Приборкання церкви: кінець 1960-х

Після короткого періоду відносно поблажливого ставлення властей до Православної церкви (1943-1953 рр.) настав час жорстоких переслідувань — нищення храмів, ліквідація монастирів, закриття духовних академій, утиски духовенства й віруючих. Гоніння пов’язувалися з іменем першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, який сліпо вірив у побудову комуністичного суспільства, в якому, згідно з настановами марксизму-ленінізму, місця релігії не відводилося. Тому після відставки партійного лідера на жовтневому (1964 р.) пленумі ЦК КПРС у віруючих зажевріла надія на кращі часи.

Наприкінці 1995 р. постановою Ради Міністрів СРСР Рада у справах Руської православної церкви та Рада у справах релігійних культів були злиті в єдину Раду у справах релігій при Раді Міністрів СРСР. Положення про Раду перетворювало її з організації зв’язку між церквою і державою, як це свого часу формулювалося Й. Сталіним, на орган контролю за конфесіями. Цей документ ускладнював віруючим боротьбу за свої права. Передусім якщо раніше місцеві Ради позбавляли реєстрації і закривали релігійну громаду, остання могла звертатися по допомогу в посередницькі органи між церквою і державою — в Раду у справах РПЦ чи Раду у справах релігійних культів. Тепер же доводилося звертатися саме до тієї установи, що переслідувала і придушувала, тобто в Раду у справах релігій.

В Україні злиття здійснили 25 січня 1966 р. спільною постановою ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР. На чолі об’єднаного апарату Уповноваженого у справах релігій при РМ СРСР по Україні став К. Литвин. Саме «Положення про Раду у справах релігій» надрукували під грифом «Не для друку».

26 березня 1966 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ «Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи та внесення доповнень до ст. 138 Кримінального кодексу УРСР», який тлумачив порушення законодавства не на користь релігійних об’єднань.

Боротьба з релігією тривала, і XXIII з’їзд КПРС (квітень 1966 р.) проголосив курс на наполегливу роботу з формування марксистсько-ленінського світогляду в усіх радянських людей. Тому партійні й радянські органи продовжували безуспішно боротися проти релігійної обрядовості та свят.

Поширеною формою боротьби стали вимоги органів влади «посилювати культурно-масову роботу» напередодні Великодня. З року в рік в областях та районах вперто, наче під копірку штампували відповідні «заходи».

Та попри пропагандистську трісканину нечисленні тоді храми виповнювалися людьми. Напередодні Великодня 1966 р, на Івано-Франківщині, наприклад, до обласного уповноваженого Ради у справах релігій почалося паломництво делегацій віруючих з тих населених пунктів, де були зареєстровані православні громади, але через відсутність священика служби не проводилися. Віруючі просили дозволити священику іншої церкви освятити паски. Крім того, в уповноваженого побувало 107 делегацій з проханням призначити священика, 96 офіційних заяв віруючих надійшло і в єпархіальне управління.

Тим часом обком розробляв «додаткові заходи» щодо посилення атеїстичного виховання та активізації роботи з метою відвернення населення, особливо молоді, від участі в релігійних святах. Облвиконком провів нараду голів міських і районних комісій сприяння контролю на дотриманням законодавства про культи. Увага зосереджувалася «на вивченні релігійної ситуації, виявленні та попередженні намагань з боку духовенства, церковників і сектантів до активізації віруючих, а також недопущенні фактів адміністрування у відношенні до релігійних об’єднань з боку окремих відповідальних працівників державних органів».

Проте, як інформував заступник уповноваженого Ради у справах релігій по УРСР М. Гладаревський, храми в перший день Пасхи виявилися переповненими. Так, у Коломиї на пасхальній службі у храмі та біля нього побувало близько 700 віруючих та до 150 дітей. У селищі Отиня Коломийського району в богослужінні взяло участь понад 600 осіб, у тому числі до 100 дітей. У с. Черніїв Богородчанського району церква не могла вмістити всіх віруючих, а їх виявилося понад 800, з них 300 молодих людей і дітей. Храм у с. Надвірна відвідали майже 2 тис. чоловік. І так по всій області.

Великдень 1966 р. супроводжувався ще й численними ексцесами: віруючі намагалися відновити богослужіння в закритих за Хрущова храмах, власті ж всіляко перешкоджали цьому. Біля закритої церкви с. Пониква Бродівського району на Львівщині в день Пасхи зібралося на молитву близько 300 віруючих. Заступник голови райвиконкому В. Швайка заборонив людям молитися.

