Про красу в освіті і те, чому важливо вміти захоплюватися, — Тарас Добко

Тарас Добко - фото 1
29 липня, 09:00
Інтерв'ю
50 років на землі і майже половина з них — в УКУ. З першим проректором УКУ Тарасом Добком, математиком і філософом, ми зустрілися одразу після його ювілею. Часто з нагоди дня народження люди підбивають підсумки і ставлять цілі. Тож ми використали нагоду, щоб дізнатися — куди прямує сам проректор і його університет, а також про досвід, людей і щастя.

— На день народження Ви попросили подарунок — підтримати проєкт "Фрагменти" Львівського кластеру розвитку освіти та креативності. Чому Вам залежить на успішній реалізації цього проєкту?

— І я особисто, і УКУ віримо у співпрацю. Ми переконані: якщо різні середовища не закриваються у своїх коконах, а мають точки перетину, з того може виникнути щось творче і цікаве.

«Фрагменти» — це проєкт про конкретну взаємодію і співпрацю. Мова про те, щоб на майданчику кожного фрагмента взаємодіяли заклад вищої освіти, митець і публіка. Оскільки фрагмент є в публічному просторі, люди, які перебуватимуть у в цьому просторі, контактують із ним. З одного боку, вони будуть дотикатися до краси, до функціональності, але так само до філософії, яка буде закладена в кожному фрагменті. Проєкт називається «Фрагменти» — у множині, ми розраховуємо, що їх буде більше, ніж один. Дай Боже, щоб їх було принаймні сто.

Наступний фрагмент, який ми обговорюємо, мав би називатися «Код Шептицького». Він відображатиме людяність Шептицького, його діяльність з порятунку євреїв під час Другої світової війни. Кожен фрагмент — це інсталяція, і вони будуть зроблені так, щоб розкриватися лише тоді, коли людина, яка їх оглядає, з ними взаємодіятиме. Це не є пасивне сприйняття. Якщо мова про «Колесо білки», то людина має зайти всередину, має рухатися, і тоді фрагмент спрацює. Якщо це «Код Шептицького» — це кімната, де треба буде набрати певний код, щоб потрапити всередину і почути розповідь про Шептицького і про його подвиг зі спасіння євреїв. Ми ще не знаємо, де ця інсталяція буде. Можливо, в Стрийському парку. Важливо, щоб це було в просторі, доступному для публіки. Парки для цього — ідеальне місце.

Для мене в цьому проекті найважливіше те, що тут контактують креативна індустрія і освіта — дві сфери, які значною мірою все ще рухаються паралельними течіями. Мені здається, що дуже важливо, щоб вони перетиналися, щоб в освітніх середовищах було більше краси. Я вважаю, що освіта — це про цілісний розвиток людини. Без краси, без естетики він неможливий.

Освіта — це про цілісний розвиток людини. Без краси, без естетики він неможливий


— Найважливіший проєкт у Вашому житті — це?

— Моє життя є в університеті. Все, що робиться поза університетом, все одно виходить з університету. В університеті я відповідаю за стратегічний розвиток, і для мене кожного разу свято, коли спільнота визначається, куди вона хоче рухатися, що вона хоче робити, якимось чином окреслює своє майбутнє. З огляду на фінансову модель нашого університету, де ми взагалі не маємо жодної підтримки від держави і значною мірою залежимо від щедрості жертводавців, ми ніколи не можемо спрогнозувати фінансову ситуацію далі, ніж на 3-6 місяців. Це означає, що спільнота є вразливою, постійно перебуває у стресі. І для такої спільноти дуже важливо не жити лише теперішнім, а бачити перспективу. Стратегія таку перспективу дає, вона дає певну психологічну впевненість, стійкість, яка дозволяє планувати і діяти. Звісно, ми наполегливо працюємо, щоб все було добре, але щойно тепер твердо націлилися сформувати фінансові резерви, які б дозволили покривати пів року зарплат працівників і бодай три місяці операційної діяльності університету. Це зробить нас дещо міцнішими і більш стійкими перед обличчям криз.

