Християнам (і не тільки) потрібно роздумувати над суттю Церкви. Кожний може ввійти в цю проблематику залежно від свого життєвого досвіду. Ось деякі пропозиції Київського християнина на запитання: 1) Що це є Церква; 2) Що це є Київська Церква. В наступній статті напишу про: 3) Що це є Патріярхат; 4) Як сягнути досконалої само-ідентифікації як Церква?

Християнам (і не тільки) потрібно роздумувати над суттю Церкви. Розглянемо цю тему, шукаючи відповіді на два запитання: 1) Що це є Церква; 2) Що це є Київська Церква? Очевидно, що такі запитання поставлені для християнина, приналежного до Церкви даного місця, а не інакшого. Тут йде мова про християнина, спадкоємця Київського Хрещення 988 р., який живе на початку ХХІ ст. Якщо б йшлося про людину замешкану в Бейруті, Москві чи Римі, чи навіть римо-католика в Україні – були б поставлені інші питання для розкриття сутності власної Церкви. З тих кількох міркувань стає очевидним, що немає однієї відповіді на запитання: що це є Церква, а все залежить від територіальної та групової приналежності тих, які ставлять це питання.

1) Що це є Церква?

Церква – це Христове тіло, до якого ми приналежні як члени спільноти подібних собі людей. Наша приналежність до Церкви подібна до Христового Рождества, коли то Христос воплотився в людську природу. Тоді його назвали – Ісус, Еммануїл (З нами Бог). Це саме стається із кожною людиною, яку Христос запрошує до Хрещення, надаючи її при тому християнське ім’я, яке знаменує приналежність людини до Христового тіла, до Церкви. Ця Христова спільнота організується сама завдяки натхненню Божому. Існують різні способи самоуправи залежно від місця і часу. Церква має своє таїнственне начало в Бозі, а на землі, вона організовується на основі місцевих спільнот. Ці всі спільноти, через свою вірність таїнственним началам єднаються між собою в одне Христове тіло – єдину, святу, соборну й апостольську Церкву. Найкраще ця вірність відображається в час Євхаристійної трапези спільноти. В східній християнській традиції, цю єдність місцевої Церкви відображає єпископ із своїм християнським народом, своєю партикулярною Церквою. Такі Церкви через вірність Євхаристії, за допомогою Духа Святого єднаються із іншими партикулярними Церквами – єпархіями, і творять окрему помісну Церкву. Така помісна Церква – це вже об’єднання окремих спільнот, які бачать і відчувають себе як одна родина і, на основі спільної мови, походження, обряду, традиції, богобачення (богослов’я), світобачення, правопорядку і т.д., творять одну структуру до якої входять всі єпископи, глави поодиноких спільнот під проводом свого патріярха. У свою чергу ці патріярхи, як першоієрархи помісних Церков, живуть всі в сопричасті між собою та мають свого предсідателя – Римського архієрея. Природа Церкви – Христового тіла, не дозволяє нікому не бути в сопричасті із іншими. Через це сопричастя, яке найкраще виражається довкола Євхаристійної трапези, кожна партикулярна і помісна Церкви носять в собі повноту єдиної, святої, соборної й апостольської Церкви.

 

2) Що це є Київська Церква?

Євхаристійна трапеза – це час і місце, коли спільнота, а в ній кожна людина зокрема, як неповторний член Христового тіла, отримують дари й наснагу для глибшого розуміння своєї приналежності до Христа. Таке переживання дозволяє людині відкривати своє серце та ділитися тими скарбами віри, які чинять людину богоподібною. Таким чином розвиваються християнські родини (первинна Церква), чернечі гуртки, доброчинні організації, місійні станиці – через яких Церква розвивається. Таким же чином народилася Київська Церква від однієї із таких спільнот із місійним духом, як наприклад Візантія, Тмутаракань (Таматарха), Болгарія чи Рим. Місцева Церква, яка офіційно охрестилася 988 р. була натхнена досвідом святих солунських братів Кирила і Методія, які надали місцевого автохтонного забарвлення слов’янському світу серед якого вони провадили місійну діяльність. Модель Болгарії, яка стала практично першою національною Церквою у світі, відколи отримала автономію і патріярхат від Царгорода і яка вживала нову болгарсько-слов’янську мову в Євхаристійній трапезі, стала теж еталоном для Київської Церкви. Це, що місцеві партикулярні Церкви розвивалися і намагалися бути одним ієрархічним цілим відокремленим від Царгороду свідчать і намагання надати цій структурі свого осібного першоієрарха. Обрати на чолі руських єпархій Царгородського патріярхату митрополита-русича означало визначати себе як окрему помісну Церкву, зв’язану іншими елементами ніж ті, які були основними у Царгороді – це наприклад, нова класична європейська мова – старослов’янська, на відміну від грецької; це устав Святослава та кормчі книги, як власна інтерпретація царгородського церковного права; окремі літургійні й катехитичні книги. Соборове начало і зв’язки із Римським престолом теж два важливі елементи, які відрізняють київську Церкву від її матері – царгородської Церкви. Символічне богослов’я нас приводить до зародку християнських спільнот в Херсонес Таврійський, де присутні такі постаті як апостол Андрей первозваний, Римські архієреї Климент І та Мартин І, солунські брати Кирило і Методій, Василь-Володимир великий. Там дійсно відчувається таїнство свободи, яке принесло початок різним церковним традиціям, які згодом стали самостійними (Київська, Московська, Польська, Візантійсько-американська, Римо-католицька…). З причини пізнішого звихнення відносин між помісними Церквами, яке стало розумітися не як сопричастя, а як юрисдикційне відношення, прийшло і поняття сотеріологічного ексклюзивізму. Таким чином Київська Церква розділювалася впродовж століть між трьома юрисдикціями, кожна із яких вказували їй, хто вона є, і як вона має діяти для спасіння власних чад. Це продовжується по нинішній день, зокрема через відсутність власної богословської школи, яка б виповнювала окрему пророчу місію поруч із ієрархією Церкви. Київська Церква – це помісна Церква у внутрішньому сопричасті із єдиною, святою, соборною й апостольською Церквою, яка в силу власного Хрещення, тисячолітньої Господньої трапези, надає спасіння своєму народові незалежно від юрисдикційного підпорядкування.