Бути священником у великому храмі в центрі міста — не вершина бажань. Головне — бути поруч з тими, хто тебе потребує — о. Тарас Михальчук

Домовитися з отцем Тарасом про тривалу розмову було дуже непросто. Ніби мав звільнитися о 14ій, але то якраз закінчилася поминальна Літургія, після якої треба було приділити час близьким людини, за яку молилися. Зустріч перенесли. В новий призначений час не вдалося вчасно розпочати інтерв’ю, бо один чоловік прийшов освятити ікону, інший просить про кілька хвилин особистої розмови. Відмовити отцю не випадає, але поглядом він питає мене дозволу. Мені теж не випадає відмовити. Врешті порозмовляли. Коли після цього намагалася дещо уточнити і просила коротко поговорити телефоном, впродовж кількох днів не вдавалося “впіймати” отця — весь час він з зустрічі на зустрічі. Врешті пише мені о 19.30, що вже звільнився. Питаю: “Чи щодень у Вас так виглядає?” — “Я думав, що ні, але так є. Це не через мою особу я такий зайнятий. Увага прикута до Гарнізонного храму, а я його офіційний представник і маю реагувати. А ще я військовий капелан і буває, що через Львів їде якийсь офіцер, він телефонує і каже: “Я хочу з вами зустрітися” і це, безумовно, такий пріоритет, що ти все відкладаєш і мусиш зустрітися, бо він тут проїздом, а я — той, хто покликаний до нього на служіння”.

Бути сучасним священником у незвичному храмі

— Як Ви душпастирством в Гарнізонному храмі відповідаєте на сучасність — світ змінюється, люди змінюються, потреби теж? Як підлаштовуєте життя Церкви до ритму вірян?

— Ми стараємося відчути, чого потребують люди. Ми усвідомлюємо, що людині потрібно бути з Богом. Наше завдання як священників — в жодному випадку не стати бар’єром до цього. Наше завдання — вийти на зустріч людині. Якщо люди прийшли до храму сповідатися, наше завдання — прослідкувати, щоб за годину посповідалися усі. Ми сьогодні говоримо про успіх Гарнізонного храму, він полягає в тому, щоб реагувати на попит від людей — що вони хочуть. А людина приходить, щоб помолитися, посповідатися, прийняти Святе Причастя, послухати коротку проповідь, в цій проповіді не чути про те, що вона дуже грішна чи погана, а почути “дякую, що прийшли”.

Але поза тим всім ми завжди ставили основний акцент не на парафіяльному житті, а на нашому служінні як капеланів. В храмі є 14 військових капеланів, 5 студентських, 4 капелани опіки сиріт і один, який працює із в’язнями. Ми говоримо людям: “Ми є тут для вас, для того, щоби разом з вами помолитися і сказати, що без вас ми не будемо такими ефективними там, куди ми їдемо”. От до прикладу, до Миколая ми закупили більше тонни мандаринок і цукерок для військових. Це дуже багато. Цим ми передали нашу повагу не менше 5 тисячам військовослужбовців. І суть не в цукерках. Роздаючи по кілька цукерок, мандаринку і обов’язково іконку Святого Миколая, я багато разів бачив сльози військових — дорослих, сильних людей. Заради цього варто жити.

Кілька років тому один військовий сфотографував пакунок від Миколая, який ми передали, і відправив нам фото. Воно стало символом минулорічної акції “Миколай для військовослужбовців” — цукерки та іконка Святого Миколая в шоломі в окопі. Подумати лише — війна за тисячу кілометрів від Львова, а там є той, кому ми з парафіянами Гарнізонного храму передали трохи Любові.

Я думаю, що це дуже важливо і для парафіян. Вони розуміють, що тут є нагода нести свою частиночку добра тим людям, котрим вони самі не можуть завезти чи передати. Мова не тільки про військовослужбовців, а й про сиріт. Також ми готуємо кошики усім родинам захисників, які загинули і якими опікуємося, — це вже майже сто родин. Разом зі спільнотою Святого Еґідія ми організовуємо обіди для людей, котрі опинилися поза межею бідності, для бездомних. Щодня 30-40 людей приходять до нас по хліб. Люди, котрі приходять на заупокійну Літургію і приносять хліб, знають, що ми його собі не беремо. Ми помітили, що коли люди це побачили, почали більше хліба приносити. Ми пробували організовувати більші сніданки, трошки дорожчі, але, на жаль, важко з цим працювати, бо за хлібом приходять ті, хто справді вже не має що їсти, для них буханець — цінність, а коли ми робили більше — були люди, котрі хліба не хотіли, а хотіли щось інше. І ми відійшли від цієї практики, а залишили лише хліб. Оце соціальне служіння є дуже важливим.

Фактично священники храму виступають модераторами між громадою, яка може щось від себе дати, і військовими, сиротами, ув’язненими, іншими людьми, котрі потребують підтримки.

Можна згадати Майдан. Храм став місцем, де організували склад. Люди, котрі не могли бути на Майдані, але хотіли допомогти, вони знали, що якщо принесуть до храму, наприклад, ліки чи одяг, це за дуже короткий час потрапить на Майдан. Не пам’ятаю точно, це був ще час Майдану чи вже початок війни, як приходить до храму старенька-старенька бабця, несе 500 грн однією купюрою і каже: “Візьміть і передайте тим, кому потрібно”. Я кажу: “дякую за вашу довіру”, а вона: “не те, щоб я вам довіряла”. Я не міг зрозуміти, чому вона так каже, а вона додає: “Я знаю, що у вас Начальник на Небі, Він знає, як повестися з тими, хто ці кошти не туди дасть”.

