Отець Петро Балог — монах-домініканець, директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського у Києві. Відомий своїми дописами в соціальних мережах, де він часто розглядає незручні питання для Церкви і суспільства, спростовує різноманітні міфи і фейки, зокрема, з історії і сьогодення Католицької Церкви.
Останнім часом таких фейків і маніпуляцій стає все більше. Чому так, хто їх продукує, тобто, кому вони потрібні, для кого і на що вони розраховані? Про це та інше ми запросили поговорити отця Петра, сподіваючись на довгу розмову.
— Для початку, отче Петре, як у вас виникло таке зацікавлення історією і Церкви зокрема?
— Історію з великою симпатією я вивчав ще в школі, починаючи з молодших класів. Пам’ятаю, що особливо захоплювався історією стародавнього світу, як також періодом Середньовіччя і так далі. Підручники з історії були тоді — під кінець епохи СРСР — звичайно з радянським баченням історичних процесів, як також зі своєю специфікою подавання фактажу, проте можна було щось з цього все одно витягнути. Оскільки історія (поряд з географією) була моїм хобі, то наша вчителька історії кілька разів скеровувала мене на місцеві олімпіади, деякі з яких навіть вдавалося вигравати. В останніх класах середньої школи навіть думав вступити на історичний факультет УжНУ…
А дещо пізніше, коли я вже належав до Ордену Проповідників, вивчаючи спочатку філософію, а потім теологію в Польщі і теж в Римі, історичні мотиви постійно поставали переді мною. Це зацікавлення, зрештою, не згасло і після навчання, лише постійно проявлялося тут і там. Хоча, варто підкреслити, що це й надалі скоріше хобі, аніж професійні розвідки чи дослідження.
— Від певного часу Ви активно пишете на різні історичні теми, особливо ті, що оповиті різними міфами. Чи пригадуєте, яка тема в історії у Вас викликала найбільше обурення своєю заміфологізованістю? Або яка спонукала займатися саме деміфологізацією?
— Так, є багато так званих “чорних легенд”, які вже віками “ходять в народі”. Історики знають що і як, натомість люди і далі продовжують ширити ці нісенітниці. Наприклад, історія з “папесою Йоанною”, яка нібито була на папському троні у ІХ столітті. Ще протестантські історики у XVII столітті науково довели, що вся ця історія — міф. Проте, це не допомогло, і далі ширилися книги, п’єси, “історичні” фільми про “жінку Йоанну, яка стала папою”. Вирішив дослідити це питання і написати про це. Деякі історичні міфи смішні, інші, натомість, наповнені пропагандою чи навіть ненавистю.
А часто — і це найгірше — історія подається викривлено не тому, що, як у випадку з “папесою Йоанною”, тиражується цілковита вигадка, але тому, що, базуючись на реальних подіях і постатях, подається викривлена інтерпретація. І це вже не “міфологізація”, лише типова пропаганда: трохи правди, трохи неправди, все перемішане, читач після ознайомлення матиме вже такі, а не інші, зазвичай негативні, уявлення про описані події чи про дану постать.
І власне, однією такою пропагандистською історією також зайнявся свого часу, тому що зауважив, скільки людей її ширять і свято переконані, що ось, буцімто, чергова “святоша” виявилася звичайною шахрайкою! Йдеться про постать Матері Терези, “чорну легенду” про яку ревно розповсюджував войовничий атеїст Крістофер Гітченс та деякі інші діячі, передусім марксистського толку. Вони брали з життя матері Терези якісь факти, відповідно їх інтерпретували, і подавали так, щоб виглядало, нібито ця католицька свята насправді була “шахрайкою, гордовитою, махінаторкою”, а також майже “людиновбивцею”! Після того, як прочитав декілька дописів у соцмережах про цю “шахрайку”, вирішив розібратися що і до чого, і вийшла стаття “Мати Тереза — свята?”. Вона, подібно як стаття про папесу Йоанну, є частиною моєї книги “Віра шукає розуміння”.
— Сьогодні часто побутують старі міфи, які в нас були поширені ще з радянських часів. Зокрема, про “темне Середньовіччя”, інквізицію, хрестові походи тощо. Домініканці були засновані саме в епоху Високого Середньовіччя, тобто саме його розквіту. Вони причетні до заснування університетів, розвитку тогочасної науки. Що не так з тими міфами, де в них є правда, а де відверті фейки?
— Власне, за радянських часів ширилися відверті фейки щодо “темного Середньовіччя”, їхнє коріння було десь у часах Реформації, але особливо — в антикатолицькій літературі епохи Просвітництва. Саме тоді з’явився термін “темне Середньовіччя”, і як протиставлення цьому — “просвітлена сучасність”. Саме тоді почали братися зі стелі різні цифри про “мільйони замучених Церквою” тощо. Ці легенди і перебільшення базувалися на реальних подіях, бо дійсно, Інквізиція існувала, хрестові походи були. Йшлося про надання цим подіям абсолютно зловісного характеру, і для кращого ефекту, крім відповідної інтерпретації чи історичних анахронізмів, подавалися в декілька разів більші цифри спалених, замучених, ув’язнених тощо. У читача складалося враження, що Інквізиція — це були суцільні вогнища і ріки крові. Ефекту було досягнуто, і Радянський Союз просто продовжив ширити цю “чорну легенду”, модифікуючи її чи доповнюючи. Можна почитати, для прикладу, відому радянську книгу про інквізицію авторства радянського розвідника і одночасно історика Йосифа Григулевича.
З другого боку, звичайно, були зловживання, були злочини чи гріхи, пов’язані з цими подіями. Пишучи недавно статтю про Хрестові походи, особливо про перший похід і взагалі причини та наслідки цього явища, я старався підійти до справи не з позиції апології, лише критичного аналізу. І не помітити людські слабкості, в тім теж і зло, яке інколи товаришувало цим походам, неможливо. Тому Папа Йоан Павло ІІ у 2000 році і перепросив весь світ за ті зловживання і гріхи Церкви, пов’язані з історичними подіями.
У всякому разі, варто завжди бути об’єктивним, навіть якщо ти, пишучи щось історичне, належиш до якоїсь конкретної сторони. Ніколи не спотворювати фактів, а інтерпретація повинна бути максимально наближена до об’єктивності, до справжнього стану справ, до даного контексту, епохи, культури, традицій. Сьогодні ми вже однозначно засудили б практикування Інквізицією смертних вироків за єресь (яких, до речі, тоді не було так багато, як дехто переконаний), чи теж не підтримали б очолення Церквою хрестового походу (хай інші це очолюють, якщо вважають за потрібне проводити такі походи). Проте не можна оцінювати тодішні події мірками сьогодення. Це, власне, і є однією з типових помилок під назвою “історичний анахронізм”.
— “Темність” Середньовіччя можна заперечити хоча б тим, що в цей час відкривалися перші університети, і це не були заклади на зразок сучасних семінарій, де готують виключно священнослужителів. Але ці факти не гарантують, що це заперечення буде сприйняте, бо існує інший стереотип — наука і віра не сумісні. Як спростувати його?
— Звичайно, саме Середньовіччя є часом, коли в християнській Європі засновувалися університети. Причому, за сприянням Католицької Церкви. Саме на тих перших університетах, поряд з богословськими дисциплінами викладалися інші науки, як гуманітарні, так і більш прикладні: право, медицина чи математика тощо. Це дало поштовх до подальшого розвитку Європи, до випрацювання критичного мислення, до досліджень і відкриттів у науці. На цій основі потім вже, в епоху Відродження і теж пізніше, у часі Просвітництва, народжувалися початки того, що ми називаємо сучасними природничими науками. Більше на цю тему можна почитати у французького історика Жака Ле Гоффа чи теж в італійського філософа і медієвіста Умберто Еко.
