Постсекулярне сьогодення

Порушення питання релігії і суспільства є важливим саме сьогодні для розуміння проблем національного становлення, пошуків ідентичності й конфліктів сучасної мультикультурної та багатонаціональної Європи, а також України як молодої багаторелігійної держави з давньою традицією толерантності.

Пам’ятаймо, що, з одного боку, ми маємо древню й багату християнську традицію, а з другого – живемо в постатеїстичній країні, колишній республіці Радянського Союзу. Довгий період примусового безбожництва спричинив переривання релігійної традиції. Тому український соціум недостатньо освічений у цій сфері, що можна сказати і про прихильників окремих віросповідань. Доба незалежності – це не тільки час активних націоналістичних рухів, а й весна релігій: як історичних, котрі відбудовували свій культ і храми, так і відроджених і новоутворених, зокрема й неопоганських. Водночас відбув­­ся поділ української православної церкви через утворення УПЦ КП УАПЦ. Спостерігається також розвиток своєрідного націоналіз­­му як спро­­би сакралізації народу і творення національних міфів.

Характерною українською рисою є плюралізм культурних та релігійних парадигм, а отже, й національної ідеї. Як видається, він свідчить не стільки про становлення останньої, скільки про особливість країни, яка поєднує впливи Сходу й Заходу ще від часів Київської Русі. Україна впродовж віків була позбавлена власного центру влади, а її землі входили до різних держав: Речі Посполитої, Російської імперії, Авст­ро-Угорщини, Радянського Союзу…

Історично на становленні народної свідомості найдужче позначилася релігійна належність. На етнічній українсько-польській межі самоототожнення формувалося під сильним впливом певного віросповідання, католицького чи православного. До другої половини, а може, й до кінця XIX століття на теренах Галичини (особливо Східної) селя­­ни не мали визначеного відчуття національної належності й часом протиставлялися «полякам». Сьогодні цей давній етнорелігійний поділ та сформовані впродовж історії стереотипи «право­славний-украї­нець», «уніат-українець» або «поляк-католик» із новою силою ожили з відродженням церков. Водночас разом із розвитком ідеї «русского міра» нав’язується стереотип «православний росіянин».

У певних колах УГКЦ причетність до католицької церкви вважається українською долею, що додає відтінку респектабельності та європейськості на відміну від «московщини», яка асоціюється виключно з регресом. Тож розуміння майбутнього України в єдності лише з Ватиканом є своєрідним європейським вибором на ґрунті релігії течії греко-като­ли­ків-«західників» на чолі із Софроном Мудрим. Слід зазначити, що зв’язок із Римом справді допоміг українській церкві зберегти візантійську спадщину й захиститися, з одного боку, від латинізації, а з другого – від політичного впливу московської церкви, це в сукупності сприяло розвитку нашої культури. За комуністичного режиму УГКЦ зазнавала переслідувань нарівні з українськими визвольними рухами, а набуття державою незалежності збіглося з легалізацією цієї церкви.

Римо-католицька церква Ук­раїни традиційно складалася переважно з поляків. Безперечно, релігія як культурне явище глибоко вкорінена в певній національній формі й набуває таким чином оригінальності та неповторності. Католицизм приходив на українські землі з Польщі, тому й досі не втратив виразного польського характеру. Це відображається, зокрема, в мові духовенства й чернецтва, рясно насиченій полонізмами. Причина то­му, певною мірою, в проходженні ченцями формації на території західного сусіда та часткового викладання в семінаріях польською з використанням теологічної літератури тією самою мовою.

Період примусового атеїзму за часів СРСР спричинив часткову втрату в деяких середовищах давніх етнорелігійних поділів, але створив таким чином можливості для нового, більш відкритого бачення релігійності й вибору віросповідання поза національними обумовленостями. Тим часом усередині церков, які відновили свою діяльність після розвалу СРСР, старі етнорелігійні зв’язки та поділи подеколи оживають. Передусім згадаймо про деякі кола УПЦ (МП), які плекають ідею «русского міра», що є невід’ємною часткою давньої експансивної політики Москви.
Утім, не все так однозначно негативно із цією церквою, як іноді стверджують її противники. Насправді УПЦ (МП) – це київсь­­ка митрополія, що була підпорядкована Москві після переходу України під панування Російської імперії. Після Євромайдану дедалі більшого значення набуває невизнана у світі православ’я УПЦ КП.

Сьогодні до порядку денного повернулося питання створення єдиної помісної української цер­­кви. Відбувались перемовини між УПЦ КП й УПЦ (МП), а також зовсім нещодавно – між УПЦ КП та УАПЦ, але до зближення так і не дійшло. Часто суспільна й релігійна думка єдину помісну церкву розглядає як ознаку справжнього європейського характеру країни. Та чи справді у європейців існують помісні церкви?