— Гарнізонний храм — це церква, де перед Великоднем культурні черги до сповіді, закручені зигзагами по всьому храму, ніхто не пхається і не намагається потрапити до сповідальниці поза чергою. Як вдалося це організувати, перемогти звичку?

— Тут треба згадати менеджмент попереднього настоятеля, владики Степана. Він дуже любить порядок. Він хотів, щоб навіть коли його немає в храмі (його часто не було і я, як заступник, залишався виконувати його обов’язки), усе працювало так, наче він є. Коли ми нещодавно відзначали 10-ліття відкриття храму, я переживав, чи не захворію, але навіть якби мене не було, — усе святкування відбулося би, тому що в мене є заступники, є команда.

У нас дуже великий штат з працівників, які не є духовенством — 25 мирян — це наш квінтет, 4 чергових, працівники підземелля, в нас є економічний відділ, секретаріат. Без усіх них ми б не змогли так якісно служити людям. Якщо є якийсь форс-мажор, чергові про це знають, вони спілкуються через соцмережі чи смс. Ось як у нас все побудовано. Є черговий в інформаційному центрі. Якщо хтось приходить, настоятель знатиме про це впродовж кількох хвилин. Черговий пише мейл настоятелю, зразу отримує відповідь, а в копії повідомлення — усі, хто відповідають за певне питання. Наприклад, хтось прийшов і просить освятити помешкання, тоді я пишу: “прошу такого отця це виконати”. Або хтось прийшов по допомогу і я пишу: “Прошу такою сумою допомогти цій людині”. Все, я більше нічого не роблю. Це працює. Сучасні технології допомогли нам організувати свою діяльність так, щоб бути максимально ефективними.

— Такий великий штат, постійні реставраційні роботи, підтримка вояків вимагають великих доходів. А у Вас немає таці. Це диво? Хто ваші парафіяни-жертводавці?

— Було б дуже неправильно поділити людей на категорії. Ми не виділяємо одних і не кажемо: оце наші парафіяни, ці більші парафіяни, а ці — менші парафіяни. Кожен, хто приходить на молитву, переступає поріг храму — нам дуже рідний. Також ми стараємося оминати прізвища, конкретику — хто скільки пожертвував чи подякував. Є люди, котрі щось хочуть зробити. Наприклад, в храмі маємо 8 вівтарів. Одна родина каже: “ми хочемо відреставрувати цей вівтар”. Прийшла інша родина і попросила відреставрувати другий вівтар. Ми не написали на вівтарях, хто це робив, не робили прес-конференцій, тому що ці люди робили це все перш за все в подяку Богові. Це дозволяє нам не ділити людей на різні прошарки і огортати любов’ю всіх.

Нещодавно ми завершили реставрацію фресок. На це пішло дуже багато коштів, які жертвували люди. Були випадки, коли попередній настоятель говорив: “Сьогодні ми отримали кілька десятків тисяч доларів на підтримку цього проєкту”. Але він не називав прізвища, ані імені. Я притримуюся такої концепції: кошти є — питання, чи люди готові їх довірити нам. Якщо є в церкві ті, кому люди довіряють, — кошти завжди будуть, але називати прізвища жертводавців дуже неправильно.

Є цільові пожертви, наприклад, на риштування. Ми підрахували, що за роки реставрації на риштування ми витратили майже триста тисяч доларів. Це величезна сума. Є люди, які знають — місяць коштує стільки-то: “можна рахунок? Ми перекинемо вам на рахунок через підприємство або благодійний фонд цю суму”. Ми стараємося працювати по рахунку, щоб все було прозоро.

Обійняти і допомогти

— Ми вже знаємо, що не лише порушити 10 заповідей — гріх, а є й “сучасні” гріхи, скажімо, порушення правил дорожнього руху, хабарництво. Які ще гріхи називає Церква?

— Не хочу говорити про сучасні гріхи, щоб не вчити людей грішити. Я вважаю, щоб задати людині питання про гріх, треба мати тонке чуття. Запитувати про гріхи можна лише зі згоди людини або вона сама просить, щоб її питали. Якщо людина клякнула до сповіді, це вже дуже багато, вона вже повернулася до Божого дому, вона вже хоче бути з Богом. Людині радше треба сказати те, що Господь би їй сказав, щоб вона з цими словами повернулася до свого дому. Для мене притча про блудного сина є критерієм доброї сповіді. Коли людина приходить і робить жест — клякає до сповіді, а завдання священника обійняти цю людину, щоб вона відчула, що зробила правильно, що сюди прийшла. Як там батько не задавав зайвих питань, а просто подякував сину, так само і в сповіді.

Якщо ми говоримо про сучасні гріхи, потрібно згадати про нездорове харчування, марнотратство, коли витрачаємо гроші на взагалі непотрібні нам речі, про екологію. Не раз ловлю себе на думці: “А навіщо я стільки пластикових пляшок придбав в супермаркеті? Навіщо мені стільки пакетів? Чому я не взяв еко-торбу?”

Іноді є бажання розпитати про те та інше, але ж це може зранити людину, тут потрібно максимально второпності, звичайно, тут межа допустимого, коли людина просить, аби допомогти їй зі сповіддю.

— Чи до цього переліку гріхів потрапить занедбування правил карантину?

— Ми в храмі таких проблем не маємо. Здебільшого ми маємо справу з дуже свідомими людьми, вони майже усі в масках, багато з них — медики. Не можу сказати, що всі, але багато вакцинованих. Також наші священники вакциновані.