Зрозуміло, що не все було так ідеально і не так масово. На цьому і базувалися критики епохи Середньовіччя: попри існування університетів, основна маса європейців була “темна”, малоосвічена, а більшість — неписьменна. Освіта пішла в народ масово тоді, коли був винайдений у Європі друк, і особливо, коли після Реформації почало перекладатися Святе Письмо народними мовами, і відповідно, почали друкуватися примірники Біблії та розповсюджуватися вже не лише серед еліт, але й серед простих людей. А щоб читати Біблію, треба принаймні бути письменним. Саме звідси веде свій початок протиставлення цього періоду і “темного Середньовіччя”: більшість населення Європи тоді, в Середньовіччі, були селянами і неосвіченими. Натомість геть інакше справи з освітою виглядали у “прогресивній” Європі часів Просвічення, коли ставало все більше міст, шкіл, наука майже повністю відділилася від Церкви. Зрештою, і Католицька Церква, після Тридентського Собору у XVI столітті, почала засновувати семінарії, і вже більшість простих священників мали набагато кращу освіту, ніж це було в Середньовіччі.
Мало того, дехто навіть протиставляє “темне Середньовіччя” епосі Римської імперії разом з її еллінськими попередниками. Що нібито в античні часи була висока культура, і навіть подекуди наука, потім прийшло християнство, все знищило, настали “темні часи”. І лише після закінчення епохи Середньовіччя, коли Церкву “відсторонили” від домінування у Європі, знову почався ріст і розвиток як культури, так і науки. А тому завдячувати сьогоднішнім добробутом Європа має не християнству, а лише його попередникам — греко-римському світу. Зрештою, коли на початку ХХІ століття тривали дискусії, чи вводити в Європейську Конституцію згадку про Бога і між іншим, про християнство, яке спричинилося до становлення Європи, то пропозиція була відкинена. Як аргумент була подана вище згадана теза, що це древні Греція і Рим, а також і арабський світ спричинилися до становлення сучасної Європи, натомість християнство, навпаки, “все гальмувало”...
Таке спрощення і виривання з контексту, не говорячи вже про перекручення фактів, досить типове для “вибіркової історії”, коли когось треба викинути з цієї історії, і тоді в хід іде власне історичний анахронізм, гіперболізація одних подій і мінімізація інших, різнобарвне зображення однієї епохи, тобто подавання загалом її позитивних сторін і применшення негативних, і навпаки — змальовування в “чорно-білому” іншої епохи, за допомогою наголошування її негативних проявів і применшення позитивних.
Натомість кожна епоха мала свої світлі і темні сторони, які з них переважали, можна пізнати за плодами. Наприклад, епоха нацизму мала загалом темні сторони, так само, як і епоха сталінізму. Їхні головні плоди — попри індустріалізацію чи технічний розвиток — це поневолення народів, десятки мільйонів смертей, табори, голод, геноцид… Епоха Середньовіччя, попри свої темні сторони, які, без сумніву, були, стала, однак, базою для подальшого розвитку, для утвердження в Європі, а пізніше і в Америці того, що ми сьогодні називаємо “розвинена цивілізація”. Тому виникає логічне питання: чи загалом тих позитивних сторін у Середньовіччі не було все ж таки більше від тих негативних? Тут знову можна покликатися на монументальну працю під редакцією Умберто Еко, багатотомної “Історії європейської цивілізації”, яка вийшла й українською мовою.
І можна сотні разів пробувати твердити, що Європа “розвинулася не завдяки Середньовіччю”, як її невід’ємному історичному етапу, а отже і християнству, а “протиставляючись йому” чи “поконуючи його темноту”, бо “християнство все лише гальмувало”, чи що “без християнства Європа розвинулася би ще швидше”. Це “би”, тобто умовний спосіб — типова помилка будь-якої “умовної історії”. Можна так само ігнорувати факт, що Європа занепала під кінець античності не “з приводу християнства”, але з приводу варварів, які її спустошили. Від цього не зміниться факт, що саме християнство відроджувало культуру, архітектуру, древніх письменників і філософів, мистецтво, засновувало шпиталі, розбудовувало міста, засновувало пізніше університети, коротко кажучи — готувало солідний ґрунт для наступних епох. Як приклад, можна подати будь-який інший материк, де християнства не було, а були древні розвинені цивілізації, наприклад Китай, чи деякі інші регіони Азії. Чому там цивілізація, яку ми знаємо в Європі, так і не розвинулася? Чому там не з’явилися демократії, верховенство права, права людини, загальний добробут, свобода? Християнство ж, здавалося б, не гальмувало там “прогрес”...
Відходячи дещо від історії в бік історії науки, а саме щодо “несумісності науки і віри”, то загалом у цьому твердженні мається на увазі сучасна наука, або точніше — “природничі науки”, що виражається у новітньому часі англійським поняттям “science”. Це поняття має набагато вужче поле застосування, загалом позитивістичне, аніж це розумілося давніше, наприклад у Середньовіччі, де “наукою” була також теологія. Хоча вже в тому ж Середньовіччі Томі Аквінському у вступі до “Суми Теології” треба було написати декілька підрозділів, щоб відповісти на питання “чи теологію можна вважати наукою?”.
Сьогодні ж подеколи навіть гуманістичним дисциплінам відмовляються надавати назву “наука”, бо вони ж не природничі, як фізика, біологія, хімія, астрофізика тощо. Сучасна наука займається тим, що матеріальне, що можна емпірично дослідити, з чим можна провести експеримент. Гаразд, можна прийняти такий підхід. Проблема постає тоді — і в цьому власне полягає позитивістичний підхід, — що заперечується існування будь-якої іншої сфери, тобто такої, яку ці природничі науки не можуть дослідити. Це сфера, приміром, духовна, а отже все, що пов’язане з релігією чи релігійним досвідом, є “ненаукове”, є фікцією, вимислом, забобонами. Навіть не гіпотезами чи теоріями, які мають місце в науці. Відмовляється апріорі навіть мінімальна можливість реальності Божого Буття і всього, що з цим пов’язане. Такий підхід має в собі досить багато з елементів фундаменталізму чи радикалізму.
Якщо натомість говорити у ширшому контексті, про “людське знання” чи загально про “розум” (лат. ratio), то тут не має бути протиставлення, лише взаємодоповнення. Власне, в Середньовіччі, між іншим Тома Аквінський, присвятив багато часу на узгодженні віри і розуму, що ці два прояви людського акту, хоч і належать до різних категорій, проте не перечать одне одному. Розум займається творінням, віра займається Творцем. З творіння, між іншим, можемо дійти до Творця. Особливо, ставлячи питання: “Чому все існує?”, чи “Хто є причиною всього?”. Ці питання, до речі, не дуже, м’яко кажучи, полюбляють позитивісти чи атеїсти, називаючи їх інколи “безсенсовними”, або навіть “хворобливими”. Тим не менше, людина ставить ці питання і шукає на них відповідей.
— До речі, щодо читання Біблії. У певних колах поширюється інформація, що католикам було заборонено читати Біблію у ХІV-XV ст., цитують рішення певних соборів. Як було насправді?
— Справа “заборонених книг” має довгу історію. Одна з останніх таких заборон, так званий “Силлабус” (від назви документу “Syllabus Errorum”), була актуальна, між іншим, у Католицькій Церкві ще до середини ХХ століття. Виданий Папою Пієм ІХ у 1864 році документ у формі "Додатку" до Енцикліки “Quanta cura”, який власне містив, між іншим, список “заборонених для католиків книг”. У цьому документі була засуджена ідея “релігійної свободи”, критикується також розділення між державою і Церквою, та багато інших речей. Зрештою, обидві справи реабілітував пізніше ІІ Ватиканський Собор через 100 років. Справа “заборонених книг” набула навіть форми церковної заповіді, однієї з п’яти, потім Катехизм змінив цю заповідь на іншу — про обов’язок підтримки Церкви.
