Політичні молебні
Катерина НОВІКОВА. — "Український тиждень", 23 квітня 2010 року
Українські політики дедалі частіше фігурують у публічній сфери як учасники богослужінь, вирушають у паломництва та ініціюють церковні зустрічі тощо
Властиво своєрідна мода на церковний мотив у діяльності політичних діячів сягає ще бурхливих 90-тих років.
Надзвичайно насиченим церковними подіями було президентство Віктора Ющенка. А найбільш недавніми стали паломництва прем’єр міністра Юлії Тимошенко і лідера Партії регіонів Віктора Януковича перед президентськими виборами. Останній виразно підкреслює свій образ православного: ключовими моментами стали урочистий молебень у Києво-Печерський Лаврі перед інавгурацією нового президента та «православно» забарвлена сама інавгурація. Візити патріарха Кирила з цих нагод в Україні стали чи не найбільш обговорюваним епізодом посвяти нового президента.
Як «воцерковленість» політичних діячів виглядає в світлі державного права? Розмежування церкви і держави прописане в Конституції України. Президент не має права публічно підтримувати вибрану церкву також з огляду на поліконфесійний характер держави. Адже це не веде до діалогу і толерантності, а творить нові поділи і конфлікти. Причетність до церковної політики Януковича патріарха Кирила як голови іноземної церкви з виразно імперіалістичним характером викликала вже багато полеміки. Ще Джон Лок, порушуючи питання релігійних воєн, писав про небезпеку церкви, зверхник якої знаходиться закордоном.
Погляньмо на справу в світлі християнського права. Христос за свідченням Євангелій чітко відмежовував світську владу від духовної, не втручаюсь у політичні справи тодішньої Палестини. Церковне право католицької і православної церков чітко відмежовує політику і церковне життя.
Варто також запитати чи всі зовнішні атрибути побожності участь у богослужіннях, паломництвах і надавання пожертв свідчать про справжню віру? Пригадаймо притчу з Євангелія від Луки про молитву фарисея, який хизувався своїми постами і митника, що покірно визнавав свій гріх перед Богом. Далі в Євангелії від Матвія читаємо настанову Ісуса молитись на самоті, а не привселюдно, адже Бог дивиться на серце людини. І врешті ствердження «за плодами їхніми пізнаєте їх». Апостол Яків у Посланні виразно зазначає, що як тіло без духа мертво, так й віра без діл мертва. Християнин повинен дотримуватись Божого права, відображеного у заповідях Декалогу. Принагідно згадати також, що християнські цінності лягли у підвалин сучасної Європи та причинились до народження ідей прав людини, демократії і громадянського суспільства.
Подивімось на сьогоднішній стан України. Держава перебуває у перманентній кризі не лише економічній, але й політичній. Передусім, це неефективний конституційний устрій та слабке присвоєння демократичних норм на тлі постійних конфліктів політичної еліти останніх п’яти років й безсилля правосуддя. Низька правова свідомість політиків і загальна зневіра у справедливості судів свідчать про справжній правний нігілізм. Економічні проблеми мають за причину не лише політичну нестабільність, але головно брак професіоналізму політиків. Адже протягом п’яти років жоден уряд не опрацював цілісну систему господарчих і реформ та загального курсу політики держави.
Яким є досвід країн Європи у справі відносин церкви і держави? Акцентування католицизму президентом Польщі Лєхом Качинським та намагання міністра освіти Романа Ґєртиха запровадити у шкільну програму креаціонізм (релігійне бачення походження світу і людини) зіткнулись з гострою критикою в суспільній думці. З іншого боку слід відзначити тісну співпрацю урядів країн Європи з церквою у соціальних проектах, особливо з благодійною організацією Карітас. Конференція єпископів Європейської спільноти становить чудовий вираз діалогу і солідарності церкви і держави у розгляді суттєвих світових питань.
Що ж маємо в Україні? Брак соціальної інфраструктури призводить до того, що повністю соціально незахищеними є такі групи, як інваліди, сироти, люди похилого віку і психічно хворі. Саме вони є індикатором рівня розвитку суспільства і мірою засвоєння цінностей як правової держави, так і християнської віри.
Постає питання навіщо потрібні публічні вияви набожності політичної еліти у світській державі? З одного боку ефектність пишних релігійних молебнів додає урочистості політичним подіям і допомагає створити привабливий образ політиків у ЗМІ. А з другого є своєрідним сурогатом справжніх цінностей, прагненням показати себе відкритим на нові горизонти демократичного суспільства. Контроверсійність відносин з церквою, породжуючи безліч дискусій щодо їхньої легітимності тощо, є чудовим способом відволікання уваги людей від важливих і нагальних питань. За відсутності конкретних програм реформ держави це один зі способів маніпуляції свідомістю електорату.
