Проект „РЕЗИДЕНЦІЯ МИТРОПОЛИТІВ — ЮНЕСКО”: місія нездійсненна?
Воно й не дивно: з моменту, коли у столиці Буковини вперше предметно заговорили про можливість приєднатися до цього престижного клубу пам’яток людства, минуло добрих п’ять років. Присутня до того часу хіба що у вигляді аморфної думки у головах кількох романтично налаштованих городян ідея, схоже, остаточно викристалізувалася у вересні 2004 року — під час ІІ Міжнародної науково-практичної конференції „Збереження та використання культурної спадщини України: Чернівці на шляху до ЮНЕСКО”. Тож нинішньої осені ініціатива відзначила свій перший „круглий” ювілей. Врешті, з липня 2007 року, відколи основний наразі претендент на приєднання до згаданого списку — колишня резиденція митрополитів Буковини та Далмації (нині — кілька корпусів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича) перебуває у попередньому списку претендентів (Tentative List) на номінацію, також минуло два з гаком роки. Пригадується, ступаючи на цю тернисту путь та визначаючи критерії унікальності пам’ятки, представники університету висловлювали обережне сподівання, що зуміють пройти її років за три, не більше. Статистика Центру всесвітньої спадщини також засвідчує: процедура внесення конкретної культурної пам’ятки до списку займає як мінімум два роки.
Грошей немає й не буде
Проте наразі ніщо не вказує на те, що дорогу справді буде подолано у визначений строк. Щобільше, є всі підстави стверджувати: проект „ЮНЕСКО” вийшов з-під контролю його розробників і вирушив у самостійне плавання. Правда, із все ще туманними перспективами щодо успішного завершення місії. Не додав оптимізму й нещодавній приїзд до Чернівців представницької урядової групи на чолі з заступником міністра культури і туризму України Миколою Яковиною. На Буковину президент Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS) завітав, у тому числі, й для того, щоб на місці розібратися з проблемами навколо номінації резиденції. Адже „подання про внесення пам’яток до Списку всесвітньої спадщини”, відповідно до статті 49-ї Закону України „Про охорону культурної спадщини,” „здійснює Кабінет Міністрів України за рекомендацією центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток та визначних місць ICOMOS”. Тим часом доставлене 28 січня 2009 року дипломатичною поштою у штаб-квартиру Комітету ЮНЕСКО в Парижі номінаційне досьє Резиденції з додатками, погоджене Міністерством культури України, „з незначними зауваженнями повернули на доопрацювання”. До слова, у списку об’єктів-кандидатів на включення до списку з України перебуває 12 претендентів, серед яких, окрім колишньої резиденції митрополитів Буковини і Далмації, Бахчисарайський ханський палац, заповідники «Асканія Нова» та «Херсонес Таврійський», культурний ландшафт та каньйон м. Кам’янець-Подільський, історичний центр Чернігова, парк «Софіївка», Канівський заповідник «Могила Тараса Шевченка» тощо.
Проте, схоже, і цього разу, як люблять висловлюватися у таких випадках вітчизняні чиновники, справа обмежилася тільки методичною та консультативною допомогою. Тобто реальних коштів, здатних прискорити процес, пан Яковина у Чернівці не привіз. Зрештою, як і не обіцяв, що з подачі Мінкультури відповідний рядок щодо фінансування амбітного проекту з’явиться у Державному бюджеті-2010. У Чернівцях, власне, ніколи особливо й не приховували, що „Комплексна програма збереження історичної забудови м. Чернівців на 2009 — 2015 рр.” ухвалена переважно для того, щоб було під що випросити в Києва майже 400 мільйонів гривень цільової субвенції. Про обіцянку затвердити Державну програму збереження історичної забудови Чернівців, дану ще під час підготовки до відзначення 600-річчя Чернівців, у столиці схоже також воліють не згадувати. Воно й не дивно: навіть загальнодержавну Програму збереження і використання об`єктів культурної спадщини на 2004-2010 рр., за підсумками 2008-го року, наприклад, виконано у межах 40 відсотків. І це попри те, що згідно зі здійсненою фахівцями Державної служби з питань національної культурної спадщини України оцінкою, на підготовку «чернівецького» номінаційного досьє Резиденції у цінах 2008 року потрібно було немало-небагато 2,3 мільйона гривень.