Контекст ХІХ століття був значно інший у Церкві, аніж пізніше, чи тим більше — у ХХІ столітті. Навкруги, як здавалося у Римі, підіймалися ворожі Церкві сили. Це був і соціалізм, і комунізм, і атеїзм, і лібералізм, і секуляризація колись “католицьких держав”, до чого Церква ще не була готова. Також, це різного роду ідеї, які з’являлися у книгах щодо християнської віри чи Церкви. Наприклад, знаменита книга французького історика Ернеста Ренана “Життя Ісуса”. Пам’ятаю, коли я прочитав у молодості цю книгу, то мало не втратив віру! Так все гарно і чітко описано в ній, що Ісус — це звичайна людина, ба навіть шарлатан, але пізніше то віруючі зробили з нього Бога і когось надзвичайного. Ця книга Ренана з’явилася за рік до “Силлабуса”, у 1863 році. І таких творів тоді з’являлося немало. Мало того, інколи нетрадиційні погляди проявляли деякі католицькі богослови, пізніше названі “модерністами”, відповідно Рим прагнув вберегти свою паству від “вовків в овечих шкірах”, якщо так можна виразитися. Це був переломний період в житті Європи і Церкви, коли після наполеонівських воєн дотепер ще “католицькі країни” ставали досить інтенсивно “світськими країнами”, на що Католицька Церква була ще не готова. Це настане лише, як було сказано, 100 років пізніше, у Конституції ІІ Ватиканського Собору “Радість і надія”, де є мова про Церкву у сучасному світі.
Цей “список забороненої літератури” з ХІХ століття, оголошений Римом, не був першим в історії Церкви. Ще у XVI столітті, а саме 1559 року, Папа Павло IV видав список книг, заборонених читати католикам. В кінці списку був теж запис: “Biblia prohibita”, тобто “заборонена Біблія”. Йшлося не про Біблію як таку, але про видання Святого Письма, не затверджене Католицькою Церквою, без відповідних коментарів, без біблійних книг Старого Завіту, які відкинули реформатори, тобто про “обрізану” Біблію. П’ять років пізніше, після закінчення Тридентського собору, Папа Пій IV опублікував поправлений список “заборонених книг”, в якому вже не було пункту “Biblia prohibita”, лише інструкції, як належить читати Святе Письмо. Інструкція називалася “Index Librorum Prohibitorum…”, тобто “Індекс заборонених книг…” Читаємо там, між іншим: “[Користуватися] перекладеними на власні мови Бібліями забороняється всім жінкам, в тім також монахиням, що перебувають у монастирях. Не належить теж давати на це згоду чоловікам, крім деяких винятків покірних монахів, які не мають священничого сану, а також інших побожних та ревних мирян, які мають добру славу… Священникам, дияконам та субдияконам читання перекладів Біблії повністю заборонене. Ті, які не знають або лякаються латини, або не дбають про її пізнання, повинні бути виключені з духовного стану”.
Можна лише собі уявити рівень напруження, який викликала Реформація у Європі, якщо з’являлися такі заборони, цілком незрозумілі сьогоднішньому вірному Католицької Церкви. І знову — контекст. Без сумніву, однією з причин такої жорсткої позиції була діяльність реформаторів, які, користуючись біблійними перекладами, передусім на цій підставі гостро нападали на Церкву, на єрархію, на церковну традицію, на целібат, на монашество, на культ святих, на деякі Таїнства тощо. Тобто, Слово Боже, яке має об’єднувати вірних, ділило їх і викликало суперечки, а навіть ненависть. Церква, не знаючи в той час, як інакше цьому зарадити, видавала такі, а не інші заборони. Тобто, замість терапії застосовувала ампутацію, вірячи, що лише це врятує Церкву від повної катастрофи і війн.
Але теж, треба сказати, була щира віра у те, що заборони щось вирішать у дальшій перспективі. Як показала історія, не вирішили. Зрештою, католицькі країни по-різному реагували на ці заборони Риму. В Іспанії перейнялися цим документом серйозно, навіть складали додаткові списки заборонених книг, в інших країнах, натомість, підхід був часто більш ліберальний.
Раніше, перед Реформацією, був дещо інший підхід до перекладів. Наприклад, перед тим, коли читання перекладів Біблії, яке хоча і було не дуже частим, але траплялося, не призводило до нападів на Церкву, вище церковне керівництво врешті погоджувалося на це. Ще на початку ХІІІ століття відомий середньовічний Папа Інокентій ІІІ у своїй переписці з єпископом Метцу писав, між іншим, що “велика кількість мирян, в тім також жінок, що належать до Вашої дієцезії, які керуються прагненням пізнання святих Писань, Євангелій, Послань Апостола Павла, Псалтиря та інших книг, можуть їх читати в тлумаченні на власну мову” (дослівно: in Gallico sermone), тобто на старофранцузьку. Єдине, що папа забороняв — таємно збиратися при такому читанні і там собі проповідувати, бо це між іншим буде призводити до певної конкуренції по відношенню до “недовчених та негідних” священників… Якось так все це тоді виглядало. Саме тоді, до речі, з’являються домініканці, засновані св. Домініком, щоб цю “недовченість і негідність” виправити і проповідувати народу істину Слова Божого.
Але варто ще додати одну річ, щоб однак не погодитися з радикальною тезою про “заборону Святого Письма” Церквою. Епоха Середньовіччя була просто пронизана Святим Письмом! Всюди, куди би не пішов мешканець будь-якого середньовічного містечка чи міста, він стикався з біблійними образами, символами, скульптурами, розповідями, алегоріями. Мешканець середньовічного міста ходив по ньому як посеред розгорнутих сторінок Біблії. Так, цей мешканець виглядав, якщо так можна сказати, як маленька дитина, яка ще не вміє читати, і тому роздивляється “Дитячу Біблію” з картинками, а хтось старший читає їй вголос біблійну історію. Проте, це теж знайомство з Біблією, хоча ще і не доросле.
Протестантизм, відкинувши посередництво Церкви у читанні Біблії, що з одного боку дало безпосередній доступ до читання Святого Письма вірним, одночасно відкрив дорогу до різнорідних інтерпретацій Писання. Звідси нічого дивного, що Реформація почала ділитися на різні групи визнавців, в залежності від способу розуміння Писання та особистої інтерпретації Слова Божого. Власне, бажання випередити поділи у Католицькій Церкві спонукало її керівництво застерегти своїх вірних від індивідуальної інтерпретації чи читання Писання без належного пояснення. Між іншим, перші такі застереження перед “приватним читанням” і передусім “приватним інтерпретуванням”, тобто відірваним від Традиції і вчення Церкви, з’явилися на локальних Синодах у Німеччині, Франції чи Англії у XIV столітті, особливо коли така практика почала ширитися завдяки перекладу Святого Письма староанглійською, яке зробив Джон Вікліф 1382 року. Крім розуміння, яке приніс цей переклад, почалися також антикатолицькі виступи послідовників Вікліфа. Церква вбачала в цих нападах на неї — як одну з причин — саме переклад і самовільну інтерпретацію Слова Божого. Хоча, звичайно, причини тих виступів були набагато ширшими і глибшими.
