Присвячується реалістам Майдану
Сергій ТИМЧЕНКО, Центр РЕАЛІС
Ми шуткуємо з романтиків та дещо заздримо їм. Ми прислухаємося до циніків, але бажання заздрити їм у нас не виникає. Ми почуваємося незручно, коли циніки ставлять нам в провину романтизм і нам прикро, коли романтики звинувачують нас у цинізмі. Адже ми вважаємо себе реалістами. Однак, будучи реалістами, ми не можемо не помічати, що досить часто у нас є наявними риси і романтиків і циніків водночас.
Ким ми були, відстоюючи рік назад пліч-о-пліч на Майдані свою гідність, можливість для себе та своїх дітей жити у країні, вільній від засилля беззаконня, корупції та обману? Були ми романтиками чи реалістами? Мабуть і тими й іншими. Але ті, хто були тоді не з нами, вважали нас кимсь схожими на гіпертрофованих романтиків, тобто наївних ідіотів, або крайніх циніків, тобто підступних злодіїв. Ми сміялися над такою думкою про самих себе. Нам було шкода тих, хто був не з нами. Ми запрошували їх до себе на Майдан – і деякі з них приходили. Деякі з тих, що приходили, залишалися з нами. Це потім ті, хто до того звинувачував нас у безглуздій та підступній поведінці, залишаючись «з іншої сторони», почали швидко «набирати» помаранчевого кольору та сунутися до центру Майдану, відштовхуючи нас дедалі назад. І ми пам’ятаємо, як тоді почала змінюватися атмосфера на Майдані. Але ми намагалися залишатися реалістами. Ми розуміли, що зробили все від нас залежне, відстоюючи те, що належить. Також ми дізналися, що ми належимо до народу, гідність якого не можна відкрито та зухвало розтоптати. Народу, якому не байдужі такі поняття як справедливість, правда, співчуття, любов та повага. Мабуть, ми залишили Майдан ще більшими романтиками, але хочеться думати, що водночас – і ще більшими реалістами.
Ким ми стали сьогодні, живучи в своїй країні, що водночас поновлена духом майданівського прагнення до правди та добра, та що зберегла беззаконня та гниль брехні? Спочатку ми сподівались, що закладене в людях внутрішнє прагнення до правди та добра, випущене Майданом назовні, рішуче здолає зовнішнє засилля брехні та беззаконня. Потім ми почали все ясніше бачити, що брехнею та беззаконням заражені більш глибші тканини суспільства, що лише зовні прикриваються лицемірним лоскуттям спроб налагодити правду та добро на окремих його ділянках. Роком пізніше після Майдану ми не хочемо втрачати здатність бути реалістами. Тому що реальність – це і є правда. Та сама правда, за яку ми виходили на Майдан. Ми хочемо знати та розуміти правду про самих себе, про стан захворювання свого суспільства та перспективи його зцілення. Прагнучи бути реалістами, ми намагаємося побачити всю правду. І в результаті ми з’ясовуємо, що існує дві правди. Одна правда заключається в тому, що у нас всередині живе прагнення до істини та добра, і що ми готові на подвиг заради любові та справедливості. Інша правда – в тому, що на практиці, ми, самі того не бажаючи, залишаємося співучасниками та полоненими неправди та беззаконня, і інколи зраджуємо самих себе, намагаючись не пропустити те, що вважаємо належним собі по праву.
Як би ми хотіли знайти виправдання, що спростовують другу правду. Деякі б з нас зраділи, якби замість неї ми змогли знайти винних серед себе, або десь на заході чи сході. Деякі готові сподіватися на диво миттєвого «зцілення» суспільства від хвороби, що прогресувала майже рік. Десь глибоко всередині ми готові мріяти, що досить лише знову вийти на Майдан – і може знову відбутися диво. Але якщо ми хочемо бути реалістами, то нам не припустимо не розуміти, що та, «інша» правда, об’єктивно існує, і що «магією Майдану» оновлення суспільства не відбудеться.
Але якщо для нас не є припустимою спокуса «соціального романтизму», то тим більше ми не можемо погодитися з цинізмом, що поширюється в суспільстві. Що б не говорили злісні сусіди та свої власні циніки, ми ніколи не відмовимося від своєї головної правди: добро, любов, самовіддача, братерство, єдність, справедливість та співчуття – все це живе в нас, не зважаючи ні на що. Бо ми знаємо, що саме прагнення до правди та любові, що живуть в наших серцях, принесли перемогу на Майдані в минулому році. Але нам шкода циніків, які не вірять в добро і які стверджують, що нас зомбували, нами маніпулювали і нас використовували. Це не правда, що в нашій країні і в нас самих все лишилося так, як і раніше. Ні, змінилось дещо дуже важливе. Перш за все, ми зрозуміли, ЩО є найголовнішим для нас. Це – Правда. Не дивлячись на те, що всім людям притаманні віруси брехні, ми все ж розуміємо, що брехня – це лише хвороба. Підступна і навіть смертельна хвороба, але все ж таки вона не визначає нашу сутність. Нашу сутність може визначити лишень прагнення до правди та любові. Здатність керуватися правдою та любов’ю. Саме підтвердженням цьому став Майдан.
За рік, що минув, наше суспільство не змогло змінитися радикально. Для більш глибших змін потрібне зцілення, а це – процес, який займає більше часу, ніж ми того сподіваємося. Але досвід Майдану підтвердив те, що в глибоко в душі ми завжди вірили – що правда та добро можуть перемагати неправду та зло. На Майдані ми зрозуміли, що Правду можна відстоювати, що якщо ти готовий принести себе в жертву заради Правди, то вона зможе наповнити тебе силою та любов’ю, а також те, що за неї необхідно боротися постійно. Це найбільш важливі уроки з Майдану. Але нам ще необхідно застосувати цей досвід в повсякденному житті. Лише ми самі можемо це зробити. Керівники цього зробити замість нас не можуть. Навіть найкращі з них. «Майдан» починається з мого серця. З моєї родини. З моїх колег. Тому що в реальності, дві правди – це дві сторони однієї і тієї ж самої правди. Правди – про самих себе, незалежно від наших партійних та ідеологічних переконань. Досвід Майдану нагадує нам про те, що кожному з нас в глибині душі так не вистачає зцілення від вірусу неправди та повноти вільного життя. Життя, якого наші предки називали праведним, тобто життям за правдою. Життя, якого ми всім серцем бажаємо своїй країні. Життя, про яке ми всі разом молилися на Майдані.
Ким ми будемо у прийдешньому дні і якими ми хочемо бачити своїх дітей? Романтиками, що прагнуть нездійсненної утопії? Циніками, що заперечують саму можливість добра та справедливості у суспільстві? Чи реалістами, що шукають та відстоюють правду? Бо в цьому світі немає нічого більш реальнішого, ніж Правда.
