Русскій мір ловив мене, та не спіймав...
Гугл знає, що я не шукаю легких шляхів, тож вибудовує маршрут до асамблеї повз Кальварію: хресний шлях по горах і долах, через лісовий струмок з біблійною назвою Кедрон. Там, де стежка виходить на асфальтовану дорогу, узбіччя обгорожени сітками для порятунку жабок. Я заглядаю у відра-пастки, ладна віднести жабку на інший бік, як цього просить табличка, але всі ведра порожні.
В кінці шляху – католицький монастир, Тринаполіс. Католики пустили православних провести зібрання в своєму будинку реколекцій.
На асамблеї задушливо та галасливо, як у у Сіонській світлиці на П'ятидесятницю. Спікер читає доповідь литовською, одночасно чую, як Петро перекладає українською, ззаду хтось повторює російською, а екзарху, ієромонаху Юстину Ківілоо, естонською.
Прем'єр-міністр Литви, Інґрида Шимоніте, сидить в тій же світлиці, по-простому. В кінці офіційної частини вона каже зібравшимся “дякую” за зроблений вибір.
Свобода вибору зробила православних, які пішли з РПЦ, бездомними: у Константинопольского патріархату в Литві немає жодного храму.
За попередніми підрахунками, щоб побудувати з нуля хоч один новий храм, знадобиться 3-5 мільйонів євро. Екзарх просить повідомити, якщо хтось знає придатні “заброшки”, які можно було б виклопотати у мерії, та пристосувати під церкву. Я ледь втримуюся, щоб не заволати вголос: “та скільки завгодно – Свято-Духів монастир, П'ятницька церква…”.
Церковне майно в Литві реєструється не на релігійну громаду, як в Україні, а на епархію, тож усі храми, келії, квартири і цілі прибуткові будинкі в самісенькому центрі Вільнюса і по всій Литві дісталися РПЦ…