ховаються, тому що литовська контррозвідка дуже професійна.
— Як Ви думаєте, яке майбутнє в РПЦ у Литві? І чи зможе Екзархат Вселенського Патріархату стати альтернативою для православних, які не одурманені “русским миром”?
— Зараз важко сказати. Усе залежатиме від подальшого розвитку РФ і самої РПЦ загалом, тобто їхньої світоглядної еволюції чи подальшої деградації. Якщо вони продовжать маргіналізуватися і закриватися від зовнішнього світу, Вселенського Православ'я і цивілізації, тоді вони просто перетворяться на замкнуту секту і виродяться, особливо в країнах ЄС.
Звичайно, багато що залежить від результату війни і подальших внутрішніх процесів у РФ. РПЦ буде їм слідувати, оскільки вже багато століть РПЦ є внутрішньою структурою політичної системи Росії, а її філії (єпархії) лише провідниками політики центральної влади. Можливо, в рамках політичних перетворень у РФ, відбудеться реальне відділення Церкви від держави, тоді настане серйозна криза всієї структури МП, її зменшення, а потім і оновлення. За такого сценарію Литовська єпархія РПЦ може реально стати автономною у внутрішніх і зовнішніх справах, що дасть змогу вийти з ізоляції та вибудувати нові стосунки з суспільством, але зменшення структури та її діяльності неминуче.
З Екзархатом справа ще складніша. З одного боку, Екзархат уже став альтернативою. Якщо врахувати, що православ'я в Литві займає дуже невелику нішу, оскільки це католицький край, масштаби розвитку і зростання дуже мінімальні. Погіршує становище і відсутність у нас храмів, від слова зовсім, це ускладнює завдання. До нас можуть прийти тільки мотивовані люди, але таких дуже мало. Навіть українські біженці неохоче до нас ідуть, тому що немає звичної атмосфери храму і традиційного богослужіння та атрибутики. Тому, у всіх сенсах Екзархат зараз намагається вижити. Дасть Бог, це станеться, і тоді ми будемо дуже невеликою громадою, але для тих, кому потрібен шлях слідування за Христом, православна богословська і богослужбова традиції, а не лише набір звичних форм, часто не більше ніж фольклорних, Екзархат стане оплотом їхнього релігійного життя.
Дозволю собі невеликий коментар до вашої фрази про “одурманених” російською пропагандою. Як двічі говорив вище, я впевнений, що пропаганда не сама по собі діє на людину, але тільки після того, як людина сама запускає її в себе. Коли обирає собі джерела інформації та певний дискурс, тоді вона його формує. Як і книжки, музика та живопис. Те, в чому ми живемо, у що самі себе занурюємо, те й формує нашу свідомість і мотивує наші вчинки. Ви ж розумієте, що охочі отримати альтернативну інформацію завжди її можуть знайти. Навіть за радянської диктатури люди примудрялися слухати ВВС, Радіо Свободу... Тим паче зараз. Я також упевнений, що всі розуміють, що відбувається, і або підтримують, або дистанціюються, ховаючись за пропагандистськими кліше на кшталт “все не так однозначно”.
Треба визнати, що воює не путінська Росія, а російський Путін. І всі ці розмови про те, що там дуже добрі люди, але їх отруїла пропаганда, розбиваються об факт, що Путін і його злочинна банда при владі. Як же так сталося, що при такому доброму і правдивому народі, такий злий і брехливий правитель — питання риторичне. Його злочини мають підтримку серед населення і це факт. Як то кажуть Сталін виродок, але не він писав тисячі доносів. Я говорю не про всіх, але про критичну масу, яка несе цю відповідальність за всі страшні злочини, які вчиняє режим, разом із Путіним, разом із Патріархом Гундяєвим і основною масою єрархів і рядового духовенства.
— До речі, а ваш екзарх Юстинус Ківілоо вже постійно проживає в Литві?
— Слава Богу, так. Його резиденція поки що ремонтується, але йому винайняли квартиру. У нього немає своєї парафії, але він постійно їздить усіма існуючими, служить і спілкується з паствою. Також проводяться регулярні зустрічі з духовенством для вирішення поточних питань і просто спілкування.
Останнє я хотів би особливо підкреслити. У РПЦ люди не звикли до того, що глава — це близька людина. Там “священноначалля” це сакральне слово. Начальник як окремий божок і йому треба поклонятися, іноді більш ревно, ніж Творцеві. Проте громада, Помісна Церква — це сім'я, а в сім'ї найважливішою складовою є спільне проведення часу, свята, розмови “ні про що”, які бувають найбільш важливими, ніж богословські теми. Така громада нагадує громаду апостолів, яких Спаситель називав своїми друзями, яких захистив безпекою, сходячи на хрест. Найголовніше в громаді це спільність, душевне тепло, взаєморозуміння. Тоді й тільки тоді це справжнє християнство.