До речі, щодо браку доступу вірних до Святого Письма у Середньовіччі. Тут знову належить врахувати контекст, щоб черговий раз не потрапити у пастку “історичного анахронізму”. По-перше, у часах Середньовіччя біля 90% людей були неписьменними. Вони мали контакт зі Словом Божим у храмах, коли слухали, як воно читається під час Літургії. Також, як вже була мова раніше, середньовічні храми були багато оздоблені біблійними мотивами, чи то фресками, чи то скульптурами, чи то вітражами, а також були ілюстровані видання Біблії. Це мистецтво назвали пізніше “Biblia pauperum”, дослівно “Біблія вбогих”, тобто “неписьменних”, тобто неписьменні вірні могли бачити біблійні мотиви. По-друге, книга у середньовіччі, зроблена з пергаменту, тобто обробленої шкіри тварин, написана вручну, оздоблена малюнками, покрита гарною оправою — це була дуже дорога річ. Тим більше, якщо це було Святе Письмо, яке зазвичай робилося з найбільшою старанністю і мало багато сторінок — воно коштувало цілий маєток. Не кожний священник навіть міг собі дозволити такий екземпляр. І по-третє, Святе Письмо у Середньовіччі видавалося загалом латиною, вже майже незрозумілою мовою для простих людей, тому мати перед очима таку відкриту Біблію без когось, хто б переклав і витлумачив священний текст, було без сенсу.
Ситуація змінилася, коли був винайдений друк. Книги, в тім теж Святе Письмо, стали видаватися масово, відповідно стали дешевшими. Це були Біблії як латиною, так і у перекладах. Враз із Реформацією почалися масові переклади святих текстів на зрозумілі мови, відповідно доступ до цих текстів став набагато легшим. На початку Католицька Церква не регулювала друковані видання Писання. Потім однак, коли друком почала теж ширитися тодішня антикатолицька пропаганда, різні єресі, Церква поступово починає опиратися цим технічним нововведенням, з’являються різні заборони спочатку на антикатолицьку літературу, а потім справа доходила і до нелегальних видань Святого Письма народними мовами.
Перші відомі обмеження, щоб друкувати Біблію у перекладі на народну мову, були у другій половині XV століття в Німеччині та Іспанії, проте це були локальні заборони, що стосувалися лише деяких місцевих дієцезій. 1485 року єпископ німецького міста Майнц видав указ, в якому загалом позитивно ставиться до винайденого у середині XV століття Йоганом Гутенбергом друку, твердить що це “дар Божий”, проте вважає, що народні мови, а в тому випадку німецька, не в змозі передати правди віри, які є в Біблії, так чітко, як це роблять грецька мова і латина. Звідси, на думку єпископа, разом з такими перекладами, досить легко закрадеться до святого тексту якась неточність, або, боронь Боже, єресь, а це буде просто профанацією Святого Письма… А тому за переклад Святого Письма з греки чи з латини на німецьку загрожувала екскомуніка, конфіскація надрукованих екземплярів, а також штраф у розмірі 100 золотих гульденів (це приблизно 25 тисяч доларів сьогодні). Те, що це були лише локальні заборони, видно по факту, що тоді, у XV столітті, ще перед початком Реформації, найбільше таких Біблій народними мовами було надруковано в Італії і власне в Німеччині, проте явних заборон, як ота з Майнцу, майже не було.
Крім того, зупинити процес розповсюдження Біблії у перекладах на народні мови Церква вже була не в змозі: народ "скуштував" рідною мовою Святе Письмо і відчув неповторний смак зрозумілого Слова Божого. Тут, звичайно, заслуга перш за все, реформаторів, які відкрили, так би мовити, цю “скриню Пандори”, тобто переклади Святого Письма і літургійних текстів на мову, якою говорив народ. Зрештою, колись це було також традицією Римської Церкви: коли десь у ІІІ-ІV століттях римляни вже перестали розуміти грецьку, якою читалося Святе Письмо на зібраннях чи служилася Літургія, то почали з’являтися переклади на латинь, тобто на мову, якою розмовляла вулиця. Потім все якось “забуксувало”, і треба було аж часів після Середньовіччя, щоб під імпульсом протестантизму знову подати людям Слово Боже чи Літургію зрозумілою мовою. До речі, Кирило і Мефодій зрозуміли це набагато раніше.
Поволі однак, з кожним десятиліттям, виходили все нові документи Апостольської Столиці, які регулювали читання Святого Письма вірними в сторону все більшої свободи. Ставалося це передусім з приводу поступового вщухання контрреформаційного запалу, релігійних воєн та нападок протестантів на Католицьку Церкву, як це було у XVI столітті. Конфесії почали жити кожна своїм життям, а церковне життя розвивалося і йшло вперед. Латину знали все менше і менше, причому не лише миряни, але і духовенство. І хоча латина залишалася домінуючою в Літургії аж до 2-ї половини ХХ століття, то читання на Літургії поступово вже стало звучати або народною мовою, або принаймні з перекладом. Так само видавалися католиками примірники Біблії, перекладені на народні мови.
Так ось, у XVIII столітті, Папа Бенедикт XIV видав 1753 року Апостольську Конституцію “Sollicita ac provida”, в якій знову був “Індекс заборонених книг”, проте щодо Святого Письма, перекладеного народними мовами, було сказано, що якогось додаткового дозволу на читання цих перекладів не потрібно, головне, щоб переклад затвердила Апостольська Столиця, щоб це було католицьке видання, затверджене і дозволене владою Церкви, тобто щоб книга отримала “Imprimatur” — церковний дозвіл на друк. Також таке видання повинно було мати коментарі і пояснення, передусім з Отців Церкви. Пізніше з’являлися ще різні індекси “заборонених книг”, аж до Папи Пія IX, і про Святе Письмо там практично повторювалося те саме, що свого часу написав Папа Бенедикт XIV.
Врешті, ІІ Ватиканський Собор (1962-1965) у Конституції “Dei Verbum” повчає: “Треба, щоб християни мали широкий доступ до Святого Письма… Оскільки Слово Боже має бути доступним в усі епохи, Церква з материнською турботою дбає про те, щоб готувати відповідні та правильні переклади різними мовами, передусім з оригінальних текстів священних книг. Якщо ж переклади, за сприятливих обставин і за згодою церковної влади, постають спільними зусиллями з відділеними братами, то вони можуть бути у вжитку всіх християн” (Конституція про Боже Об’явлення, 22). Тут, здається все чітко і ясно. Як сказав свого часу один відомий бібліст, який був головним редактором польського перекладу Святого Письма у 60-х роках ХХ століття, о. Августин Янковскі OSB, це соборне рішення “закінчує в Церкві післяреформаційний період обережності, щоб давати вірним до рук біблійний текст”.
Підсумовуючи, треба сказати, що в різних періодах історії був різний підхід Католицької Церкви до читання вірними Святого Письма. Дуже багато залежало від контексту. Загалом, різні обмеження чи навіть заборони стосувалися приватного читання у відірванні від Церкви, що в ті часи, на відміну від наших часів, часто призводило до зародження ворожості щодо самої Церкви. Крім того, заборони стосувалися не Святого Письма як такого, лише початково перекладів, пізніше — неавторизованих перекладів, чи видань без відповідних пояснень і коментарів. І звичайно, передусім заборони стосувалися “єретицьких видань”, як тоді говорили, Святого Письма, які крім того, що були перекладені, то ще й зазвичай не мали всіх затверджених Католицькою Церквою книг Святого Письма.
Так, належить визнати: повний дозвіл читати простим вірним перекладену Біблію з’явився досить пізно, але краще пізно, ніж ніколи. Церква пройшла “школу історії” в цьому питанні, і не без допомоги протестантів, дійшла до висновку, що вірні мають мати можливість спілкуватися зі Словом Божим своєю рідною, зрозумілою мовою.
— Здається, легше щось протиставити давнім міфам і стереотипам, ніж тим, які виникли у ХХ ст. Зокрема, про нібито прихильність Папи Пія ХІІ до нацизму чи співвідповідальність Католицької Церкви за Голокост. Чому виникли такі твердження?
— Про Папу Пія ХІІ також колись писав коротеньку статтю, але в зв’язку з його поставою щодо комунізму. Це відношення було досить жорстким, і тому дехто навіть твердив, що це спричинило жорсткіші переслідування християн у Східній Європі. Навіть часом є абсурдне твердження, що нібито ця жорстка позиція по відношенню до СРСР стала причиною ліквідації УГКЦ. Парадоксально, але ці ж люди, що так вважають, говорять, що “мовчання Папи Пія ХІІ” щодо злочинів нацизму спричинило Голокост чи також переслідування християн нацистами. Як то кажуть, що б ти не робив — чи говорив, чи мовчав, — все погано.