Моє завдання як першого проректора — виявляти цілісний підхід до діяльності університету. Природно, що керівники відділів дивляться з перспективи своїх підрозділів. Моє завдання є нагадувати про цілісну картину, говорити, що є спільне добро цілого університету, не тільки добро факультету, того чи іншого підрозділу, добро якоїсь однієї програми. Думаю, що в цьому моя місія і роль — допомагати людям дивитися з перспективи спільного добра цілого університету.

Про красу в освіті і те, чому важливо вміти захоплюватися, — Тарас Добко - фото 76396

— Назвіть три Ваші плани на наступний навчальний рік.

— План номер один — взяти саббатікал, творчу відпустку, принаймні на один семестр, трошки відновитися в науковій праці, бо адміністративна робота складає всі сто відсотків моєї діяльності.

Друге — це запуск стратегії-2025. У нас є 11 стратегічних проєктів до 2023 року. Я повинен припильнувати, щоб вони стали настільки самостійними, щоб я не мусив більше втручатися. От наприклад, серед тих 11 стратегічних проєктів є впровадження суспільно орієнтованого навчання як наскрізної моделі. Тобто на кожній освітній програмі має з’явитися низка навчальних курсів, завдяки яким навчальний процес буде вести до певної соціальної зміни. Тобто студенти і викладач через свій курс стають агентами соціальних змін в громаді. Те, що вони вивчають в аудиторії, транслюється в певні проєкти, які розробляються спільно з громадою. Це важливий момент, ми не приносимо щось готове і не кажемо: ось це буде для вас добре, натомість відбуваються обговорення з громадою, що їй потрібно найбільше. Студенти працюють разом з громадою, і потім відбувається рефлексія за результатами впровадження цього проєкту, яка повертається в аудиторію. Коло замикається. Це є суспільно орієнтоване навчання, і воно є більше, ніж волонтерство. Бо волонтерство може не мати жодного стосунку до того, що відбувається в аудиторії, а тут цей місток є прокладений. Нам треба створити Центр суспільно орієнтованого навчання і нам потрібна людина, яка буде координувати його впровадження протягом наступних 5 років і далі. Це, так би мовити, один момент.

Третє — щоб всі ці плани зреалізувати, потрібні ресурси. Зараз ми перебуваємо на тихій фазі нашої другої глобальної кампанії з пошуку коштів на розвиток університету. Дуже багато залежить від того, чи вдасться знайти так звані лідерські пожертви, кількох великих благодійників, які б повели за собою інших, показали приклад для інших. Ідеться про кошти з шістьома нулями не в українській валюті. І це дуже складно. Над цим треба працювати і молитися, щоб це сталося. Тільки тоді кампанія буде успішною.

— Яким є Ваш ідеальний студент?

— Я більше дивлюся на ідеального випускника. Дуже важливо, щоб у ній чи в ньому були присутні три моменти. Перше, щоб людина володіла не тільки знаннями, не тільки навичками, але й виробила гідне ставлення до життя, до інших людей. Є такий вислів у Папи Франциска, що справжня освіта полягає не лише в засвоєнні якихось концептів, а також у вивченні трьох мов у житті — мови розуму, мови рук і мови серця. Оце є такий комплексний підхід, коли людина володіє знаннями, вміє їх застосовувати конкретно в реальності і спроможна співпереживати, захоплюватися добром, надихатися. Іншими словами — у своїх діях виходити за рамки свого власного інтересу, розуміти, що світ не закінчується на тобі, а є спільне добро, є інструменти, щоб плекати це спільне добро. Для цього потрібні громадські чесноти, розуміння того, як функціонує цей складний світ і, відповідно, вміння втілювати в ньому це спільне добро.

Ми підкреслюємо, що свобода — явище, яке всі дуже люблять і шанують — без відповідальності перетворюється на свавілля.