Виглядає на те, що насправді нічого іншого від Києва в університеті не чекали. І то не тільки тому, що за всі роки незалежності на підтримання пам’ятки архітектури національного значення (Постанова Ради міністрів УРСР від 24 серпня 1963 № 970), з державної скарбниці не виділили ні копійки. (Ну, хіба що, за винятком 7 мільйонів гривень, кинутих з господарського столу на латання дірявого даху у передювілейний для Чернівців період, які у 2008-му, нагадаю, скромно відзначили 600-річницю з часу першої письмової згадки. Щоб під час весняних та осінніх злив не капало зі стелі бодай у ректорському кабінеті). Подарований першій леді країни спеціальний фотоальбом і прохання показати його Президенту, з промовистими знімками, що краще за будь-які слова передавали складне становище, в якому перебуває пам’ятка, на стан справ з фінансуванням робіт зі збереження унікального архітектурного ансамблю так само суттєво не вплинув. Після цього, чомусь вже зовсім не дивує, що левову частку робіт з підготовки номінаційного досьє в університеті також виконали самотужки. (Часи, коли для номінування достатньо було трьох листочків тексту, як у випадку з Софією Київською чи Лаврою, давно у минулому. Тепер ця робота потягне на добрих три докторських дисертації, об’ємом у півтори тисячі аркушів. І це щонайменше!) Добре, що хоч матеріали обов’язкової аерофотозйомки вартістю понад 30 тисяч гривень вдалося отримати безкоштовно. За таких обставин, не дивно, що більш, ніж обережною, у прогнозах була й начальник відділу пам’яток архітектури одного з департаментів міської ради Олена Пушкова: як не намагалися журналісти схилити її назвати 2010 рік, як остаточну дату входження бодай Резиденції до основного списку об’єктів всесвітньої спадщини, зробити це чиновниця так і не наважилася.
Ідеалісти на службі у матеріалістів
А були ж часи, коли міська влада набагато активніше переймалася долею історичних пам’яток, зокрема, та всієї архітектурної спадщини Чернівців загалом, ніж робить це зараз. І це всього за крок від омріяної мети. З якого б це дива? Пригадуєте, як у декларативному захисті історико-культурної заповідної території Чернівців вже далекого 2005 року депутатів Чернівецької міської ради IV скликання не зупиняло навіть пряме порушення статті 54 Земельного кодексу України. (Цитую пункт 1 статті: „Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності”). Тим часом приватну власність не передбачено тільки для територій, яким надано статус історико-архітектурного заповідника. Дирекція таких заповідників зазвичай напряму підпорядковується профільним київським структурам. Але ж відмовлятися від можливості самим хазяйнувати у місті депутати, вочевидь, наміру не мали. Протести прокурора Чернівців В.Блауша тоді демонстративно відхилялися, а рішення судів — ігнорувалися. Це саме у той благословенний час, нагадаю, 24 лютого 2005 року на своїй 30–й сесії депутати ухвалили рішення № 669 „Про призупинення викупу та передачі земельних ділянок у власність в межах історико-культурної заповідної території м. Чернівців”. (Ключове слово тут не культура, а територія). Мораторій мав діяти до 31 грудня 2007 року.
Законних підстав для ухвалення такого рішення, схоже, явно було замало, що, власне, й засвідчили спочатку відхилений 38-ю сесією протест прокурора на нього, а згодом скасування самого рішення № 669 — спочатку Шевченківським районним судом, а відтак і колегією судової палати у цивільних справах, яка апеляційну скаргу міськради на дане судове рішення залишила без задоволення, а постанову райсуду без змін. Щойно народжена ідея з пошуком Чернівцями свого місця у списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО виявилася напрочуд продуктивною. Якщо не закон, то бодай моральна перевага точно була на боці захисників архітектурних перлин, а не зажерливих ділків-нуворишів, які у гонитві за швидкою наживою готові були роздерибанити найсвятіше: добрі старі Чернівці.
