Прагматика й ідеологія: один з епізодів церковної державної політики
Радянська церковна політика постійно коливалась між двома полюсами — ідеологічної безкомпромісності, яка часом межувала з цілковитим алогізмом, і вдекорованими «комуністичними гудзиками» майже середньовічною містикою та відвертим прагматизмом.
Один з епізодів цієї політики, який «застряв» між двома полюсами, досліджує по матеріалах московських центральних архівів історик Тетяна Чумаченко. Епізод, який ввібрав у себе не тільки цинізм радянської політики стосовно церкви й віруючих, але й ницість партійно-деротвної бюрократії пізньосталінської доби.
Як відомо, після 1943 р. Російська православна церква отримує від держави й особисто вождя важливі концесії й розглядається як хоч і повністю підконтрольний та залежний, але все ж таки важливий союзник. У доволі стислий строк було відновлено традиційну ієрархію на чолі з патріархом; церква отримала обмежені права юридичної особи й можливість виробляти предмети релігійного культу; відкрилися духовні навчальні заклади; Московська патріархія знов розпочала видавничу діяльність; стали відкриватися храми й молитовні будинки. У жовтні 1943 р. Раднарком створив орган, що мав на практиці здійснювати політику радянської держави щодо РПЦ. Ним стала Рада у справах Російської православної церкви з апаратом уповноважених при раднаркомах республік та обл(край)виконкомах. Зміст і напрямки їх діяльності визначались «Положенням про Раду у справах РПЦ при РНК СРСР» від 7.10.1943 р.
До 1940 р. у країні щороку видавалось близько 2 тисяч назв антирелігійної літератури загальним накладом понад 2,5 мільйона примірників. А з 1941 по 1947 рр. подібна продукція в СРСР практично не друкувалась. Від початку Великої Вітчизняної війни припинилась і будь-яка антирелігійна пропаганда. Припинила своє існування й Спілка войовничих безбожників.
Широковживані вирази типу «антирелігійна боротьба», «безбожники», «мракобіси-церковники» тощо зникли зі шпальт газет і з офіційних документів. Затишшя на «церковному фронті» і особливо поворот політики уряду відносно церкви восени 1943 р. спричинили розгубленість серед поборників войовничого безбожжя. Нерозуміння причин такої кардинальної переміни викликало в багатьох з них справжній шок.
«Прошу Вас відповісти мені з питання релігії у період воєнного часу, — писав один з них до обкому партії 12 лютого1944 р. — Мені це потрібно тому, що маю громадське навантаження, тобто доручення. Доручення моє — агітатор від сільради. Доводиться стикатись з такими питаннями, на які не знаю, що відповісти. Питання перше: які зміни відбулись відносно релігії у воєнний час проти мирного часу? Питання друге: які особливі відділи відкрито при наркоматі з питань релігії? Питання третє: які курси чи семінарії організовано для навчання попів і чим це викликано? Питання четверте: чому відкриваються церкви у воєнний період, які раніше не працювали? Питання п’яте: чим викликані ці зміни — пропозицією наших союзників або нашого уряду чи це просто вигадка й балачки підозрілих людей для підриву нашої держави...»
