19 липня Церкви візантійської традиції відзначають день пам’яті преподобної Макрини, відомої як сестри святих Василія Великого, Григорія Ниського та Петра Севастійського.
Титул преподобної до Макрини можна застосувати опосередковано. Її життя виходить далеко за межі поширених у Мінеях розповідей про те, як жінка/ чоловік вступили до монастиря, молилися, постили, працювали, подолали спокуси й відійшли у мирі. Це вказує на те, що святість — не рамки, у які потрібно увігнати людину, а самобутній шлях, який починається з голосу Бога, що пролунав у її серці.
Про особливості Макрининого шляху до святості маємо доволі повні свідчення завдяки її брату Григорію, єпископу м. Нисси. Вони викладені у його творах “Про спосіб і уклад життя сестри Макрини”, “Життя св. Макрини” та “Діалог про душу і воскресіння”, який ведуть Григорій і Макрина по смерті їхнього брата св. Василія Великого.
Ці твори читаються цілком по-іншому, ніж написані кількома століттями після смерті святого його Житія особою, котра не була з ним знайомою. Помітно, що св. Григорій був очевидцем, учасником та навіть плодом старань сестри, особисто пережив, усвідомив та засвоїв урок з її життєвого прикладу. Майбутній Отець Церкви, незважаючи на свої високу освіченість та єпископський сан, не соромиться називати сестру Макрину своєю вчителькою.
Макрина стоїть у тіні своїх знаменитих родичів (усього їхня родина подарувала Церкві вісім визнаних святих). Від декого черпає Божу мудрість (або, як сама називає у творах свого брата, “філософію”), декого живить нею, щоб ті потім, ідучи далі, передавали її іншим.
Макрина народилася 327 р. і була найстаршою серед десятьох дітей у сім’ї. Формували святу живе свідчення віри бабусі Макрини, знаної як Старшої, котра в часи переслідування християн була ученицею св. Григорія, єпископа Неокесарійського, і свій досвід живої віри потім передавала молодшим поколінням. Батько Василій, видатний каппадокійський ритор, збирав удома інтелектуальну еліту того часу, серед котрої велися розмови на тему античної філософії. Мати Емілія самотужки займалася освітою доньки, використовуючи для цього не популярні на той час легкі для сприйняття, але порожні за змістом та шкідливі морально, поганські історійки, а Святе Письмо. Його тексти, а особливо псалми, супроводжували родину в усіх моментах її життя.
Багатство в родині Василія та Емілії поєднувалося зі щедрою милостинею для вбогих. Маєтки цього подружжя займали значну територію над р. Ірис в Каппадокії (тепер — Єшиль-Ірмак в північно-східній частині Туреччини), де згодом закладуть основи цілковито присвяченого Богові життя їхні діти.
Коли Макрині було дванадцять, батько, як тоді велося, заручив її з порядним освіченим юнаком. Судячи з опису св. Григорія в “Житті св. Макрини”, це не був насильницький акт. Навпаки, коли наречений несподівано помер, Макрина вирішила до кінця своїх днів зберігати йому вірність, залишаючись в неодруженому стані. Таке рішення випливало з віри в те, що колись у Воскресінні вона знову з ним зустрінеться.
Макрина залишилася при матері. Коли 340 р. Василій помер, то допомагала їй в управлінні великим маєтком та у вихованні молодших дітей, а Емілія наставляла доньку у чеснотливому житті. Св. Григорій пише: “Мати піклувалася про душу доньки, а донька — про тіло матері”.
Але і донька піклувалася про душу, або, як сказали б сьогодні, про ментальне здоров’я матері. Стійкість і розсудливість Макрини, коли родину спіткали несподівані випробування, стали опорою для Емілії. Один з Макрининих братів, Навкратій, надзвичайно здібний і вправний юнак, котрому пророкували блискучу кар’єру, покинувши все, обрав над рікою Ірис самітницький спосіб життя. Він полягав у молитві, приборканні пристрастей, риболовлі та опіці над іншими самітниками, котрі її потребували.
Віддалившись від світської метушні, Навкратій однак не покидав матері і за потреби їй допомагав. Через п’ять років такого, сповненого подвійної самопожертви життя, під час переправи для служіння самітникам юнак несподівано потонув. Загибель сина спричинила в Емілії нервовий розлад, і лише віра та підтримка Макрини допомогли їй вийти з цього стану.
Коли Макринині молодші брати і сестри влаштувалися у житті, а значні маєтки родини були розподілені між ними, мати і донька почали вести стримане, молитовне та споглядальне спільне життя. Вони відмовилися від звичних розкошів, задовольняючись лише необхідним. “Як душа звільняється від тіла та життєвих турбот смертю, так і їхнє життя позбулося усіх земних марнот та впорядкувалося на зразок ангельського” (св. Григорій Ниський).