— Що треба робити, щоб православ'я в Литві стало іншим, не таким постросійським?
— По-перше, час. Старше покоління радянських людей, що зараз складають про-російську аудиторію, піде зі сцени, а нове покоління все одно буде іншим. Там, звісно, будуть свої ідейні “шамани” “русского мира” та їхніх традиційних “скрєп” і цінностей, але в основній масі литовське середовище, відкритість Європі та цивілізації зроблять своє. Тому начальникам, яких надсилають із РФ, доведеться з цим рахуватися. Але все залежатиме від результату війни і політичних перетворень у самій РФ.
— А яке ставлення серед молоді до православ'я, чи є якийсь інтерес до східного християнства?
— Масового немає, але інтерес безумовно присутній. Далі, все залежатиме від самого життя. Тут потрібен дуже тонкий підхід. Суть якого в тому, щоб слова не розходилися зі справами. Але це лише час покаже.
— А які відносини між різними конфесіями в Литві? Яке ставлення до РПЦ? І як там до інших конфесій ставляться?
— У Литві ідеальна, на мій погляд, міжконфесійна атмосфера. У нас прекрасні стосунки з представниками інших конфесій і навіть релігій, як на офіційному рівні, так і на особистому. Наприклад, у більшості випадків наші богослужіння відбуваються в католицьких, лютеранських і реформатських храмах. Християни інших конфесій відчинили перед нами двері своїх храмів після того, як з нами розправилися в РПЦ. Тоді як Литовська єпархія РПЦ зараз перебуває в деякій ізоляції. Хоча всі права їхні дотримуються і навіть щорічні грошові виплати вони отримують.
— Останнім часом складаються дуже дружні стосунки, навіть співпраця між Вселенською Патріархією та керівництвом УГКЦ. У Литві є громади УГКЦ. Чи маєте Ви з ними стосунки?
— Ми маємо вельми поверхневі стосунки з греко-католицькою громадою Литви, але ці стосунки не такі близькі, як із римо-католиками, лютеранами та реформатами. Можливо, відіграє роль сумне історичне минуле, з обох сторін, а також їхній некоректний підхід до місії. Наприклад, вони намагаються приховати приналежність до Католицької Церкви і представляються православними, щоб заманювати тих, хто не розібрався. У Литві, як і в інших країнах ЄС, все-таки інша культура, вона не передбачає обману або лукавства.
Звісно, ми намагаємося на цьому не концентруватися, але все-таки повноцінного діалогу поки що не виходить. Усе обмежується побудовою формальних планів: “як-небудь зустрітися”.
— Як війна в Україні вплинула на життя релігійних громад у Литві? Чи змінилися підходи до богослужінь або пастирської діяльності?
— Війна в Україні серйозно змінила церковну картину релігійного життя в Литві. Розправа над незгодними священиками з боку ієрархії єпархії РПЦ у Литві створила прецедент для повернення сюди юрисдикції Вселенського Патріархату.
Мислячі люди стали уважніше вдивлятися в дискурс, що виходить із храмової проповіді, і відрізняти ідеологію від віровчення. У самому Екзархаті з'явилися служби національними мовами і відбувся перехід на Григоріанський календар, щоб бути разом з основною частиною суспільства і уникати ізоляціонізму, а також віддалятися від кремлівської РПЦ, що несе руйнівну ідеологію. Це зовнішні символи, але вони теж важливі. Внутрішнє життя і пастирські практики ще формуються. Важливо також підкреслити, що на парафіях Екзархату парафіяни беруть безпосередню участь в управлінні життям громад.
— Ви говорили про українських парафіян у Литві? Яке в їхньому середовищі ставлення до війни? Чи є серед них ті, хто під впливом пропаганди “русского мира”? І чи зустрічали Ви священнослужителів УПЦ МП у Литві?
— Після початку повномасштабної агресії Росії в Україні, до Литви приїхало близько 70 тис. біженців з України. Всі вони різні. Є такі, хто, як і раніше, вважає, що все це “безбожний Захід” або звинувачують Вселенського Патріарха, тому що вважають війну “покаранням Божим за відокремлення від Московської Патріархії” — я трохи узагальнюю, тому що там багато відтінків, але така нісенітниця дуже глибоко вкорінена серед багатьох українців. Є люди, які вважають за краще ходити до греко-католиків, ніж у храми МП (адже нас тільки у 2023 році відновили). Деякі ходять до греко-католиків, не знаючи, що це греко-католики, тому що ті називають себе “Українська Православна Церква” — використовують такий собі маркетинговий хід, що, звісно, ганебно.