Дуже важливою річчю також є самозарадність. Це така комплексна категорія, яка насамперед включає в себе відповідальність. Ми підкреслюємо, що свобода — явище, яке всі дуже люблять і шанують — без відповідальності перетворюється на свавілля. Дуже не хотілося б мати випускника, який розуміє свободу як просто спроможність робити що заманеться, як ліцензію на будь-що. Для нас є дуже важливо, щоб людина усвідомлювала, що свобода є для того, щоб робити щось добре в житті і нести за це відповідальність. А щоб ту відповідальність зреалізувати, людина повинна бути підприємливою. З одного боку, потрібне вміння цінувати те добре, що вже зроблене до нас. Мене дуже дратує, коли хтось приходить і каже: треба все з чистого аркуша робити. Як наша влада теперішня: папєрєдніки все робили погано, треба все наново робити. Очевидно, що треба мати критичне мислення — це важливий навик людини і випускника — вміти побачити, що не так і що можна зробити краще. Але важливо вміти цінувати традицію — те добре, що вже було зроблене до нас. І в тому сенсі здорова доза консерватизму ще нікому не зашкодила. З іншого боку, потрібно бути підприємливим і розуміти, що не все добре в нас тільки за плечима, що ми самі можемо змінити, якось покращити наше життя, життя наших сімей, наших спільнот, нашої країни. Для цього потрібно вміти шукати якісь рішення, які працюють. Підприємливість, відповідальність, самозарадність, критичне мислення — я думаю, що ці елементи є важливі.

І не в останню чергу, ми є католицьким університетом, наш випускник повинен як мінімум розуміти, а бажано не тільки розуміти, а й шанувати і поціновувати релігійне життя, життя з Богом і ставати амбасадором життя з Богом в суспільному житті. Я колись належав до Товариства студентів-католиків «Обнова». Обновити все у Христі — це було гасло і одне з головних завдань Товариства: на своєму місці праці змінювати культуру, змінювати управлінський стиль, впливати на стосунки між людьми. І мені здається, що випускник УКУ повинен це робити, опираючись на християнські принципи.

Про красу в освіті і те, чому важливо вміти захоплюватися, — Тарас Добко - фото 76398

— Чи заздрите Ви своїм студентам — вік, можливості, перспективи — вони на старті мають більше, ніж Ви мали свого часу (з огляду на темпи розвитку у світі і доступність до інформації)?

— Ні, заздрості немає. Я глибоко вірю, що в кожного є своє покликання. Я вірю, що Бог відкриває можливості в будь-якій точці життя людини. То так, як з одруженням чи не одруженням. Коли ти робиш цей важливий крок, вирішуєш створити сім’ю, ти отримуєш дуже багато, а багато від чого відмовляєшся. Наприклад, залишається значно менше часу для твоїх хобі. З іншого боку, якщо ти не одружуєшся, то багато втрачаєш, але щось залишається з тобою. І тут неправильно протиставляти одне другому. Важливо, щоб людина мала мету, і щоб кожен її крок був змістовним, а не результатом плину за течією. Я тішуся тими можливостями, які не були доступні в мій час, а тепер відкриваються для молодих людей. Але й для мене з’являються можливості, які не були доступні мені двадцятирічному, а стають доступними в 50.

Коли дивишся на закордонні університети, які є вже established, такі, що сформувалися, які мають вже багато-багато років і мають за собою солідну традицію, реноме, — їм не потрібно лізти зі шкіри, щоб зробити ті чи інші речі. А вони зі свого боку дивляться на нас і заздрять, що ми маємо не більше 30 років, що починали практично з чистої сторінки, з нуля і могли самі творити свої традиції, що нам не треба рухатися за інерцією, що ми можемо бути більш підприємливими, більше якусь старт-ап культуру зберегти, а не бути заскорузлими. Кожен вік інституції має свої плюси і свої мінуси.

У молодих людей попереду все життя, вони намагаються все спробувати, щоб зрозуміти, куди їм рухатися і рости. Але дуже важливо, щоб вони розуміли, що зрілість приходить тоді, коли береш на себе справжню відповідальність. Коли береш на себе commitment — твердо стаєш на землю ногами, перестаєш вагатися і берешся за якусь гідну справу. Не біда, що будь-яке рішення, будь-який commitment, означає, що ти відмовився від чогось іншого. Це слід спокійно сприймати, бо не можна мати все. І не потрібно. Ми обмежені, скінченні істоти. Та завдяки тому, що ми здатні обирати речі, за які готові нести відповідальність, людське життя може ставати настільки наповненим, настільки змістовним, що заздрість випаровується, зникає.