Це сьогодні, вже по завершенні боротьби, коли переможці чомусь виявилися як дві краплі схожими на переможених, мимохідь закрадається сумнів: чи не був весь проект «ЮНЕСКО» вдало розіграною комбінацією у жорстокій боротьбі за контроль над «золотими» чернівецькими землями? Думати так є всі підстави. І то не лише через нинішнє пробуксовування проекту „ЮНЕСКО”. Переконаний: колись часи ремонтної лихоманки, що охопила ледь не усі Чернівці напередодні їх 600-річного ювілею, історики обов’язково розглядатимуть як період якоїсь там чергової хвилі великого руйнування історичного середовища міста. І скільки б його батьки не вказували на брак коштів, як і на те, що йшлося не про повноцінну реставрацію, а ремонт та консервацію пам’яток, а близькі до влади архітектори, у свою чергу, не запевняли, що „якість проведених робіт висока”, здійснений громадськими організаціями моніторинг неспростовно засвідчує протилежне. Більшість з понад 2 тисяч зроблених „Спілкою активної молоді” знімків чернівецьких пам’яток архітектури зафіксували неповторні втрати, які зазнала архітектура Чернівців. (Згідно з „Переліком пам’яток та об’єктів культурної спадщини міста” в історичній частині Чернівців налічується більше семиста пам’яток архітектури, археології і мистецтва, у тому числі понад 20 шедеврів національного значення). Хоча, звісно, є й позитивні приклади: відтворення первинної позолоти, відновлення втрачених архітектурних оздоб на фасаді Чернівецького художнього музею та реставрація його внутрішнього оздоблення та інтер’єрів. Цілковита реставрація будівлі на розі вулиці Руської та Центральної площі (будинок № 6), реконструкція одного з навчальних корпусів ЧНУ ім. Ю.Федьковича, врешті заборона на встановлення склопакетів замість дерев’яних вікон та дверей, а також на розміщення технічних засобів на фасадах старих будівель — приклад з цього ж переліку. Щоправда останньої практично ніхто не дотримується.
Натомість квола реакція міської влади на руйнування історичного середовища середмістя батюшками зі Свято-Духівського кафедрального собору, які спочатку зробили кілька прибудов на його території, а згодом взагалі пробили новий проїзд в історичній загорожі навколо неї, також не вселяє оптимізму. Як і повна неспроможність поставити на місце власників ТОВ «Роксолана-ЮМВ» і примусити їх демонтувати третій поверх торгового комплексу, зведено всупереч проектній документації в історичній частині міста, внаслідок чого будова закрила огляд історичної пам’ятки — єзуїтського костелу «Серце Ісуса». Запевнення голови апеляційного суду Чернівецької області, активного члена громадської консультативної ради з питань збереження культурної спадщини Олексія Черновського, що існуюча нормативно-правова база дозволяє застосовувати санкції проти тих осіб чи організацій, які знищують архітектурну спадщину, зупинити вакханалію руйнування наразі не в змозі. І все це у місті, де згідно з як Державними будівельними нормами України, так і Віденським меморандумом „Всесвітня спадщина та сучасна архітектура — управління історичним міським ландшафтом” a priori не можна нічого змінювати. Поки що ж, схоже, часто переважає політична доцільність та комерційний інтерес. І добре, якщо тільки громадський, а не приватний. Тільки реконструкція, регенерація та покращання середовища існування унікальних історичних ареалів та зон, але аж ніяк не їх заміна, мали би стати стовпами місцевої архітектурно-охоронної політики.
„На жаль, найбільш ініціативним виявився ЧНУ”
Тим більше, що всі нормативно-правові підстави для цього є. У 2005-му та наступних роках здавалося, що все саме так і буде. Проголосоване депутатами рішення „Про призупинення викупу та передачі земельних ділянок у власність в межах історико-культурної заповідної території м. Чернівців” покликало до життя необхідність чіткіше визначити, а що ж, власне, представляє собою ця історико-культурна заповідна територія. Виокремлені депутатами ще далекого 1995 року 226 га території міста в так звану історико-заповідну територію вже давно перебували за межами правового поля. На що, власне, вказували також судді, скасовуючи дію мораторію на приватизацію землі. Історико-архітектурний опорний план Чернівців, розроблений у 1986 році київськими та львівськими фахівцями у вигляді додатку до Генплану міста на основі здійснених тут історико-містобудівних досліджень, давно не відповідав постсоціалістичним реаліям життя. Відтак першочергово постало питання про їх негайне коригування. Щоб захистити землі центру від приватизації, мерія не пошкодувала навіть 250 тисяч гривень. київський науково-дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень виконав зазначений комплекс робіт упродовж року. Жирна крапка у вигляді рішення Чернівецької міської ради 2007 року про „Коригування історико-культурного опорного плану і проекту зон охорони та визначення меж і режимів використання історичних ареалів”, з різнокольоровими позначеннями на карті, що й де у місті можна робити, а що зась, мала би забезпечити переможцям відпочинок на лаврах.
