Проблема збереження дерев’яних храмів в Україні

16.04.2010, 14:29

Виплекані упродовж віків талановитими народними майстрами-будівничими українські дерев’яні храми досягли цілісної архітектурно-мистецької досконалості. Унікальність, неперевершенність і відсутність аналогів в инших народів ставить українське церковне будівництво на рівень найвищих світових мистецьких досягнень.

Наталія Сліпченко, Іван Могитич

Дерев’яні церкви України мають певні регіональні відмінності, що й дає підстави виокремити окремі школи, які ґрунтувалися на місцевих традиціях та мистецькій специфіці їх розвитку. Храми будували місцеві майстри, які, засвоївши навики дідів і батьків, передавали своє уміння синам, учням та членам будівельного гурту чи артілі.

Рис.1. Кричущий зразок ставлення місцевої влади до долі унікальної пам’ятки народної архітектури - церкви Св. Миколи (1470 рік, XVIII ст.) в селі Колодному Закарпатської обл. Загальний вигляд церкви.

Згідно з „Міжнародною Хартією про народну архітектуру” („Пловдивська Хартія”): „Пам’ятки народної архітектури несуть у собі закодовану інформацію, що знайомить нас не лише з концепціями і технічними, художніми, естетичними методами будівництва тієї епохи, коли вони були створені, але й з життєвим рівнем народу та його звичаями. Ось чому вони є живими свідками епохи не тільки в архітектурному і художньому плані, але й у плані історичному. Їх цінність компенсується естетичними особливостями, що поступаються інколи показним і величавим пам’яткам офіційної громадської, сакральної та цивільної архітектури„. У ній же наголошено що „передача пам’яток народної архітектури у музеї просто неба є винятковим заходом, що викликано надзвичайними обставинами, коли всі можливості, спрямовані на її збереження, вичерпані„.


Рис.1a. Стан покрівлі (дубового лемеха) схилів даху	Рис.1б. Зруб бабинця „сповзає” на захід	Рис.1в,г. Руйнування стінопису XVIII ст.

Утвердження України як незалежної держави, соціально-економічні зміни, що відбуваються в країні впродовж останніх років, загострили увагу суспільства до долі архітектурної спадщини. Окремі пам’ятки, архітектурні ансамблі, ландшафтні комплекси, планувальні структури сіл і містечок, що збереглися повністю чи частково, відіграють неоціненну роль у житті сучасної людини та в навколишньому середовищі. Сьогоднішнє життя наповнене динамікою змін: навколишнє середовище зазнає глибоких перетворень у структурі місцевості та безпосередньо в архітектурі. І дуже прикро, що на цьому тлі ми практично випустили з поля зору унікальний феномен української дерев’яної церкви. Ці неперевершені творіння традиційної архітектури є найменш захищеними перед часом та людьми. Перетривавши страшні історичні катаклізми, навали завойовників від XIII до XX ст., ці унікальні об’єкти масово нищаться нині, в незалежній Україні. Чому і в чому причина цього парадоксального явища?

Найголовнішим, на нашу думку, є те, що з утилітарного погляду маленькі дерев’яні храми не відповідають сьогоднішнім потребам релігійних громад та їхніх пастирів. Масово будуються нові великі храми, а дерев’яні стають нікому не потрібними. В иншому, ще гіршому, випадку неосвічені миряни під керівництвом недалекоглядних і, на жаль, не завжди достатньо культурних священиків просто руйнують дерев’яні церкви нефаховими, агресивними перебудовами.

Не кращий стан і більшості дерев’яних церков, які не використовуються громадами або знаходяться в музеях народної архітектури. Державна опіка, на жаль, є тільки формальною. Відсутність дієздатної служби охорони пам’яток на місцях спричиняє неминучість їх руйнування під впливом природних та людських факторів. Як приклад можна навести ряд пам’яток на території всієї України. Згадаймо тільки церкви у селах Сокирниці, Колодному та ин. Закарпатської обл., в Кутах, Підгірцях, Бережниці Львівської обл., в Пустовійтівці Сумської обл, Седневі Чернігівської обл. та багато, багато инших.

Рис.2. Покинута на природне вмирання церква Пр. Богородиці, 1724 рік, в селі Бережниця Львівської області

Традиційна архітектурна спадщина є дуже вразлива і нетривка через нетривкість її матеріялу та вразливість на несподіване, а часто грубе втручання сучасного життя. Доктор мистецтвознавства Інституту народознавства НАН України Михайло Станкевич справедливо стверджує, що через 30-40 років в Україні ніде, крім музеїв, не можна буде побачити дерев’яних церков: всі вони будуть знівечені сучасним бляшаним покриттям. З нншого боку, якби всі церкви відновлювали тільки фахівці-реставратори, то за певний час ситуація значно би покращилась. Тим часом церкви належать громадам, а ті - самі собі господарі. Люди не хочуть розуміти того, що церква не тільки втрачає естетичний вигляд, а й опиняється перед загрозою знищення.