Про красу в освіті і те, чому важливо вміти захоплюватися, — Тарас Добко - фото 76399

— У місії УКУ йдеться про виховання провідників суспільства. Чи не провокує це (само)вивищення студентів і випускників, їхнього позиціонування себе як кращих за інших? Як УКУ працює над тим, щоб цього уникнути?

— Такий ризик завжди присутній. Однак тут важливо розрізнити дві речі. Скажімо, є питання незадовільної культури в тих чи інших сферах нашого життя. Припустимо, схильність до корупційних дій чи, наприклад, бажання нарікати, що все не так і хтось винен, тобто неспроможність брати відповідальність. Якщо випускник потрапляє в якесь середовище, яке живе за тою чи іншою неприйнятною культурою, і не приймає правил цієї культури, тим самим демонструючи, що він інакший, я насправді не бачу проблеми в такій інакшості. Люди можуть казати: у нас всі жили так — дідо сміття викидав в річку, і я викидаю сміття в річку — в нас так завжди було, а ти хочеш свої порядки запровадити. Тоді я буду підтримувати нашого випускника, навіть коли інші казатимуть: він чи вона хочуть виділятися, бути білими воронами. Окей, Богу дякувати, що вони хочуть бути іншими.

Інша справа, якщо, не дай Боже, закрадається якесь відчуття елітарності, що мені, мовляв, не пасує займатися тою чи іншою справою, мене не цікавлять інші думки стосовно потреб громади, я краще за вас знаю, що вам потрібно. Без сумніву, таке ставлення є неприйнятним. І щоб такого не було, потрібно, щоб люди зустрічалися з реальністю.

То правда, що УКУ — до певної міри теплиця, як в доброму, так і в поганому розумінні цього слова. З одного боку, ти маєш нагоду пересвідчитися, що можна будувати управлінську культуру в організації чи життя між людьми в інший спосіб, ніж це звикло відбувається в організаціях поза нашим університетом. З іншого боку треба розуміти, яка є реальність і бути второпним, щоб це змінювати. Не рубати навколо мечем: замало знати правду, треба вміти ще пояснити. Замало вміти зварити, треба вміти накрити стіл і подати, переконати когось іншого прийняти. А можна махати правдою, як кувалдою і так правдою інших принижувати, бо я такий весь білий і пухнастий і знаю, як має бути, і я вам всім розкажу, а ви мені маєте поаплодувати. Якби така настанова в людини з’являлася, це б була біда. Таке виправляється через зустріч з реальністю, зустріч з людьми. Людина повинна розуміти, що вона в тій зустрічі сама вчиться від когось іншого. Це як з нашим «Емаусом». Владика Борис завжди підкреслює: наші друзі — це не об’єкт опіки, вони є вчителями людських стосунків, вони є професорами, вони є людьми з гідністю і можуть чимось з нами поділитися. Оця настанова рецептивності, настанова прийняття, що я можу навчитися в будь-якій ситуації від будь-кого, я думаю, вона будуватиме смирення, без якого людина взагалі нічого нового ніколи не навчиться.

— Які університетські напрямки зараз потрібні в Україні?

— Потрібно багато міждисциплінарності, щоби з будь-якого напрямку люди виходили з мушель, коконів і починали спілкуватися між собою, щоб фізик спілкувався з гуманітарієм, філософом чи богословом, щоби, наприклад, нейробіолог чи data scientist спілкувався з філософом, коли обговорюється, що таке людський мозок і як він діє. Мені здається, що нам бракує цих міждисциплінарних зв’язків, і є тенденція — compartmentalization — коли науки замикалися у своїх кімнатах. От дивиться на людину анатом чи, не дай Боже, патологоанатом, і каже: людина — це є набір органів. Дивиться на людину соціолог і каже: людина — це є набір різних соціальних зв’язків і функцій. Дивиться на неї культуролог і каже: людина — це є наслідок різних культурних практик. Дивиться філолог і каже: людина — це є просто носій мови. Кожна перспектива щось нам говорить про людину. А нам потрібне цілісне бачення людини. І воно виникає лише тоді, коли науки починають спілкуватися між собою.

