“Православна у вірі й католицька в любові...”
Отець доктор Іван Дацько — канцлер глави Української греко-католицької церкви. Це відповідальне й почесне призначення він виконував за життя кардинала Иосифа Сліпого, виконує й сьогодні, в час, коли до Львова повернувся Блаженнійший Мирослав Іван кардинал Любачівський. Один з недавніх українських політичних в’язнів і захисників прав дискримінованої УГКЦ назвав о. Івана ерудитом, прекрасним дипломатом.
Народився Іван Дацько за межами України. Живучи в англомовному світі, запам’ятав з дитинства слова матері про те, що він — греко-католик. Мати прищеплювала синові не лише усвідомлення конфесійної приналежності, а й виховувала почуття національної гордості, розуміння свого обов’язку. Цей обов’язок отець Іван Дацько несе впродовж усього життя. Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з канцлером Іваном ДАЦЬКОМ, яке взяв журналіст Володимир ГУЛА.
— У тенденційних радянських публікаціях на тему церковної унії 1596 року часто цитовано слова Папи Римського Урбана VIII (1623—1644): “О мої дорогі русини, надіюсь через вас цілий Схід навернути”. Шановний отче Іване, як би ви пояснили їх з погляду сучасності? Якою мірою вони мають відношення до становлення греко-католицької церкви в Україні?
— Вислів Папи Урбана VIII є надзвичайно серйозний. Я думаю, що актуальність цих слів сягає аж сьогоднішнього дня. Римські архієреї вважають, що ми є вселенської, католицької віри і злучені із Західною церквою, але водночас зберігаємо східний обряд. Українська греко-католицька церква може й повинна бути помостом до об’єднання між Східною і Західною церквами. Адже ми є продовжувачами київського християнства, яке розвивалося на грані двох світів — Сходу й Заходу й мало свій самобутній характер.
Цю ідею свого далекого попередника повторив Папа Іван Павло II 25 червня 1990 року перед нашими єпископами. Він сказав, що ми маємо бути мостом, а не заборолом до об’єднання церков. Отже, це — наше завдання. Ми прагнемо цієї мети.
— Ряд дослідників розглядає появу Берестейської унії як наслідок попереднього розвитку української історії. З цього приводу, наприклад, Василь Іванишин у виданому минулого року в Дрогобичі нарисі “Українська церква і процес національного відродження” говорить: “Сила ідеї унії 1596 року в тому, що вона виникла не з вузько-релігійних інтересів, а з необхідності національного захисту. Відстоювати національні інтереси народу, запобігати його полонізації українській церкві допомагав східний обряд, від русифікації її захищало прилучення до вселенської церкви — католицизм”. Далі автор стверджує, що у XVI ст. український народ переживав релігійно-церковну кризу, пов’язану з намаганням окупантів асимілювати його спочатку конфесійне, а потім — і національне. Унія ж Руської православної церкви з Римом дала протилежні наслідки: витворилась греко-католицька церква, яка стала українською національною церквою. Отак трагічна ситуація й недоля поставили українське православне духовенство перед вибором: рятувати конфесію, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати його національну самобутність, жертвуючи конфесією. Що з цього приводу ви можете сказати?
— Це не зовсім так. Процес Берестейського періоду я розглядаю радше як історичну закономірність. Це був час занепаду Київської митрополії як такої. Ми знаємо, що до Михайла Рогози митрополитами Києва були люди низького наукового та й морального рівня. Церква переживала велику кризу.
Польські королі, очевидно, мали свої чисто політичні наміри. Тому Берестейське поєднання народилося, звичайно, не в найкращому грунті. Але ієрархи бачили дуже чітку лінію (і то були київські владики, з центральних земель України) — повернутися до того християнства, яке існувало за святого Володимира Великого. Тобто коли воно було і православним, і католицьким водночас. Ці два поняття собі не суперечать. На жаль, згодом і аж до сьогодні вони стали мовби два полюси. Але за нашого Хрестителя св. Володимира Великого церква була одна й неподільна, “православна у вірі й католицька в любові”, як навчає нас Папа Іван Павло II.
