Історія Папської Держави сягає VIII століття, хоча і до того Папський Престол, що знаходився в Римі, на Латерані, вів свою політику, десь від часів імператора Костянтина, якщо не раніше. Ватиканська дипломатія – найстаріша у світі. Країни повстають і заникають, а Рим стоїть і проводить свою дипломатичну роботу і свою політику. Що більше часу проходить від початків Римської Церкви, то більш розлогою і також більш повільною стають дії Ватикану. Інколи, однією справою займається декілька поколінь понтифіків. Це щось подібне, як політика Піднебесної, тобто Китаю: без поспіху, з роздумами, деколи хитро, деколи повільно, інколи незрозуміло…

Політика і дипломатія Ватикану

«Політика Ватикану». Цей вираз нікого не дивує вже багато століть. Хоча, здавалося б, мав би дивувати, зважаючи на характер цієї держави. А саме, що це не світська держава, а релігійна, а релігія ніби мала б сторонитися політики. Чи можна собі уявити, приміром, вираз «політика Ісуса Христа» чи «політика апостола Петра»? Проте, попри всі здавалося б суперечності, в такому мисленні криється певна пастка: будь-яка група людей у цьому світі, коли стає великою і переходить межі «групи друзів за столом», потребує управління, правил, вирішення різних суспільних питань і своїх взаємовідносин з іншими групами. Тобто, потребує «політики». А що слідом за цим іде, потребує також «дипломатії».

Дипломатія Святого Престолу одна з найбільш гнучких і розповсюджених серед дипломатій усіх світових країн. Лише Ватикан і деякі екзотично-острівні країни, з цілої когорти країн світу, підтримують дипломатичні відносини з Тайванем, і з цього приводу Святий Престол не має відносин з КНР. Також Ватикан має дипломатичні контакти з країнами, які не мають між собою таких відносин з приводу ворожнечі, наприклад з Саудівською Аравією, Іраном чи Палестиною з одного боку та Ізраїлем з іншого боку. І постійно в цих відносинах належить знаходити певний баланс і компроміс…

Апостольська Столиця починала повноцінні дипломатичні відносини з країнами світу ще під кінець епохи Середньовіччя. На сьогоднішній день Ватикан має дипломатичні відносини зі 183 країнами. Це приблизно стільки ж, як і у США, Німеччини, Великої Британії чи інших світових держав. Нунціатур Апостольського Престолу – а це відповідники світських посольств – є по всьому світі біля 130. Крім того, Ватикан входить до десятків міжнародних організацій. Особливістю дипломатичних відносин Ватикану з різними країнами є те, що на місцях він має своїх представників – або нунціїв, які є особистими представниками Папи Римського, або інших дипломатичних чи церковних діячів. Ті натомість мають безпосередній контакт з місцевим католицьким єпископатом, який в свою чергу керує місцевим духовенством, яке є пастирями місцевих громадян-католиків даних країн. Таким чином ватиканська дипломатія де-факто сягає на місцях далі і більш безпосередньо ніж будь-яка інша дипломатія світу.

Але при цьому всьому повстає найголовніше питання, дуже важливе для такого утворення, яким є Ватикан, тобто держава християнського характеру, головним уставом якої є чи повинно бути Євангеліє: як не проводити компроміс з правдою? Як не поставити людське вище Божого? Дещо в цьому допомагає сам статус держави-міста Ватикан, а саме – його незалежність від якоїсь іншої держави світу. Проте інколи власні розрахунки чи інтереси Святого Престолу виглядають досить дивно. Особливо, зі сторони, чи тоді, коли сторонній спостерігач очікує однозначності, прямолінійності, чіткості чи врешті «євангельського духу»…

Ватикан, диктатори і війни

Римські папи, особливо в останніх століттях, зазвичай не говорять прямо в очі різним диктаторам, що вони диктатори. Навіть якщо називають по імені їхні вчинки, тобто злочини. Багато хто не сприймає такого підходу. Наводяться конр-приклади з минулого, починаючи бодай зі старозавітного пророка Натана, що прямо в очі сказав царю Давиду про його гріх, чи хоча б з Йоана Хрестителя, який відкрито дорікав Іроду про його неморальне життя, або теж, коли св. Амвросій Медіоланський публічно зганив і відлучив імператора Феодосія за вчинену ним різню у Салоніках, аж поки останній не покаявся.