Пам’ятки дерев’яної архітектури втрачають свою автентичність та історико-мистецьку цінність у випадках:

- зміни об’ємно-просторової структури пам’ятки;

- зміни традиційних матеріялів та конструкцій;

- порушення середовища, що історично склалося.

Рис.3. Понад 10 років чекає на реставрацію церква Св. Трійці (1773) в селі Пустовійтівка Сумської обл. Цю церкву, фундації останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, перебудували у 1930-х роках під клуб. Скільки їй ще поневірятись, як її фундатору?

У той же час, економічна ситуація України не дає зараз можливосте вести реставраційно-охоронні роботи належними темпами. Проведено лише вибіркову інвентаризацію дерев’яних церков та малярства в них і, хоча опрацьовано відповідну методику, та впродовж чотирьох років планова робота так і не розпочата. В Україні збереглось понад 2,5 тисячі дерев’яних церков, а на прилеглих етнічних українських землях ще біля 500. Однак на облік та під охорону держави взято тільки 18,3% (469), отже решта залишена на милість місцевої влади, фактично - на поступове знищення (див. таблицю).

Практично в кожній церкві збереглися твори іконопису, різьблені іконостаси, які часто збігаються з датою побудови церкви і відображають певний період розвитку малярства. Що ж до збереженого у дерев’яних церквах стінопису, то він є унікальним не тільки для української культури, але й для світової. Цей вид мистецтва, як нам відомо, бере свій початок у храмах України з XI ст., про що свідчать збережені пам’ятки, а також літописні та архівні джерела. Зокрема, церква Св. Бориса і Гліба (1020-1022) у Вишгороді була прикрашена стінописом. Павло Алепський у 1654 році залишив відомість про простору, величну церкву в Умані, збудовану з дерева та прикрашену стінописом. Стіни дерев’яної церкви Св. Миколи на Аскольдовій могилі, що проіснувала до 1810 року, теж були розмальовані. Відоме нам настінне малювання збереглось в дерев’яних церквах XV-XX ст. Галичини, Закарпаття та Буковини, проте найдавніший датований стінопис маємо лише з 1601 року - у верхній церкві Св. Миколи (1428, XVIII) у Середньому Водяному на Закарпатті та З 1603 року - у церкві Св. арх. Михайла (1598) у Волі Висоцькій на Львівщині. До шедеврів належать стінописи XVII-XVIII ст. у дерев’яних церквах Дрогобича, Львова, Потелича Львівської области, Новоселиці, Олександрівки, Колодного, Крайникового Закарпатської, Круп’янського і Берегомету Чернівецької та ин. На сьогодні цінний стінопис XVII-XX ст. нам відомий тільки у 18 пам’ятках. Тому роботу по вивченню стінопису необхідно продовжити і поглибити.

На підставі проведених нами обстежень впродовж 2001-2005 років можемо констатувати катастрофічний стан стінопису у вище наведених пам’ятках, який є настільки загрозливим, що може призвести до його цілковитого зникнення в Україні. Такий стан малярства у першу чергу викликаний вкрай незадовільним станом споруд, з якими воно тісно пов’язане: покрівлі дахів знищені і волога попадає на стіни та склепіння зі стінописом.

Рис.4. Втратили свої естетичні якості та опинилися під загрозою „втрати” церкви: 4а. Пр. Богородиці (1700) в селі Сухому Закарпатської обл. та 4б. Введення Пресвятої Богородиці (1809) в селі Торунь. Це зразки широко розповсюдженої практики самовільного втручання громади у перебудову пам’яток.

Розписи дерев’яних церков - нетривкі, дуже вразливі на умови зберігання, тобто на підвищену вологість та її перепади, на різкі перепади температури, а також на вітер, який задуває у щілини та незасклені вікна. Отже, хочемо наголосити, що проведення негайних консерваційних заходів потребують наступні пам’ятки національної спадщини разом зі стінописом: у Львівській області - церкви Воздвижения Чесного Хреста (охор. № 378) та Св. Юрія (№ 377) в Дрогобичі; у Закарпатській області - церква Св. Миколи в Колодному Тячівського р-ну (№ 205), церква Успення Пр. Богородиці Новоселиці Виноградівського р-ну (№ 181), церква Св. арх. Михайла в Крайниковому (№ 217) та церква Св. Параскеви в Олександрівці Хустського р-ну (№ 220); у Чернівецькій області - церква Св. Миколи в Берегометі Кіцманського р-ну (№ 795), церква Благовіщення Пр. Богородиці в Круп’янському Герцівського р-ну (№ 790); в Івано-Франківскій області - церква Воздвижения Чесного Хреста в Микитинцях Косівського р-ну (№ 1169) та ин.