Продукт будь-якої науки — це є двосічний меч. Ним можна як принести благо, так і завдати шкоди. Хімік, фармацевт, мікробіолог може займатися пошуком ліків, які будуть сприяти знищенню якихось вірусів, уникненню епідемій. І та сама людина може займатися винайденням нових вірусів, які би шкодили людству, займатися винайденням хімічних сполук, які можуть ставати матеріалом для хімічної зброї. І так є з будь-якою наукою. Якщо немає ціннісного бачення людини, якщо немає певних моральних меж, наука може втратити орієнтири і завдати шкоди людству.

Про красу в освіті і те, чому важливо вміти захоплюватися, — Тарас Добко - фото 76397

У різні періоди різним наукам присвоювали королівський статус. Був свій час слави для богослов’я, був час слави для філософії, історії, біології, фізики, математики. Зараз фізика вважається до певної міри однією із ключових наук, але ми бачимо, як все більшої популярності набувають дослідження людського мозку. Це наш внутрішній всесвіт, і він цікавий із різних перспектив — і з точки зору біології, і з точки зору фізіології, і психології, але так само з точки зору розвитку цифрових наук — математики чи комп’ютерних наук, напр. творення штучного інтелекту. І я вважаю, що це дуже важлива ділянка, яку потрібно розвивати. А з іншого боку, важливо, щоб гуманітарні науки, науки про людину, не зникали, користувалися такою самою популярністю. Бо дуже легко, це доведено було не раз в 20 столітті, не тільки тоталітарними режимами, а й у ліберальних суспільствах, дійти до того, що людину перетворюють на товар, річ, перестають розуміти, в чому полягає гідність людини, коли людину інструменталізують, коли людьми маніпулюють, коли людина стає не більше, ніж клієнтом на ринку, пучком потреб та егоїстичних інтересів, якими можна маніпулювати за допомогою ринку. Отже, і без тоталітаризму можна легко звести людину до статусу речі і тоді починати використовувати її, замість утверджувати її гідність. Тому гуманітарні науки, які мали б показувати, в чому полягає гідність людини, повинні бути дуже і дуже важливими.

Якщо немає ціннісного бачення людини, якщо немає певних моральних меж, наука може втратити орієнтири і завдати шкоди людству


Якщо говорити в українському контексті, без сумніву, нам потрібно не втратити і розвивати природничі науки. Це науки, які є ресурсоємними, тобто, щоб бути на передовій цих наук, потрібні дороге обладнання, лабораторії, і ми спостерігаємо, що все менше молодих людей іде в ці природознавчі науки. Колись, вже за Незалежної України, дуже мало молоді йшло в математику, був великий ризик, що буде втрачено кілька поколінь, цілі традиції математичного знання, але розвиток комп’ютерних наук певним чином повернув це зацікавлення, і зараз навіть відбувається бум. Я б дуже хотів, щоб ми дочекалися, коли повернеться бум у природознавстві, коли українська фізика, українська хімія, біологія і всі їхні міждисциплінарні відгалуження знову отримають зацікавлення і держави, і молодих людей. І тоді Україна зможе виготовляти більше цікавих для світу продуктів, а не просто бути постачальником ресурсів.

Про красу в освіті і те, чому важливо вміти захоплюватися, — Тарас Добко - фото 76400

— Що таке любов до іншої людини?

