Про мистецтво бути поруч, атеїстів в окопах та ранкові пробіжки — розмова з капеланом Зелінським

17.01.2020, 10:05

Отець Андрій був одним з перших військових капеланів, які поїхали в зону бойових дій на Донбасі. Понад два роки провів безпосередньо на лінії фронту в найгарячіші моменти російсько-української війни: Піски, Дебальцеве, Іловайськ, Слов’янськ, Широкине.

Священник Української греко-католицької церкви, військовий капелан Андрій Зелінський, Київ, 8 грудня 2019 року

Андрій Зелінський живе принаймні чотирма повноцінними життями. Він — священик Української греко-католицької церкви, військовий капелан. Окрім того, займається академічною та викладацькою діяльністю, а також безпосередньо опікується молоддю. Має три вищі освіти: за його плечима — чотири роки філософії в США, п’ять років теології в Італії та магістерська програма з політології у Києво-Могилянській академії.

Урокам війни присвячені дві книги отця Андрія: «Соняхи. Духовність на час війни» (2015) та «На ріках Вавилонських. Кілька думок про повернення» (2016).

Але з війною Андрія пов’язує не лише душпастирська робота. З літа 2017 року він сконцентрував свою службу в 36-й окремій бригаді морської піхоти і отримав офіційне звання морського піхотинця та берет морпіха. Для цього йому довелося пройти усі необхідні фізичні випробування.

Сьогодні отець Андрій щоранку виходить на пробіжку, активно спілкується та публікує велику кількість усміхнених селфі у соцмережах.

Про те, чи є атеїсти в окопах, що нового можна дізнатися про людину на війні, чому українська ідентичність усе ще не об’єднує українців — далі у розмові. А також про те, навіщо священик у війську та чому християнство не є релігією смерті та страждання.

Текст підготовлено в рамках проєкту «Життя інших» з Тетяною Огарковою, де ми розповідаємо про людей з різними життєвими шляхами, виборами та цінностями.

***

Коли ми зустрічаємося в отцем Андрієм у Патріаршому Соборі Воскресіння Христового на Лівому березі Дніпра, відразу впадає в очі, що він не дуже схожий на типового священника. Молодий, енергійний, з яскравою посмішкою. Його легко уявити у цивільному одязі чи у військовій формі, або ж з наплічником мандрівника на спині. Поки ми крокуємо з подвір’я Собору до офісу — тут отець Андрій працює заступником керівника департаменту військового капеланства — я згадую про те, що він багато подорожував.

Родом з академічного середовища, частий гість бібліотек та відвідувач лекцій, він легко оперує історичними фактами та цитує філософів. Але у вирішальний для країни момент він не побоявся вийти зі звичного середовища, одягнути бронежилет та поїхати на фронт. Щоби бути поруч із тими, хто цього потребував.

Отець Андрій не вважає себе ідеологом та неохоче коментує церковні питання. Його більше цікавить живий смисл християнства у сучасності, аніж боротьба конфесій в Україні. Його більше цікавить людина поруч, аніж церковні обряди та догмати.

А ще він щоранку бігає і закликає не довіряти священикам, які зневажають власне тіло. В цьому він більше схожий на захопленого танго та футболом героя Джонатана Прайса (Папу Франциска), аніж на персонажа Ентоні Гопкінса (Папу Бенедикта XVI) з фільму «Два Папи».

Андрій Зелінський працює заступником керівника департаменту військового капеланства. На фото — Андрій в своєму робочому кабінеті в Патріаршому Соборі Воскресіння Христового у Києві, 8 грудня 2019 року

Ви належите до покоління, яке народилося в Радянському Союзі, а в підлітковому віці стало свідком масштабних суспільних перетворень. Звідки походить вибір стати священником?

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття в Україні, та на усьому пострадянському просторі відбуваються фундаментальні зміни. Не лише у соціально-політичному вимірі. Тоді ми стали свідками й значних ціннісних трансформацій.

Якщо брати до уваги Галичину — а я народився у Львові — то кінець 1980-х це не лише час той час «гласності» та «перебудови». Саме тоді Українська греко-католицька церква виходить із тривалого періоду підпілля, в якому вона перебувала з 1946 року.

