Поминальні дні у православній традиції

Одним зі своїх обов'язків Церква має обов'язок молитви. На кожному богослужінні голос Церкви підноситься до Божого Престолу у проханнях, подяках і прославленні. Живі можуть і повинні молитись за себе самі, а от чи померлі можуть молитись за себе, ми не знаємо. Зате знаємо, що ми можемо молитись за них.

о. Назар Лозинський

Людина любить життя. Всіма силами вона намагається продовжити собі віку, знайти еліксир молодості, і навіть осягнути таємницю безсмертя. Для цього створюють цілі інститути, наукові установи, які (поки не дуже вдало) намагаються із homo sapiens нас еволюціонувати у homo immortalis. Насправді, ми не хочемо помирати і боїмось смерті. Чому так? Відповіді на це питання шукали сотні мудрих філософів і тисячі кухонних мислителів. Чому ж ми так боїмось смерті? Все дуже просто: "Бог не створив смерті і не радіє загибелі живих, бо Він створив усе для буття" (Прем. 1:13-14). А якщо Бог не створив смерті, а все, тобто і нас, створив для буття, то смерть – це щось зовсім неприродне, не властиве людині, не є частиною її існування. А тому викликає у неї підсвідомий страх.

У той же час християнство багато говорить про смерть. Хоч у контексті еклезіології говорити про мертвих не зовсім правильно. Мертвих не існує. Є ті, хто живуть на землі, і є ті, хто живуть у Вічності, по різні боки буття. І Церква молиться: за живих і за тих, хто вже залишив цей земний світ.

Церква говорить багато про смерть не для того, щоб залякати, а для того, щоб попередити: "У всіх ділах пам'ятай про кінець твій, і повік не згрішиш" (Сир. 7: 39). Бо коли прийде мить переходу по той бік, то часу для змін не буде. Ісус Христос, Якого навіть найзапекліші критики не насмілювались звинувачувати в агресії, чи спробі залякати Своїх учнів, неодноразово нагадував їм про смерть. "Хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має життя вічне і на суд не приходить, а перейшов від смерті до життя" (Ін. 5: 24). Таких висловів і навіть цілих притч багато в Євангелії. Отже, смерть – це перехід до іншого життя. А от якого життя – це питання залишається відкритим навіть для богословів. Апостол Павло говорить, що ми бачимо немов у тьмяному дзеркалі, пізнання наше часткове, як у малих дітей. І лише після переходу до Вічності, ми матимемо повне пізнання всього (1Кор. 13: 11-12).

Одним із обов'язків Церква є молитва. На кожному богослужінні голос Церкви підноситься до Божого Престолу у проханнях, подяках і прославленні. Ми молимось за себе, за своїх дітей, своїх батьків, родичів, друзів, знайомих, може, і ворогів. І також наші молитви прямують і за померлих. Але Святе Письмо вчить, що "у Бога всі живі" (Лк. 20: 38).

Живі можуть і повинні молитись за себе самі, а от чи померлі можуть молитись за себе, ми не знаємо. Зате знаємо, що ми можемо молитись за них. І ми це робимо. Ми молимось за людину у день її смерті, молимось, коли хоронимо, молимось на дев'ятий день, на сороковий, молимось в річницю смерті, іноді в дні народження, і ще, може, в дні іменин. Це наша індивідуальна молитва, яка, в переважній більшості, з часом слабне, маліє і закінчується. Ми забуваємо поминати своїх ближчих родичів, не кажучи про дальших. Тому Церква встановила окремі дні особливої молитви за всіх померлих християн: тих, кого відпровадили у загробне життя по-християнськи, і тих, хто відійшов до Господа без похорону і погребіння.