Цю стриманість Столиці Петрової різні коментатори пояснюють чи то твердженням, що «Папи – не політики», а тому їхня місія інша, чи то, що їхнє служіння вселенське, і тому їхнім завданням є бути «понад» якоюсь стороною, чи то турботою про захист громадян, в тім теж католиків, тієї країни, в якій править диктатор, чи то спробою до кінця дати собі шанс «діалогу з диктатором»… У всякому разі, особливо в ХХ столітті, ця «безсторонність щодо особи», яка чинить зло, проте не ігнорування самого зла, домінує у поводженні понтифіків останні десятиліття з різними тиранами і злочинцями, в тім теж – воєнними, які чинять геноциди. Для прикладу можна хоча б привести постійно тепер згадуваного папу Йоана Павла ІІ, який у своїй промові після різні у Сребрениці 1995 року, категорично засудив цей антилюдський злочин і геноцид, але ані словом не обмовився про виконавців, тобто ні Сербія не була названа, ні ім’я Мілошевича не було приведене.

Власне, спроба оцінити такий підхід досить важка і невдячна. З нашої, української точки зору, це абсолютно неправильно і навіть, як вважає дехто, не морально і не по-євангельськи. Зрештою, подібно чи аналогічно ми оцінюємо у час війни дії різних західних політиків по відношенню до росії. І зазвичай вважаємо, що вони, ці політики, керуються «своїми інтересами, меркантильністю, пов’язаністю з тираном» тощо. Але якщо там, скажімо, і є щось з цього переліченого, то що тоді є у Ватикані? Крім підтримки своєї «політики безсторонності» нічого не приходить на думку. Дехто, щоправда, говорить про проросійське лобі у Ватикані…

Додатково, в ХХ столітті додався до цієї позиції Апостольського Престолу ще своєрідний «пацифізм», який звичайно не є ідеологією чи намовлянням не захищатися, проте який не сприймає вирішення справ з тиранами воєнним шляхом як щось правильне. Звичайно, що вчення Католицької Церкви, виражене між іншим в Катехизмі, виданому 1992 року, передбачає і підтримує справедливий захист, навіть мілітарний, коли це конечне (див. ККЦ 2307-2310, з посиланням на документи ІІ Ватиканського Собору, між іншим на Конституцію Gaudium et spes, 79). Тим не менше, пацифістичні погляди проглядалися вже у папи Йоана XXIII, що було спричинено, можливо, з одного боку недавнім жахіттям ІІ Світової війни, або теж загрозою ядерної війни на початку 60-х років ХХ століття. Навіть у Йоана Павла ІІ можна було це побачити, особливо під кінець його понтифікату, коли США порядкували справи воєнним шляхом з деякими диктаторами на Близькому Сході. Папа Бенедикт XVI також не називав окупантів по імені, можна би згадати всі війни за його понтифікату, приміром, агресія росії проти Грузії у 2008 році.

Але особливо понтифікат папи Франциска позначений цією тенденцію. Коли дивитися на це зі сторони, наприклад, слухати про якийсь там засуд папою війни десь у Африці, чи щоб перестати постачати зброю різним африканським племенам, щоб ті не вбивали одне одного, то можна або якось зрозуміти цю поставу Ватикану, або не сильно нею перейматися. Африка далеко, а племена там дійсно часом вирізають одне одного. Натомість, коли справа почала стосуватися нас безпосередньо, наші очікування від усіх у світі були однозначні: має бути повна підтримка нас, жертв російської воєнної агресії. Натомість всілякі розмови Ватикану про «мир» про «непостачання зброї», щоб не інтенсифікувати війну, сприймаються в Україні однозначно негативно. Мир – це добре, але мир треба оборонити, захистити. Мир не може бути горем.

Можна сказати так, як це свого часу відповідав на різні такі морально-етичні дилеми Тома Аквінський. Зрештою, папа Франциск цитував саме цю думку Томи Аквінського у своїй енцикліці «Amoris Laetitia» з 2016 року. Отож, є загальні правила, і вони повинні бути, а є конкретні винятки, і на них обов’язково треба зважати, і не ігнорувати їх. Тома Аквінський так пише в «Сумі теології»: «Загальні принципи загалом необхідні, проте що глибше входимо в деталі, то легше помилитися [...] На практиці, істина чи правильні вчинки є однакові для всіх лише в загальних принципах, натомість не для всіх у конкретних обставинах; а для тих осіб, для яких вчинки правильні в конкретних обставинах, не однакове знання теоретичних принципів [...] Що глибше входимо в деталі, то легше помилитися» (Тома Аквінський, Summa Theologiae I-II, q. 94, a. 4).