То був час потужного суспільного руху, релігійний ренесанс, свідком якого я став у підлітковому віці. Героями мого часу були священники, монахи та монахині, які провели багато років прихованими від мейнстріму, в ситуації, що загрожувала навіть їхньому життю, у засланнях, у в‘язницях. Адже Українська греко-католицька церква в особливий спосіб постраждала від радянської правоохоронної системи. Тому вихід із підпілля відкривав нові горизонти.

Вітер змін торкнувся також і ціннісного виміру суспільного життя. Для мене особисто він став імпульсом для формування власної ціннісної системи. Це і був той час, коли сформувалось моє покликання. Бажання служити богові в конкретних людях і, зрештою, служити своїй країні, своєму народові.

Це галицька історія, галицька ідентичність. Але з 2014 року ви активно спілкуєтеся з людьми на лінії фронту на сході країни — там воюють люди з усіх регіонів. Яким є ваш діалог з ними? Чи немає у вашій ідентичності чогось занадто регіонального для них?

Я залишив Львів у 1997 році — двадцять два роки тому. Мені було вісімнадцять, коли я помандрував на навчання до Сполучених Штатів. Чотири роки філософії у США, п’ять років богослов’я у Римі, в Італії. Потім був період двох років монашого життя у Росії, в Сибіру. Потім Київ — навчання з політології в Києво-Могилянській академії. Тема моєї дисертації: «Ідеологія національної безпеки».

До 2014 року більша частина мого життя минула зовсім не в Галичині. До того ж я переважно перебував у полікультурних середовищах. Жив у великих містах глобального масштабу: околиці Нью-Йорку, центр Риму та, зрештою, Києва. Тому ситуація, в якій мені довелось опинитися у східній частині нашої країни, у 2014-му вже не була чимось дивним.

Зазвичай я дуже люблю повторювати статистику: відсоток українців, які не виїжджали зі свого регіону, сягає понад 60%. Водночас, не можна любити того, чого не знаєш. Тому, сидячи у одному з регіонів протягом всього життя, у декого може скластись уявлення про те, що Україна — це плаский степ, або зелені гори, або постійно присутній берег моря, чи навпаки його суцільна відсутність. Але Україна — це все разом. І нам всім дуже бракує такого прориву крізь регіональне мислення, регіональне сприйняття самих себе. Відповідно на національному рівні у нас ще незавершена ідентичність.

Андрій Зелінський проводить обряд хрещення дитини в Патріаршому Соборі Воскресіння Христового УГКЦ у Києві, 8 грудня 2019 року

А яким ви бачите варіант української ідентичності, яка б об’єднала всю країну?

У нас дуже мало проєктів у нашій з вами історії, які об‘єднували всю країну: від Берегова (місто у Закарпатській області — ред.) до Харкова, від Чернігова до Севастополя. Єдиний проєкт, принаймні в сучасності, який би об‘єднав країну, це був Майдан — Революція Гідності.

Майдан розпочинався, насамперед, під ідеологічним гаслом справедливості. Люди у різних куточках української держави зібрались у центрі столиці для того, аби протистояти зловживанням влади. Узурпація влади призвела до соціальної несправедливості. Отже, народ боровся за справедливість.

Я був на Майдані від 21 листопада 2013-го до 20 лютого 2014-го — дня розстрілів. Я був свідком того, що першим потужним імпульсом до масового об‘єднання українців було побиття студентів. А відтак — бажання протистояти жорстокості влади, боротися за справедливість.

На жаль, у процесі тих місяців відбулася зміна ідеологічних парадигм. Замість справедливості, як ключової цінності, постала парадигма ідентичності. Декому необхідно було виробити ідеологію, яка б дозволила мобілізувати населення в південного-східних регіонах, щоби протиставити тому, що відбувалось у Києві на Майдані. Говорили про загрозу російськомовному населенню, канонічному православ’ю тощо.

Але це була пастка. Адже саме це змусило потім всіх прибічників Майдану переорієнтуватись із ідеологічної парадигми справедливості, яка спромоглась об‘єднати всю Україну, в ідеологічну парадигму ідентичності. А ідентичність завжди була у нас причиною розколу.

Чи це означає, що українцям важко виробити таку ідентичність яка би об’єднувала, а не лише роз’єднувала?