У с. Ріпчиці Дрогобицького району Львівської області один з віруючих приніс до закритої каплиці плащаницю, поклонитися якій зібралося 200 віруючих. Заступник голови райвиконкому Синишин намагався зірвати молитву. Проте це тільки озлобило людей.

У с. Гринівцях Тлумацького району Івано-Франківської області 150 послідовників Греко-Католицької церкви зламали замок у недіючій церкві, винесли культові речі й відслужили літургію. В с. Грушка близько 200 віруючих провели біля молитовного будинку пасхальне богослужіння. Так само вчинили й віруючі с. Тарнавиця.

1966-й і наступні роки довели, що законодавство про культи писано виключно для віруючих, духовенства й церкви. Радянські функціонери продовжували масово порушувати його елементарні норми. Наприклад, голова Солотвинської сільради Бердичівського району на Житомирщині І. Степанюк викликав напередодні Великодня членів церковної двадцятки й наказав: «Пасху... дозволяю святити тільки у храмі, а навколо нього, за огорожею заборонено. Обхід віруючих навколо церкви проводити без ікон, хоругов та церковного співу». Голова Червонівської сільради Андрушівського району цієї ж області С. Ковальський, посилаючись на розпорядження райвиконкому, зобов’язав священика завершити пасхальне богослужіння о 4 ранку. «Головиха» Першотравневої сільської ради Глухівського району Сумської області А. Боровик взагалі заборонила призначеному напередодні священику проводити богослужіння й порекомендувала йому залишити село. Голова колгоспу с. Круподеринці Погребищинського району Вінницької області Н. Полонська напередодні Пасхи розпорядилася відключити у храмі електроенергію і т. д.

При цьому власті гальмували призначення священиків на зареєстровані парафії. Лише у відповідь на зливу скарг віруючих Рада у справах релігій на початку 1967 р. прийняла ухвалу, якою уповноваженим в областях дозволялось «благословляти» священиків на проведення у дні великих релігійних свят богослужінь у зареєстрованих громадах. Певною мірою це був компроміс на користь віруючих.

Засудивши «волюнтаризм» і «суб’єктивізм», влада, однак, і не думала відмовлятися від брутального втручання у внутрішньоцерковні справи.

Навесні 1966 р. помер екзарх України митрополит Іоасаф. У похороні взяв участь керуючий справами патріархії архиєпископ Алексій (нині патріарх РПЦ Алексій II. — В.П.). Під час зустрічі з уповноваженим Ради у справах релігій по УРСР К. Литвином він висловив своє здивування поспішною рекомендацією на посаду екзарха, навіть без ухвали Священного Синоду й попереднього погодження з його членами, єпископа Аліпія, котрий, за словами Алексія, «часто хворіє, обмежений, та й узагалі це не фігура на екзарха України». Тоді церкві вдалося відстояти власну позицію, і екзархом став 34-річний енергійний архиєпископ Філарет (Денисенко).

Але вже спроби самого екзарха призначити на Житомирську кафедру архиєпископа Палладія або ігумена Почаївської лаври Августина — вікарієм екзархії наштовхнулись на жорстке «ні». Невдачею закінчилася і спроба архиєпископа Філарета відновити на Львівщині діяльність 70 православних парафій, яка вмотивовувалася необхідністю боротьби із забороненою Греко-Католицькою церквою. Тотальність контролю була майже суцільною: від складу делегації в Канаду до змісту журналу «Православний вісник» все вирішувалося поза церквою.

4 червня 1967 р. ректора Одеської духовної семінарії Феодосія (Дикуна) мали хіротонізувати в єпископи в київському Володимирському соборі. Хіротонію мав очолити патріарх Алексій І, який у той час відпочивав в Одесі.

ЦК КП України доручив К. Литвину вжити заходів, аби хіротонію провели без широкого розголосу й за участю якнайменшого числа осіб. Проте як не «потіли» апарат уповноваженого Ради та відділ пропаганди й агітації ЦК, на хіротонії Феодосія були присутні близько 3 тис. віруючих.

Патріарх Алексій І, щоправда, на хіротонію не прибув. У листі на ім’я митрополита Пимена першоієрарх пояснював, що «в Києві дотепер ще немає необхідних умов. Свого часу я просив преосвященного Київського (екзарха України. — В. П.) увійти з клопотанням перед державною владою Києва про повернення печер у відання церкви, оскільки їх закрили тимчасово у зв’язку з аварійністю. Тепер цієї аварійності немає, і печери оглядаються народом. Мій обов’язок бути біля Києво-Печерських святинь, але ж не можу я, будучи в Києві, відвідати печери, котрі знаходяться в такому непривабливому стані, що викликає нерозуміння у віруючих. Сподіваємося, що державна влада врахує бажання віруючого народу й поверне печери церкві». Погодьмось, що це був тихий, але мужній протест проти дискримінаційної політики партії та держави.