Відповіддю на подібні настрої ідеологічного активу партії більшовиків стала постанова ЦК ВКП(б) від 27 вересня 1944 року «Про організацію науково-освітньої пропаганди». Вона досить двозначна. Вираз «антирелігійна пропаганда» в тексті відсутній, але відомий історик церкви Д.Поспеловський вважає, що заклик до «посилення антирелігійної пропаганди через пропаганду наукового світогляду» став провісником майбутніх нападок на церкву. Історик В. Алексєєв висновував з цього, що Сталін, публікуючи постанову, «вирішив здійснити певний маневр: нагадавши партії та комсомолу про важливість боротьби з передсудами й забобонами, тим самим підкреслив свою відданість марксизму. Разом з тим, старанно уникнувши конкретної вказівки на необхідність антирелігійної боротьби, він продовжив свою лінію на «легалізацію» у країні церковних інститутів». Цим Сталін наче вказав предмет і рамки тієї діяльності, якою в нових умовах повинні займатися агітатори та пропагандисти. Та, мабуть, той маневр виявився надто тонким для догматичного мислення апаратників, і постанова (якщо на місцях змогли з нею ознайомитись) не розвіяла їхні сумніви і не вплинула на переконаність у тому, що «релігія є одним з видів духовного гноблення». Під час війни багато активістів-пропагандистів продовжували боротись з релігією й церквою так, як вони це розуміли, і тими методами, що були їм відомі й доступні: виганяли молільників з церков, розвішували плакати про опіум для народу, у дні релігійних свят поруч із храмом влаштовували танці чи демонстрацію фільму тощо.
Після війни на місцях посилилось протидія зростанню кількості православних храмів; з 1947 р. позитивні рішення з приводу клопотань віруючих стають одиничними; частіше стала лунати критика нової лінії уряду щодо церкви й дедалі активніше стали говорити про необхідність рішучої антирелігійної боротьби.
Ці вияви радянського духу, а також поширена думка про нестабільність нових державно-церковних відносин непокоїли духовенство. Тож не випадково в листопаді 1944 року на урочистому прийомі учасників Архиєрейського собору в Раді у справах РПЦ її голова Г. Г. Карпов підкреслив: «Ті явища, що зараз відбуваються... у взаємовідносинах між церквою й державою, не є чимось випадковим, неочікуваним і тимчасовим, не є тактичним маневром, як намагаються зобразити цю справу деякі недоброзичливці або як це виражається в обивательських балачках; ці заходи випливають із тієї тенденції, що намітилась ще до війни й розвинулась під час війни...»
Однак факти суперечили словам.
З такими настроями керівництво країни повинно було рахуватися. І дійсно, у ЦК партії з початком 1947 року пожвавилась робота, пов’язана з релігійною сферою, зокрема, обговорювалось питання про створення на базі музею історії релігії й атеїзму відповідного науково-дослідного інституту під егідою Академії наук. Нагадала про себе й Спілка войовничих безбожників. Її тодішній голова Ф. Олещук звернувся в ЦК ВКП(б) по дозвіл надіслати представників від Спілки у Раду Всесвітнього союзу вільномислячих. Та майбутній ідеолог партії М. Суслов не тільки не вдовольнив прохання, а у свою чергу звернувся до секретаря ЦК Кузнецова з обгрунтуванням недоцільності подальшого існування Спілки ВБ. Таким чином навесні 1947 року Спілка войовничих безбожників за рішенням ЦК ВКП(б) припинила свою діяльність, а її функції було передано новоствореному Всесоюзному товариству з поширення політичних та наукових знань.
З весни 1947 р. об’єктом уваги з боку Управління пропаганди й агітації ЦК ВКП(б) стала діяльність самої Ради у справах РПЦ. Голова Управління Г. Ф. Александров піддав критиці практично всі напрямки її діяльності й надіслав свої висновки секретарю ЦК ВКП(6) Жданову: «...Рада явно переоцінює ступінь політичної переорієнтації церковників у нашій країні, стверджуючи, що все духовенство ставиться лояльно до Радянської влади, Рада не бачить, що багато служителів культу ведуть і зараз антирадянську роботу, але дуже тонко замасковану... Рада явно перебільшує ступінь релігійності населення нашої країни, стверджуючи, що вона продовжує зростати... відомо, що за заявами про відкриття нових храмів дуже часто стоять всього лише купки спритних ділків, які прикриваються іменем віруючих... Рада у справах РПЦ у взаємовідносинах з церковниками стає на неправильний шлях. Практикуються надто часті обміни вітаннями з ними з різних приводів, піднесення їм подарунків... Усе це вигідно церковникам, бо дає змогу використовувати такі стосунки з власною метою... Рада зайняла неправильну лінію щодо духовних навчальних закладів... Важко буває відрізнити, де закінчуються функції Ради, а де починаються функції патріарха... Відомо, що 1946 року було кілька випадків, коли до духовних навчальних закладів проникали особи, які в минулому були членами ВКП(б). Так, в Московську духовну семінарію було прийнято Проніна Д. П., брата нинішнього міністра трудових резервів, Єрмолаєва та ін. Рада ці ненормальні явища не помічає й на них не реагує...» тощо.