У стосунках зі слугами, котрі жили в їхньому домі, Макрина та Емілія встановили рівність. Разом вони формують щось на зразок монашої спільноти. Про уклад її життя св. Григорій пише так: “Вони лише між іншим старалися про житейські справи, а основним їхнім заняттям було роздумування про Божественне, безнастанна молитва та безперервний спів гимнів… Це було їхньою працею і відпочинком від праці”.
Це життя розділяє з ними наймолодший брат Макрини Петро, котрий потім став єпископом Севастії та брав участь у ІІ Вселенському Соборі в Константинополі (381 р.). Він народився незадовго після смерті батька Василія. З раннього віку Макрина опікувалася ним. Вона закладала йому основи християнського віри, щоб, як пише св. Григорій, “не дати йому вільного часу займатися пустими речами”.
Макрина і Петро були поряд з матір’ю в останні хвилини її життя. Емілія зі смертного одра дала своє благословення як присутнім, так і відсутнім дітям, називаючи Макрину та Петра відповідно первоплодом та десятиною свого життя, які вона жертвує Господу.
Пізніше над тією ж рікою Ірис Макрина очолить жіночу спільноту на кшталт монашої, а Петро поблизу — чоловічу. До Макрининої спільноти приходили й інші люди з околиць за розрадою та підтримкою. Черпаючи їх зі Святого Письма, вона радо ними ділилася. За її посередництвом відбувалися також зцілення недужих.
Варто зазначити, що приклад сестри також вплинув на вибір життєвого шляху Василієм, майбутнім єпископом Кесарії Каппадокійської. Здобувши фах ритора, він на певний час поринув у здобуття світської кар’єри та слави, хизувався своєю освіченістю та зверхньо ставився до місцевих високопосадовців. Макрина, як стверджує у своїх творах їхній брат, взяла Василія “в руки” і швидко привела його до прийняття хрещення, відмови від слави й багатства, а згодом до заснування ще одного монастиря на протилежному березі р. Ірис. Для укладу життя своєї спільноти Василій взорувався на Макринин досвід, який виклав у своєму малому “Аскетиконі”.
Смерть матері та брата Василія, за словами св. Григорія, стали для Макрини піччю, через яку проходить золото, щоб очиститися від домішок. Невдовзі занедужала і сама Макрина. Григорій Ниський, повертаючись з помісного собору в Антіохії 379 р., пригнічений своїм попереднім вигнанням та смертю брата Василія, навідує її. У вищезгаданих його творах детально описуються останні розмови брата із сестрою на тему життя після смерті. Дослідники ставлять під сумнів, що в ці останні дні Макрини на землі, коли вона ледве могла підвестися з постелі, все відбувалося у такій хронологічній послідовності, але ці розмови могли вестися між ними раніше, наприклад, коли вони ховали своїх інших родичів. Їх можна сприймати як повноцінні віровчительні трактати, в яких Макрина проявляє глибоке знання Святого Письма та вміння представляти його категоріями античної філософії в доступний навіть нехристиянинові спосіб.
Як колись брата Василія, Макрина, перебуваючи на смертному одрі, “взяла в руки” і Григорія, котрий жалів себе через переслідування. Вона навела приклади з життя їхньої родини, яку Бог щедро благословив, і окремі представники якої проходили випробування значно важчі за його. Ниський єпископ описує, що Макрина закінчувала своє життя в молитві та з великим трепетом перед зустріччю з тим, кого вона любила найбільше, — Христом. Цей опис також є цінним для розуміння Вечірні, адже в ньому міститься згадка про такий невід’ємний атрибут цього богослужіння, як запалення світла та молитву подяки за нього.
Макрина відійшла до вічності. Діви й вдови, котрі населяли її обитель, допомогли св. Григорію приготувати її тіло до поховання з належної пошаною та без надмірної пишноти. Відбулося всенічне молитовне чування, на яке зібралася сила народу з околиць. Наступного дня, похоронна процесія, очолена місцевим єпископом Араксієм, перенесла тіло Макрини і поховала його в місці, де покоїлися її батьки.
І св. Григорій, і літургійні тексти, складені пізніше на її честь, відображають осяйність Божественним світлом тіла св. Макрини. “Твоє світлопромінне обличчя, прехвальна Макрино, немов зоря, засяяло після смерти. Так ото Христос прославив тебе, як свою діву-обручницю: прозорчисту, милосердну, співчутливу, задивлену й залюблену в Бога. Ти рівноангельським своїм життям на землі сподобалася Господеві світлістю своєї поведінки” (стихира Вечірні).
І хоч у деяких літургійних текстах та житіях святої, написаних у наступних століттях, з притаманною монашому середовищу погордою щодо сімейних цінностей переакцентовану увагу на аскетичному подвизі Макрини, приглянувшись до написаного св. Григорієм Ниським, сучасний читач може зробити для себе висновок, що її покликання до керування спільнотою посвячених дів та вдовиць поступово викристалізовується з любові у сім’ї.
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##