Отже, тоді, наприкінці XVI століття, йшлося про повернення святоволодимирівського християнства, коли церква нашої Русі була в повному євхаристійному єднанні з Римом, Царгородом та іншими помісними східними християнськими церквами. Однак слід зазначити, що в XVI столітті не було вже Руської православної церкви, а була Київська церква. Це — фактично церква сучасної України-Русі. Московський патріархат тоді вже чітко відкинув будь-яку ідею унії чи поєднання з Вселенською церквою. Намагання Риму сконцентрувалися у бік Київської церкви. Перші кроки в цій справі були важкі...
На мою думку, не було тоді жодної дилеми. Рятували конфесію українством і українство рятували вірою, всім своїм обрядом. Радше це був синтез, аніж антагонізм.
— Отче Іване, в чому ви бачите першопричину того, що в СРСР греко-католицьку церкву було піддано терору й забороні на понад чотири десятиліття?
— У католицькій церкві дуже чітко відмежовується держава від церкви. Це є два окремі, взаємно незалежні поняття. Держава у 1945—46 роках намагалася впливати на внутрішні справи греко-католицької церкви і не змогла це зробити. Наша церква не пішла на компроміси, не схотіла жертвувати своєю позицією, моральним авторитетом.
Інша причина полягає в тому, що Українська греко-католицька церква була народною церквою. Вона себе ідентифікувала з українським народом, який намагалися всіляко русифікувати, нищити. Сталінський режим вважав нашу церкву аванпостом націоналізму, що не відповідало правді. Церква в Галичині була просто щиро патріотична, по-християнськи патріотична.
— Скажіть, будьте ласкаві, яке значення має повернення глави УГКЦ до свого престолу на Україні? Які перспективи у зв’язку з цим відкриваються для церкви?
— З приїздом в Україну Блаженнійшого Мирослава Івана кардинала Любачівсь-кого настає час правди і справедливості. Для нашої церкви повертається нормальне життя. І перед Блаженнійшим стоять великі завдання. Необхідно відновити духовну структуру церкви. Надзвичайно важливо відновити життя молитви, так би мовити, аскетичне життя монахів. Мусимо створити належні інфраструктури. Це вже зроблено з єпископськими номінаціями, але попереду — творення цілої мережі організаційної, службової і т. д. Відтак перед нами завдання поставити на достатньому рівні духовні заклади, виховувати добрих священиків, монахів, монахинь, посилати людей на студії за кордон, залучати мирян до активного релігійного життя.
Звичайно, ми усвідомлюємо, що не повинні обмежувати завдання церкви лише спасінням людських душ, богослужіннями чи проповідуванням Божого слова. Христос вчить нас здійснювати його науку на практиці — у щоденному житті вірних. Боже Провидіння призначило нам ширити серед українського народу правду християнського патріотизму, учив нас митрополит Андрей Шептицький. Цей патріотизм полягає в тому, що ми любимо всі народи й особливо — свій український народ, згідно з Христовими словами: “Люби ближнього свого як себе самого”... Ми бажаємо морально оздоровити народ України, бо він дуже заболений і втратив віру навіть у самого себе. Необхідно повернути українському народові всі моральні вартості, дати йому поштовх впевненості.
Перед нами стоять і завдання соціальної діяльності. Це є традиція нашої церкви. Тому праця в лікарнях, сиротинцях, домах перестарших буде однією з чільних програм нашої церкви. Ми хочемо також зробити свій вклад у вирішення проблем, які пов’язані з екологічним становищем України, головно після катастрофи в Чорнобилі.
Сподіваємося від найвищої державної влади України повної реабілітації Української греко-католицької церкви як юридичної особи, а також реабілітації єпископів, священиків, монахів, монахинь та вірних, які зазнали репресій чи були фізично знищені за відданість цій церкві. Під час візиту Блаженнійшого Мирослава Івана до Києва передано для апробації Статути УГКЦ, а також Львівської архієпархії, духовної семінарії та канцелярії. 23 травня під час зустрічі з Блаженнійшим Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук дав позитивне запевнення в цій справі. Можна вважати, що де-факто Українська греко-католицька церква повністю визнана.
