Політико-релігійна драма на окупованій Луганщині
Соня Кошкіна
Візаві: митрополит-втікач-зрадник та настоятель місцевого монастиря, який дуже хоче стати єпископом і ладен за це душу продати.
Місце дії: той самий монастир, а також головний собор міста Кадіївки (колишній Стаханов), де колись хрестили Шойгу і який зараз намагаються перетворити на «патріарше подвір’я» Гундяєва.
Режисер-постановник: окупаційна влада, Російська православна церква.
Головний реквізит: мощі Сергія Радонезького.
Запасний реквізит: могила старця диякона Пилипа Луганського (не канонізований).
«І що нам з всього того?», – спитаєте ви? Ну, окрім як посміятися (пробачте).
Дуже просто – «із цим всім» ми матимемо справу після деокупації регіону. В більшості своїй ці священники нікуди не дінуться. Як і їхні віряни.
Памʼятаєте митрополита УПЦ, яка нібито не МП, що сидів в Кремлі на церемонії «приєднання нових територій»?
То був митрополит Луганський і Алчевський Пантелеймон (Поворознюк). Запрошували, щоб ви не сумнівалися, і Донецького Іларіона, і Кримського Лазаря (куди ж без нього!), але їм не забракло глузду не поїхати. Ба більше, навіть патріарх Кирило вирішив «не палитися» – відправив заступників (коли «приєднували» Крим, він, до речі, вчинив так само), а от – «розумна людина» - Поворознюк поїхав. За що пізніше Україна запровадила проти нього санкції (тоді до санкційного списку потрапили митрополити Антоній (Паканич), Лука (Коваленко), Мелетій (Єгоренко) та інші «чудові люди» з УПЦ МП). При цьому Пантелеймон, на відміну від, скажімо, Мелетія (митрополита Чернівецького), не має російського паспорта. Парадокс, чи не так? Адже Мелетій – начальник відділу зовнішніх звʼязків УПЦ (нібито не МП), такого собі «церковного МЗС), йому б їздити світом, пральні, тобто, пробачте, парафії відкривати, а він перетнути кордон не може. Бо і під санкціями, і громадянства позбавлений – виїхати може хіба в один кінець – назад його не пустять і взагалі мають повне право депортувати.
Але повернемося до Пантелеймона. Здавалося б, з ним все ясно: сидів в Кремлі, служить на окупованих територіях, перебуває під санкціями, значить – очевидний колаборант. І немає про що говорити.
Однак не все так просто, виявляється.
Життя – штука взагалі складна.
Бо на окупованій Луганщині Пантелеймон та його права рука – митрополит Сєвєродонецький і Старобільський Никодим (Барановський) категорично не хочуть переходити під омофор Москви (в пряме підпорядкування тобто). Як це вже зробили всі кримські парафії УПЦ МП та Ровеньківська єпархія на Луганщині (тут процесом керував зрадник архієпископ Аркадій (Таранов), який згодом втік на болота, а тепер може очолити якийсь з монастирів в Московській області).
Ні паспорти не беруть, ні переходити не хочуть – впираються, і все тут. З точки зору канонічного права, Пантелеймона й Никодима примусити неможливо, і окупанти це розуміють. Ну, хіба фізично усунути.
Подібні прецеденти вже були. Пантелеймон очолив луганську кафедру УПЦ МП в 2021-му, після того, як його попереднику Митрофану (Юрчуку) окупанти проломили голову.
Тобто, за легендою, 58-річний Митрофан помер від «інфаркту», але медичні документи свідчать зворотне. Митрофан підтримував «референдум», однак все одно не був достатньо «своїм».
Втім, фізичне усунення Пантелеймона з Никодимом для окупантів проблему «лояльності» церкви на Луганщині все одне не вирішить. Бо формально луганська кафедра залишиться за Києвом – Онуфрій призначить, кого захоче. Тож цих двох намагаються «переламати». Про що відповідні служби окупаційних «адміністрації» рапортують в Москву – їхні доповідні потрапили в розпорядження LB.ua.
То що там у них відбувається? Пантелеймон з Никодимом «одумалися» і «топлять за Україну» (виглядає підозріло, правда)? Чи просто ведуть якусь свою мутну гру?
Розбираємось в деталях.
***
«Формуванням осередку соціальної напруги», – називають окупанти в своїх доповідях релігійну ситуацію на Луганщині.
Головних проблем дві.