А. А. Жданов переслав ці висновки Суслову з вказівкою розглянути питання на Секретаріаті. Засідання відбулося 28 жовтня 1947 р. Голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов, мабуть, отримавши якимсь чином інформацію про «думку» начальника Управління пропаганди й агітації ЦК, 14 жовтня подав на ім’я Й. Сталіна, В. Молотова і К. Ворошилова проект «Директиви Раді у справах Російської православної церкви при РМ СРСР щодо її подальшої роботи». Розуміючи, що діяльність очолюваного ним відомства справді вийшла за рамки «Положення про Раду» від 7.10.1943 року, Г. Карпов сформулював нові завдання її внутрішньо- і зовнішньополітичної діяльності. Але їх викладові передувала цитата з доповіді самого Сталіна, проголошеної на зустрічі з митрополитами ще у вересні 1943 року, про функції новостворюваної Ради: «...про все доповідати й отримувати вказівки уряду; не робити булавочних уколів групам віруючих при розгляді питання про відкриття храмів; хоча й регулювати, але не утискувати; не являти собою колишнього оберпрокурора Синоду, у своїй діяльності більше підкреслювати самостійність церкви...». Основні напрямки діяльності Ради Г. Г. Карпов загалом сформулював у дусі попередньої політики щодо РПЦ. Ті ж напрямки, що мали бути піддані критиці ЦК, він виклав як і раніше, підкреслюючи цим власну позицію щодо завдань Ради:
«1. Здійснювати нагляд і спрямовувати організаційну діяльність патріархії, забезпечуючи зосереження патріотичних позицій у діяльності РПЦ;
2. Дотримуватись тієї ж форми зв’язку, що встановилась і себе виправдала;
3. Продовжувати вдовольняти клопотання віруючих про відкриття храмів у тих районах, де це справді необхідно й доцільно, ретельно вивчаючи кожну заяву...
8. Вести нагляд за роботою духовних навчальних закладів шляхом контролю за їх комплектуванням, затвердження програм загальноосвітніх предметів і сприяння добору викладачів цих дисциплін».
Для керівництва Ради було принципово важливим схвалення «Директиви...» і тим самим надання підтримки діяльності Ради на урядовому рівні. Проте заступник Голови РМ СРСР К. Є. Ворошилов, що був у той час куратором Ради, не насмілився винести самостійне рішення. Він передав «Директиву...» особисто В. М. Молотову і копію в ЦК — А. А. Жданову. Але Молотов був у цей час зайнятий іншими справами, Жданов же повернув документ, заявивши, що ЦК займатися ним не буде. На засідання Секретаріату 28 жовтня Г. Карпов не прийшов (через хворобу). Раду у справах РПЦ представляв його заступник С. Бєлишев. Всі критичні зауваження голови Управління пропаганди й агітації ЦК ВКП(б) залишились у силі. Секретаріат виніс рішення: «Вказати заступникові голові Ради у справах Російської православної церкви т. Бєлишеву С. К., що в поданому ним до ЦК ВКП(б) звіті про роботу Ради за 1946 рік, записках Ради про стан духовних навчальних закладів і про порушення місцевими радянськими організаціями та працівниками постанов уряду щодо культів містяться політично неправильні й помилкові положення».