Здається, десь тут і настало замішання, яке так легко приходить навіть досвідченим людям: переплутання загального з конкретним. Взагалі, про мир, про зменшення озброєння, про мінімалізацію ядерної зброї варто говорити і все це проводити. Звичайно, синхронно, як це і робилося у світі у другій половині ХХ століття. Натомість, коли конкретно відбувається агресія однієї країни проти іншої, не може бути мови про «зменшення озброєння» для того, хто захищається, бо це заклик якщо не до погодження з вбивством власного народу, то принаймні згода до поневолення. Навіть якщо не пряма чи несвідома. Це як би підчас пожежі говорити про те, як небезпечно гратися з сірниками, замість носити воду і гасити пожежу.

Ватикан і Східна політика

Особливе місце в зовнішній діяльності Апостольської Столиці займає Східна політика, яку часом називають «Ostpolitik Ватикану». Почалася вона після того, як СРСР окупував східну і центральну частини Європи під кінець ІІ Світової війни і були встановлені у цих країнах комуністичні режими. Остполітік мала на меті вести діалог з державами у нових реаліях, щоб максимально не зашкодити вірним тих країн. Крім того, якщо йдеться про сам СРСР, то йшлося про екуменічний діалог з РПЦ, яка знаходилася власне в СРСР і під повним контролем тодішньої влади країни.

Часто, як здається, ефектом цієї політики була максима: ціль виправдовує засоби. Хоча, це може лише здається, а насправді був пошук компромісів для спільного блага. У всякому разі, Ватикану йшлося, щоб комуністичні уряди не переслідували християн, а тим урядам йшлося, щоб Ватикан про ці переслідування голосно не говорив. Замкнуте коло. Щось однак з цього вдалося витиснути.

На приклад, Ватикан, в особі папи Йоана ХХІІІ, домовився з керівництвом СРСР про звільнення з сибірського табору Голови УГКЦ Йосифа Сліпого, замість цього маємо повне мовчання в Документах ІІ Ватиканського Собору про СРСР. Коротко кажучи, за словами одного з творців Остполітік, кардинала Ахілле Сильвестріні, Католицька Церква свідомо обрала таку Східну політику, маючи дві можливості: або гостро протиставитися комунізму і «героїчно загинути» на тих землях, або «в динамічно змінній ситуації у світі шукати більш ефективних шляхів, які б привели до кінцевої перемоги».

Несподіваний для СРСР став вибір на папський престол у 1978 році Йоана Павла ІІ, який в принципі продовжив Остполітік (хто б що не вважав), але вже в новому форматі, більш офенсивному. Папа-поляк помітив, на відміну від своїх попередників, що «комунізм не такий вже й сильний, як здавалося», і що він не «надовго», як мислили творці Остполітік. І це все загалом показало, що Ватикан перехитрив комуністів, і ті остаточно програли. До речі, класичними на цю тему книгами є праці німецького ватиканіста Гансякоба Штеле (Hansjakob Stehle), такі як «Остполітік Ватикану» (1975) чи «Таємна дипломатія Ватикану. Папи та комуністи» (1993).

І хоча часи Радянського Союзу канули в Лету, тим не менше, напрацювання залишилися. Змінюються у Римі понтифіки, часом по досить короткому відрізку часу, проте не так швидко змінюється стародавня, як саме християнство, організація. Зрештою, як сказав колись один працівник Папської Ради сприяння єдності християн: «Ми тут у Римі десятиліттями вели кропітку працю, щоб вибудувати відносини з найбільшою і найвпливовішою східною Церквою світу, і робили це навіть попри свідомість, ким і чим є ця Церква, попри її підступність і використання нас, проте не можемо тепер ось так все перекреслити одним рішенням, бо це не по-християнськи». Можливо така постава береться з «материнського почуття», яким Рим, як «добра мати», має огортати всіх своїх дітей, навіть «підступних і заблудлих»? Або з якогось вже давнього захоплення у декого на Заході "таємничою російською душею"? У всякому разі, ця цитата, як то кажуть, для медитації…

Колись один з архітекторів Остполітік Ватикану, який був відповідальний за відносини Ватикану з СРСР у часах папи Павла VI, а у часах Йоана Павла ІІ, назначений Держсекретарем Апостольського Престолу і кардиналом, Агостіно Касаролі (+ 1998), так визначив потребу такої ось «східної політики Ватикану» у часах «залізної завіси»: «Порятунок Церкви за залізною завісою вимагав доступу католиків до Таїнств. Але як можна найкраще отримати цей доступ в умовах тоталітарного режиму? Відповідь Остполітік була такою: доступ до Таїнств вимагає священників. Висвячення священників вимагало єпископів. Щоб мати єпископів там, на місці, це вимагало підписання домовленостей з комуністичними режимами. Отримання тих домовленостей означало уникання риторичних протистоянь… Папа Павло VI розумів, що «не була це славна політика»».