Думаю, що якщо іноді люди нехтують цими правилами, так вони просто втікають і стараються себе рятувати від надмірного страху. І ми не можемо їх вганяти ще більше в цей страх, бо страх — це гірше, ніж ковід, бо він людину блокує, руйнує. В неділю, коли читали Євангеліє про милосердного самаритянина, у нас в гостях був мій однокурсник з семінарії, він проповідував, як християни стали дуже популярними, тому що вони допомагали людям, хворим на чуму. Рідні, як тільки бачили ознаку хвороби, виганяли їх з дому і здебільшого ті люди помирали не від чуми чи прокази, а від голоду. А християни давали їм їсти. Багато з них заражалися, але вони були поряд із хворими, які нікому не були потрібні, до останнього їхнього подиху. І схоже ми маємо сьогодні.

Нещодавно ми їздили у відрядження за кордон і один з наших священників захворів — кашляє, температура 39, я не знаю, чи це ковід, але все на це вказує. А ми в дорозі, усі в моєму авто. По дорозі ми мусили заночувати — в одному помешканні. Я відчував, що це ковід. Але для мене це виглядало так: він — мій брат в Христі, я не можу від нього втікати на другому році карантину і я вакцинований. Це був той випадок, коли заради нього я переступив через свій страх захворіти. Людина тут була важливіша. А я не захворів.

Коли є питання, чи допомогти ближньому, треба долати цей страх і допомагати. Важливо, щоб ми не боялися людей, вони потребують спілкування. Але при цьому не можна казати, що не потрібно одягати маску. Я особисто в громадських місцях — в масці. Заходжу в храм — одягаю маску.

— Прокоментуйте думки про те, що ковід вигадали для знищення людини.

— Впродовж історії було багато таких інформаційних атак, коли говорили, що щось створили, щоб нас знищити. В конспірологічні теорії я особисто не вірю. Я вважаю, що ніхто не зможе взяти під контроль те все, до чого ми є покликані. Я вірю, що людина — сильна, зрештою, я військовий капелан. Якщо сказати воякам, що ковід — це те, що знищить, їм буде смішно. Людина є дуже велика і, як читаємо в одному посланні, “створена мало що меншою від Бога”.

Священники із військовим званням

— Нещодавно депутати підтримали закон про капеланство. Фактично це єдина сфера, де держава легалізувала Церкву в держструктурі. Чому саме капеланство?

— Капеланство — це світова практика. Через призму війни дуже багато людей звернуло увагу на армію і на капеланів, які присутні в армії. В Канаді, Америці, в країнах-членах НАТО капелани — це щось звичне. З огляду на міжнародну співпрацю між Збройними Силами України і партнерами з НАТО капелани цих країн завжди присутні на навчаннях і вони завжди намагалися спілкуватися з українськими капеланами.

З грудня 2016 року наказом Міністерства Оборони капеланів введено в штат військової бригади, зокрема тих, які брали участь в бойових діях. Цей наказ — це перший крок до функціонування капеланства. Капелан вже отримував зарплату від держави, але він був не військовим, як це є в світі, а працівником Міністерства Оборони.

Тепер почалася величезна реформа в війську. Капелан, священник, який має вищу освіту, буде призваний на службу військкоматом і буде введений в штат як військовий офіцер зі званням лейтенант, старший лейтенант, можливо, капітан як помічник командира частини по духовному напрямку. Тому зараз потрібно змінити структуру нашої роботи, бо капелан — це той, хто поєднує парафіяльне служіння і служіння в військовій частині. З приходом закону це буде неможливо. Капелан повинен буде нон-стоп перебувати в частині. Схоже, цей закон буде працювати на те, щоб створити державну капеланську школу з залученням міжнародного досвіду.

Закон ще потребує адаптації впродовж 5 років. І тоді ми будемо функціонувати так, як функціонують капелани у військах країн-членів НАТО. Але є ще багато питань щодо соціального і матеріального забезпечення, щодо юридичних аспектів, які стосуються Церкви. В законі чітко прописано, що головним керівником військового капелана є не командир, а його церковна влада.

— Можливо не усім військовослужбовцям сподобається, що в керівництві частини буде, до прикладу, священник УГКЦ. Чи серед військових закон трактують однозначно? Чи ви особисто стикалися з неприязню серед вояків?

— Завдання капелана буде забезпечувати духовні потреби віруючих. Звісно, силоміць не буде правильним нав’язувати свої погляди тим, хто далеко від Бога, але часто дуже ефективно бути поруч, адже “віра приходить тихо”. Капелан не буде офіцером, який керує і наказує. Він буде священником із військовим званням. І буде зобов’язаний ходити у військовій формі. Як це сприйме наше суспільство — ми й самі не знаємо, але ми і не говоримо, що цей закон — вершина досконалості. Але він дав сигнал, що це потрібно війську. Можна сказати, що цим законом парламент признав: капелан — невід’ємна частина армії.

Війна внесла свої корективи в ставлення до священників і Церкви, дуже багато людей, які ще до війни були дуже войовничими щодо нас, невіруючими, тепер дуже обережно ставляться до того, щоб десь публічно заявляти: “що ви нам розказуєте” чи “Бога немає”. Кажуть, на війні немає невіруючих. Я знаю людей, які ніколи не молилися, а під час обстрілів вони кричали до неба “Боже, врятуй” і є багато випадків, коли вони справді були врятовані.