Тут знову проявляється така сама помилка, як і в будь-якій іншій оцінці історичних подій: “що б було, якби…”, тобто застосовується умовний спосіб, і на ньому будуються оцінки. По-перше, поки що лише досліджуються архіви Ватикану, які були нещодавно відкриті, і які стосуються періоду правління Пія ХІІ. Папа Франциск, даючи дозвіл упублічнити ці архіви, сказав, що “Церква не боїться історії”. Наразі відомо лише про “мовчання” цього Папи щодо нацистського режиму, добре було б глянути, що там відбувалося в прихованому від публічного ока просторі. По-друге, “мовчанню” (умовно так назвемо поставу Папи Пія ХІІ, хоча вона не зовсім вірна), яке було публічним, товаришувала таємна діяльність, між іншим, у порятунку тисяч євреїв, передусім в Італії. По-третє, голос Церкви, як показував досвід, мало що важив для Гітлера. Були побоювання, що власне таке публічне висловлювання може спричинити ще гірші переслідування, передусім євреїв чи також християн. 1942 року Конференція єпископів Католицької Церкви у Голландії відкрито засудила нацизм. Реакція не забарилася: нацисти наказали вивезти до таборів усіх охрещених євреїв цієї країни, серед них і Едиту Штайн, пізнішу мученицю.
Ці побоювання щодо можливого погіршення становища жертв нацизму з приводу публічного засуду дій нацистської Німеччини Папа Пій ХІІ озвучив, звертаючись до кардиналів у 1943 році. Свідки, які тоді працювали при Ватикані, твердять, що приватно Папа Пій ХІІ досить однозначно і гостро називав нацизм “диявольщиною” чи “божевіллям”... У всякому разі, варто дочекатися повного ознайомлення з даними ватиканського архіву, щоб мати більш повну картину щодо дій Пія ХІІ в часі панування у Європі нацистського режиму. Але в будь-якому разі однозначно давати оцінку “за щось не зроблене” — це завжди поле чи то до маніпуляцій, чи то до надінтерпретацій.
Так, про Папу Пія ХІІ можна судити по тому, що він зробив. Це і його Енцикліки чи інші документи, це і його протистояння комунізму, загроза якого була не така актуальна в Європі, принаймні Західній, як це було з нацизмом, проте у багатьох країнах, у тому числі в Італії, була досить імовірна, особливо після ІІ Світової війни, коли СРСР опинився серед переможців нацизму.
Так, Папа Пій ХІІ інколи мав і свої “темні” сторони, про які достеменно відомо, як, наприклад переслідування неугодних богословів, таких, як єзуїт Карл Ранер, домініканець Ів Конґар та інших, за їхній новий погляд на Церкву чи на теологію загалом. Потім ці теологи, після смерті Пія ХІІ, стали рушійною силою ІІ Ватиканського Собору, який скликав у 1962 році наступник Пія ХІІ, Папа Йоан ХХІІІ.
Проте твердити, що Пій ХІІ — це “Папа Гітлера”, як полюбляла часто писати радянська пропаганда, а сьогодні це повторюють деякі вихідці з тієї системи чи колишні радянські політруки, які тепер намагаються бути “лідерами думок”, — то це не просто наївне спрощення, це відверта неправда, яка не має під собою жодних історичних фактів, крім багатозначного “мовчання”. У всякому разі, дослідження, яке дещо привідкриє двері до кращого розуміння цієї постаті, якій випало бути главою Католицької Церкви у дуже непрості часи, ще попереду.
— Така переоцінка подій Другої світової і відповідальності за Голокост відбувалася в кінці 50-х — початку 60-х рр. в НДР, у тому числі і під впливом СССР.
— Передусім переоцінка відбулася у ФРН, під впливом США, коли людям у примусово-наказовому порядку показували документальні фільми з німецьких концентраційних таборів, чи теж змушували простих німців ховати чи перезахоронювати трупи вбитих нацистами євреїв чи представників інших меншин. Усвідомлення власної відповідальності за скоєні гітлерівцями злочини німцям приходила поволі, інколи заперечення тривало десятиліттями. Частою відповіддю була: “Ми нічого не знали”, що було звичайнісінькою неправдою. Подібною до тієї, яку на початку повномасштабної війни Росії проти України у 2022 році пробували ширити деякі росіяни, що нібито їхня армія взагалі не чіпає тут цивільних, а якраз навпаки “турбується про українців”.
“Нічого не знали” і “не хотіли знати” — це дві великі різниці. Але. “Незнання закону не звільняє від закону”, чи як говорили древні римляни, і що записано у римському праві: “ Ignorantia juris non excusat “ — “Незнання закону не вибачається”. Зрештою, ще перед римлянами відомий грецький філософ Аристотель писав: “Ніхто не розглядається, як такий, що не знає закону” чи в іншому місці: “Незнання закону шкодить”. А закон тут простий: якщо ви вибираєте на своїх виборах окупанта ваших сусідів, агресора, шовініста, людиноненависника, імперіаліста, нациста тощо — ви відповідальні за його дії, знаєте ви про них чи ні, хочете знати чи не хочете, цікавитеся політикою чи не цікавитеся. І головне, певна відповідальність є також тоді, коли є мовчазна згода і брак спротиву тим злочинам, які чинить влада твоєї країни.
До речі, немалий вплив на нацистський антисемітизм, що пізніше вилився у Голокост євреїв, спричинили російські білогвардійські емігранти у Європі. Вони при різних нагодах поширювали погляди, що більшовицьку революцію в Російській імперії вчинили євреї (звичайно, при цьому, недоговорювали, хто в основному фінансував Леніна і його діяльність), що вони, євреї, також перешкодили білим перемогти червоних у громадянській війні. Популярний автор, який крім того, що був “політично-культурним антисемітом”, то ще й українофобом, переконаним монархістом і російським націоналістом, Васілій Шульґін (народжений, до речі, у Києві, і свою рідну “малу країну” він любив, але виключно як “Малоросію”) видав 1929 року брошуру з промовистою назвою: “Що нам у них не подобається?” Йшлося, звичайно про “них”, тобто, про євреїв. Ідеями, викладеми в книзі, користувалися не лише нацисти в Німеччині, але й комуністи в СРСР.
Щодо переоцінки подій Другої Світової війни і Голокосту, то вона відбувалася по-різному в двох частинах Німеччини: у ФРН та у НДР. Хоча, спочатку навіть у ФРН післявоєнне керівництво країни в особі Конрада Аденауера твердило, що “більшість простих німців ні в чому не винна”. Післявоєнна виплата репарацій Ізраїлеві за Голокост викликала обурення “простих німців”. Тим не менше, засуд нацизму тривав, процеси над злочинцями відбувалися до 60-х років ХХ-го століття, канцлер Віллі Брандт публічно каявся за злочини проти євреїв.
Натомість в НДР місцеві комуністи, подібно як і в СРСР, всю відповідальність за нацистські злочини поклали на “гітлерівську Німеччину”, а собі приписали “антифашистську діяльність”. Парадоксально, але багато з працівників східно-німецьких спецслужб “Штазі”, які ширили цю пропаганду, що вони і “демократичний народ Німеччини” є “антигітлерівцями” — це були колишні есесмани за часів Третього Рейху. Там звинувачували всіх підряд у відповідальності за Голокост чи за злочини нацистів загалом: від капіталістичного Заходу до Папи Пія ХІІ. На цю тему тоді в НДР з’явилося декілька фільмів чи театральних вистав, як і книг чи статей. Відповідно, усвідомлення власної провини у Східній Німеччині тягнулося аж до об’єднання у 1989 році з Західною Німеччиною.
