Минуло вже 20 років, як Ліна Костенко прочитала вступну лекцію перед студентами Києво-Могилянської Академії із символічною назвою «Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала». Там, окрім решти, поетеса звернула увагу на «постійне заклинання культури економікою», мовляв, «відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження», «і розквіт культури, й літератури, й мистецтва». Знайомі слова, чи не так? Їх, як мантру, повторюють ледь не щодня політики, економічні експерти. І від президента, тепер вже колишнього, Петра Порошенка ми чули цю фразу неодноразово. Натомість, Ліна Костенко заперечує: «Так ніколи не було, це абсолютна неправда, і доказ тому - вся історія світової культури».

Минуло вже 20 років, як Ліна Костенко прочитала вступну лекцію перед студентами Києво-Могилянської Академії із символічною назвою «Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала». Там, окрім решти, поетеса звернула увагу на «постійне заклинання культури економікою», мовляв, «відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження», «і розквіт культури, й літератури, й мистецтва». Знайомі слова, чи не так? Їх, як мантру, повторюють ледь не щодня політики, економічні експерти. І від президента, тепер вже колишнього, Петра Порошенка ми чули цю фразу неодноразово. Натомість, Ліна Костенко заперечує: «Так ніколи не було, це абсолютна неправда, і доказ тому - вся історія світової культури». І справді. Нещодавно християнство практично втратило один із найвизначніших духовних центрів і пам'ятку світової культури - собор Нотр-Дам. Проте, зазирніть в історичне тло епохи, в якій постала святиня: безкінечні війни, неврожаї, голод й епідемії… Хіба не можна було тоді сказати: «Тепер не час, тепер війна, голод, чума! Замість величної кам'яної споруди, збудуємо для Господа дерев'яну стодолу. Він не образиться, бо в стодолі, врешті-решт, народився. А от завершимо війни, згаснуть епідемії, ми відродимо економіку і тоді....» Хіба в епоху Ренесансу було інакше? Подивіться на роздроблену на маленькі князівства-республіки Італію. Але стільки геніальних митців та їхніх творів! Вони не перестають нас дивувати, ба більше, з кожним разом дивують все більше....

Чи ж варто, в такому випадку подивляти з того, що сьогодні в Україні «маємо те, що маємо», а саме - народ безпрецедентною кількістю голосів обрав на посаду президента талановитого шоумена? І тепер буду непопулярним, бо маю намір заступитися за виборців Зеленського, яких сьогодні називають «неандертальцями», «ватою» і т. д. А що ви хотіли? Хтось, може дослухався до слів Ліни Костенко? Ні! Всі 20 років торочили ту саму мантру «відродимо економіку, а тоді...». То що? Може відродили економіку? Ні! А поруч з тим всі ці роки систематично знищували культуру, все, що подавало ознаки інтелектуальної притомності й високого мистецтва. Пригадайте, як кпили з тієї ж Ліни Костенко після виходу її «Записок українського самашедшого». Подивіться на українські музеї, на пам'ятки культури… Міністр Нищук пообіцяв надіслати найкращих спеціалістів для відбудови Нотр-Дам, маючи під носом тисячі пам'яток історії та культури в повному занепаді. Подивіться на дитячі мистецькі та музичні школи. Там практично немає притомних викладачів, залишились одні лише пенсіонери з радянською ментальністю. Кому потрібні такі школи? Тож не диво, що йде мова про їхнє закриття, як нерентабельних. А театри, а філармонії? «У нас немає коштів, у нас війна, ми відроджуємо економіку...», продовжують розповідати «диригенти змін»…

Що ж тоді залишається? Низькопробна псевдокультура! В українській діаспорі гучними оваціями зустрічають пост-радянський колгоспний фольклор «Лісапетного батальйону», який вже здобув статус репрезентанта української культури на міжнародному рівні. Про безперервні вояжі «лісапетних колгоспниць» Україною вже мовчу. То чи варто подивляти, що люди, яких залишили на одинці колгоспним фольклором, з «Дизель-шоу», «Вар'яти-шоу», проголосували за «95-й квартал» криворізьких новобудов часів совкового застою із ностальгією за КВН-ом Маслякова? Облишмо Кривий Ріг. Чи пробували коли-небудь примусити водія львівської чи тернопільської маршрутки вимкнути російський блатняк, або попсу, на бік якого одразу вставала більшість пасажирів зі тезою, що «кожен має право слухати ту музику, яка йому подобається»? Як ви гадаєте, чи можна сподіватись притомного рішення в складних політичних питаннях від тих, що лускають сємки на концертах Полякової, чи впадають в екстаз, побачивши Вінніка?

Гаразд, облишмо державу, політиків і т. д. Хіба в українських храмах не помічаємо ту саму орієнтацію на низьку, приземлену псевдокультуру? Ледве в якому львівському (львівському!) храмі є більш-менш притомний хор. Переважно там ледь притомні дяки... Вже роками намагаюсь звернути увагу на патологічний спів дяка храму св. Андрія у Львові, котрий виспівує голосом відомої радянської співачки Зикіної. Неодноразово помічав кумедну ситуацію, як люди спочатку ніяковіли, а потім починали реготати. Але це лише винятки, бо більшості це імпонує, кажуть: «Гарно душевно співає, аж за серце хапає…». Натомість, спробуйте допроситися в українських бізнесменів профінансувати якийсь якісний духовний проект... Максимум, на що вони здатні – це профінансувати гостину з нагоди церковного празника, чи Великодня. Не заперечую, є винятки, але вони дуже нечисленні…

Свого часу відомий український поет і культуролог Євген Маланюк звернув увагу на феномен українського куркуля. Останній за сучасними мірками - це середньостатистичний український бізнесмен. І от, що каже Маланюк: «Куркуль – а це символ мого суспільства – все має в скринях і комірках. Він навіть почастує (бо це імпонує його амбіції), але ніколи не поможе інтелектуалісту, як це роблять Німці, Чехи, навіть Поляки (що вже казати про Скандинавію!). Потім дивуємося: чого нас Господь карає? Як не карати!». Адже в усі часи існував один беззаперечний закон: в часи великих криз інвестують і максимально підтримують духовну культуру. Народи, які дотримувались цього закону, долали економічний занепад, воскресали із неймовірних поразок, здобували перемогу в нерівних баталіях. І навпаки...