Але бувають смішні ситуації. Одного разу я приїхав на полігон на молитву. Це була мобілізація, старші люди. Нас, капеланів, запросили на обід. Пані, які працювали на кухні, побачили, що ми — священники і поклали нам трошки більші порції, я помітив, що в мене було дві котлети, з’їв, подякував, поїхав. Наступної неділі та сама локація, ті самі військові, той же намет, Літургія. Перед Літургією підходить військовий і при всіх — там було 30-40 людей — каже: “Отче, можна вам питання задати?” Я втішився — ще не встиг приїхати, а вже питання, це так приємно. А він: “Чому ви минулої неділі з’їли дві котлети, а всі військові по одній?” Треба було реагувати — усміхнутися, вибачитися. Інші військові хотіли його виштовхати, казали, що нагодують його тими котлетами, що десять з’їсть. Буває і таке.

Є різні люди і вони дивляться на священника по-особливому більш прискіпливо, тому важливий особистий приклад. Але найважливіше — бути поруч. От наприклад, вирушає ешелон, вантажать техніку. Буквально за хвилини до того, як їхати на війну, до нас приходить хлопчина і каже: “Отче, я нехрещений. Похрестіть мене, будь ласка, зараз. Я хочу бути з Богом”. Ми з отцем Андрієм Сіданичем мало не плакали тоді. Звісно, ми його похрестили. До сповіді тоді була така черга. А ми ж могли не приїхати… Вони вирушали, теоретично, нас там могло б не бути — мабуть того ми б собі не простили. Але ми відчували інтуїтивно, що хтось з них потребує тої сповіді, невідомо, як там буде далі. Таких випадків є багато. От був такий невіруючий командир роти, він нам завжди перепони створював. Поїхав він на війну і дзвонить до мене. Я собі думаю: мабуть щось треба, тоді дуже потрібні були свічки, бо вони сиділи в бліндажах і не було світла. Я питаю: “Вам свічки потрібні?” А він: “Які свічки, отче?! Терміново капелана!”

Я особисто на сході був лише кілька разів. Вперше — на початку війни, востаннє — нещодавно. Щоб туди їхати, треба переборювати свою ментальність. В 2015 році нам сказали, що по нас летять гради, ми сиділи в підвалі, чекали удару градів. Жили в місті, яке було обстріляне градами пів року до того. Ми були далеко від фронту, за 10 км, але тоді працювала важка артилерія, це ураження на 30 км. В таких умовах страху ковтаєш багато. Ти мусиш молитися, давати приклад іншим, що ти тримаєшся, але внутрішньо ти розумієш, що то не є природньо чекати смерті отак. А коли ми їздили тепер, я мав зовсім інші відчуття. Ми розвозили допомогу хлопцям ближче до “нуля” (біля самої ліній розмежування — авт.). Тепер я мав інші думки, не так боявся, бо не було важкої артилерії. Але коли наш водій сказав: “Я не знаю, чи то той поворот, чи ми туди звернули, куди потрібно”, я його спинив і кажу: “Ми нікуди далі не їдемо, дзвоніть перепитайте, як саме їхати, ми ж зовсім близько від них”.

Гарнізонний храм: холодильник, фрески, галерея, ресурсний центр

— 6 грудня ми святкували 10 років відкриття храму. У тому, що вже стільки років ми можемо молитися в Гарнізонному храмі заслуга Ваша і владики Степана Суса. Який треба було мати авторитет, щоб тоді ще молодим хлопцям, котрим було близько 30 років, віддали величезну церкву з історією в центрі міста?

— Митрополит Ігор Возьняк завжди з пієтетом ставиться до тих, хто служить по-особливому. А особливе служіння — це і військове капеланство. Окрім цього ми з отцем Степаном Сусом були також в’язничними капеланами.

Будьмо відвертими, не забагато є охочих, навіть нині, служити з в’язнями, зокрема, коли мова про в’язницю строгого режиму. Окрім того, отець Степан завжди був лідером. Митрополит довіряв йому особисто також. Хоча завдання відкрити цей храм виглядало в якійсь мірі нереалістичним. Але в нас вже був досвід. Отець Степан причинився до відновлення храму в військовій академії. А в ліцеї Героїв Крут ми створили капличку. Я думаю, що ці приклади сприяли тому, щоб довіряти військовим капеланам.

Тоді отець Степан був головним військовим капеланом у Львівській архиєпархії, він розумів, що капеланство повинно розвиватися. В інших країнах в багатьох містах є гарнізонні храми, які допомагають забезпечувати духовні потреби військових. Тож він задавав собі за ціль, що і у Львові має бути такий храм. Спершу мова йшла про храм, в якому сьогодні розташований музей Пінзеля. Але Борис Возницький порадив звернути увагу на храм святих Петра і Павла, де на той час знаходилося майже три мільйони книг. Отець Степан пішов до керівництва бібліотеки Стефаника і спитав, що потрібно, щоб храм віддали капеланам. Потрібне було альтернативне приміщення в такому стані, щоб туди перевезти книги. Відтак, отець Степан поспілкувався з усіма дотичними до цієї справи людьми, спершу поговорив з генералом Павлом Ткачуком, очільником гарнізону, і той прийняв рішення, що такому храмові бути. В такому усному форматі справа почалася з 2008 року. Ми отримали листи підтримки від митрополита і Блаженнішого світлої пам’яті Любомира Гузара, а також від ордену єзуїтів, який цей храм будував. В жовтні 2010 року львівські депутати проголосували за те, щоб храм з комунальної власності передати в лоно Церкви. Тоді почався процес вивозу книг. Прогнозували, що він займе 5 років, але завдяки військовим вивезли рівно за 3 місяці.