У ФРН це усвідомлення, скажімо, “колективної відповідальності” остаточно утвердилося в 60-70 роках, між іншим під впливом молодіжних протестів проти замовчування батьками своєї участі, а отже і відповідальності за нацизм і за Голокост. Варто додати, що свою лепту в усвідомлення провини німців за Голокост внесли теж німецькі філософи та історики, такі як Юрґен Габермас чи Карл Ясперс. Досить відомою стала фраза останнього з його книги “Питання про провину”, видана ще 1946 року, а саме: “Кожна людина відповідає разом з іншими за те, як нею правлять”. Ясперс, між іншим, вніс чітке розрізнення між “відповідальністю” і “провиною”. Брак другого не звільняє від першого.
— І ці переоцінки з тих часів зараз починають звучати знову як аргументи. Особливо на тлі повернення до Остполітік тих часів у нинішньому Ватикані.
— Східна політика Ватикану, чи як її часто називають німецькою, “Ostpolitik”, почалася з часів понтифікату Папи Йоана ХХІІІ. Ватикан у цьому плані випередив навіть політичний істеблішмент Європи, передусім Німеччину, яка в особі вже згаданого канцлера Віллі Брандта почала просувати цю “східну політику” у відношенні до радянської частини Німеччини, тобто НДР. Загалом, Віллі Брандту йшлося про пом’якшення напруги між двома блоками — капіталістичним і соціалістичним. Йому вдалося нормалізувати відносини з СРСР. За ці зусилля йому навіть вручили 1971 року Нобелівську премію миру. До речі, саме цей канцлер під час свого візиту у Варшаву в грудні 1970 року символічно став на коліна перед пам’ятником Жертвам повстання у Варшавському гетто. Ці всі примирення виводилися з переконання, що комунізм у Східній Європі — “надовго”, і треба якось із цим домовлятися, тим більше, що там є атомні бомби. “Карибська криза” 1962 року показала, що Заходу з СРСР краще домовитися і жити мирно, ніж напружувати відносини, і весь світ тоді “стає на порозі атомної війни”...
Десь так само, і ще раніше, думали у Ватикані: комуністичні режими в СРСР та в інших країнах соцтабору — це на десятиліття, якщо не на віки, тому треба домовитися з керівництвами тих країн, щоб християни там могли більш-менш “стерпно” існувати і практикувати свою віру. Папа Йоан Павло ІІ де-факто не відмінив Східну політику Ватикану, лише переорієнтував: попри критику комуністичних режимів (без імен, лише загально) налагоджував тісні взаємовідносини з тутешньою Православною Церквою, тобто з Московським Патріархатом. Так, часом робив речі, які не подобалися цьому Патріархату, як, наприклад, відновлення структур УГКЦ в Україні на початку 90-х років ХХ століття, чи встановлення чотирьох латинських дієцезій в Росії під кінець того ж століття, з приводу чого відносини сильно напружувалися. Проте, загалом, “східна політика Ватикану” продовжувалася. Папа Бенедикт XVI так само нічого не погіршив у відносинах з Московською Патріархією. Не входили папи також на дорогу серйознішої критики політики Кремля, займаючи позицію можливого посередника, тобто дипломатія і переговорні настрої загалом домінували.
Тому, на мою думку, тепер не маємо справу з “поверненням” до “Ostpolitik” Ватикану, але з “продовженням”. Просто зараз, на фоні виразної підтримки Православною Церквою у Росії експансійної політики Кремля, ця постава Ватикану по відношенню до Патріархату Москви видається, особливо в Україні (бо в решті світу, в тім теж у Західній Європі, навпаки вітається, як “пошук миру”) чимось, м’яко кажучи, абсолютно невластивим.
Православна Церкви Москви і за комуністичних часів ніколи офіційно не висловлювала свого спротиву проти чисельних експансій СРСР у сусідніх чи дальніх країнах, але тоді такого засуду політиці Ватикану не було. Тепер натомість він є, але знову повторюю: він є у “нашій українській бульбашці”. Бо чи то італійці, чи то французи, чи німці, чи іспанці (ну, можливо, крім поляків), якщо йдеться про католиків, то загалом більшість з них підтримує таку політику Папи Франциска і Ватикану загалом. Тому у нас, наприклад, з протестом сприймають ініціативу спільної українсько-російської Хресної ходи у римському Колізеї, що мало місце весною 2022 року, у сам розпал війни. Натомість католики Заходу, у своїй більшості, радо вітають такі ініціативи, які сприймають як “промінь надії”, як “шлях до примирення” тощо. Наша ненависть по відношенню до росіян зрозуміла в Україні, але не зрозуміла в мирній частині християн Європи. Не говорячи вже про те, що там, з Ватиканом включно, інколи випереджають події: шукають примирення перед закінченням агресії, що часто робить з цього примирення карикатуру.
Взагалі, питання про ефективність Східної політики Ватикану, починаючи з її витоків, тривають досі. Одні бачать у ній більше позитивних моментів, аніж негативних, інші — навпаки. Хтось каже, що така політика принесла користь Католицькій Церкві, вберегла вірних від ще більших переслідувань зі сторони комуністичних режимів, інші в цьому сумніваються. Можна спробувати дати обережну оцінку “Східній політиці Ватикану”, що вона неоднозначна, вона не була чи не є цілком негативним явищем, і попри різні провали, “проколи” чи прояви інколи навіть “наївного пацифізму”, нераз мала свої позитивні сторони.
Я теж пробував дещо розібратися недавно у цьому питанні, з чого вийшла стаття, опублікована в червні 2022 року в “Історичній правді” з заголовком “Ватикан, витоки Східної політики та війна в Україні”. Перед тим також писав статтю “Папа і НАТО”, теж пробуючи проаналізувати своєрідний пацифізм Ватикану. Загалом, “пацифізм” як явище повинен бути, але передусім у мирний час, і він має проявлятися з боку агресора, з боку громадян країни-окупанта, а не з боку жертви нападу в момент цього нападу. Якщо пацифізм почне сповідувати жертва, яку власне пробують знищити, то це буде щось на кшталт “наївного пацифізму”, як свого часу висловився Папа Павло VI. Примирення завжди належить шукати, проте не потураючи злочинам агресора, лише закликаючи його до припинення вогню, до надолуження за вчинені злочини, до усталення виплат репарацій за вчинені руйнування, і також, лише після засудження військових злочинців. Мир повинен бути справедливим, щоб не спонукав злочинця до ще більших злочинів і до безкарності, до ще більшого зла.
— Як на Вашу думку, навіщо у Ватикані вустами Папи намагаються з росіян зліпити гуманістів? Хоча для цього немає ніяких підстав, особливо в посиланнях на твори Достоєвського? Навіщо у Ватикані нині плекають цей міф? Якщо вони вже хочуть шукати “добрих русскіх”, то хіба це на Достоєвському варто робити?
— Достоєвський вже давно став для Європи і світу “великим російським письменником”. Його твори були перекладені багатьма мовами ще до кінця ХІХ століття, і потім переклади продовжувалися на початку ХХ століття. Відповідно, Захід читав ці твори, аналізував, захоплювався. Знаємо відомий аналіз Ніцше про Достоєвського, а це власне, ще ХІХ століття. У Достоєвському вбачали чи то предтечу психоаналізу “темної людської сторони”, чи то просто “знавця людського серця” тощо. Так, не можна заперечити його майстерності в описах станів людської психіки, особливо зраненої. Часто ці образи Достоєвський брав з власного досвіду і пережиттів.