Перша – кадри. Священники-колаборанти є, але їх виявилося значно менше, ніж тих, хто намагається «зберігати нейтралітет», або й взагалі «підтримує Україну». Важливий акцент: в розумінні окупантів, «підтримувати Україну» означає не гімн співати і не на мітинги виходити, а просто не проситися під омофор Гундяєва і не брати російських паспортів (хоча один сільський батюшка сміливий настільки, що ледь не щодня викладає в YouTube антиросійські ролики).
Маленький приклад. Памʼятаєте товстомордого попа-зрадника із Сєвєродонецька, якого наші відловили, засудили за держзраду, а потім обміняли? Зустрічати його на болотах приїхав цілий Пригожин. Так от, цей «отець Андрій» впевнений: винуватці його затримання – його колишні колеги з Сєвєродонецької єпархії, на яких він зараз нацьковує росіян (прізвища в мене є, але не називатиму, щоб ще більше їм не нашкодити).
Друга – гроші. «Керівники православних релігійних організацій ЛНР під впливом Києва не реєструються в республіці. Таким чином, понад 230 православних парафій ЛНР не мають законних підстав для діяльності в Республіці, оскільки є іноземними юрособами, зареєстрованими в Україні», – зазначили в доповідній.
Перекладаю людською мовою: цілих 230 парафій не платять податки в Москву. Так-так, якщо ви не знали – українські парафії Москві ніколи нічого не сплачували. Таке передбачено знаменитою грамотою 1990-го року, на яку постійно посилаються в УПЦ МП, говорячи про свою «незалежність». Ніякої «незалежності» грамота, звісно, не надає, а от широкі права в питаннях церковного самоврядування – так. І право не платити – теж.
Здавалося б: УПЦ МП є канонічною частиною РПЦ – по факту, ми говоримо про одну церкву. То чому окупанти так нервують?
Зазвичай, в нормальних здорових суспільствах релігійні діячі не мають аж такого впливу на політичні процеси.
Підкреслюю: в нормальних, здорових суспільствах і за штатних обставин. Але на окупованій Луганщині залишились не найбільш прогресивні групи населення. В більшості своїй – люди старшого віку, дуже скромних статків, кого «все влаштовує». Такі на свого «батюшку» дуже орієнтуються і ще більше люблять релігійний містицизм. Тож «ручні попи» потрібні окупантам для максимального впливу на місцевих.
Ну і головне – демонстрація «результатів» для Москви.
Чим окупанти пояснюють небажання Пантелеймона і Никодима співпрацювати?
З особистого: перший хрестив дітей ексочільника СБУ Івана Баканова, у другого — рідний брат працює в СБУ.
Окупанти думають, що ті «бояться київську владу». Так, бояться, але от тільки не світську, а церковну. Запам'ятате.
Все просто: по-перше, очільник УПЦ МП Онуфрій публічно не засудив візит Пантелеймона до Кремля – не заборонив його в служінні, не зняв з кафедри, нічого. Власне, він взагалі ніяк не відреагував. Тобто для УПЦ МП Пантелеймон є і, очевидно, далі залишатиметься легітимним очільником Луганської кафедри. В нинішніх умовах, погодьтеся, немало.
По-друге, Україна звільнить Луганщину – це всі розуміють. Тож нащо зараз спалювати мости?
По третє, це для УПЦ МП Пантелеймон – шанована людина, а для РПЦ – черговий український піп-зрадник, хоча й митрополит.
Сухий залишок: ні Пантелеймону, ні Никодиму немає особливого резону повністю «лягати» під загарбників. Один до Кремля вже зʼїздив, досить.
***
Основна заруба зараз відбувається навколо Свято-Миколаївського собору в місті Кадіївці (колишній Стаханов). Саме тут, свого часу, хрестили Сергія Шойгу (бабуся з дідусем – потайки від батьків). А росіяни ж, ви знаєте, як люблять клятий символізм.
Настоятель собору, отець Діонісій (Тив’яков) був дуже-дуже проросійський. В листопаді минулого року відбув на концерт Кобзона. За іронією долі, відправив його туди контужений російський солдат (дана інформація є попередньою, потребує уточнення). «Очільник» так званої «ЛНР» Пасічник з такої нагоди спеціально зустрівся з митрополитом Никодимом (паралельно його «обробляли» військові) і попросив призначити новим настоятелем «правильну людину» – отця Георгія (Дубовика).
Однак Никодим вперся і, користуючись своєю законною церковною владою, призначив проукраїнськи налаштованого священника Руденка. Згідно з доповідями окупантів, «обурені парафіяни» його до храму не пустили. Щобільше – накатали «прохання» до патріарха Кирила присвоїти «собору Шойгу» статус «патріаршого подвір’я».