Українцям властиво не довіряти владі. Це в нашому фольклорі, піснях, класичній літературі. Це на рівні побутового дискурсу. В силу історичних обставин український народ був частиною різних геополітичних проєктів. І досить часто влада була представником іншої нації, іншого народу чи соціальної верстви. Тому у нас сформувалася недовіра до інститутів державності, до влади, як такої, та й одне до одного. Ми все ще замало подорожуємо країною, ми все ще замало себе знаємо. Ця недовіра і сьогодні залишається однією з екзистенційних загроз для української державності.

А що нас може об‘єднати?

Відповідь на це питання ми шукаємо десь у далекому ХІХ столітті, забуваючи, що світ таки змінився, а надворі вже ХХІ століття. Упродовж століть у нас з вами сформувалася певна система цінностей, якими ми несвідомо керуємося в побуті. Вони у нашій народній культурі, ми виховуємо молоді покоління на їхній основі. Способи подачі модернізуються, а от смисли залишаються.

Наша свободолюбність, вимога справедливості, повага до знань, колективний спосіб ухвалення доленосних рішень, здатність бачити глибший вимір довкілля, осмислювати дійсність серцем, жити пам’яттю та надією, уміти дивуватися — це все ті ціннісні орієнтири, які пронизують нашу індивідуальну та колективну українську дійсність, незалежно від того, в якій частині країни ми народилися і яким був історичний шлях розвитку нашого регіону.

Доля української держави залежить напряму від нашої з вами здатності знайти відповіді на два ключових запитання: як консолідувати українське суспільство та як легітимізувати державу, або ж сформувати довіру одне до одного та до інститутів влади.

На початку нашої розмови ви говорили про служіння, і вибір стати священиком був, ймовірно, першим кроком до цього. Але ви на цьому не зупинилися — ви стали ще й капеланом, військовим священиком. Чому?

В Україні існувало багато спроб з боку духовенства від різних українських церков долучитися до душпастирської опіки серед військовослужбовців. І ці спроби розпочались, коли Україна отримала незалежність. Різні конфесії були присутні у військах на волонтерських засадах.

Свого часу в Національній академії Сухопутних військ у Львові, тоді ще Військовому інституті, випускники Львівської семінарії організували системний повномасштабний проєкт військового капеланства. Я потрапив до цього колективу, і там ми спільно заклали основи духовності та практики капеланського служіння на зразок того, як це відбувається в інших західних країнах.

З початком військової агресії Російської Федерації в Україні голосно заговорили про військових капеланів. Так трапилося, що я став першим капеланом при штабі АТО у червні 2014 року. Для мене дуже важливим ціннісним аспектом капеланства є бажання бути поруч, завжди поруч. Це є гаслом військового капеланства в нашій церкві.

Багато з моїх добрих знайомих, друзів, товаришів, курсантів з академії Сухопутних військ на цей час уже були командирами бойових підрозділів, рот і батальйонів. Це були люди, яким довелося першими прийняли удар у 2014 році. Перебуваючи з ними на зв’язку впродовж усіх 8-10 років після академії, на той час я запитував себе: «А чи справді я поруч?». Як я собі потім зможу пояснити ідею, гасло, з яким я жив, — «бути поруч»? У ситуації, коли мої друзі там, а я все ще в центрі Києва. Тому від імені нашої церкви звернулися до генерального штабу ЗСУ з проханням сприяти залученню військових капеланів до душпастирської підтримки українських воїнів у районі бойових дій.

А навіщо потрібен священник у війську?

Завдання військового капелана — боротися за душу військового, захищати його людяність. Капелан не ідеолог, не політрук, навіть якщо некомпетентним у цих питаннях офіцерам хотілося щоб так було, він — духівник. Військовий капелан має володіти мистецтвом супроводжувати особистість лабіринтами її внутрішнього світу, допомагати людині знайти необхідні ціннісні орієнтири, залишатися людиною в умовах стресу.

Завдання капелана — захистити саму людяність. Для цього потрібно провокувати людину на людяність, навіть в умовах бойових дій. Переконатись, що людина зберігає в собі здатність робити добро, боротися за справедливість, шукати правду та споглядати красу.

Для мене важливі чотири координати нашої людяності, які дозволяють нам захистити в собі людське навіть в умовах воєнного протистояння: добро, істина, справедливість, краса.