Це був дуже серйозний виклик. Я в той час мав за плечима три роки священства, отець Степан 5. Наше священство було зосереджене на служінні військовим. Ми були “іншими” священниками, священниками, які не вінчають і не хрестять. Військові не мали свого храму, крім храму в академії. Тож за три роки я мав лише одні хрестини, і то в свого колєги, і давав один шлюб — стареньким людям в їхньому помешканні.

І ось ми прийшли сюди. Лише загартування серед військових нам дозволяло не так боятися. І працювати. Нон-стоп. Я пригадую, що ми були в храмі і ключники, і прибиральники, і ті, хто служили, і ті, хто чергували, мили, витирали пилюку, виносили-заносили, пісок возили в підсвічники. Зимно було… Я з дому все найтепліше, що мав, навіть геть старе, приносив, щоб Службу відслужити — від рукавиць (ми служили Літургію в рукавицях) до церковних шапок, щоб голова не відмерзла.

Тоді ще не було в нас ніяких комунікацій, захристії не було, мороз взимку тиснув так — мінус 15. Щоб це витримати, треба було мати віру.

Але ми старалися постійно бути тут присутніми — молитися і сповідати. Й люди потрохи почали приходити. Ми їм намагалися максимально приділити увагу. Усі шлюби, які в перші два роки були в храмі, ми вінчали з отцем Степаном вдвох — не один, а двоє, щоб не таке зробити, як у всіх. Перші наші Йорданські відвідини — це було з 10 родин, то ми в кожної були по годині — чай, порозмовляти, це було щось дуже особливе.

Так поволі ставало в нас більше вірян. Тоді ми змогли взяти на роботу прибиральницю і оплатити їй зарплату. Потім взяли другого дяка.

Але від початку, відколи храм відкрився, ми продовжували і навіть збільшували те, що робили до цього — це служіння військовим. Ми парафіянам говорили, що служимо військовим і бути тут — це не вершина наших бажань, а після Літургії ми залишаємо храм і рухаємося до військових частин. Це людям дуже подобалося, хоч тоді ще не було війни. Люди бачили, як сюди приходять військові, як на випускний тут є тисяча вояків.

До карантину в неділю в храмі було близько 150 військовослужбовців. Також у неділі ми мали цілі роти службовців з Яворівського полігону на екскурсіях.

А водночас цей храм став цікавим для львів’ян, тому що тут відбувалися теж мистецькі заходи — концерти, виступи оркестрів.

У нас різко змінилася ситуація з кількістю людей в період першої в храмі Великодньої сповіді. Вони зайшли до нас, а тут сповідають. Священники є нон-стоп, не покидають сповідальницю. Я думаю, що на перший наш Великдень тут ми вже мали зовсім іншу картину, ніж на Різдво після відкриття, коли було десь 40-50 людей, які змерзли так, що огого. А далі поступово ми відреставрували вікна, храм почав жити новим життям.

— Назвіть 3 найважливіші здобутки храму за ці 10 років.

— Храм став місцем постійної сповіді. Храм став місцем молитви військовослужбовців. Храм став прикладом для цілої країни і, можливо, навіть Європи великої фахової реставрації.

— Чим реставрація в Гарнізонному храмі така взірцева?

— Ми повсякчас залучаємо і науковців, і тих, хто реставрує, це люди, які мають досвід реставрації у Європі. Професор з Кракова, котрий відповідав за реставрацію фресок, все життя присвятив дослідженню їхнього автора — Франциска Екштайна. До того, як працювати в Гарнізонному храмі, він реставрував фрески Екштайна в Кракові, які були намальовані за 20 років перед нашими. Відповідно, він добре знав почерк цієї людини і це сприяло роботі. Польсько-українська команда реставраторів відвідала усі місця в Європі, де Екштайн розписував храми, щоб відчути, як автор творив. Я підрахував, що під час реставрації склепіння від досліджень до завершення робіт — це 9 років — ми провели близько тисячі засідань щодо реставрації. Кожен крок в роботі був науково обґрунтованим.

Гарнізонний храм у Львові, збудований в 1630 році, — це перша пам’ятка бароко у Східній Європі. А фрески, виконані Екштайном, унікальні, бо він використовував стиль ілюзіонізму, який ми сьогодні називаємо 3Д-форматом. Він застосовував такий підхід, щоб фрески, намальовані на висоті 26 метрів, найкраще проглядалися знизу. Цю технологію сьогодні рідко хто використовує, але реставраторам довелося навчитися її застосовувати, щоб докомпонувати втрачені елементи.

— Чи це кінець реставраційних робіт в Гарнізонному храмі?

— Реставрація храму має свою поетапність і почерговість. Ми не можемо реставрувати, що нам заманеться після того, як відреставроване склепіння. Тепер з неба потрібно спускатися додолу. В 2022 році після Великодня ми плануємо розпочати повномасштабну реставрацію Святилища — стіни, скульптури. Це приблизно 300 кв. м. площі, цей сегмент робіт розрахований приблизно на 2 роки. А далі від Святилища будемо рухатися до входу в храм і загалом уся реставрація займе 10 років.

— Окрім молитви і реставрації Гарнізонний храм влаштовує концерти духовної музики, оркестрів, хорів, бере участь в благодійних проєктах. Ви співпрацюєте з Центром опіки сиріт. Чи будуть нові починання в цьому році?