Для керівництва Ради така оцінка її роботи була явною несподіванкою — передусім тому, що кожен свій крок воно узгоджувало з урядом. Майже всі документи, листи, проекти рішень Ради закінчуються фразою: «Чекаємо на Ваші вказівки». У критиці, що прозвучала на Секретаріаті, звертають на себе увагу два принципових моменти. По-перше, ЦК виявив недовіру до інформації Ради щодо ставлення духовенства до радянської влади й релігійності населення. Прямим обов’язком уповноважених Ради на місцях була перевірка підписів віруючих під заявами про відкриття храмів, і Рада мала вагомі підстави для висновку про те, що релігійність населення не тільки не падає, а й має тенденцію зростати. Ігнорування цих висновків Ради, недовіра ЦК до її інформації свідчили про прагнення партійного керівництва видавати бажане за дійсне. По-друге, ЦК явно підштовхував Раду у справах РПЦ до виконання контрольних, заборонних та каральних функцій і зобов’язував вести роз’яснювальну роботу, «особливо серед працівників низового радянського апарату», Ці вимоги принципово розходилися із завданнями, поставленими перед Радою восени 1943 року.
Серед працівників центрального апарату Ради встановилась атмосфера невпевненості й розгубленості. В неофіційних розмовах висловлювались сумніви в реальності «нової лінії» відносно релігійних організацій; дехто вважав, що «робота Ради не потрібна, бо йде врозріз із політикою нашої партії», і взагалі: «Досить товаришам Жданову чи Молотову бути не в настрої — пришлють, обслідують і відберуть партквиток у Бєлишева та інших...». Карпов і далі хворів. Непевність становища змусила керівництво Ради добиватися прийому у свого куратора з боку Ради Міністрів К. Є. Ворошилова. 18.02.1948 р. він нарешті прийняв С. К. Бєлишева та голову Ради у справах релігійних культів І. В. Полянського. Під час зустрічі Бєлишев відверто заявив, що затримка затвердження «Директиви...» пригнічує його підлеглих, породжує песимістичні настрої: мовляв, у нинішніх умовах наша робота не те що не потрібна, а й шкідлива... Ворошилов відповів: «Ті, хто так думає, страждає на політичне недомислення, оскільки ради роблять корисну, потрібну справу і її вистачить іще років на 20—30. У вашій роботі не можна керуватися почуттями, у вас усе винен вирішувати розум. Але вам слід знати міру й не переходити меж... ви не повинні захоплюватись, але ми вважаємо вашу роботу необхідною». Ворошилов нагадав, що структури рад створено для здійснення зв’язку між державою та релігійними організаціями. На його думку вони, маючи в руках клапан, повинні то відкривати, то закривати його, виходячи з конкретних умов місця, часу та обставин. І в той же час працівники рад не повинні дивитись на свою роботу як на гру, щоб у керівників релігійних центрів не склалося враження, що радянська держава нещира з ними. Крім того, Ворошилов однозначно заявив: виховання в населення наукового світогляду не входить у компетенцію уповноважених. Ним повинні займатися партія, комсомол та інші громадські організації.
Окрилений почутим, Бєлишев одразу ж зібрав нараду керівного складу Ради, де розцінив настрої своїх співробітників як наклеп на ЦК: «...У деяких товаришів з’явились ревізіоністські тенденції щодо постанов уряду. Створилась обстановка розгвинченості, що веде до втрати більшовицької пильності...». Однак подальший перебіг подій довів, що підстави для тривоги співробітників Ради з приводу її майбутнього були небезгрунтовними. Лакмусовим папірцем, за яким можна було судити про найменші зміни кон’юнктури в коридорах влади сталінської епохи і щодо окремих посадових осіб, і щодо керованих ними структур, була реакція чиновницько-бюрократичного апарату. «Є така думка», навіть якщо вона лише носилась у повітрі й не була оформлена відповідними наказами, одразу вловлювалась чиновниками та явочним порядком відбивалась на «табелі про ранги» відповідної системи.