Власне, Павло VI час від часу хотів «зірватися» і сказати все що думає про комуністичні режими, але ватиканська дипломатія, між іншим Касаролі, його постійно стримували, що було для обох сторін, і папи і ватиканської Курії, досить важким досвідом. Під кінець життя кардинал Касаролі видав книгу-пам’ятку, яка описувала ці часи і титул прямо нав’язував до Остполітік: «Мучеництво терпеливості».

Звичайно, що не бракувало в самій Католицькій Церкві критиків Остполітік Апостольського Престолу. Таким був колись польський кардинал Стефан Вишинський (+ 1981), у якого з цього приводу були гарячі суперечки з Ватиканом. Вишинський називав Остполітік «винятково нерозсудливою» поставою по відношенню до комуністичних країн. Ватикан однак стояв на своєму, вважаючи, що має глобальніше бачення справ, аніж локальний погляд і досвід варшавського кардинала Вишинського.

Відомий католицький публіцист Джордж Вайґель вважає, що Остполітік не осягнула своїх цілей. Як пише він в одній зі своїх статей, яка з’явилася у вересні 2021 року на сторінках «The First Things», американського консервативного але одночасно екуменічного католицького журналу: «Східна політика перетворила Католицьку Церкву в Угорщині на фактично повністю залежну від місцевої Комуністичної партії і держави. Остполітік здеморалізувала живі частини Церкви у Чехословаччині. Непотрібно ускладнила ситуацію Церкви в Польщі. І потім, надала поле для маневрів у цілому регіоні для фальшивих католицьких організацій, які складалися з прихильників і «попутників» комуністичних режимів». Крім того, розвідки комуністичних країн завдяки Остполітік, мали доступ до Ватикану і звичайно не сиділи там склавши руки.

Джордж Вайґель вважає, що навколо Остполітік у самому Ватикані створено міф як ніби щось позитивне і щось, завдяки чому вдалося вирішити дуже багато складних питань. Американський католицький публіцист однак не погоджується з цією оцінкою і пише: «Та міфологія формує ватиканську політику ХХ-го століття під гаслом акомодації і «діалогу», яка однак підкопує моральне свідоцтво Католицької Церкви проти репресій у Гонг-Конзі, Китаї, Венесуелі, Білорусі, Кубі, Нікарагуа та в інших місцях». До речі, ті «інші місця» Україна тепер пізнала особисто. І закінчує Вайґель: «Переслідувана Церква заслуговує на щось краще. Подібно як світ, який потребує моральної ясності».

Політика Ватикану на майбутнє і війна в Україні

Як би там не було, чи теж як би нам не хотілося, політика Ватикану змінюватиметься поволі, і дай Боже – в сторону євангельського духу. Сьогодні вже не часи Середньовіччя, коли Церква домінувала у тодішньому світі, ані навіть не часи ХХ-го століття, коли можна собі ще було дозволити мислити категоріями лише політичними у деяких соціальних питаннях. Сьогодні вже досить важко заховатися за «політичною доцільністю» чи «безсторонністю» в ім’я «примирення сторін». Коли обидві сторони винуваті, коли не відомо, де агресор, а де жертва, коли дійсно ще залишається шанс мирного вирішення війни, тоді так, роль Ватикану може бути цінною у посередництві. І таких прикладів багато. Проте варто також часом мислити не лише загальними правилами, якими б вони не були світлими і високими, але і сходити на рівень конкретних обставин, які вимагають більшої чіткості і часом самопожертви.

Католицька Церква є Церквою Вселенською, у ній зібрані майже всі народи світу. І також, разом з цим, вона присутня у різних світових системах і різних політичних, економічних, ментальних чи культурних прошарках. Ватикану доводиться маневрувати посеред цього всього, щоб бути «матір’ю всіх своїх дітей», в тім і тих хороших, і тих поганих. Однак, євангельський дух вимагає, згідно слів Ісуса Христа: «Пізнаєте істину, і істина визволить вас» (Йн 8, 32). І далі, згідно слів Апостола Павла: «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні» (Гал 5, 1). Навіть стараючись бути «доброю матір’ю» для всіх, в тім теж чи передусім, для грішників, цього не можна робити коштом істини, правди. А також коштом свободи, тобто узалежнюючи Євангеліє від якоїсь там Остполітік чи будь-якої іншої політики. Не можна Євангеліє, яке має позаземне походження і має спасительний вимір, замінити світським духом, притаманним політиці, інтересам, кон’юнктурі, політичній доцільності чи тим паче – компромісам з правдою.