— В храмі є великий простір, прихований від людського ока. Це приблизно 300 кв.м. над балконами нави. Ми плануємо створити там мистецьку галерею для юних незнаних митців, щоб завдяки храму, який вже є доволі популярним, давати розвиватися молодим митцям Львова, зокрема студентам Національної академії мистецтв. Ми дамо їм майданчик, де люди зможуть побачити їхні напрацювання. Це щось нове для Львова, бо в нас при храмах ще немає повномасштабних галерей. І, наголошую, акцент буде не на відомих художниках, а на тих, кого не знають ні у Львові, ні в Україні.

А у військовій сфері ми хочемо створити ресурсний центр для військових. Нас зацікавив досвід інших країн, де, коли військовий на війні, його сім’я може звернутися по допомогу до такого ресурсного центру.

— Бути настоятелем сьогодні вимагає бути і управлінцем, і ейчаром, і дипломатом, і вміти будувати стратегії, і багато всього. Особливо, якщо треба робити щось поза душпастирством — реставрувати церкву за шалені гроші або відправляти допомогу на схід. Чи така реальність має щось спільне з Вашим юнацьким уявленням про священство?

— Я уявляв це трохи в іншому форматі, але корінь і фундамент той самий. Мене до священства тягнуло внутрішнє покликання і я мав розуміння, що сенс людського буття в тому, щоб людина була доброю. Для мене з дитинства уособленням доброти був священник. Хоч я малим не завжди охоче йшов до церкви, але вже коли приходив, буття в храмі давало мені відчуття чогось особливого, незрозумілого мені, але світлого, сьогодні я б назвав це відчуттям Неба на землі. А священник був недоступною одиницею, але він завжди був для мене уособленням добра. Думаю, так Господь вів мене до того, що я сьогодні — священник.

Те, що ми робимо, це не для земного щастя, це те, що має допомагати людям рухатися до вічності. Навіть та реставрація, яку ми проводимо. Людина приходить до храму, бачить фрески і каже: “О, Господи!” — це момент такого захоплення, що Бог є такий величний, красивий. Це є сенс, для чого ми все робимо. Не може бути нічого більшого за спасіння людської душі.

— Що в праці настоятеля далося найважче з огляду на Ваш характер?

— Я настоятель заледве два роки. Найбільшим для мене викликом було ментально переламати себе, бо розумом я це розумів, що акцент свого служіння я повинен ставити не на стінах, а на людях, зокрема, на нашій команді військових капеланів — щоб вони були задоволені, щасливі, забезпечені, щоб вони посміхалися, щоб їхні сім’ї не відчували нужди. З тим мені треба було поборотися, бо внутрішньо десь ти розумієш, завжди є небезпека, щоб за рахунок зусиль та праці над реставрацією можна забути про спілкування. Тож я мав себе перебороти, щоб за рахунок реставрації чи якихось таких видимих речей не втрачати на стосунку зі спільнотою наших капеланів. І це правильно. Я помітив, що за багато років вони мене підтримують, допомагають, роблять те, що я фізично не встигаю зробити, підстраховують. Тож акцент на людях, а не на стінах.

Про Різдво, традиції, календар і подарунки

— Ми входимо в час зимових Свят, саме розпакували подарунки від Святого Миколая. Що спільного має віра в Миколая і віра в Бога в глибокому сенсі?

— Віра — це теж дарунок. Шлях до віри пролягає через маленькі краплинки доброти. Господь, крім нас, в тому світі не має інших рук і ми є такими місточками, які єднають людину з Богом. Якщо в нас є нагода виявити добро, це лепта до великої віри. Коли говоримо про добро, я наводжу таку історію. Двох дівчат, чия мама вже відійшла до вічності, спитали, що вони найбільше пам’ятають про свою маму. Вони відповіли: “Нам найбільше запам’яталися шкарпетки. Наша мама кожного ранку взимку, перед тим, як нас будити до школи, брала дві пари теплих шкарпеток і одягала нам на ноги, а тоді легенько нас будила”. Це такий приклад поєднання глибокої віри і чогось дуже дрібного, як ті шкарпетки.

— Свята сьогодні — це обов’язково яскраві декорації, багато світла, пакунків. Це просто розвага чи оті традиції сприяють вірі? Як не втратити поміж гірлянд, медівничків, червоних шапок основний зміст Різдва?

— Оті світла і приготування до Свят — це традиція і вона дуже важлива. Маленьким діткам не поясниш, як Свято потримати в руках чи що воно таке, але візуально вони бачать, що це щось добре, яскраве. Однак, є дуже серйозна небезпека, яка стосується дорослих. Важливо, щоб ми не вважали, що коли ми весь дім обвішаємо гірляндами і світильничками, цього буде достатньо, щоб ми були щасливими. Тут дуже важливий наш особистий приклад, спілкування, щоб діти бачили, що батьки один одного люблять. Це свято звідтам починається. Ми можемо мати найдорожчі феєрверки, але якщо дитина до вечора побачить, як батько кричить на маму, жодне світло їй не допоможе.

Я пригадую своє дитинство, як ми разом з батьками прикрашали ялинку. Я тепер чітко аналізую, що справа була не в ялинці і не в іграшках. Мій батько був дуже зайнятий, я його іноді днями не бачив, бо він йшов на роботу, поки я ще спав, і я вже спав, коли він приходив, а перед Святами він мав вихідні і ми просто могли бути разом. Це для мене було так важливо, щоб на Різдво не загубити суть і щоб приготування бува раптом не затьмарило нам вміння бути разом та один одного любити. У нас були старі іграшки, з року в рік ми вішали на ялинку те саме, вони полущилися, були вже, відверто кажучи, страшненькі, іноді треба було якимись методами приробляти до них кріплення. Але оцей процес бути з батьками поряд… я ще тоді того не розумів… у цьому суть. Оці прикрашання, традиції, ритуали потрібні, щоб ми, батьки і діти, були разом, це сімейне свято.