Окрім кожної суботи року, коли зазвичай поминаємо померлих, у церковному році є так звані вселенські батьківські суботи, чи як ми називаємо їх – "задушні", а також інші окремі дні. Це дні поминання "всіх від віку спочилих отців, матерів, братів і сестер наших". Щоб навіть ті, про кого вже не пам'ятають, відчули молитву, а отже і любов, бо молитва – це прояв любові. Отже, таких днів є кілька:

1. Субота м'ясопусна. Це субота перед неділею м'ясопусною, яка називається неділею про Страшний Суд і є однією із підготовчих неділь до Великого Посту. Нагадуючи нам, що усі ми колись станемо на суд перед Богом, Церква закликає у цей день молитись за усіх померлих християн, щоб їх участь на страшному Божому остаточному суді була щасливою, а Господь, за нашими молитвами, помилував їх.
2. Субота Троїцька. Напередодні великого свята П'ятдесятниці, коли ми згадуємо сходження Святого Духа на апостолів і святкуємо день народження Церкви, у молитві за померлих ми показуємо справжню єдність Церкви, єдність у молитві. Це єдність живих (Церква воююча) і померлих (Церква торжествуюча). Ми молимось за тих, хто відійшов від нас, а вони, ми віримо, моляться за нас. Разом ми і є "Церква Бога Живого – стовп і утвердження істини" (1Тим. 3: 15).
3. Суботи другого, третього і четвертого тижня Великого Посту. Час посту – це час роздумів над своїм життя, це час жертви, час внутрішньої зміни. У ці дні важливо єднатись у спільній молитві з усією спільнотою Церкви, а померлі, як ми вже зрозуміли, є теж частиною цієї спільноти. Поминання померлих у суботи Великого посту пов'язані ще із тим, що згідно з православним уставом, на буднях у великому пості не звершується повна Літургія (св. Йоана Золотоустого, чи св. Василія Великого), а тільки Літургія Ранішосвячених Дарів, на якій не приноситься безкровна Жертва, а отже є неможливим звершити Євхаристію в пам'ять про померлих.
4. Субота Димитріївська. Цього поминального дня немає в інших Православних Церквах. Будемо чесними, що це тільки російська практика, яку ввів у церковне життя Димитрій Донський, як поминання воїнів, які полягли на полі Куликівської битви у 1380 році. З Московії ця практика перейшла і до нас, спочатку як поминання всіх померлих воїнів, а тепер трансформувалась у звичайну батьківську поминальну суботу. Молитви забагато не буває, тому, не зважаючи на походження цього поминального дня, він прижився у нашому літургічному житті. Тим більше, що у цей період випадає поминання всіх померлих у Католицькій Церкві.
5. Усікновення чесної глави Іоана Предтечі. Оскільки св. Іоан Хреститель постраждав за істину, як добрий воїн Божий, то 11 вересня Церква в особливий спосіб згадує всіх загиблих воїнів. Хоч і ця практика досить пізнього походження. Вона була встановлена у 1769 році під час турецько-польської війни.
6. Радониця. Загальне поминання померлих у понеділок чи вівторок після Фоминої (провідної) неділі. Встановлене для того, щоб живі і померлі спільно розділили радість пасхальних днів. Тому іноді в місцевій практиці ці поминання звершуються ще на світлому тижні, на другий, чи третій день Пасхи. Це, звичайно, суперечить церковному уставу, але згідне із прагненнями людських сердець у найбільше християнське свято – Великдень – проявити свою любов до рідних у спільній Літургії та відвідати їх могили.

Кожна сім'я має свої традиції. Церковна громада – це також духовна сім'я, яка має свої літургічні і обрядові традиції. Серед таких є і окремі поминання померлих. Наприклад, загальна Літургія за всіх померлих парафіян у більшості галицьких парафій звершується наступного дня після престольного свята, празнику, у так званий "попразен". Щоб і спочилі члени спільноти відчули радість свята. Також іноді загальні панахиди звершуються на другий, чи третій день Різдва Христового.

Молитва за померлих – це не молитва страху і не молитва відчаю перед лицем смерті. Це молитва любові і єдності. У дні поминання померлих ми, як ніколи, засвідчуємо свою віру в те, що мертвих не існує. "У Бога всі живі", а отже і ми нікуди не дінемось із буття і колись також потребуватимемо молитви. Головне, щоб наша молитва не була формальною. Щоб вона не полягала у тому, щоб раз, чи кілька разів у році принести до храму хліб і цукор (бо священик має щось їсти), подати записку з іменами (бо священик має за щось жити) і з відчуттям виконаного обов'язку поставити галочку у своєму життєписі. А в тому, щоб молитовна пам'ять була пам'яттю єдності і пам'яттю любові, та не обмежувалась стінами храму.