Викликає стурбованість і факт можливого знищення величезного пласту української малярської спадщини - іконопису XV-XVIII ст., що зберігається на своїх автентичних місцях - у церквах, але потребує праці художників-реставраторів, тому що, як правило, знаходиться у вкрай незадовільному стані і через старіння матеріалів, і через недбале відношення парафіян: ікони перемальовуються, виносяться з церков у дзвіниці, де вони дуже швидко пропадають. Потребують термінової консервації ікони у закарпатських церквах Крайникового, Сухого, Вишки, Негровця та ин. У місті Камінь-Каширському Волинської области реставрації потребує прекрасна ікона Богородиці Одигітрії, ймовірно, XIII ст. Такий же плачевний стан й іконостасів. В останні роки широкого розмаху набув продаж ікон церковними громадами випадковим колекціонерам. Так зникла ікона „Вознесіння”, XV ст., з церкви в Ясінях Рахівського р-ну Закарпатської области, чи цілий іконостас та окремі ікони з Розтоки Міжгірського р-ну Закарпатської области та багато ин.

„Рис.5”

Рис.5. Аварійний стан ікон Страсті Господні та Страшний суд (XVII ст.) в церкві Пр. Богородиці села Сухого на Закарпатті

Рис.6. Аварійний стан ікони Пр. Богородиця з пророками (XVI cт.) в церкві Св. арх. Михайла в селі Ужок на Закарпатті

Щоби зупинити руйнівний вал та упередити тотальне нищення культурної спадщини України необхідно, на наш погляд, зосередитись на вирішенні кількох основних проблем:

1.1. Вже у 2005 році розпочати ремонтно-реставраційні та консерваційні роботи унікальних церков, стінопису та ікон в них.

1.2. Створити позавідомчу комісію для координації комплексної інвентаризації традиційної спадщини з метою опрацювання єдиної методології, комплексної комплектації компетентними фахівцями експедицій та концентрації і опрацювання зібраної інформації.

1.3. Продовжити і найближчим часом завершити інвентаризацію дерев’яних церков в Україні та на українських етнічних землях.

2. Опрацювати короткі інструкції-пам’ятки зі збереження традиційної архітектурної спадщини і розіслати їх не тільки власникам і орендарам пам’яток, але й районній адміністрації та головам сільських Рад, на території яких вони виявлені, та інспектувати їх виконання. Обов’язково офіційно вручати місцевій адміністрації перелік пам’яток, ансамблів тощо, взятих на облік чи щойно виявлених.

3.1. Для збереження унікальних розписів в дерев’яних храмах, привести охорону та збереження цих храмів у чітку систему, опрацювати на кожну пам’ятку індивідуальний постійно діючий режимний паспорт, забезпечити періодичність перевірки та негайне реагування на рецидиви. Категорично заборонити будь-які роботи на цих пам’ятках некваліфікованим та неліцензованим спеціалістам.

3.2. Рекомендувати державним пам’яткоохоронним органам опрацювати пропозицію про включення дерев’яних храмів з унікальним стінописом до Списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО.

3.3. Державним інспекціям, службам районної архітектури, музеям, школам, громадським організаціям, всій інтелігенції проводити широку виховну роботу з метою припинення нефахових робіт на пам’ятках без належно опрацьованої та затвердженої документації.

4. Вважати необхідним для державної служби охорони культурної спадщини України разом із зацікавленими міністерствами і відомствами, пам’яткоохоронними та місцевими органами влади на місцях упродовж 2005 року опрацювати „Програму збереження, використання та належного утримання унікальних пам’яток дерев’яної архітектури”, які потребують невідкладних охоронних заходів, а також документи, які би вирішили питання залучення інвестицій, встановлення пільг на оподаткування коштів, вкладених у збереження унікальних пам’яток національної спадщини.

5.1. Підготувати до видання вже у 2005-2006 роках Реєстр традиційної архітектурної спадщини та живопису, а також инших творів мистецтва у цих пам’ятках. У подальшому систематизувати цю роботу.

5.2. Широко у всіх засобах інформації подавати різноманітну інформацію про стан збереження традиційної народної спадщини.

Наступним кроком мусить бути підготовка документів і звернення в ЮНЕСКО про включення унікального феномену української дерев’яної церкви у Список Всесвітньої спадщини. Такий напрямок є набагато перспективніший, як намагання взяти під опіку ЮНЕСКО центри міст Чернигова, Одеси чи Кіровограда. У жодному випадку не можна допустити взяття під опіку ЮНЕСКО тільки церков Карпат чи Західного регіону. Українські церкви на українських етнічних землях (Польща, Словаччина) вже частково взяті під опіку ЮНЕСКО, але без зазначення, що це церкви українські. У кращому випадку їх трактують як церкви Карпатського регіону, а ікони українських іконописців, - як карпатську ікону. Програма охорони та популяризації дерев’яних церков має бути загальноукраїнською.

Джерело: „Вісник Укрзахідпроектреставрація”, число 15, 2005

Передрук з "Дерев'яні храми України"

Теги: #Дерев'яні храми