На закінчення додам, що вона докладає зусиль, аби Україна мала своє представництво при Римському Апостольському престолі, як це вже було у 1918 році. Про це велася конкретна розмова між Блаженнійшим і міністром закордонних справ Анатолієм Зленком.
— Далеко не всі читачі журналу “Людина і світ” знають, що являє собою УГКЦ. Прошу розповісти про її структуру. Як багато вірних об’єднує ця церква? Скільки має митрополій, єпархій, священиків? Цікаво довідатися й про українські чернечі чини (ордени).
— На чолі церкви стоїть її глава — Блаженнійший Мирослав Іван кардинал Любачівський, який фактично має титул верховного архієпископа. Згідно зі східним канонічним правом верховний архієпископ має ті ж (або майже ідентичні) права, що й патріарх. Отже, ми чекаємо з нетерпеливістю на остаточне визнання за ним титулу Патріарха з боку Вселенського архієрея або Вселенських соборів.
Блаженнійший водночас є і Києво-Галицьким митрополитом, і ординарієм Львівської архієпархії, до якої належить паства Львівської й Тернопільської областей. Крім того, в Україні маємо ще дві єпархії — Івано-Франківську й Мукачівську. Разом з Блаженнійшим тут діють одинадцять владик, близько тисячі священиків.
Крім Галицької митрополії в Україні є також дві митрополії поза її межами — Філадельфійська й Вінніпезька, куди входять п’ятнадцять єпархій у Канаді, США, Бразілії, Аргентіні, Австралії, Польщі, Словаччині, Югославії, та три Апостольські екзархати — для Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу, для Великобританії і для Німеччини.
Загалом Українська греко-католицька церква має у світі тридцять єпископів і приблизно 1700 священиків. Греко-католиків в Україні ймовірно є від 4,5 до 5 мільйонів, а поза її межами, включно з республіками Союзу близько двох мільйонів.
Дуже активно діє синодальний устрій нашої церкви. Тобто верховний архієпископ скликає; періодично Синоди єпископів. Тепер, коли Блаженнійший повернувся на Україну, відновимо й постійний Синод. І не виключено, що в найближчому майбутньому Блаженнійший скличе помісний Собор усієї Української греко-католицької церкви. У ньому візьмуть участь не лише архієреї, а й представники чернецтва, єпархіального духовенства і мирян.
Найголовніші чернечі чини в Україні — це отці василіяни, редемптористи й студити. Найбільш східними, так би мовити, у своєму зовнішньому вигляді є отці студити. Вони живуть за статутом монахів Києво-Печерської лаври, за правилом Василія Великого, але реформованим св. Теодором Студитом. Життя чернече полягає в тому, що людина в усьому керується євангельськими радами, добровільним послухом, чистотою і вбожеством. Добу монахи ділять порівну — по вісім годин молитви, праці й відпочинку.
Отці василіяни також спочатку так жили, але згодом, внаслідок реформи, зосередили свою увагу на душпастирстві й водночас стали опікуватися шкільництвом. Шануючи чернечі обіти, вони ведуть активне душпастирське служіння.
Отці редемптористи в минулому й сьогодні виявляють свою активність у місіонерському житті. Вони організували місії, духовну просвіту для народу, реколекції. У наш час, силою обставин, вони також змушені проводити душпастирське життя.
Я покладаю велику надію на розквіт Салезіянського чину, що його заснував педагог і святий Дон Боско. Цей чин цілком присвячує себе вихованню молоді.
Щодо жіночих орденів, то колись провідним з-поміж них в Україні були сестри василіянки. І сьогодні їх маємо найбільше число — понад 250. Крім того, маємо чини сестер Служебниць Пресвятої Родини, Святого Йосифа, св. Вікентія ле Пол, Студиток, Мироносиць.
— Отче Іване, а як стоять справи з отриманням духовної освіти в рамках УГКЦ?
— Наша церква завжди тісно співпрацювала з об’єктивною наукою, з українською наукою, з культурою й мистецтвом. У минулому стараннями церкви було виховане високоосвічене духовенство. За десятиліття підпільного існування та переслідувань в Україні нам не вдалося втримати ці позиції. Лише на поселеннях всіляко зберігали їх. Тому нашим завданням є відновити активність духовних навчальних закладів, посилати кращих студентів для науки за кордон.