Різдво — це час, коли Бог, який, може нам видаватися, дуже далеко, зовсім не випадково народжується в бідних яслах, щоб сказати нам, що він — один із нас. Він — Бог, але знає, що таке холод, що таке, коли ти нікому не потрібен, бо тебе не пускають до заїзду, щоб побути там кілька днів, щоб там, зрештою, народитися. Він каже: “Мені дуже і дуже на вас залежить. Я вас люблю. Зрозумійте, я тут заради вас перш за все. Я прийшов об'явити вам, як я вас люблю, щоб і ви мене любили”.

Мені дуже подобається традиція саме на Різдво дарувати подарунки. Я знаю, що у світі є така практика — на Різдво під ялинку кладуть подарунки. І ми стараємося в сім’ї також щось один одному подарувати.

Пригадую Різдвяний час, коли я був дитиною, як це було важливо, коли тато, мама, ми з братом разом ходимо від хати до хати і колядуємо. І, напевно, чи не раз у рік бачимо всю родину. Це нагода побачити всіх, поспілкуватися. Так, колядками ми прославляємо Бога і несемо радість. Є багато проблем, які ми не можемо вирішити, але коли ми усвідомлюємо, що з нами в світі є Господь який нас любить, який заради нас прийшов у цей світ, всі наші проблеми постають в зовсім іншому вимірі вони перестають бути такими страшними, бо знаємо, що поряд Всемогутній, який тебе розуміє, тому що він пережив різні випробування.

В світі зараз є глобальна криза. Часто настали випадки, коли, говорячи про Різдво, то говорять не про Різдво Ісуса Христа. Але різні кризи Церква впродовж століть переживала не раз, люди не завжди розуміли важливість того чи іншого свята. До нас нещодавно приїжджали священники з Ірландії, вони розповідали, що в них дуже добрі люди, але за матеріальними статками, за економічним розвитком вони відсунули Бога на другий план. Сьогодні їм, окрім знімків в храмах, не потрібно глибокої віри. Попередній Папа Бенедикт говорив про те, що християни будуть говорити не про кількість, а про якість. А замість того, щоб Церкві знову і знову нагадувати про важливість свята, найкращим способом є особистий приклад тої людини, яка вірить, яка в час Різдва принесе посмішку на місце праці, де є люди, які, можливо, не були в храмі, принести надію туди, де є темрява.

— Напередодні Свят щороку чуємо суперечки щодо дати Різдва. При чому часто ті, хто голосно кричать про те, що треба переходити на святкування 25 грудня, у січні розповідають те, як саме тепер святкують і що це традиційне святкування. Навіщо тоді оті розмови?

— Тут проявляються не найкращі людські риси — така принциповість, за яку людина хапається. Я особисто не є принциповий щодо дати.

Ми помітили, що з року в рік в храмі 25 грудня більше людей, ніж в звичайний будній день. І цього року вже до цього готуємося. Якщо, наприклад, звичайно в храмі на 13.00 сповідає двоє священників, то в цей день потрібно буде троє-четверо, тому що прийде більше людей. Це державний вихідний, люди не працюють і можуть прийти, так вони виявляють повагу до Різдва, яке відзначають католики.

Але ми повинні мислити не лише категоріями Західної України, це дуже небезпечно. Мені, як військовому капелану, відкрилися очі в часі мобілізації. На Яворівський полігон приїхала вся Україна. Я зрозумів, що якщо тут ми себе вважаємо дуже віруючими людьми, то там є такі, котрі не знають на пам’ять “Отче наш”. Молитву “Богородице, Діво” вони взагалі ніколи не молилися. Якщо їм скажуть святкувати 25 грудня, вони подумають: “Щось не те, це не та віра”. Там ніхто не буде глибоко розбиратися в цих питаннях.

Тому на сьогодні є такий меморандум між Православною Церквою України і Українською Греко-Католицькою Церквою про те, що ми все ж тримаємося дати 7 січня. Це не є питання правильності цієї дати, це питання єдності, щоб не розділити ще в якомусь моменті людей. Якщо працювати над цим, робити підготовку до того, що ми будемо міняти дату, все буде добре. Але, як на мене, швидше, ніж через 10 років, цього не буде. От є діаспора в Канаді, Америці, але і там святкують дуже по-різному. В одному храмі можуть двічі відзначати Різдво. Це не стається автоматично, потрібно ментально готувати людей.

Для мене є один аргумент дуже серйозний, чому все ж таки 25 грудня. В нас дуже багато людей святкують Новий Рік, а це час посту. Хоч Церква дає диспензу на цей день, але все ж тут незрозуміло — ми святкуємо в піст. Я ніколи не міг для себе виправдати танці і співи в часі посту. Сісти, повечеряти з родиною, не перейматися, що їмо м’ясні страви — так, але не танці.

Насправді не така принципова дата, як наше глибоке пережиття народження Ісуса.

— У цьому темпі життя настоятеля і капелана як часто маєте нагоду бути зі своєю сім’єю?