Одночасно, на Заході брали ніби в лапки російський націоналізм цього письменника, навіть подеколи шовінізм, його ідеї про “народ-богоносець”, про “русского крєстьяніна”, який нібито “мудріший від західного інтелігента”. Все це списувалося на рахунок “таємничої російської душі”. Про антикатолицизм навіть не варто говорити — у цьому багато західних читачів Достоєвського були з ним солідарні, або, теж з притаманною західною толерантністю, не звертали на це більшої уваги, враховуючи, що автор — православний, а отже “йому можна”.
Аналізували твори Достоєвського також відомі богослови. Серед них, наприклад, відомий німецько-італійський богослов ХХ століття Романо Гвардіні. Він займався, між іншим, філософською антропологією, і аналізував — окрім богословських і філософських позицій — твори відомих поетів і письменників, які, на якого думку, зробили значний внесок у розвиток філософської антропології. Це такі автори, як Данте, Рільке, Достоєвський, Гельдерлін, Раабе та інші.
Так ось, серед десятків своїх книг Гвардіні написав одну велику книгу, присвячену творчості Достоєвського, а саме “Людина і віра. Дослідження релігійної екзистенції в великих романах Достоєвського”, видану 1932 року. Автор у ній представляє і аналізує основні твори Достоєвського, такі як “Беси”, “Злочин і кара”, “Підліток”, “Брати Карамазови”, “Ідіот” та інші. Гвардіні підходить до Достоєвського позитивно, можливо, передусім тому, що це “християнський автор”, який пише про “християнські мотиви”, протиставляючись атеїзму, світськості, руйнівному соціалізму чи комунізму тощо. Власне, ті всі ідеології зруйнували людину, а передусім образ Божий у ній, натомість християнство цей образ зберігає, особливо у людях простих, але щиро віруючих, чи теж у людях зі “складною долею” чи неординарних… Звідси і “гуманізм Достоєвського”.
Папа Франциск, ще перед своїм обранням на Петрову столицю, але вже після того, як у 70-х роках минулого століття був провінціалом єзуїтів у Аргентині, у середині 80-х років, вже у віці 50 років, поїхав до Німеччини, до Франкфурта, щоб написати докторат. Там у Вищій філософсько-богословській школі Санкт-Георген, якою керують єзуїти, Хорхе Берґольйо хотів досліджувати працю Романо Гвардіні, видану ще 1925 року, “Протилежність. Досвід філософії життєво-конкретного”. Пробув однак в Німеччині всього декілька місяців, бо якось не вдалося йому з місцевими професорами узгодити тему і план написання докторату.
У всякому разі, як бачимо, був контакт майбутнього папи Франциска з творчістю Романо Гвардіні. Можливо теж він читав його твір “Людина і віра”, присвячений творчості Достоєвського. Цілком правдоподібно, що звідти й почерпнув ідеї про “гуманізм російського народу”, хоча не виключено, що ці думки тягнуться просто з загального захоплення “великою російською культурою” на Заході і у світі. Зв’язок з Гвардіні видно також із цитування папою цього свого вчителя, наприклад в Енцикліці “Радість Євангелія” у 224 номері. До речі, Романо Гвардіні захоплювалися майже всі папи і перед Франциском: Йоан Павло ІІ не раз про нього говорив, а можливо теж і особисто спілкувався, а Бенедикт XVI у своєму прощальному Зверненні до Кардиналів, виголошеному 28 лютого 2013 року, цитує досить довгий текст з Романо Гвардіні. Отже, не єдиний папа Франциск “захоплений Достоєвським” чи “російською культурою”.
Зрештою, у своєму інтерв’ю для одного українського видання я нагадав, що ще цілком недавно у багатьох українців на поличках були книги Достоєвського, і попри російський націоналізм автора, більшість із нас вбачали в ньому власне “великого письменника”. Переосмислення прийшло саме тепер, коли бачимо, наскільки великий вплив ці ідеї, які читачі брали у лапки чи не звертали на них особливої уваги, мали і мають на сьогоднішній російський націоналізм, шовінізм, і що це тягне за собою злочини проти людства.
Власне про цей “імперський наратив” у творчості багатьох російських письменників я говорив в іншому інтерв’ю, для італійської газети “Avvenire”, ще влітку 2022 року. Стаття вийшла під назвою “Musica e libri russi al bando. «Sono voci dell'imperialismo»” (“Російська музика і книги під забороною. «Вони є голосами імперіалізму»”. Там мене питали, чому в Україні зараз відмовляються (питання було: “чому забороняють”) від “великої російської культури”? Чи не є ця відмова емоційно-гнівна? — було десь у підтексті питання, або — як у нас ще деякі говорять — до чого тут культура, окупанти і рашисти її і так не читали. Рядові окупанти може і не читали, але їхні “духовні наставники”, типу Дугіна чи Суркова та багатьох інших ідеологів рашизму і “русского міра”, напевно читали і добре проаналізували. І вже не таким чином, як це читав Романо Гвардіні, який бачив у творах такого ось Достоєвського передусім релігійні чи гуманістичні мотиви, але під кутом його ідей типу “народ-богоносець”, “свята Русь”, “загниваючий Захід”, “месіанство Росії” і всякі тому подібні гасла, які сьогодні пробують втілити у життя руками кремлівських керманичів, і які, як бачимо, просто злочинні.
— Зараз поширена ще одна думка, що “проросійська” позиція Ватикану є наслідком фінансування кремлем Банку Ватикану або загалом фінансового елемента у стосунках Апостольської Столиці і кремля. Звісно, ми не можемо знати всього, але деколи правда може ховатися в певних деталях.
— Кожна версія має право на існування, головне, щоб була підтверджена якимись документами. Історики чи журналісти, якщо хочуть бути ретельними, чесними, професійними, повинні в обов’язковому порядку базуватися на архівних даних, на документах, на перевіреній інформації. Інтерпретації цього вже можуть бути різними, тут є багато моментів, проте перше і головне питання: чи це явище справді існувало?
Прості люди, які вже довший час ширять різні чутки, можуть це собі дозволити. Це як з “папесою Йоанною”: гарна і детективна історія, інтрига, щось незвичне, добре, щоб щось таке було. І навіть що більше фактів, які не підтверджують дані чутки, то тим гірше, як говориться, для фактів. Це так, як з теорією змов — ті, які поширюють ці теорії, ніколи не отримають достатньо аргументів проти своїх теорій, бо ці аргументи — це просто брак даних, брак будь-яких документів, які б ці теорії підтверджували, просто збірка домислів, вирваних з контексту подій, кимось сказані слова, деколи якісь випадкові збіги — і все, цього достатньо! Але не може бути достатньо для журналіста чи історика.
По-перше, чи хтось може вказати адресу, за якою знаходиться у Римі чи будь-де “Банк Ватикану”? Чогось такого взагалі не існує. Те, що в народі так називають, насправді є “Інститутом релігійних справ”, який знаходиться власне на території самого Ватикану. Це важко назвати “комерційним банком”, бо він не займається комерційною діяльністю. Так само, це не “інвестиційний банк”, бо не проводить інвестицій. Чим же тоді є “Інститут релігійних справ” у Ватикані і чим займається?
Ця установа нараховує близько сотні працівників, що для “потужного банку”, як часто собі уявляють “банк Ватикану, в якому є десятки мільярдів доларів” — це взагалі мізер. Президентом Інституту є від 2014 року французький економіст Жан-Баптіст де Франсу. Крім того, з церковної сторони, згідно з декретом Папи Франциска, за Інститутом наглядають і його контролюють 5 кардиналів з різних частин світу, яких призначають на 5 років. Так, ця установа обслуговує клієнтів, як юридичних, так і фізичних. На сьогодні, юридичних клієнтів — біля 4.300, фізичних — біля 11.000. Для порівняння: дуже маленький за світовими мірками український ПриватБанк, згідно з даними на 2022 рік, обслуговував 334.000 корпоративних клієнтів, 347.000 приватних підприємців і 12,5 млн фізичних осіб. Тобто, в сотні разів більше від ватиканського “Інституту”.