Формація священика триває п’ять-шість років: два філософічних і чотири роки богословських студій. Після чого студент пише дисертацію й дістає магістерський диплом. Коли ж людина бажає стати доктором теології, то мусить вчитися ще три роки, а інколи й більше. Але висвячувати на священика дозволено після п’яти років академічних студій.
Через нестачу священиків наша церква змушена дещо скорочувати процес навчання. Священиків потребує багато парафій. Але цим, на жаль, знижуємо рівень освіченості нашого греко-католицького духовенства.
Нині маємо в Україні 946 семінаристів. Є проблема з викладачами. І не виключено, що будемо запрошувати їх з інших країн.
Все це свідчить, що ми перебуваємо в перехідному періоді. Щоб подолати його, слід самовіддано працювати й працювати.
УГКЦ зацікавлена поступово запровадити богословські предмети чи навіть факультети в університетах України. Про це, зокрема, сказав Блаженнійший під час зустрічі із студентами Київського університету.
— Сьогодні, незалежно від ставлення до тієї чи іншої конфесії чи взагалі до релігії, люди починають краще розуміти роль церкви в державнотворчому процесі України. Чи готова греко-католицька церква випрацьовувати перспективні ідеї, на основі яких можна консолідувати народ?
— В останньому столітті посилилась соціальна наука церкви, і митрополит Андрей Шептицький виховувався на тих засадах. Я навіть скажу, що він був духовним сином Папи Лева XIII, який є автором відомої енцикліки “Rerum Novarum” (1891). З неї почалося нове висвітлення соціального питання, проблем робітництва, міщанства, селянства. І на тій основі Слуга Божий митрополит Андрей розпочав виховувати наш український народ, українського християнина, не лише підносити його економічно, а й підвищувати рівень його політичного мислення, рівень його демократичного світогляду.
Цю науку значно поглибив Другий Ватіканський собор. І це є одна з причин, чому на Заході утворилися християнсько-демократичні партії, які посідають керівне становище в ряді держав. Ось чому завдання нашої церкви — виховувати політичну думку українського громадянина. Це робитимемо завжди на основі Христового Євангелія і Божих заповідей.
— Відродження Української греко-католицької церкви стало свого роду каталізатором у формуванні Української автокефальної православної церкви. Цей процес найбільше виявив себе у західноукраїнському регіоні. У той же час виник міжконфесійний конфлікт. Прикро, що в церковних колах з обох сторін спостерігаються випадки примітивного консерватизму, відсутність потреби діяти з позицій завтрашнього дня.
Отче Іване, які, на вашу думку, необхідно подолати головні перешкоди обом церквам? Тут, імовірно, не обійтися без обопільних поступок, компромісів...
— Ми виросли в суспільстві великої толерантності й не мали проблеми співжиття між греко-католиками і православними. В Україні ми застали зовсім іншу картину. Це, можливо, є наслідком і тих переслідувань релігії в минулому з боку тоталітарної системи. Прикро, але сьогодні, коли повіяв вітер свободи, люди не вміють знайти те, що їх згуртовує.
Я особисто думаю, що феномен автокефалії в Галичині має специфічний характер, що він не є наскрізь прозорим. Тому що дуже чітко бачиться, що якась третя сила хотіла б зламати моноліт греко-католицької церкви в Західній Україні.
Проблема УАПЦ — це проблема її канонічного визнання. І хоч як це парадоксально, єдиною церквою, яка її визнає, є Українська греко-католицька церква. Римо-католицька церква не визнає УАПЦ, тому що інші православні церкви не визнають її.
Можливо, дійде між нами до конструктивного діалогу,— коли зміняться певні ієрархи. У нас більше такого, що нас єднає, ніж такого, що роз’єднує. Одним із кроків до цього можуть бути спільні богослужіння. А до повного євхаристійного єднання ми зможемо дійти тоді, коли станемо на платформі християнства часів св. Володимира Великого. Тоді б сіла Русь із Руссю до розмови — екуменічного діалогу, що міг би завершитися консолідацією на чолі з одним Патріархом Києво-Галицьким і всієї України-Русі.