Основне завдання збройних сил — це захист. Для нас воїн насамперед — захисник. Така ідентичність військовослужбовця притаманна нам як народу, який постійно змушений був ставати на захист свого права на існування.

Для військового капелана найважливішим є захист людяності, здатності людини зберегти те найсокровенніше, що дозволяє їй потім також повернутися з війни. Йдеться про перемогу над війною. Якщо завдання військових — це перемога у війні, то завдання військового капелана — перемога над війною. Перемога над наслідками війни у людському серці. Тому «бути поруч» я розумію як здатність «нахилити небо до людини».

А у капеланів буває ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, який часто виникає внаслідок війни — ред.)? Чи був він у вас?

Звичайно буває, адже вони перебувають там, де і військові. Я не можу сказати, що в мене був. Мені було важко на початку 2015-го, коли я повернувся з Пісків і Дебальцевого. На той час я втрачав багато друзів, товаришів, яких знав ще задовго до початку війни в Україні. Це був найважчий період.

Мені допомогло те, що я живу, як мінімум, чотири повноцінних повномасштабних життя. Окрім військового капеланства, я є священиком, займаюся душпастирською роботою. Я також займаюся академічною, викладацькою роботою. Я багато працюю з молоддю безпосередньо. І пишу. Це чотири різні виміри мого життя. Коли забракло повітря в одному, можна надихатись в іншому.

Окрім того, що як капелан ви перебували там, де і військові, ви прагнули бути таким, як вони. Вони отримали звання морпіха, склали присягу. Для цього пройшли непрості фізичні випробування. Навіщо?

Це таїнство втілення. В основі християнської віри є таїнство втілення, воплочення. Бог стає людиною, аби піднести людяність до якісного нового рівня — до божества. Це лежить в основі будь-якої християнської дії. Ти маєш стати частиною культури, в якій ти живеш із людьми, яким служиш. Частиною тих самих цінностей. Навчитися тієї ж мови, того ж формату спілкування. Але разом з тим ти маєш пропонувати нові ціннісні горизонти, ціннісні орієнтири, і бути викликом для себе і для інших. І бути поруч — це означає бути поруч. Тобто, втілитись в культуру, в якій ти служиш, розділити долю тих, кому служиш. Історія знає багато прикладів священиків, які йшли на смерть зі своєю паствою, навіть коли в них були можливості уникнути такої долі. Скажімо, Максиміліан Кольбе (польський священик, який загинув у концтаборі Аушвіц, віддавши своє життя за одного з в'язнів — ред.), чи великий праведник українського народу Омелян Ковч (український греко-католицький священик, який помер у концтаборі Майданек — ред.).

Тому військовий капелан має бути трохи воїном?

Капелан — це воїн, воїн духу. Духовний подвиг доволі часто асоціюють з подвигом воїна, тому кажуть «воїн Христовий», «Божий воїн». У християнській парадигмі духовна особа має бути борцем. Водночас воїн — це не військовослужбовець. Це тип характеру, це людина, яка не зупиняється на шляху до перемоги.

А що ви дізналися нового про людину, перебуваючи на фронті? Після всіх книг, які ви прочитали, після усіх розмов, які були тут, чи були для вас теж якісь відкриття?

Військо дає дуже широкий діапазон можливостей, щоб краще зрозуміти людину і те, ким вона є насправді.

У війську дуже багато різних людей. Для мене це було як заново познайомитись з Україною, з українським народом, заново в нього закохатися. Це вимагає вийти зі своєї мушлі.

Військо відкрило для мене багато нового про людину. Я бачив її дуже різною: морально понівечену, людину-героя, людину, яка була просто людиною, людину знищену, людину цілісну та ціннісну, людину-воїна.

Армія для мене — велика школа життя. Мій перший текст після місяця перебування на фронті в 2014-му називався «Репортаж із зони автентичності».

Я побачив дуже справжніх людей. Мені хотілось розповісти людям про подвиг українського солдата. У час, коли в українському суспільстві точились різного роду ідеологічні дебати, український воїн захищав українську землю, захищав свою родину, озброєний лише цінностями. Це та зброя, яка допомогла нам вистояти за умов, коли бракувало найсуттєвішого на рівні матеріального та технічного забезпечення.