— Якщо перекласти високе слово «любов» на більш приземлену і дуже конкретну мову, я би казав, що це доброзичливість. І не тільки доброзичливість, бо вона більше сприймається як якийсь певний настрій, а це є добродіяння. Це вміння побачити, в чому полягає конкретне добро конкретної людини і здатність діяти з цієї перспективи. Це не означає догоджати іншій людині. Якщо ця людина зловживає алкоголем чи робить якісь дурниці в сімейному житті, то бути доброзичливим — означає вміння звернути увагу на ці речі. Але не для того, щоб принизити. Людина в тій чи іншій ситуації може перебувати на моральному дні і реально звідти випірнути є дуже складно. Питання: як руку простягнути, як конкретно можна допомогти.

Є, скажімо, гостра дискусія про аборти. Представники руху pro-choiсe полюбляють закидати людям, які виступають на захист життя, що, мовляв, ви дбаєте тільки про дитину, ви взагалі не задаєте собі питання про жінку, про її ситуацію, про страждання. Але насправді той, хто є за життя, виступає і за життя жінки, і за життя цієї ненародженої дитини. Вони розуміють, що в більшості випадків жінка зважується на аборт не від добра і не з принципу, а перебуваючи в дуже скрутному становищі. Відповідно, вони сприяють створенню різних структур допомоги жінкам, які опиняються в цих скрутних ситуаціях, будучи вагітними. І вони стараються допомогти цим жінкам в різний спосіб. Це, я вважаю, є дуже конкретний прояв любові. Шанувати гідність людини — це конкретно діяти заради її добра.

— Навіщо людині інша людина?

— Нам добре разом. Тут не треба великої філософії. Уявіть собі людину, яка має справжніх друзів і на скільки її життя збагачується на відміну від людини, яка є самотня. Пандемія ще більше це загострила в різних країнах. В Америці говорять про епідемію самотності. У чому вона полягає? Людям складно довіряти один одному, коли поширюється більш цинічний погляд на світ, що всім навколо залежить тільки на собі і може залежати тільки на собі, навіть, якщо людина щось робить, щоби піти мені назустріч, вона це робить задля власного інтересу. Якщо людина прийме такий погляд на світ, вона створить собі пекло. Якщо людина буде дивитися на світ такими очима, вона втратить можливість реально будувати якісь справжні стосунки, без яких її життя не буде сповнене, вона не буде вповні людиною. Ми розкриваємося як люди лише у відповідь на спілкування з іншими людьми, лише у відповідь на челенджі, які приходять від інших людей. Інакше ми би не росли. Це правда не тільки про наш психологічний світ, це правда про наш фізичний світ, це правда про нашу ідентичність.

Наприклад, є хибна теорія, що ідентичність — це передусім те, що я про себе відчуваю. Тоді все стає дуже плинним, неокресленим: сьогодні я такий, а завтра я сякий. Насправді, ідентичність постає від взаємодії. Я живу в середовищі людей, тож мені треба навчитися з ними давати раду. Я постійно коригую свою поведінку як прийнятну або неприйнятну, реагуючи на взаємодію з іншими людьми і таким чином я вибудовую свою дієву ідентичність, завдяки якій можу собі дозволити розкіш не перебувати без кінця і краю в напрузі. Тому білій вороні, яка випадає зі всіх абсолютно зв’язків, дуже складно, вона є надзвичайно самотньою. Зрозуміло, що є люди, які йдуть проти течії, і це іноді потрібно робити, бо течія почала рухатися не туди. Христос виглядав білою вороною, та, з іншого боку, він будував Церкву. Він притягував до себе людей, як магніт, і казав: треба жити по-іншому, ось я пропоную певний шлях життя, робіть, як я — звідси imitatio Christi, наслідування Христа. Людина сама в полі не воїн, стосунки людини з Богом, якими б вони приватними не були, також починають страждати, якщо людина залишається сама, якщо вона цим не ділиться. Погано людині бути одній.

Про красу в освіті і те, чому важливо вміти захоплюватися, — Тарас Добко - фото 76402

— Хто для Вас ця інша людина?