Предстоятель РПЦ неодноразово порушував питання про повернення церкві Києво-Печерської лаври, зокрема її печер. «Ці домагання патріарха, — писав К. Литвин у ЦК КП України в листі від 30 серпня 1967 р., — певним чином підігріваються фанатично налаштованими київськими ченцями, а також черницями діючих монастирів у м. Києві та заштатним єпископом Феодосієм». І далі: «Вважаємо, що клопотання церковників про повернення Києво-Печерської лаври, незалежно від кого і в якій формі вони надходять, є необгрунтованими й розглядові не підлягають».

Поза тим в Україні залишилася ще одна Лавра, яка дуже непокоїла урядовців. У доповідній записці М. Гладаревського у ЦК КПУ «Про окремі факти потурання церковникам Почаївської лаври під час проведення серпневих релігійних свят у 1967 р.» (5 вересня 1967 р.) відзначено, що під час святкування Преображення (19 серпня) та Успіння (28 серпня) 1967 р. в Лавру прибуло з усіх кінців Радянського Союзу понад 5 тис. віруючих, або удвічі більше, ніж торік. Деякі місцеві органи влади навіть стали на шлях потурання церковникам і фактично допомагають у збільшенні кількості паломників до Лаври, організовують додаткові рейси автобусів, автотранспорт, у т. ч. службові автомобілі.

Ця записка стала джерелом покарань, доган і стягнень тим, хто «потурав» і «недостатньо обмежував» права віруючих громадян.

Особливий напрям радянської церковної політики того часу — побудова церковних «потьомкінських сіл». Країну часто відвідували зарубіжні церковні делегації, яких для демонстрації «справжньої» свободи совісті зазвичай запрошували, наприклад, у Володимирський собор у Києві, де завжди перебувало чимало людей. Потім гості й у радянській, і в зарубіжній пресі, по радіо розповідали про «вільне життя віруючих в СРСР». Дехто щиро вірив, що тим самим запобігає ще жорстокішим визискам одновірців у Країні Рад. Інші, можливо, не давали собі клопоту замислитися, чи здатні вісім православних храмів Києва задовольнити потреби 2-мільйонного міста.

Услід за іншими так званими «громадськими» відомствами церква була змушена поширювати дешеві агітки, народжені у надрах ЦК КПРС, виправдовувати окупацію Чехословаччини в серпні 1968 р., замовчувати утиски й беззаконня.

Поневіряння же віруючих були просто жахливими. От лише один випадок, прикметний насамперед своєю типовістю. ...У листопаді 1963 р. помер священик церкви с. Очеретувате Семенівського району на Полтавщині. З проханням прислати нового віруючі зверталися до уповноваженого Ради в Полтавській області Н. Базавлука в 1964 р. 10 разів, у 1965 р. — 7 разів, у 1966 р. — 4 рази. Двічі надсилали заяви до голови союзної Ради В. Куроєдова. Під час особистої зустрічі останній обіцяв сприяти віруючим у вирішенні питання. Але тільки обіцяв.

У листі на ім’я голови республіканського уряду, надісланого в Київ у березні 1967 р., віруючі писали: «Під час чергового відвідання нами уповноваженого Н. Базавлука він запропонував здати наявні церковні кошти у Фонд миру, пообіцявши взамін священика. Ми проти цього заходу не заперечували і в 1964 р. перерахували 1500 крб». Після цього голова Очеретуватської сільради Труш і голова колгоспу М’який відібрали у віруючих ключі від храму.

З подібними та схожими листами зверталися в різні інстанції зі славновідомої Диканьки, сіл В. Кобелячок Новосанжарського, Бреусівка Кобеляцького, Хитці Гадяцького, Мелюшки Хорольського, Лютенські Будища Зіньківського, Василівка Полтавського, Ковалівка Шишацького районів. І це тільки з Полтавської області.

На місця виїжджали комісії, вирувала паперова заметіль. К. Литвин був змушений визнати неправомірність дій полтавських чиновників, але базавлуки таки взяли верх.

Скарг (часом підписаних 600-700 особами), заяв та листів, де головно йшлося про кричуще беззаконня, лише за перше півріччя 1968 р. республіканському уповноваженому Ради у справах релігій надійшло близько 300, обласним уповноваженим — понад 1600. Ситуація і в наступні роки мінялася на краще надто мляво.