Литовська єпархія РПЦ запросила до себе священика УПЦ МП з Харкова, і вони відкрили парафію. Вона невелика, але багато хто ходить і просто до парафій РПЦ, що мені не зрозуміло, але ж це вибір людей і це законно.
Є й ті, хто приходить до нас. Але їх не багато. Хоча треба сказати, що ціла парафія в Каунасі (друге за величиною і значенням місто Литви) практично вся складається з українців, і наш священик намагається служити служби і говорити проповіді українською мовою, хоча сам він етнічний литовець. Він же служить у містах Шауляй, Анікщай та ін. — там теж переважно українці.
Але здебільшого, українці ходять до храмів, коли там щось освячують. Наші традиції відрізняються, а українцям потрібно, щоб було так, як вони звикли — храм із традиційною архітектурою та іншою зовнішньою атрибутикою. У їхньому підході до релігійного життя дуже багато фольклору і віри в чудеса, що в Литві вже зникає, тому що наголос робиться на християнський дискурс і усвідомлення богословської складової, а не на магізм із православною атрибутикою. А в храмах РПЦ ще живуть у такому лубочному підході до церковного життя, що відтягує людей, які вірять у диво.
— До речі, а хто ваша паства, якого соціального походження?
— Я служу в російськомовній парафії. Вона невелика, приблизно 50 осіб, а на службах буває приблизно від 15 до 20. Кілька з них це мої колишні парафіяни. Інші це росіяни, які покинули Росію через незгоду або навіть відверті переслідування за їхню антипутінську та антивоєнну позиції. Це люди освічені, принципові й осмислені. Є й кілька місцевих, яких я раніше не знав. Кілька українців із числа місцевих і біженців.
Парафія дуже маленька, порівняно з тим, що було, коли я служив на парафіях РПЦ. Але є таке, що дорожче за будь-які статистики — сімейність! Наприклад, коли хтось захворів або поїхав, це одразу відчувається як відсутність рідної людини за твоїм святковим столом. Так само і щодо кожного, хто приходить, немов довгоочікуваний родич приїхав і з ним радість. Це при тому, що в Литві і так був персональний підхід з огляду на нечисленність православних, але зараз це загострилося, або я б сказав, стало так, як має бути. Наша парафія це наша сім'я. І служіння в колі таких людей — нагадує Таємну Вечерю Спасителя з близьким колом учнів або домашні церкви перших християн. Мені здається, що саме за таким християнством майбутнє. Імперська інституційна Церква піде в минуле, питання лише часу.
— В Екзархаті Вам потрібен україномовний священик. А чи було звернення до ПЦУ з цього приводу?
— До нашого відновлення, до нас кілька разів приїжджав священик ПЦУ Георгій Коваленко. Його приїзди були в рамках опіки біженців з України та узгоджені з ПЦУ і Константинопольським Патріархом.
До керівництва ПЦУ звертатися ми не маємо права. І в ПЦУ не можуть самостійно ухвалити рішення надіслати сюди свого клірика, тому що це окрема юрисдикція, а ПЦУ обмежена кордонами України. Ми напряму підпорядковуємося Вселенському Патріарху, який керує церковним життям у Литві через свого Екзарха, нашого безпосереднього начальника. Такі давні правила Церкви та її устрою.
— А чому не маєте права? У вас же є канонічне, евхаристійне спілкування. Нещодавно до Норвегії приїхали для духовної опіки українців священик і диякон ПЦУ, вони служитимуть під опікою єпископа Константинопольського Патріархату. Так міг би у вас постійно служити священик із ПЦУ, підпорядкований екзарху.
— Ми не маємо права самі це вирішити, але таке можливе за погодженням із Вселенським Патріархом, митрополитом Епіфанієм і нашим Екзархом єромонахом Юстинусом.
Інше питання, що нам особливо нічого запропонувати. Адже священику потрібно десь жити, щось їсти... Громади нас не утримують, вони малі. Наприклад, РПЦ у Литві володіє комерційною нерухомістю, яка щомісяця приносить їм солідний дохід, а також у них чудові храми, які притягують і тих, хто молиться, і туристів. Вони можуть собі дозволити оплачувати і приїжджих священиків, і найманих пропагандистів, і утримувати цілий штат потрібних співробітників. У нас немає зовсім нічого. Деякі з нас ще й працюють, щоб утримувати свої сім'ї. Це добре саме по собі. Єдине, що таким як я, які прослужили майже 30 років на утриманні від храму, тепер перебудовуватися складно. Потрібна світська освіта. Звичайно, так чи інакше, до цього все йде. І це оздоровить саме церковне життя.