— Звичайно, що є ті найближчі, запліччя — сім’я, звідки ти черпаєш натхнення, де відпочиваєш, де є повна довіра і взаєморозуміння, без цього було би дуже складно. Але то не обов’язково мусять бути лише живі люди. Це може бути хтось з минулого. Для мене такими людьми були Гілберт Честертон, британський журналіст (це була його основна робота і покликання, і талант), есеїст, громадський діяч, філософ, трошки богослов; Лешек Колаковський, польський філософ. Серед наших сучасників це, без сумніву, владика Борис Ґудзяк. Завдяки спілкуванню з ним я опинився в університеті, університет став для мене рідною домівкою. Я багато чого навчився і продовжую вчитися від нього. Очевидно, що є мої друзі, є співробітники. Ті кола довіри можуть бути різного радіусу, але я ніколи не скаржився, що на цій орбіті є мало людей.

— Як Ви виховуєте своїх дітей? Які якості найважливіше в них виплекати?

— Важко окреслити якісь правила, я просто продовжую традицію своїх батьків. Я пам’ятаю, що я мав дуже багато свободи, але вона ніколи не перетворювалася у сваволю. Я розумів, що я люблений, бажаний, що мене цінують і мені не хотілося завдати прикрості батькам. Я знав, що якщо зроблю ту чи іншу дурницю, це завдасть їм образи. Це працювало в моєму випадку. Це одна річ. Друга річ — дуже важливо, щоби діти вміли захоплюватися. Я взагалі вважаю, що в житті вміння захоплюватися — це свідчення, що людина вміє щось цінувати, що в неї нема надто цинічного складу характеру, настрою, ставлення. Захоплення означає, що ти щось чи когось у своєму житті визнаєш чимось більшим, ніж саме твоє життя. Ти готовий за цим іти, схилити голову, визнати, що ти не є пуп землі. Як зробити, щоб дитина не почала перетворюватися на пуп землі, навколо якого все крутиться, а інші є не важливі — це давати нагоду для захоплень чи то через хобі, чи через подорожі, щоб дитина бачила щось нове і цікаве.

Дуже важливо, щоби діти вміли захоплюватися. Вміння захоплюватися — це свідчення, що людина вміє щось цінувати, що в неї нема надто цинічного складу характеру, настрою, ставлення


Так само важливою є щирість, щоб не було лукавства, подвійних стандартів у стосунках, бо діти це дуже швидко відчитують, і тоді починається шизофренія — для тебе один образ, а там десь інший образ. Важливо при прийнятті рішень радитися з дітьми. Діти повинні розуміти, що відповідальність батьки беруть на себе до певного віку. А чим дитина стає дорослішою, тим більше відповідальності за нею закріплюється. Так само важливо обговорювати свої питання, щоб діти почали потім з тобою обговорювати свої, щоб бачили, що є та довіра і готовність спільно приймати рішення. Завжди є питання балансу. Коли діти вже дорослі, для нас найбільший виклик не перетиснути забагато. Якщо це справа дитини, не перетиснути забагато зі своєю позицією, дати чітко зрозуміти, в чому вона полягає. Але рішення має приймати вже молода людина.

Про красу в освіті і те, чому важливо вміти захоплюватися, — Тарас Добко - фото 76401

— Є три "с" УКУ: свідчити, служити, спілкуватися. Персоніфікуйте, хто ховається за цими "с" для Вас.

— Пан Мирослав Маринович, без сумніву, є такою особою в університеті, яка творчо і органічно поєднує віру і розум. Тут він є зразком для наслідування.

Професор Ярослав Грицак є для мене прикладом публічного інтелектуала, як людина, яка досконало поєднує наукову ригористичність і вміння доносити складні речі загалу.

Зеня Кушпета, doctor honoris causa УКУ, яка заснувала спільноту “Віра і світло” в Україні, Центр «Емаус» в УКУ. Завдяки Зені, мені стала близькою ця спільнота. Я не є постійним учасником, але стараюся їх підтримувати, пропагувати їхню місію. Зеня є прикладом жертовності і доброзичливості. Вона страшенно любить людей і випромінює радість.

— Чи пандемія суттєво вплинула на Ваше життя?

— Я вже втомився від Zoom-ів — це виснажливо. Хочеться живого спілкування. Також дуже бракує подорожей. Дуже кортить все ще побачити більше світу, різних культур.