Кінець десятиліття ознаменувався навіть розгортанням своєрідного «соціалістичного змагання» за безрелігійні регіони. Приклад мав подати Київ, де місцеві можновладці спочатку намагалися об’єднати Покровський і Флорівський жіночі монастирі, а потім взагалі виселити їх за межі міста. Для цього М. Гладаревський побував у відрядженні на Івано-Франківщині та Львівщині, де вивчав можливості освоєння колишніх греко-католицьких монастирів. В Івано-Франківській області пустуючих приміщень не було. У Львові виявили колишній монастир св. Онуфрія, на території якого збереглися двоповерхові приміщення (в яких, щоправда, мешкало біля 50 сімей) церква, фруктовий сад. Важливим аргументом на користь переселення була необхідність зміцнення позиції РПЦ у протистоянні греко-католикам. Проте в цьому разі категоричну позицію зайняли Львівський обком партії та облвиконком: вони заявили, що ні про яке протистояння греко-католикам і мови бути не може, оскільки переважна більшість черниць — люди дуже похилого віку, малограмотні й не здатні протистояти ідейним опонентам. Зрештою обидва монастирі залишилися в Києві. Однак «соціалістичне змагання» за збільшення «безрелігійних регіонів» на цьому не припинилося, а втрати від нього ще до кінця не осягнуто.

Церква, дзвони, святкові ходи, треби та ін. мали величезне значення у вихованні поваги до батьків, предків, минулого свого народу, слушно вказує історик С. Кривенко. Було ліквідовано й вікові специфічні народні промисли, пов’язані з церквою. Тисячі професійних будівельників, іконописців, золотарів, кравців залишилися без роботи, змушені були змінити професію...

Людям було завдано й великих моральних збитків. Розуміючи, що церква підпорядкована державі, багато хто вирішував, що в такому разі обійдуться й без неї. Людей примушували сприймати діяльність церкви лише з комерційної точки зору: «Там тільки обдурюють та витягують гроші».

Вчитуючись у матеріали раніше таємних архівів, дивуєшся, чому мовчали, мирилися з глумом над почуттями, переконаннями віруючих вони самі, а особливо їхні пастирі, вище церковне керівництво? Висловимо власні, зовсім небезспірні, припущення. По-перше, патріархові Алексію І на кінець 60-х було понад 90 років. Вік, погодьмося, далекий від того, щоб відстоювати інтереси конфесії перед натиском властей. Отже, патріарх у рахунок не йде. Деяких архиєреїв влада залучила на свій бік привілеями, державними нагородами, дозволами на численні закордонні поїздки, поліпшеним медичним обслуговуванням тощо. З неслухняними священиками — опозиціонерами церковна ієрархія розправлялася власноручно, про що свідчать приклади з М. Ешліманом, Б. Талантовим, Г. Якуніним. Таким чином, відкрита опозиція в РПЦ стала неможливою. Але лишалася анонімна. Листи, де висловлювалися думки сотень тисяч православних, ходили по парафіях, просякали в патріархію, екзархію та єпархіальні управління, лягали на столи партійно-радянських чиновників.

Так, у другій половині 1968 р. на ім’я патріарха Алексія, Священного Синоду, правлячих архиєреїв від безіменного віруючого надійшов лист-протест, в якому з великим сарказмом коментувалося святкування 50-річчя з дня відновлення патріаршества. Автор (чи автори) листа зазначав, що ювілей був розрахований на іноземців. Осторонь залишилося духовенство, навіть більшість архиєреїв, окрім 15 молодих єпископів, що вміють пристосовуватися до всіляких умов, незалежно від інтересів церкви... «Було зроблено все, щоб полонити уяву іноземних гостей впорядкованістю й масштабами російського церковного життя. Не випадково один з іноземних гостей висловив думку, що з Руською церквою може суперничати лише Ватикан».

Над усім тим ширяє дух «злого генія церкви — митрополита Никодима, розходження між облудними деклараціями якого й «церковною дійсністю усвідомлюється й боляче переживається віруючими людьми, але всі мовчать, мовчить і патріархія, віддавши все церковне життя в руки єдиного діючого органу Московської патріархії — відділу зовнішніх церковних відносин, тобто тому ж митрополитові Никодиму».

Єпархіальне життя, за словами автора листа, перебуває в повному застої. Єпархіальні архиєреї живуть і діють відірвано від центру, оскільки він паралізований. Патріархія нічим не займається, крім питань переміщення єпископів з кафедри на кафедру, які до того ж фактично вирішуються в Раді у справах релігій.