Військовий капелан Андрій Зелінський (другий ліворуч) з бійцями на Донбасі, осінь 2019 року. Фото з особистої сторінки Андрія Зелінського у facebook

Ви були поряд з військовими у найгарячіші, найнебезпечніші моменти війни. Чи було страшно?

Дев’яносто дев’ять відсотків людей, які ходять вулицями наших міст, ніколи не зможуть собі уявити, не зможуть відчути те, що доводиться переживати в умовах бойових дій. Люди, які проходили крізь реальний бій, чули, як кулі свистіли над головою, несли тіло щойно живого, але вже полеглого побратима, проїжджали по замінованих полях на бойовій машині, під обстрілами, на великій швидкості крізь ніч. Ці люди стали свідками потойбіччя.

Страх поволі кудись зникає, натомість з‘являється щось гірше — людина призвичаюється. І це, мабуть, єдине, що мене лякало — я боявся призвичаїтися, втратити здатність реагувати. Бо це дуже важливо — не втратити здатності реагувати на виклики.

Тих людей, які це пройшли, побачили це потойбіччя на власні очі, важко налякати в нашому облаштованому і впорядкованому повсякденні. Вони наче зазирнули по той бік реальності, і це дозволяє їм впевненіше почуватися. Головне, щоб вони там не залишилися. Перемагає те суспільство, якому вдається повернутися по цей бік, не залишитися назавжди в умовах жорстокої конфронтації розколотими навпіл особистостями.

Найбільше боявся, коли переміщався полями вздовж фронту від однієї позиції до іншої в супроводі військового. Інколи це тривалі кілометрові переходи болотними полями на лічених сотнях метрів від противника. Боявся, щоб куля не поцілила мого військового побратима. Я ж тут для них, щоб допомогти, підтримати.

Ви є священиком Української греко-католицької церкви. Чи не виникали на фронті суто конфесійні питання? Адже велика кількість бійців, ймовірно, були вірянами іншої церков?

Завдання військового капелана — турбота про людяність, захист людяності, турбота про дух воїна, підрозділу та командира. Це турбота про дух, а дух конфесії не має. Тому дуже важливо універсальний підхід. Якщо ми говоримо про професійне капеланство, то капелан має бути капеланом для всіх.

Якщо є представники інших релігій та конфесій, які потребують певних обрядів чи таїнств, це завдання капелана у підрозділі — знайти представника такої відповідної конфесії для того, щоб подбати про духовні потреби особового складу.

Але ми з вами живемо в ХХІ столітті. І навіть якщо в Україні дуже високий рівень довіри до церкви, ми все ж говоримо про переважно молоде покоління, в якого дуже змінене ставлення до релігії. Є велика кількість людей, які шукають не інституційної духовності, вони не асоціюють себе з певною конфесією, а мають власну систему переконань. Часто ми говоримо про те, що на війні атеїстів не існує.

Це правда?

Ні, існують. Це люди, які мають свої системи переконань. Хоча, як на мене, атеїзм в ХХІ столітті не існує як феномен, тут радше місце для «пофігізму», для повної байдужості у питаннях релігійності. Адже атеїзм також вимагає системного мислення, а це сьогодні не модно, не в тренді. Запит на духовність сьогодні доволі часто проявляється як запит на певний сентимент, на емоційний стан.

Але в тому ж окопі, де живе атеїст, живе також людина. А там, де є людина, є місце для капелана. Є місце для того, хто може почути, підтримати, не апелюючи навіть до релігійних категорій, але завжди залишаючись їхнім втіленням, залишаючись тією вірною смиренною присутністю. Війна таки змушує людину замислитись над глибшим виміром свого існування, переосмислити власні життєві цінності. Тому важливо, щоб поряд був хтось, хто може потурбуватись про дух. Про здатність людини на добро, справедливість, істину та красу.

Андрій Зелінський під час служби в Патріаршому Соборі Воскресіння Христового УГКЦ у Києві, 8 грудня 2019 року

Сьогодні багато говорять про стосунки держави і релігії. Якими мають бути ці стосунки, на вашу думку?

Завдання церков і релігійних організацій — турбота про цілісну людину, про ціннісне суспільство, про народне сумління. Відповідно, основний інструментарій у наших руках — це пропозиція сенсу й цінностей, що дозволяють жити якісно. Водночас, основний інструментарій реалізації державою власних повноважень — це влада.