Безперечно, роль релігії в розвитку суспільства має першорядне значення, адже церква як інституція є носієм християнських цінностей, що сформували європейську цивілізацію. Проте сьогодні ми живемо в добі секуляризації, яка охопила всю Європу й починає торкатися США. Наша модерність спирається на чотири стовпи: демократизацію, індивідуалізацію, функціональну розрізненість та секуляризацію. Остання в дуже багатьох випадках означає відсутність релігії або нейтральність до неї в соціальній та політичній сферах жит­­тя. Польща з її римо-като­ли­циз­мом після Другої світової війни стала державою практично моноконфесійною, хоча там зареєстровано понад 170 церков та релігійних меншин. Однак вони порівняно невеликі, тоді як ри­­­мо-като­ли­цизм мав важливе значення для формування місцевої національної тотожності. У 1795–1918 роках, доки зберігався поділ польських земель між Пруссією, Російською імперією та Австро-Угорщиною, ут­вер­дився стереотип «поляк-католик». У Польській Народній Республіці церква відігравала практично роль опозиції, відкриваючи завдяки своїм парафіям та центрам світ свободи і прав людини. Церква уклала з державою конкордат 1925 року, що гарантував їй певну привілейовану позицію. Новий конкордат постав після падіння реал-соціалізму в 1993-му. У Польщі релігієнавство викладають у школі з 1990 року, що парадоксальним чином зменшує кількість вірян. Щороку помітно послаблюється і приплив молоді до монастирів та семінарій. Попри сказане, церква причетна до політичного життя країни, і всі політичні партії якимось чином пов’язані з одним із релігійних напрямів. Значущість авторитету церкви визнає більшість політсил.

Чехія вважається однією з найбільш атеїстичних країн Європи. Секуляризаційні процеси розпочалися там іще в ХІХ столітті з національним відроджен­­ням, що відбувалось у відриві від церкви. Це сягає своїм корінням конфлікту Яна Гуса з католицьким духовенством. Чехи відчувають нехіть радше до інституційної форми релігії, а не до самої віри. Однак церкві відводиться важливе місце в суспільстві, зокрема у соціальній сфері (виховання молоді, доброчинна діяльність, допомога незахищеним верствам населення, біженцям тощо).

У Чехії та Нідерландах діють фірми, які переробляють храми на готелі чи бібліотеки. Будівлю не руйнують з огляду на її мистецьку цінність або ж тому, що люди просто звикли до її існування в просторі свого міста.

В Іспанії католицька церква утратила багатьох вірян через співпрацю з режимом Франко. А у Франції відіграла свою роль революція: релігійні навчальні заклади досі не визнає держава, а храми порожніють. В Італії більшість учнів семінарій – це іноземці здебільшого з Африки та Азії. Проте церква дуже активна в соціальній сфері: доброчинна організація «Карітас» веде різноманітну діяльність із допомогою розгалуженої та добре скоординованої мережі.

У Сполучених Штатах Америки церква й надалі є суспільно-формуючим чинником. Протестанти підтримують республіканців. А при деяких університетах діють академічні капелани.

Водночас у самій церкві триває пошук нової форми: активно функціонують різноманітні нові спільноти. Зокрема, неокатехуменальний рух на взірець перших християн, екуменічна спільнота Тезе у Франції, куди приїздять на духовні вправи й молитви з усього світу, спільнота Св. Еджидіо, яка допомагає бідним. Справді, християнство наділене здатністю перероджуватись і повертатися до суспільної сфери в нових форматах. Власне, це ознака нашого постсекулярного світу. Хоча з постсекуляризмом усе також непросто. Його можна розглядати під двома кутами зору: як час після завершення секуляризації або як її частину. В обох випадках ідеться про специфічне повернення до релігії. У першому це зміна режимів, як сталося з відродженням релігійного життя на теренах колишніх радянських республік після падіння СРСР або приходом до керма проісламської політсили Реджепа Таїпа Ердогана в Туреччині. У другому можна говорити про повернення до духовних настанов, скажімо, християнства, як вільний усвідомлений крок конкретної особи в пошуках вагомого особисто для неї сенсу.

Тому порожні храми та монастирі в Європі ще не означають відходу від церкви й занепаду моральності, популярності войовничого атеїзму з усім набором відповідних не надто цивілізованих практик. Радше це сигналізує про пошук нових форм релігійного життя – часто неінституційних. Таке явище називається приватизацією релігії: вона стає виключно приватною духовною справою. Це також один із наслідків європейської постсекулярності, яка принесла із собою не лише приватизацію або індивідуалізацію релігії, а й чітке усвідомлення, що вона є вибором і що з нею не народжуються – її з певних міркувань можна обирати чи змінювати протягом свого життя.

"Український тиждень", 5 липня 2015