Українську пісню знає цілий світ. А проте сама сучасна Україна дуже й дуже поверхово знає величний обшир своїх побожних пісень, котрі народилися під впливом паломницьких мандрів у Святу Землю та тривалих розмірковувань над церковною й апокрифичною літературою. Лірники, мрійливі та сумні українські жебрущі барди, розносили ті пісні по всій Україні.
Ці духовні пісні були за змістом легендами з біблійним або апокрифічним підтекстом і належали переважно до мандрівних. Це, зокрема, пісня «Про Олексія, чоловіка Божого» (на ту саму тему, що й середньовічна легенда); про муки святої Варвари, багача й Лазаря, багача і смерть; про гріх Адама та його вигнання з раю; про сон Богородиці, ночівлю Богородиці в мужичій хаті; про невірного жида, оберненого на стовп.
Деякі з цих пісень мають навіть характер балад, як, наприклад, пісні про дівчину, занесену сатаною до пекла, або про розмову грішної дівчини з Христом, що має у своїй основі відому євангельську бесіду Ісуса із самаритянкою. Обидві пісні, схожі мотивом погублення власних дітей матір’ю, мають паралелі у словесній творчості багатьох європейських народів.
Окремо треба згадати релігійно-моралізаторські пісні: побожні роздуми над марнотою цього світу, про грішну душу, смерть, правду і кривду, величання Богородиці та святих і чудотворних ікон. Тут є чимало оригінальних українських творів, переважно книжного походження. Такі пісні, відомі як «псальми», переважають у репертуарі лірників і кобзарів. Вони не лише посідають проміжне положення між усною словесністю та письменством, а й відбивають філософію народу.
Релігійний пафос лірників і кобзарів випліскується то у хвалебні канти, то в задушевні псальми, то в епічні декламації, то у скорботні історії... Канти настроюють переважно «на веселе», вони дуже близькі до церковної музики, а псальми більше «на жалобу» й органічно переходять у народні пісні.
У духовних віршах якнайдетальніше викладено моральний кодекс українського народу. Ця поезія, на відміну від билинного епосу, не тільки забавляє, розчулює і втішає, але й вчить та вказує шлях до спасіння. Звідси довгі викриття гріхів і протипоставлений їм звід чеснот. Для співця вони такі ж значущі, як і прикликання Божого імені чи живі приклади героїчних подвигів.
Цей кодекс можна поділити на три великі частини: гріхи проти ритуального закону Церкви; проти християнського закону любові та милосердя; проти роду й матері-землі.
Гріхи проти церковного культу й обрядовості, що про них ідеться в побожних піснях, становлять для нас особливий інтерес — хоча б тому, що вони надзвичайно промовисто свідчать про ставлення народу до Церкви. Масові видання-агітки про народний антиклерикалізм ще й досі володіють умами дослідників. Багато хто з них, попри очевидні факти, не здає собі справи, що Церква сама по собі є релігійною цінністю, яку народ сильно і глибоко відчуває, навіть не вміючи її назвати. Саме слово «церква» ніколи не вживається у віршах у своєму богословському вимірі, але завжди в конкретному розумінні — як храм.
Дійсно, матеріальна церква, тобто храм, є особливим осередком Божої енергії, розлитої у світі. Спасає вона чи ні, є важким для творців пісень питанням, але вона привертає й захоплює релігійну увагу народу. Божії церкви — то «Божий дім», «церковні престоли»:
А в престолах Його,
Сотворителя неба й землі
І Сина Свойого...
Щонеділі, щопразника буду до храму
Божого дохожувати, —
кається гріховна людина, яку звинувачують у невиконанні норм закону.
І от, влаштовуючи українську, землю, святий Михаїл переймається насамперед відстоюванням храмів, що їх «невірнії» хочуть розорити:
Михаїле святий,
свят храм твій поновлящий,
Його невірнії розорити
хотіли:
Воду спростували,
на храм Божий
стали.
Для поганського люду обернення у «хрещену» віру означає насамперед будівництво храмів. Св. Михаїл творить преславне чудо, і народжуються храми:
...безчисленних храмів
народженних,
Нової благодаті в небі
царствувати
Од всіх нас на престолі.
Дзвін та церковний спів — це найбільша радість та втіха для тих, хто мешкає на «вільному» світі. Християни їдуть до Пречистої Парасковії:
Прийдемо, поклонимося Парасковії: прийми молєніє і наше пєніє.
У багатьох віршах Храм Божий освячується святим Михаїлом, Іваном Богословом, святим Юрієм, а українська земля — домом Матері Божої Почаївської. Але всім церквам мати — «Сіонська церква в Єрусалимі, гробниця Христова».
Церковний устав та обряд, літургічну молитву традиційно розглядають з точки зору обов’язкового закону, але зараз цікаво звернути увагу на те, яке внутрішнє значення має для народу храм і все, що в ньому діється.
Храм у народній творчості — місце збереження святих реліквій: Євангелія, хреста, нерідко мощей святих. У храмах святі самі живуть у своїх іконах, а на престолі — сама Богородиця. Але є дещо, в чому народ бачить найбільш інтимне і прекрасне втілення святості Церкви, — це певний комплекс чуттєвих вражень, які радше можна почути, ніж побачити. Грішна дівчина, спокутуючи свої гріхи, тужить:
Самі свічки засвітили,
Самі дзвони задзвонили.
І ангели пригравали...
У деяких угро-руських віршах про душу грішної людини йдеться і про немилість Божу:
Не узріли милості,
Ні світлої радості,
Ні хоров архангельських.
Церковний спів народ називає ангельським і херувимським, уявляючи собі за цим образом музику раю.
Особливо страшною є смерть без каяття. Через те особливого значення набувають «отці духовні», які мають освячене Церквою право прийняти каяття грішної душі й відпустити гріхи. Архангел Михаїл на Страшному суді вимагає слухняності пастирям церковним, а серед гріхів згадано и такий:
Отця духовного в дом не водили.
Звичайно до духовних осіб висуваються підвищені вимоги. І якщо князі Церкви разом зі світськими князями, як у вірші про Страшний суд, відбирають у бідних «срібло-злото», то вони не минуть пекельних мук:
Іним буде грішникам,
Іуреям священикам,
а вже потім ідуть «судії неправедні».
Церковність українського народу — то зовсім не лише застиглий ретельний ритуалізм. Церковна обрядовість набуває високого змісту, тільки спираючись на внутрішнє глибинне перевтілення кожної грішної душі. Напружене усвідомлення власної гріховності разом з тим позбавлене темряви безвиході, бо Церква пропонує руку допомоги всім, хто прагне вирватися з мороку відчаю.
Людина і світ. — 1999. — № 2. — С.49-50