Церква не може входити в життя людини з позиції влади. Церква входить в життя людини з позиції пропозицій певного сенсу, певної ціннісної парадигми. Вона пропонує те, що наповнює життя людини змістом, що дозволяє людині реалізувати свій внутрішній потенціал, вимагати від себе більшого, турбуватись про спільне благо.

Допомогти людині творити кращий світ в собі і навколо себе — це завдання церкви. Допомогти людині знайти в собі бога, його «образ і подобу». А завдання держави — турбуватись про справедливе функціонування інституцій.

Історія ПЦУ була пов’язана з політикою і вона стала можливою завдяки політичній підтримці і політичної дипломатії з боку попереднього президента. Ви представляєте іншу церкву. Яким є ваше бачення цієї ситуації? Чи це важливо для України?

Християнство у формальний інституційний спосіб прийшло до Києва з Володимировим хрещенням, хоча християнські спільноти існували тут задовго до того. Відтак, у нас сьогодні є кілька церков, які походять з тієї ж духовної традиції. В силу певних історичних обставин київське християнство набуло різних еклезіологічних вимірів. Але у нас спільне джерело — Київська церква. В нашій Українській греко-католицькій церкві ми намагаємося зберегти той первинний формат єдності та цілісності, коли Київська церква перебувала в повному спілкуванні як із Константинополем, так і з Римом.

У нас є спільне джерело, ми з одного дому, з однієї мудрості. Нам є на чому будувати рідну хату. Українська греко-католицька Церква, Православна церква України, Українська православна церква (Московського Патріархату) — усі ми вихідці з тієї ж хрещальної купелі. Ми всі з одного джерела, ми всі — діти тієї ж мудрості — Мудрості (Софії) Київської. Між церквою та державою в Україні мають залишатися тісні партнерські взаємовідносини, у нас єдина мета.

Шкода, що багато представників церков в Україні про це не думають. Натомість, озброюються різноманітними механізмами, щоби віддалити себе від інших і наблизити до державних структур. Дозволяють себе інструменталізувати і використовувати різними політичними силами, інколи навіть не зовсім українськими, сподіваючись від них підтримки. Відтак, у пошуках преференцій для себе, спричиняються до руйнації нашого спільного фундаменту. Риють окопи, будують мури для того, щоб захистити свою корпоративну ідентичність. Замість того, аби дбати про душу українського народу. А українському народу треба прямувати в майбутнє і перший виклик для нас — це сучасність із її глобальними несподіванками. Ми не готові до сучасності.

Україна сьогодні, як і вчора — це не лише православні, католики та протестанти, не лише християни та мусульмани, не лише віруючі та невіруючі, не лише україномовні та російськомовні. Україна — це тоді, коли ми разом.

У вашій ідеї служіння людині дуже багато гуманізму. Але чому вам потрібні для цього релігійні обґрунтування?

Гуманізм завершується на людині, тоді як вимір духовний, трансцендентний, наповнює гуманізм глибшим сенсом. Не скасовує, але наповнює його красою, дозволяє людині відкрити повний сенс її людяності.

У нас в Україні дещо деформоване розуміння релігії. Перша асоціація, яка виникає, це відразу поділ, диференціація суспільства. Тут релігія втрачає властивий їй сенс. Адже слово «релігія» походить з латини, і означає «зв’язувати», тобто об‘єднувати. Об’єднувати людину із найглибшим виміром її людяності, із системою сенсів, смислів і цінностей, людину з її екзистенційним ресурсом, людину із божеством, а відтак об’єднувати людей між собою.

Коли говоримо про церкву, ми чомусь завжди думаємо про минуле, і це ще одна фатальна помилка. Церква — це не минуле, а релігія — це не ідеологія. Йдеться про систему смислів, сенсів, цінностей, які дозволяють людині жити на повну, жити змістовно, вимагати від себе більшого, долати себе і світ навколо себе. А відтак, ділитись собою з іншими.

Це також про трансформацію українського суспільства на простір довіри та надії. Це наша хронічна хвороба, ми не вміємо довіряти одне одному. Проте ми адаптувалися, навчилися маскувати власну недовіру. Ми пережили стільки травм національного масштабу в нашій історії, що ми просто не маємо парадигм довіри. А це основне завдання церкви — будувати простір довіри, де ми можемо переступити через власні образи, через власні обмеження, аби побачити майбутнє, спільне для всіх. Це неможливо без внутрішніх механізмів самоподолання. Найбільша перемога — це перемога над собою.