Відносно Ради у справах РПЦ ця тенденція виявилась через обмеження деяких прав і пільг, що відповідали статусові цього Органу. Так, щорічне подання Ради про персональні оклади, яке раніше вдовольнялось повністю, у 1948 році не було задоволене: із заправлених 50 окладів затверджено було лише 10. У голови Ради Г. Г. Карпова з невідомих причин відключили апарат ВЧ — особистого зв’язку з краями та областями, хоч він належав йому так само, як і іншим посадовим особам, що очолювали комітети при уряді. У лютому 1948 року керівників Ради перестали прикріпляти до кремлівської їдальні. З літа 1947 р. в ряді областей країни уповноваженим Ради припинили виплату так званого «соцпобуту» (додаткових 200 карбованців до щомісячного окладу).
У червні 1948 р. у Ради виник конфлікт з Міністерством кінематографії СРСР з приводу фінансування документального фільму «Нарада глав автокефальних православних церков світу в Москві в 1948 р.» Раніше подібні фільми створювались без затримки, й ніколи не виникало питання, хто має за них платити. Цього ж разу міністр кінематографії В. Большаков дав вказівку Центральній студії документальних фільмів віднести витрати на рахунок Ради у справах РПЦ. Г. Г. Карпов звернувся по допомогу до Ворошилова, але навіть «високе» втручання останнього не змусило міністра змінити рішення, хіба що він зробив застереження: в разі демонстрування фільму в широкому показі Міністерство відшкодує Раді витрати на нього.
А в серпні Міністерство фінансів відхилило клопотання Ради про виділення на 1948 р. звичного преміального фонду, попередивши, що й на наступний рік він не передбачений. Партійні органи на місцях, відчувши зміну настроїв у вищих ешелонах влади щодо «церковної політики», стали відкрито критикувати не лише роботу уповноважених, а й саму Раду. У доповідних листах і звітах місцевих партгоспактивів діяльність Ради стала характеризуватись як така, що «сприяє церковному впливу», зміцнює церкву й «реакційне попівство»; висловлювалась думка, що така робота не дає жодної користі державі, а самі лише збитки, бо змушує оплачувати «політично шкідливу роботу, заміряючись на народний добробут». До цькування підключились і найвищі особи місцевих ієрархій. Так, секретар ЦК ВКП(б) Білорусії Гусаров звинуватив Карпова в тому, що ряд його особистих вказівок уповноваженим на місцях (зокрема, «повертати релігійним організаціям громадські будівлі» ) призводить до «викривлення політики партії відносно релігійних культів», а надання окремим представникам духовенства можливості обслуговувати приписні парафії розцінив як «антирадянську агітацію».
Такі настрої місцевих партійних функціонерів, підтримувані ЦК, дозволили Відділу пропаганди й агітації ЦК під керівництвом М. А. Суслова розпочати підготовку до прийняття спеціальної постанови відносно релігійної сфери. На початку 1949 р. її проект було названо «Про заходи з посилення пропаганди науково-атеїстичних знань». Голова Ради у справах РПЦ тим часом активно шукав виходу із ситуації, що склалася. Працюючи в органах держбезпеки ще з 20-х років, генерал-майор у відставці Г. Карпов чудово розумів, чим закінчуються подібні кампанії. Адже знову ставала на порядок дня проблема «чистки кадрів», знов набирала обертів машина репресій. В умовах «посилення боротьби з інакомисленням», із «проникненням буржуазного впливу до свідомості радянської людини» робота в такій «слизькій» галузі, як нагляд за релігійними організаціями, могла отримати «нагорі» цілком непередбачувану оцінку. Життєво необхідно було — у прямому значенні цього виразу — одержати підтримку роботи Ради.