Священик, який працює, менше залежить від начальства і може бути більш вільним у своїх принципах. Коли з нами розправилися, це був шок. Так, ми розуміли, до чого йде, але не знали, що буде так складно, особливо психологічно. Я говорю за себе, тому що молодші отці легше себе знаходять у новій реальності, а мені було вкрай складно. Утім, це цінний досвід. Зате не соромно за себе і не гидко бачити своє відображення в дзеркалі.
— Ви казали, що у вас є священики-білоруси. А є віряни білоруського походження? Чи біженці з Білорусі...
— Звичайно є. І їх багато. У Литві взагалі багато білорусів, тому що історично ми сусіди, особливо в столиці, яка розташована за 30 км від кордону з Білоруссю. Але після чергових вкрадених виборів у 2020 році, білоруський диктатор став особливо жорстоко переслідувати незгодних. Там і тортури, і вбивства. Тому в Литву приїхало і досі приїжджає багато біженців. Вони служать білоруською мовою і підтримують одне одного. Як і законно обрана президентка Білорусі Світлана Тихановська також перебуває в Литві зі своїм штабом. У цьому сенсі Литва виконує свою історичну місію, надаючи притулок незгодним із терором диктаторів Росії та Білорусі.
— І наостанок, о. Володимире, Церкви в Європі переживають час випробувань. Секуляризм став не просто нормою, іноді він диктує нові правила існування Церкви в суспільстві. Як це відчувається в Литві, державі у складі ЄС? Як ставляться до Церкви як інституції різні покоління литовців? Тобто, який вплив Церков у Литві на державу та суспільство?
— Секуляризм явище глобальне і це проявляється не тільки в Європі, а й всюди. Саме по собі це явище скоріше позитивне, ніж негативне, тому що це виклик або навіть заклик до Церков, особливо таких, як Православ'я і Католицтво, переглянути формат своєї діяльності. Інакше люди зовсім відвернуться від них. Відбувається все це зовсім не від “бездуховності” сучасного покоління, але від тих трагічних помилок, яких припустилися Церкви.
Просто зараз ніхто не може змусити ходити до церкви, як це було раніше, і люди обирають не ходити. Це важливий вибір, корисний вибір, тому що він дає шанс церкві задуматися. Поки що інституційні церковні системи все ще огульно звинувачують людей у відсутності духовності і перекладають провину на світову змову та іншу маячню. Вони ще не усвідомили свою ущербність і марність. Будь-яка держава руйнується зсередини. Так і сучасні Церкви руйнуються зсередини.
Потреба в духовності все ж дуже висока серед населення, але люди не бачать її в традиційних Церквах. До всього додається інструменталізація Церкви державою. У Європі це вже минуле, в Росії це все ще сьогодення. Люди вміють бачити фальш церковних лідерів, починаючи від єрархів і закінчуючи рядовим духовенством. Безумовно є особистості і вони притягують до себе людей, але таких мало. Тому треба дуже багато працювати над тим, щоб не розчарувати і не відштовхнути. Звичайно, помилок не уникнути, але завжди можна залишатися щирим і прямим. Визнавати помилки, визнавати поразку і намагатися виправляти. Але коли вада видається за чесноту, коли відступ прикривається уявною користю для Церкви, люди бачать цю підміну і йдуть. Багато хто або навіть більшість уже й не повернуться.
Ще страшною потворністю є популізм і торгівля святістю. Всі ці культи мощів, чудотворних ікон, інших “чарівних” штучок, гарні лише для безграмотних бабусь, а також хворих або екзальтованих, але не для сучасної, критично мислячої людини.
Усе багатослів'я православних служб, засилля рюшечками та бантиками, намистинками та браслетиками, є клоунадою. Уявіть собі, що Христос ходив не у звичайному одязі селянина, а в розшитій золотом парчевій тозі... Або апостолів, які йдуть проповідувати Христа розп'ятого і воскреслого, дзвенячи дорогими підвісками з камінням... Може, Антоній та Феодосій Києво-Печерські роз'їжджали на трійках із дзвіночками? Я не за штучні злидні, але за поміркований підхід до всього, відповідно до часу й епохи.
У Литві, як і в інших країнах, секуляризація слугує імунітетом і захисним механізмом для збереження здорової психіки людей від деструктивного впливу інституційної Церкви.
— Дякую за щиру розмову!
— Завжди будь ласка!
##DONATE_TEXT_BLOCK##