А чому ви щодня виходите на пробіжку о 6.30 ранку? Це теж не дуже типово для священника.

Життя — це рух, це уміння здолати себе. Пробіжки — це не лише про фізичний стан. Хоча я впевнений, що людина для того, щоб бути щасливою, мусить невтомно розвиватися, рухатися, щоразу вимагаючи від себе більшого на рівні фізичному, емоційному, інтелектуальному. Пробіжка — це також про стан душі.

Я не до кінця довірятиму людині духовного сану, яка зневажливо ставиться до власного тіла, не вміє про нього потурбуватись. У кожного різні можливості, звісно. Але якщо ти не вимагаєш від себе більшого навіть на рівні фізичному, навіщо говорити про боротьбу на рівні духовному? Я в це не вірю.

Боротьба має бути втіленою. Людина — це втілений дух, це не абстрактна істота. Я не вірю у паралельні світи. Існує єдина дійсність і уміння поєднувати дійсне у єдине.

Релігія дуже часто асоціюється зі стражданням, навіть із мучеництвом.

Ми стільки страждали в нашій історії, в нас стільки травм, що ми просто боїмося думати відважно. Ми боїмось рухатися. Ми боїмось жити, ми перелякані до глибини своєї душі. А потім намагаємося здолати власний страх ідеологічною маячнею. Так виглядає політичне життя в нашій країні. Ми боїмось мріяти. Ми навчилися про мрії вигукувати.

Ми носимо свої важкі ментальні матраци за собою. Щоб раптом, коли впадемо, не поранити себе. Це система запобіжників. Наша свідомість захищена величезною кількістю запобіжників. І це насамперед тому, що не довіряємо іншим. Ми захищаємося.

Ми живемо в епоху глобальних трансформацій, в епоху дуже радикальних змін, дуже швидких змін. Нам потрібні мудрі і творчі, і понад усе — справжні. Людині сучасності, зокрема, якщо говорити з молоддю, необхідно сьогодні стати рухом, бути рухом, влитися в рух і рухом рухати. Саме це означає бути живим, органічним елементом суспільства, в якому живемо.

А для цього дуже важливі духовні підстави. Християнство — не релігія смерті. Це про те, як смертю можна здолати саму смерть. Це релігія життя, це релігія руху, це духовність розвитку. А аскеза в цьому плані має лише суто інструментальний характер. Вона дозволяє очистити себе від усього, що перешкоджає руху в мені і руху мене, руху особистості до нових рівнів буття. Саме в цьому значенні аскеза і страждання — це невід’ємна частина людського життя, це велике таїнство.

Ми сьогодні багато працюємо з людським болем. Як військові капелани, ми працюємо із родинами полеглих. Ми працюємо з пораненими, з ветеранами, які повернулись з посттравматичним стресовим розладом. Це величезна рана нашого суспільства. Вона болітиме ще довго.

Просто закрити на це очі неможливо. Потрібно допомогти людині знайти сенс в тому, що відбувається. Це неможливо, якщо немає горизонту, якщо немає мрії про краще життя і можливостей її реалізувати. І один із таких важливих механізмів — це пам’ять. Адже пам’ять – це не лише спомин. Це не лише гвоздики на могилі та панахида над могилою. Пам’ять — це стратегія особистісного і суспільного розвитку. В мене є величезна кількість друзів, з якими я роками знався до війни. Я відчуваю себе зобов’язаним. Коли мене запитують: «Чому ти стільки всього робиш, чому тебе скрізь так багато?», то я відповідаю: «Тому що я пам’ятаю».

Щоби темрява не стала остаточною, нам сьогодні слід вимагати від себе більшого. Жити вдвічі більш потужно, робити добра вдвічі більше. Вдвічі інтенсивніше рухатися, усміхатись вдвічі більше. Моя сторінка у Фейсбуці засіяна усмішками. І навіть коли дуже важко, коли дуже боляче, це не причина не всміхатися. Сьогодні нам слід усміхатися вдвічі більше, по-справжньому, крізь біль, за себе, і за того хлопця, який не повернувся з бою.