Такої підтримки не міг надати заступник голови РМ СРСР К. Є. Ворошилов. Він давно позбувся і політичного авторитету, і можливості впливати на урядову політику. Зі своїми підопічними він звичайно обговорював незначні проблеми або передавав їм вказівки зверху. Майже на всіх документах, поданих Радою на його затвердження, стоять помітки типу: «Запитати думку МЗС», «Необхідно переговорити з тов. Молотовим» і т.п. Ось чому у кризовий для Ради у справах РПЦ момент її голова вирішив заручитись підтримкою першої людини в країні. 5.11.1948 р. він пише доповідну записку на ім’я Сталіна, де аргументами здорового глузду намагається змалювати дійсний стан речей. Серед партійного та радянського керівництва побутує думка, пише він, що оскільки в нашій країні знищено соціальні корені, які живили релігійну ідеологію, остання втратила грунт і з нею покінчено. Ігнорується факт, що віруючі, не отримавши задоволення своїх клопотань, шукають шляхів створення підпільних молитовних будинків, а їх обслуговують сумнівні й підозрілі люди. Г. Г. Карпов відзначив, що антирелігійна діяльність спрямовується не стільки на боротьбу з релігійними передсудами, скільки має антицерковний характер і супроводжується політичними випадами проти духовенства. І патріархія, і Рада у справах РПЦ отримують багато листів від духовних осіб та віруючих, які, посилаючись на антирелігійні статті в газетах, запитують, чому їх зміст розходиться зі зробленими від імені уряду на Помісному Соборі 1945 року заявами.
На думку голови Ради, тепер не на часі штучно погіршувати відносини між церквою й державою, викликаючи тим невдоволення віруючих мас. «Рада вважає, — писав Карпов Сталіну, — що зайнята церквою нинішня позиція щодо держави, й особливо її патріотична робота під час Великої Вітчизняної війни не можуть бути скинуті з рахунку в даних умовах».
Віддаючи належне «думці» голови Управління пропаганди й агітації, голова Ради у справах РПЦ зазначив, що завдання Ради хоч і мають тимчасовий характер, однак для успішного їх виконання бажано підняти її престиж. Вказавши на недооцінку деякими парткерівниками на місцях значення роботи уповноважених Ради, Карпов просив схвалити ряд пропозицій для посилення службово-правового становища уповноважених і керівників Ради: «освіжити» кадри в центральному апараті та склад уповноважених на місцях, встановити, що «призначення і звільнення з посади уповноваженого може здійснюватись тільки за погодженням з Радою, заборонити використання уповноважених на іншій роботі...», збільшити штат центрального апарату на 15 чоловік і фонд заробітної плати.
Сталін на записку не відповів, не було прийнято рішення й щодо «Директиви Раді...». А проте на початку 1949 року проект постанови ЦК «Про заходи з посилення пропаганди науково-атеїстичних знань» був готовий і чекав затвердження на Політбюро. В ньому відзначалось, що в багатьох областях країни «мають місце пожвавлення релігійної ідеології та відродження передсудів, забобонів і варварських обрядів старовини. Все це свідчить про посилення активності церковників, які намагаються розширити релігійний вплив на відсталі верстви населення...». ЦК ВКП(б) критикував партійні органи на місцях, центральні й місцеві газети, культурно-освітні заклади, комсомольські організації, Всесоюзне товариство з розповсюдження політичних і наукових знань за ослаблення, а в деяких випадках і припинення науково-атеїстичної роботи.
У проекті було висловлено й однозначно негативне ставлення до діяльності Ради у справах РПЦ, підкреслювалось, що «неправильна лінія» в її роботі «сприяла пожвавленню діяльності церковників...», що «...Рада перевищила свої повноваження, стала давати місцевим органам влади розпорядження... незаконно розширила права своїх уповноважених, дала їм неправильне орієнтування, що сприяло зростанню церковних організацій і релігійного руху... Уповноважені Ради на місцях замість вести державну лінію в питаннях релігії стали бачити своє головне призначення у сприянні церковним організаціям». ЦК ВКП(б) постановляв «покінчити із занедбаністю науково-атеїстичної пропаганди» і пропонував усім громадсько-політичним об’єднанням і організаціям, що мають відношення до виховання населення, конкретну програму усунення зазначених недоліків.