Я призупинив користуватися громадським транспортом, але не тому, що в мене є авто. Я справді намагаюсь обмежити можливість контакту в закритому середовищі. Але я маю ноги, люблю ходити, а Львів маленьке місто. Тож можу пішки ходити туди-назад. Без сумніву, в чомусь я став обережнішим, бо цього вимагали обставини.

На початку пандемії я дуже налякався, що буде з університетом. Ми собі не могли дозволити, як інші університети в Україні, повністю залишатися в онлайні. Бо ми би свою місію не виконали, ми би не могли дати студентам те, що обіцяємо. Нам потрібно було в цих умовах якось тримати епідемічну ситуацію під контролем. А це можна лише робити, якщо грати за певними спільними правилами гри, які дозволяють впорядкувати взаємодію. І нам вдалося це зробити, ми мали гібридний формат нашої праці, навчання і я думаю, що студенти це поцінували.

— Які дві речі Ви обов'язково робите щодня?

— Молитва є завжди важливою. Щодня я ходжу пішки на роботу, і це є нагода для молитви. Інколи люблю помолитися за всіх тих, хто йдуть мені назустріч. Або маю таку молитву: «Помилуй мене, Боже, молитвами тих, хто мене любить. Амінь».

Я намагаюсь також стежити за тим, що відбувається в країні. Читаю новини, стараюся не відставати. Але це одна з найбільших перешкод у моїй роботі. Найбільший мій бич — розпорошеність. Мені бракує вміння у щось зануритися глибоко і відбути від А до Я.

— За якою фразою Вас впізнають найближчі?

— Бажайте великого, але вмійте радіти малому.

— Що з досягнень сучасності є найважливішим у Вашому особистому рейтингу?

— Протягом усієї історії людства одним з найбільших викликів було навчитися як жити разом, мирно і безконфліктно. Західна цивілізація, а я зараховую й Україну сюди, чи, назвемо так, християнська цивілізація, розвивалася і в муках народжувала ті способи політичного співжиття, які ми можемо назвати і демократією, і ліберальним суспільством (у глибинному значенні, де свобода людини є політичною цінністю на противагу до будь-якого визиску людини). І коли розумієш, наскільки це крихка і вразлива річ, хочеться, аби інші люди теж усвідомили і поцінували, наскільки це великий винахід і наскільки його життєздатність залежить від вірності юдеохристиянським джерелам нашої цивілізації. А ми так легко це все можемо втратити…

— А чого, на Вашу думку, краще б не було?

— Це хімічна зброя. Я не є утопіст, зло існує, проти зла потрібно вміти захищатися. Для цього існує зброя. Але все ж таки є межі. Є гуманна зброя, а є негуманна. Я, звичайно, про ту негуманну зброю, таку як атомна, краще б її не було.

Про красу в освіті і те, чому важливо вміти захоплюватися, — Тарас Добко - фото 76403

— Чи Ви реалізований?

— Думаю, що так. Однак, ніколи не вважав, що в цьому можна переконатися лише на основі власного погляду зсередини. Це має більше ззовні оцінюватися по плодах. Я перфекціоніст за натурою, і це мені шкодить. Часто буваю незадоволеним сам собою. Та я не забуваю, що не є найкращий суддя сам собі. Ними є передусім ті люди, з якими я працюю чи моя родина. Без сумніву, думка інших людей є для мене важливою. Не тією мірою, щоб я працював передусім для того, щоб цю думку сформувати чи комусь догодити. Але більшість тих речей, якими займаюся, мають вплив саме на людей, це є праця з людьми, тому тут не можна не цікавитися, якою є думка людей щодо цього.

Бажайте великого, але вмійте радіти малому


— Чи Ви щасливий?

— Так. Для мене основним критерієм є те, що я не втратив свою дитячу здатність захоплюватися. Світ мені далі цікавий. Люди мені далі цікаві. Різні справи мені цікаві. Якщо ти щось цінуєш, маєш нагоду з тим стикатися, це робити, спілкуватися з тими людьми, які цікавлять, результатом є радість. Цього є доволі багато в моєму житті.