Хоча дехто вважає цю установу “найбільш таємничою і закритою” з-посеред усіх фінансових установ світу, та починаючи з 2013 року, за наказом Папи Франциска був зроблений і оголошений фінансовий Звіт, в якій увійшли дані за період від початку існування цього Інституту, тобто від 1942 року. Відтоді такі звіти робляться щороку. Крім того, під кінець 2015 року, знову за розпорядженням Папи Франциска, був проведений зовнішній аудит Інституту релігійних справ, тобто повна перевірка всієї діяльності і звітності. Перевірку провела міжнародна консалтингова і аудиторська компанія зі штаб-квартирою у Лондоні “PwC” — одна з кращих у світі, якщо йдеться про аудит.
Станом на 2013 рік, власне коли був представлений перший публічний Звіт, дохід Інституту становив десь 87 млн євро. Майже 55 млн євро з цього доходу пішли на реалізацію бюджетних витрат Апостольської Столиці.
З огляду на те, що дані про клієнтів Інституту не сильно розголошуються, подібно, зрештою, як і у багатьох швейцарських банках, це може бути привабливим для інвестування чи просто зберігання своїх коштів для різних підозрілих і не дуже чесних типів. Кілька таких справ було виявлено Ватиканом ще у 80-х роках, за Папи Йоана Павла ІІ, коли якісь представники італійської мафії чи чогось в тому роді пробувати через цей Інститут відмивати кошти. Потім ще була одна справа за часів понтифікату Папи Бенедикта XVI (2005-2013), який теж гостро відреагував на це і розпочав слідство. Для цього Папою було засноване “Управління фінансової інформації Святого Престолу”, метою якого є моніторинг грошово-кредитної й комерційної діяльності фінансових та інших закладів Ватикану, в тім теж Інституту релігійних справ.
Натомість, найбільші реформи і фінансова відкритість почалися за часів понтифікату Папи Франциска, починаючи від 2013 року і дотепер. Було проведено кілька етапів реформ, основним лейтмотивом яких була “забезпечення прозорості, явності і відкритості”. У травні 2013 року міжнародній консалтингово-аудиторській фірмі Promontory було доручено судову експертизу та перевірку клієнтських відносин Інституту. У цьому контексті всі облікові записи тодішніх 19 000 клієнтів Інституту релігійних справ перевірялися на відповідність фінансовим критеріям. Дані експертизи були опубліковані в британському виданні “Телеграф” у липні 2013 року. До речі, кого цікавлять ці звіти, їх можна знайти у відкритому доступі, італійською та англійською, на сайті Інституту: ior.va. Станом на 2022 рік останній звіт, який там можна знайти — це за 2021 рік. Цікава лектура на понад 130 сторінок, з малюнками, таблицями і графіками! Може, комусь вдасться знайти там “гроші кремля”?
У тому ж 2013 році Папа Франциск заснував міжнародну Папську Комісію, яка працювала майже рік, до 2014 року, і завданням якої було зібрати повну інформацію про правовий статус і різноманітну діяльність Інституту, щоб могти краще узгодити діяльність цього Інституту з місією Апостольського Престолу.
У всякому разі, інформація про “гроші путіна” у “Банку Ватикану”, чи то згідно зі звітами, чи з аудитами, залишається по сьогоднішній день плітками. Вірніше, ніяких документально підтверджених даних про це немає. Ані якихось сигналів зі сторони ФБР США, яке слідкує за нелегальним переміщенням доларів, не було чути, ані якихось застережень Єврокомісії, яка контролює євро, не було чути. Хіба що кремль тримає у Ватикані рублі? Як натомість кремль зміг би без будь-якого документації перемістити свої мільярди у Ватикан, одному Богу відомо. Можливо, літаками, у мішках? Чи через якісь підставні компанії в Європі чи у світі, які підшилися під клієнтів Інституту? Власне, для цього і проводяться аудити і публікуються звіти, щоб було видно хто, скільки і коли… Або ті, що розповсюджують цю інформацію, знають, як це відбулося чи відбувається? Цікаво було б послухати.
— На завершення, які ще існують стереотипи у цій ділянці нашого минулого і сучасного, що спотворюють нашу оцінку сучасних процесів?
— Ще живе відомий італійський католицький журналіст та публіцист Вітторіо Мессорі, відомий українському читачеві з книги “Переступити поріг надії”, виданої, до речі нашим видавництвом “Кайрос” 1995 року, де є розмова з Папою Іваном Павлом ІІ. Так ось, 1992 року була видана його книга, у якій були зібрані 289 статей про різні історичні стереотипи і легенди. Це були статті, які Мессорі друкував у італійській католицькій газеті “Avvenire” протягом декількох років. Книга мала назву “Думаючи про Історію”. Пізніше, 1993 року, автор видав продовження під назвою “Виклик віри”, де містилося 216 статей. І врешті, 1995 року вийшла третя частина, що складалася з 147 статей, під назвою “Життєві питання”.
В Іспанії цю тритомну збірку видали під назвою “Чорні легенди Церкви”. Подібно у Польщі так само переклад мав назву “Чорні легенди…” Кількість статей — а їх разом у трьох томах 652 — це і є та приблизна кількість, за версією Вітторіо Мессорі, різних історичних стереотипів про Католицьку Церкву. Це такі теми, як Священна інквізиція, хрестові походи, Реформація та Контрреформація, Французька революція, смертна кара, Церква та фашизм, іслам, Плащаниця, винищення індіанців Америки, вигнання арабів з Іспанії, Галілео Галілей, Джордано Бруно, Коперник і т.д. Автор там полемічно і досить радикально (часом занадто) боронить історію Церкви перед власне такими обіговими судженнями, спотвореннями та відвертою неправдою.
Тут ще можна б додати інші теми, такі як “Церква і комунізм”, “Церква і Західна цивілізація”, “Церква і наука”, “Церква і гроші”, “Жінка і Церква” — список довгий. Кожна тема вимагає дослідження і передусім фактажу. Будувати якісь думки на вирваних з контексту даних, на історичних анахронізмах, на домислах, на якійсь сторонності, чи тим більше на перекрученнях чи відвертій брехні абсолютно неприпустимо. Ширити це все не так важко, очиститися потім досить проблемно.
З другого боку, і про це належить теж сказати, звичайно, що були в історії Церкви різні темні сторони, бо Церква не лише “Божественна установа”, але одночасно і “людська”, а тому грішна. Були різні провини, занедбання, маніпуляції, політичні інтриги, недалекоглядність, неєвангельськість чи просто гріховність, як окремих представників Церкви, так і цілої інституції, чи то на локальному, чи то на вселенському рівні. Це все належить визнати, покаятися, перепросити, постановити поправу і з Божою допомогою старатися слідувати все вірніше Євангелію і вченню Христа, бути “сіллю землі і світлом світу”. Так, часом треба бути “знаком спротиву”, але щоб цей знак спротиву був більш вірогідний, належить спочатку бути вірним Богу, не бути лицеміром, не бути “як решта”, лише бути як “розкаяний митар” чи “розбійник, що повірив на хресті”. Церкві не треба боятися бути “наверненим грішником”, чи того, що світ про ці гріхи — не вигадані і перекручені, але дійсні і прикрі — часом згадує. Це має бути теж стимулом для очищення, оновлення, навернення і віднови.
“Історія є вчителькою життя”, — говорили древні римляни. Звичайно, йдеться про справжню історію, а не про легенди чи стереотипи, бо мова про справжню вчительку, а не видуману. Добре було б, щоб ця справжня історія Церкви, часом навіть важка, також ставала вчителькою життя для самої Церкви, щоб роздуми над власною історією ще більше спонукали до любові Бога і ближнього, тобто до виконання головної заповіді Христа.
##DONATE_TEXT_BLOCK##