Щодо Ради у справах РПЦ ЦК також пропонував конкретне рішення: він вимагав обмежити діяльність Ради здійсненням зв’язку між урядом і церквою, ліквідувати інститут уповноважених по всій країні, а також зобов’язував Г. Г. Карпова скласти і подати на розгляд РМ СРСР нове «Положення про Раду у справах РПЦ». Нарешті, ЦК пропонував «за грубе порушення директив партії та уряду про ставлення до церкви і перевищення наданих прав голові Ради у справах РПЦ при РМ СРСР т. Карпову оголосити догану».
Пункт рішення, яким ЦК зобов’язував Г. Г. Карпова подати нове «Положення...», а також оголошення йому догани (взагалі не характерний для партійних постанов факт) є принципово важливими. Адже Рада за своїм статусом дорівнювалась до урядових комітетів і комісій. Факт же критики затвердженого урядом «Положення про Раду» від 7.10.1943 р. і вимога розробити нове положення свідчать, на наш погляд, про заявку ідеологічних структур партії на безпосередній контроль за діяльністю Ради у справах РПЦ.
Щоб надати майбутній постанові більшої гостроти та актуальності, її авторам був потрібен яскравий приклад вияву «церковного мракобісся». Пропагандистська кампанія навколо цього допомогла б сформувати відповідну громадську думку й дістати підтримку ідеологічного активу на місцях. Ці настрої, у свою чергу, сприяли б схваленню проекту і зрештою затвердженню його на черговому засіданні Політбюро ЦК ВКП(б).
У Саратові 19.01.1949 р. у день Хрещення Господнього відбулася традиційна церемонія освячення води — хід на Йордань. Все йшло як завжди. Єпископ Саратовський Борис (Вик) отримав дозвіл на здійснення святкового обряду від Волзького райвиконкому міста; робітники Товариства спасіння на воді (Осводу) напередодні прорубали в кризі ополонки, поставили огорожу. По завершенні обряду духовенство й більшість учасників повернулись до міста. Однак чимала група віруючих (чоловік триста, за іншими даними — п’ятсот) залишились на Волзі. Вони почали занурюватися в крижану воду. Це викликало деякий ажіотаж у присутніх; з’явився й фотограф, що робив знімки «купальників» (потім він продавав їх за велику суму). Десь через 35—40 хвилин люди розійшлися. От із цього традиційного на Русі зимового купання в ополонці зробили об’єкт народного гніву, спрямований на боротьбу з забобонами. Задіяли міліцію, медицину, навіть держбезпеку. Не було кінця перевіркам та розслідуванням — і все це висвітлювала преса: «порнографічне дійство», «знущання з людей», «обряд, породжений ідіотизмом старого життя», «як не совісно землякам Чернишевського йти на поводу біснуватих істериків та мракобісів, допомагаючи їм відновлювати дикі обряди часів язичництва й бога Ярили!»
Випадок у Саратові було «розкручено» максимально. Ідеологічне крило ЦК підготувало «остаточний і рішучий» розрив з ліберальною моделлю державно-церковних відносин, навіть у найбільш потворній її, сталінській редакції. Карпову було оголошено догану. Комплект матеріалів щодо «саратовської справи» завершував проекти постанови ЦК «Про заходи з посилення пропаганди науково-атеїстичних знань» і нового «Положення про Раду у справах РПЦ при РМ СРСР».
Проект нового Положення про Раду за «рекомендацією» ЦК був розроблений самим її апаратом. У ньому зробили застереження, згідно з яким Рада не мала права давати розпорядження місцевим органам влади; всі вказівки про застосування законодавчих актів і постанов з питань РПЦ за проектом мали виходити тільки від Ради Міністрів СРСР. Пропозиції Ради про зміни в Положенні від 7.10.1943 р. було внесено на розгляд уряду 24.02.1949 р.