Щодо того потрібного компромісу, то це є дуже політичне слово. Потрібна певна гнучкість з однієї та з другої сторони. Слуга Божий митрополит Андрей і покійний глава УГКЦ Иосиф Сліпий заповідали нам бути у повній єдності з Вселенською церквою, але в той самий час і у повному значенні цього слова — самобутньою помісною Українською церквою. Але щоб прийти до такого ідеалу, потрібно дуже багато великих мужів, мужів молитви, святості, великої зрілості і, звичайно, менше емоцій, бо вони тільки шкодять.
— Національно-церковний перебіг подій на Україні змусив Московський патріархат Руської православної церкви надати своєму українському екзархату в Києві ще одну назву — Українська православна церква. Згодом на архієрейському Соборі РПЦ прийнято рішення про надання УПЦ незалежності й самостійності в управлінні. Отче Іване, чи з церковно-юридичного боку Українську православну церкву правомірно називати автономною по відношенню до Московського патріархату, тобто такою, як, скажімо, Японська православна церква або Фінляндська — по відношенню до Константинопольського патріархату?
— Щиро скажу, що дуже здивувався, коли в жовтні минулого року Московський патріархат проголосив незалежність Української православної церкви. Сам факт, що митрополит Філарет належить до Священного Синоду Московського патріархату й українські православні ієрархи постійно їздять до Москви, свідчить про підпорядкованість цієї церкви. Отже, я не бачу якоїсь її самобутності, а тим більше автономності. Існують певні елементи автономності.
Проблема цієї церкви полягає й у тому, що вона тісно співпрацювала з минулими режимами й не знайшла в собі сили визнати це. Але Українська православна церква є реальністю. З нею нам так само необхідно розпочати конкретний діалог, якщо ми хочемо будувати одну спільну незалежну християнську Україну.
— За останній період УГКЦ робила кроки до порозуміння з Руською православною церквою...
— Блаженнійший Мирослав Іван кардинал Любачівський зробив такий жест у формі звернення 6 листопада 1987 року. Це був знак примирення, прощення і взаємопорозуміння з російським народом, з Московським патріархатом. На жаль, це не знайшло позитивної і взагалі будь-якої відповіді з боку Московського патріархату. До речі, за це на Заході Блаженнійшому дорікали певні кола в діаспорі, критикували його. Але ми керуємося словами Христа про любов до ближніх наших, навіть до тих, що допомагали гонити й переслідувати нас. Ми проповідуємо любов, а не ненависть.
— Минулого року між Ватіканом і Москвою відбувся обмін представниками. Чи ви не погодились би дещо розповісти про дипломатичну місію папського нунція?
— Завдання нунція — представляти Апостольський престол у Союзі, отже, бути повноцінним членом дипломатичного корпусу. Водночас він сприяє створенню чи відновленню тут єпархій, дієцезій. Зокрема, докладає чимало зусиль, щоб існували вони не лише в Україні, але й у Білорусії, Росії, Казахстані, Сибіру. Тобто робляться дуже конкретні справи по оформленню мережі католицької ієрархії. Я думаю, що це буде щільно пов’язано також і з соціальною активністю церкви.
Він не просто нунцій, а надзвичайнчй нунцій. Бо є цілий ряд деталей, які ще слід залагодити. Стосуються вони й поліпшення умов існування католицької церкви як візантійського, так і латинського обряду.
— Чи є у світі, крім Української, інші греко-католицькі церкви?
— Діє Румунська, яка нараховує близько 1 мільйона 800 тисяч вірних. Мелхітська має їх до 300 тисяч. Спостерігаємо відновлення греко-католицької церкви в Білорусії та Росії.
Щодо Російської греко-католицької церкви, то тут варто згадати, що 1917 року в Петрограді митрополит Андрей Шептицький провів її Собор. Перший екзарх цієї церкви — Леонід Федоров у 30-х роках був репресований і загинув.
— Отче Іване, щиро вдячні вам за змістовну розмову.
Людина і світ. - 1991. - №9. - С. 12-16.