У листі піддавалася нищівній критиці прийнята під тиском влади постанова Архиєрейського Собору 1961 р., яка усунула священика від управління парафією, перетворивши його на найманого працівника. Внаслідок цього архиєрей став невизнаною проміжною інстанцією без влади над церковними двадцятками. Місцеві уповноважені Ради у справах релігій навіюють членам виконавчих органів думку, що архиєреї і єпархіальні управління для них ніщо, що вони цілком підпорядковуються уповноваженому та районній Раді депутатів трудящих. Не випадково деякі уповноважені навіть забороняють членам церковних виконавчих органів звертатися до архиєреїв.

«Щоб приспати громадську думку християнського світу, іноземним гостям подається пишний, заздалегідь оманливий зворотний бік гіркого церковного життя, — сказано в листі. — Іноземці бачать переповнені людьми храми, феєричні кортежі на сотнях автомобілів, розкіш готелів, облудливі лицемірні тости, дзвін бокалів. Вони готові вірити брехні, в обмін на яку викинуто колосальні суми коштів, котрі копійками і п’ятаками жертвують у храмі вірні. Переповнені храми — далеко не кращий показник церковного благополуччя. Навпаки, це свідчення того, як мало храмів залишилося у віруючих. Усе, що бачили іноземні гості на ювілеї, — це димова завіса, яка щільно приховує весь трагізм російського церковного життя.»

Оскільки ніякої реакції з боку Московської патріархії, правлячих архиєреїв не було, то в лютому — березні 1968 р. знову-таки від анонімної групи на ім’я патріарха Алексія, Священного Синоду та правлячих архиєреїв надійшла нова заява. В ній знов у всіх нещастях церкви звинувачувався митрополит Никодим, а патріархові пропонувалася така програма дій: негайне скликання Помісного Собору; відновлення діяльності закритих духовних шкіл; анулювання постанови Архиєрейського Собору 1961 р.

Цікавою є реакція на заяву ієрархії (точніше, віддзеркалення цієї реакції уповноваженими різних рангів). Екзарх України митрополит Філарет заявив, що це реакційні, антирадянські та антицерковні послання. Автори їх зв’язані з деякими представниками московської інтелігенції (Євтушенком, Синявським та ін. — В.П.), котрі ставлять за мету нав’язати церкві полеміку.

Єпископ Сімферопольський і Кримський Антоній вважав, що рух за «спасіння РПЦ» інспірується сіоністами, котрі прагнуть підірвати вплив церкви в міжнародних колах. У той же час він визнав, що сучасне становище є кризовим; для подолання його необхідно відродити духовну семінарію в Києві, відкрити регентські класи при духовних академіях і семінаріях, посилити вплив духовенства в церковних двадцятках, відновити діяльність православних громад у тих регіонах, де особливо активізувалися євангельські християни-баптисти.

Єпископ Чернівецький і Буковинський Феодосій у бесіді з уповноваженим Ради в Чернівецькій області П. Подольським зауважив, що листи-протести, протоколи — справа рук групи архиєреїв, священиків, які ведуть боротьбу з метою усунення авторитетного митрополита Никодима на наступних виборах патріарха. До складу групи, на думку єпископа Феодосія, входили архиєпископ Єрмоген (голова), заштатний архиєпископ Феодосій з Києва (перший заступник), можливо, керуючий справами патріархії митрополит Алексій, священики М. Ешліман та Г. Якунін.

Безправне становище Православної церкви спричинило перехід частини віруючих у більш радикальні й менш контрольовані релігійні спільноти. Ієрархи прохають владу допомогти, хоча б з огляду на «менше зло», «Баптизм у недалекому майбутньому буде гірше унії, — казав К. Литвину митрополит Філарет під час бесіди в листопаді 1969 р. — Для перемоги йому необхідно щось протиставити: або змістовну науково-атеїстичну пропаганду, або сильний вплив православ’я. Із баптистів у православ’я переходу майже немає, а навпаки, чимало православних ідуть у секти, оскільки там багато гарних проповідників, добре співають, що особливо подобається віруючим. Крім того, такі переходи нерідко зумовлені діяльністю поганих священиків (так у записі бесіди. — В.П.), котрі відштовхують народ від церкви».

17 квітня 1970 р. у 93-річному віці помер патріарх РПЦ Алексій І. Церква завмерла в очікуванні змін...

Людина і світ. — 1999. — №5. — С. 14-19

Володимир ПАЩЕНКО,

доктор історичних наук