Розроблений у руслі вимог Відділу пропаганди й агітації ЦК, проект все ж таки не передбачав ліквідацію інституту уповноважених Ради на місцях. її керівництво внесло пропозицію про скорочення 26 посад уповноважених з 104 діючих, передбачалось зберегти цей інститут у тих областях, де були архиєреї і де кількість церков була більше 115.
Але через 4 дні, 28.02.1949 р., Г. Г. Карпов несподівано вніс у ЦК ВКП(б) нові пропозиції. Вони передбачали кардинальну зміну діяльності Ради у справах РПЦ і її структури. Залишалось тільки 4 уповноважених: на Україні, в Білорусії, у Закарпатській та Львівській областях. Він запропонував і нову редакцію проекту «Положення про Раду у справах РПЦ при РМ СРСР». Згідно з нею реєстрація релігійних общин передавалась у компетенцію РМ республік та виконавчих комітетів країв і областей, діяльність же Ради обмежувалась розглядом порушених патріархією питань, попередньою розробкою проектів законодавчих актів, інформуванням уряду про церковний центр та його діяльність у країні й за кордоном.
У РМ СРСР також надійшли пропозиції Ради у справах РПЦ, що розвивали ідеї відділу пропаганди й агітації ЦК про обмеження діяльності Російської православної церкви. Серед них план заходів щодо скорочення кількості духовних навчальних закладів і обсягу видавничої діяльності Московської патріархії, ініціативи стосовно цілковитої ліквідації у країні монастирів. Більше того, Рада пропонувала вилучити у релігійних общин громадські будівлі, зайняті ними під молитовні будинки, без конкретного розгляду цих питань. Тим самим керівництво Ради посіло позицію, прямо протилежну попередній.
Очевидно, становище було справді серйозним, якщо Рада пішла на такі кардинальні зміни. Карпов перелякався, і одна з причин метаморфоз — вірогідно, те, що йому не була відома позиція «найвищої інстанції» — Й. В. Сталіна (попри постійні зондажі у К. Є. Ворошилова та інформацію, одержувану через свої канали).
Можливо, кампанія щодо Ради у справах РПЦ не стала б такою ж гучною і драматичною, як «Ленінградська», що розгорталася саме в ці місяці. Та неможливо бути впевненим у своєму майбутньому, коли долю багатьох вирішує слово лише однієї людини...
Крапку було поставлено 13.05.1949. Саме ця дата стоїть під резолюцією на першій сторінці добірки матеріалів до проектів постанов: «Рішення не приймати. Питання т. Маленков особисто доповів т. Сталіну».
Запущена машина зупинилась.
Що примусило Сталіна прийняти таке рішення? Сьогодні про це можна тільки здогадуватись. Можливо, той фіміам, що його курила Сталіну Московська патріархія, був йому все ще потрібен? А може, Російська православна церква могла ще прислужитися як свого роду ідеологічна опора в боротьбі проти «космополітизму й раболіпства перед іноземщиною», що розгорнулася в кінці 40-х років? Висловлюючи вірнопідданські почуття вождю, РПЦ, таким чином, ставала додатковим джерелом легітимності сталінського режиму. Крім того, РПЦ і в кінці 40-х років, так само як в роки Вітчизняної війни, займала активну патріотичну позицію і ще не вичерпала свої можливості для вирішення низки завдань на міжнародній арені. Звичайно, в руслі сталінського зовнішньополітичного курсу. Прийняття ж підготовлених проектів постанов спричинило б зміни в стосунках з РПЦ. Можливо, саме це й не влаштувало Сталіна. Спробі ревізувати церковну політику в СРСР було дано відбій. Поки що...
Людина і світ. — 1997. — №9. — С. 13—19.
Тетяна ЧУМАЧЕНКО,
кандидат історичних наук