— Не маю надто багато часу, щоб бути з сім’єю, то правда, але тут питання не кількості часу, а якості його проведення. Я одружений священник, ми виховуємо четверо діток. Для мене основне, щоб в моїх очах дружина бачила, що вона — найважливіша людина в моєму житті. Цей погляд компенсує всю мою відсутність. А коли в мене є вільний час, я намагаюся взяти дітей в автомобіль і кудись поїхати, показати щось нове. У мене навіть був такий випадок, що я прийняв рішення в обід, а наступного дня вранці ми вже всі їхали до Києва. В мене був один вільний день і я дуже радий, що ми його так використали. Це було напередодні річниці Майдану і моя старша донечка через кілька днів написала мені смс зі школи: “Тату, скинь мені фотографії, які ми робили на Майдані, мені потрібно скласти історію про когось з Небесної Сотні”. Тоді я зрозумів, що та поїздка цього вартувала, навіть тих матеріальних витрат, бо треба було заправити авто. От таке чуття.

— Куди б Ви хотіли поїхати разом або що зробити разом, як сім’я?

— Куди — це немає великого значення, можливо кудись далі, ніж зазвичай, за кордон. А ще я би хотів, щоб ми всі разом підтримали якусь людину, яка є в нужді. Щоб мої діти могли відкласти щось зі своїх кишенькових і ми купили якусь добру річ для такої людини чи для дитини, яка цього не має. З дружиною ми намагаємося таке робити, а хочу ще залучити дітей.

— У стосунках батьки-діти традиційно йшлося про послух старшим, це стосувалося навіть таких питань, як вибір освіти, одруження. Зараз з огляду на те, що діти швидше отримують знання і певний досвід через інтернет, а також все-таки ми вільніші в своїх думках про побут, ніж наші бабусі-дідусі. Як ці стосунки мають виглядати сьогодні?

— Нам, українцям, треба бути обережними в цьому питанні. Особливо таким, як я, хто ще застав трошки радянського виховання. Ми пожинаємо не найкращі принципи з радянського періоду. А зараз ми маємо доступ до літератури про світову практику щодо виховання. От вранці батьки заводять дитину в садочок і кажуть: “будь слухняний, слухай вихователів”. Здавалося б що тут поганого? Але, якщо подивимося на інші країни, там кажуть: “будь сьогодні мудрий” і це для мене важливо. Слухняний і мудрий — яка велика різниця! Я по своїх дітях знаю, що років до 4-5 вони ще слухають, а вже років з 6 з ними просто потрібно домовлятися, говорити, сідати на рівні їхніх очей. Це працює. Слухати діти будуть, якщо їх налякати, залякати. Але це не те, що я ставлю собі за ціль. Я дуже хочу і молю Бога, щоб мої діти були віруючими, добрими людьми.

Вважаю, якщо дитина йде в монастир, це — велике благословення не тільки для сім’ї, а й для цілого роду. Я не резервую дитину виключно для себе. Два роки тому одна з наших донечок отримала життєве випробування, з чим треба змиритися. Вона з тим живе і ми, батьки, також. Я тоді молився і казав: “Господи, це твоя дитина і я знаю, що Ти — Той, хто любить і зможеш зробити все, що найкраще”. Так, мені болить, але я безсилий, я не можу тут нічого вдіяти. “Те, що я можу, я роблю, але там, де я безсилий, я доручаю Твоїй Любові”. Бог милосердний. Якщо Він дає випробування, то дає його тій людині, в якої достатньо життєвої сили і енергії. Це випробування є для того, щоб людина в майбутньому допомогла іншим, хто потрапить у таку історію.

— Хто Ваш улюблений святий?

— Дуже багато миру і спокою мені прийшло від святої Терези від Дитятка Ісуса. В нас навіть скульптура цієї святої є в храмі. Її життя, воно було дуже коротке, надихало мене в студентські роки. А сьогодні я стараюся багато звертатися до святого Миколая.

Дуже багато сили і благодаті я черпаю від Хреста. Коли я споглядаю Розп’яття Ісуса на Хресті, я бачу таку надприродну Любов і це мені сильно допомагає.

— Яка молитва для Вас найближча?

— “Отче наш” — це та молитва, вона для мене дуже сильна. Але поряд з нею є така коротка Ісусова молитва “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного”. Я більше не знаю, що сказати. Він і так мене знає краще, ніж я сам.

— Якби Ви не стали священником, то ким?

— Можливо, я би був журналістом. Це мене теж завжди манило. Також я дуже серйозно думав про те, щоб бути військовим.

— Чи маєте залежність, слабкість?

— Я грішний чоловік. Коли маю залежність, завжди з нею борюся. Сьогодні вона може бути одна, завтра — інша. Я дуже люблю пити каву і багато її випиваю за день, але не можу сказати, що я від того залежний.

Я забагато говорю, дуже люблю спілкуватися. Я розумію, що мені треба більше бути в тиші.

— Чи маєте хобі?

— Дуже люблю поезію, багато віршів пам’ятаю з дитинства. Стараюся відкривати для себе глибоку поезію і вчитуватися в неї. Особливо люблю Шевченка, Антонича. Я колись навіть пробував складати вірші.

А інше хобі — фотографувати.

— Де би ви хотіли побувати?

— В Португалії

— Хто Ваш улюблений герой кіно чи мультфільму з дитинства?

— З дитинства вже не пригадую. А зараз — маю перед очима наших захисників. Вони для мене герої. А ті, котрі загинули…. Ось Устим Голоднюк — це мій учень в ліцеї Героїв Крут, я йому оцінки ставив, а тепер він — в Небесній Сотні. Він для мене приклад героїзму. Але насправді я не можу виокремити когось одного.