Папа Франциск в Апостольському повчанні «Радість Євангелія», оприлюдненому ще на початку його понтифікату, тобто 2013 року, писав між іншим: «Світська духовність, яка приховується під видом релігійності та любові до Церкви, полягає у пошуках людської слави і власного добра замість слави Господа. Господь дорікає фарисеям: «Як можете ви вірувати, коли ви славу один від одного приймаєте, а слави, яка від самого Бога, не шукаєте?» (Йн 5, 44). Йдеться про субтельний спосіб шукати «чогось власного, а не Христа Ісуса» (Фил 2, 21). Ця духовність приймає різні форми, в залежності від типу особи і обставин, в яких вона перебуває. Оскільки вона турбується про свій зовнішній вигляд, то не завжди поєднується з публічними гріхами, тому зовні все виглядає правильно. Але якщо би вона проникла в Церкву, «то це було би набагато згубнішим, ніж будь-яка інша світська моральність»» («Радість Євангелія», 93).

Щодо конкретної ситуації, приміром війни Росії проти України, то читаємо в Компендіумі соціального доктрини Церкви, виданому 2004 року Папською Радою Справедливості і миру: «Право застосовувати силу задля необхідного захисту пов’язане з обов’язком надавати захист і допомогу невинним жертвам, які самі не можуть захиститися від агресії. У сучасних конфліктах, які часто відбуваються в межах однієї держави, необхідно цілковито дотримуватися вимог міжнародного гуманітарного права. Дуже часто від цих конфліктів потерпає мирне населення, а іноді навіть стає мішенню війни. У деяких випадках людей брутально знищують або насильно виганяють із власних домівок чи землі під виглядом «етнічної чистки», що завжди неприпустимо. За цих трагічних обставин слід надавати гуманітарну допомогу мирному населенню, однак вона не має бути засобом впливу на тих, хто її отримує. Благо людської особи має передувати інтересам конфліктуючих сторін» (Компендіум, 504).

А трохи раніше в тому ж Компендіумі сказано, покликуючись на Катехизм Католицької Церкви: «Агресивна війна за своєю природою аморальна. У той трагічний момент, коли вибухає війна, керівники держави, яка зазнала нападу, мають право і зобов’язані захищати країну, застосовуючи навіть силу зброї (пор. ККЦ, 2265). Використання сили законне, якщо відповідає певним жорстким умовам: «шкода, завдана агресором нації чи спільноті націй, була тривалою, важкою і безперечною; усі інші засоби для покладання цьому краю виявилися неможливими або безуспішними; були обґрунтовані можливості успіху; використання зброї не спричинило лиха і безладдя, важчих, ніж лихо, яке слід усунути. Під час оцінювання цих умов слід враховувати потужність сучасних засобів руйнування. Це традиційні елементи, перелічені в доктрині про так звану “справедливу війну”. Оцінка цих умов моральної законності належить до розсудливості тих, які несуть відповідальність за спільне благо» (пор. ККЦ 2309) (Компендіум, 500).

Не має більших сумнівів, що Ватикан прагне підтримувати і теж підтримує Україну у війні проти Росії. Те, що викликає питання у багатьох в Україні, а часом навіть розчарування від початку цієї війни – це неоднозначність позиції Ватикану щодо агресора. Тут, думаючи глобально і з перспективою майбутнього, Ватикану по-перше, варто більш докладніше заглибитися в джерела цієї війни, побачити її справжнього винуватця, і справжню жертву, а не лише бачити – подібно як це говорить російська пропаганда – боротьбу світових інтересів за впливи на території України.

А по-друге, власне варто добре проаналізувати всі уроки минулого, коли Апостольська Столиця займала або не чітку моральну позицію щодо агресора і жертви, або навіть інколи прямо чи не прямо ставала по стороні агресора, або просто переводила справу для себе на вищий рівень, прагнучи бути «понад конфліктуючими сторонами». Це може дозволити собі якась нейтральна країна, типу Швейцарія, але не моральний авторитет, типу Апостольська Столиця. Який потім віками мусить виправдовуватися чи теж перепрошувати за свою таку а не іншу позицію. «Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть; а кому повірено багато, від того більше зажадають» (Лк 12, 48). Не лише Україна, але і світ «вимагає і жадає» від морального авторитету євангельського духу, демонстрації істинної свободи та істини. Якщо Україна і світ цього очікують, то Бог і поготів.