Оскільки ідею «парафіянам» (чи були це дійсні члени громади конкретно цього храму чи просто якісь «ряджені», перевірити просто – звіривши автографи в підписних листах) явно підкинули окупанти, зробили вони це, як казав класик, «по-дебільному». Бо в даному конкретному випадку, з канонічної точки зору, може йти мова про ставропігію, а аж ніяк не про «подвір’я». Якщо пояснювати дуже коротко і зовсім на пальцях, то «подвір’я» у православній традиції – частина чогось великого. Наприклад, є монастир Ксенофонт на Афоні, а в Афінах у нього – «подвір’я». Саме по собі «подвір’я» не може бути автономною-незалежною одиницею в рамках якоїсь чужої єпархії. А ставропігія, що підкоряється безпосередньо патріарху (в цьому випадку – Кирилу) – може.
На сьогодні в Україні існує лише один ставропігіальний жіночий монастир, що підпорядковується напряму патріарху Кирилу – Корецький.
Історія його переходу давня. Якщо пам’ятаєте, я писала: наприкінці 1980-х його тодішня настоятелька Наталія сильно посварилася з дружиною Філарета Євгенією Петрівною (тільки, я вас дуже прошу, не треба закочувати очі і удавати, що ви не знали, що Філарет мав дружину. Як він сам завжди відповідав на закиди на кшталт «у вас в домі жінка!»: «Так, у мене в домі жінка, а у вас в ліжку – хлопчик». Вставав і достойно йшов собі геть). Настільки сильно, що попросилася під омофор Москви (Філарет тоді був очільником київської кафедри). Так воно й повелося. Онуфрій і хотів би сьогодні щось із цим зробити, але не може.
Так от, немає сумнівів, що Москва зуміє забрати собі «храм Шойгу». А Київ з цього приводу й слова не скаже. Бо якщо УПЦ МП свої кримські парафії не відвойовувало, то про що тут говорити?
***
За законом жанру, тут в нашій історії з’являється «хороший руський». Тобто, вибачте, настоятель Свято-Вознесенського чоловічого монастиря – єдиного такого в «республіці» – Іоанн (Сухина).
Свято-Вознесенський – хороший провінційний монастир. Невеликий; не такий, щоб аж багатий, але зі своїми вірними і навіть із власним «святим». Тобто він не є реально святим – його не канонізовано, скоріше – місцева цікавинка – старець Пилип Луганський.
Вибачте за цинізм, але набір – саме як має бути для конкретно луганської публіки.
Інтерес Сухини дуже простий. Понад усе він мріє стати єпископом. Для чого докладав зусиль ще за життя покійного Володимира (Сабодана). Адже оскільки характер його занадто специфічний, а монастир його – занадто сильно просякнутий чоловічими пристрастями (ну, ви зрозуміли), його залишали на узбіччі. Не допоміг навіть візит до Російської Держдуми невдовзі після початку великого вторгнення.
А от тепер – золоті часи!
В середу, 15 лютого, православні християни святкуватимуть Стрітення Господнє. До цієї дати в монастир планується привезти якісь «дуже ексклюзивні» мощі. Наприклад, Сергія Радонезького. Мощі головного російського святого зберігаються в Троїце-Сергієвій Лаврі і майже її не покидають, але по світу розсіяно багато «часточок» – фрагментів, що завдання точно спрощує. Можна навіть залишити святі мощі на Луганщині «до завершення СВО». Ясно, з тією поправкою, що війну росіяни програють і мощі точно залишаться у нас.
Ставка – на згаданий містицизм місцевої публіки.
Але загалом церковна ситуація на Луганщині абсолютно зрозуміла. По пунктах:
– Окупантам дуже треба забрати парафії в УПЦ МП на користь РПЦ. В Москві їх за це по голові погладять;
– Місцеве УПЦ МП дико ненавидить ПЦУ, але «лягати» під РПЦ не готове. Навіть попри те, що Пантелеймон їздив в Кремль, на церемонію. Бо в Україні вони – поважні люди, а на болотах – просто попи-зрадники;
– Верховний клір УПЦ МП в Києві тихо удає, що нічого не помічає. Локальна амнезія;
– Луганські священники УПЦ МП – в більшості своїй (не всі, але в більшості) проукраїнські. Не тому, що вони такі аж патріоти, а просто розуміють, куди вітер дме.
З усім цим матимемо справу після Перемоги.