Проте джина ЮНЕСКО вже було випущено з пляшки! Неодмінною умовою для входження будь-якого об’єкта до списку є державні гарантії його збереження, охорони та захисту. Піклуватися про це на практиці мав би спеціально створений державний орган. І з 1 січня 2006 року відділ з питань охорони культурної спадщини з’явився й у Чернівцях. Сп’янілі від перемоги над опонентами депутати дали фінуправлінню „відмалку” передбачити у бюджеті фінансування майбутнього відділу у складі семи осіб. (Для порівняння: в аналогічному київському відділі тоді працювали 150 спеціалістів, чернігівському — 30, львівському — 25. На сторожі 300 пам’яток австрійського Граца стояли 28 людей). Попри те, що насправді до роботи у ньому приступили тільки п’ять чоловік, відчуття загального піднесення це не затьмарило. Тільки вдумливі спостерігачі зауважили, що наділений делегованими йому державою повноваженнями орган чомусь створено у складі департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин міської ради, а не як окремий підрозділ. Відтак конфлікт інтересів було закладено з самого початку. Але тоді цього чомусь ніхто не побачив. Чи не хотів бачити?
А даремно! Вже через рік роботи відділу раптом з’ясувалося, що мати на щось повноваження зовсім не означає можливості ними на практиці скористатися. Очевидно, що автори відповідної норми закону «Про охорону культурної спадщини», яка віддає створення таких органів на відкуп органам місцевого самоврядування, вочевидь слабко собі уявляють наскільки залежними у своїх діях є місцеві чиновники. Адже всі важелі впливу, можливість втілювати будь-які рішення у життя перебували в руках директора департаменту. Відділу ж залишалася тільки відповідальність: не те що формувати політику стосовно збереження культурної спадщини міста, а навіть просто впливати на порушників пам’яткоохоронного законодавства він практично не міг. Загрузнувши у з’ясуванні стосунків, у тому числі з власними роботодавцями — депутатами Чернівецької міської ради, відділ все менше часу міг приділяти амбітним проектам. Зокрема, професійно займатися проектом „ЮНЕСКО”. Перед’ювілейний для Чернівців рік ключовий з точки зору перспектив розвитку міста, як туристичного, а не торговельного центру, підрозділ, перетворений на той час вже у сектор, зустрічав аж... з одним працівником. (Ще один наслідок боротьби пана Азарова за економію бюджетних коштів, під час другого пришестя пана Януковича у прем’єрське крісло). Відтак ефективно протистояти навалі горе-шабашників, яких приватні орендарі безцінних чернівецьких кам’яниць з мовчазної згоди міської влади залучали для ремонту їх фасадів, просто не міг. Це саме ці „реставратори” залишили непоправні зморшки на обличчі майбутнього номінанта до списку об’єктів культурної спадщини.
У Чернівецьких обласних державній адміністрації та облраді збереженням архітектурної спадщини також не дуже переймались. А якщо й вживали якісь кроки на кшталт ухвалення „Комплексної програми збереження та використання об’єктів культурної спадщини Чернівецької області на 2007 — 2010 рр.” чи спорадичного виділення коштів на конкретні об’єкти, то тільки під тиском депутатів-науковців, які випадково затесалися у партійні списки переможців виборчих перегонів. Управління, котре якщо вже не відповідало за захист культурної спадщини, то бодай містило у своїй назві слова містобудування та архітектура, просто... реорганізували. Шукаючи тепле крісло для сідниць ще одного свого кримського соратника Олександра Лієва, окреме управління містобудування та архітектури ОДА під завісу 2007 року губернатор області Володимир Куліш влив до складу новоутвореного адміністративного мегагібрида — головного управління регіонального розвитку, архітектури та інфраструктури. Тож чи випадає після цього дивуватися зауваженню, висловленому заступником міністра культури та туризму Миколою Яковиною під час останнього перебування у Чернівцях: „В Україні є 4 області, і Чернівецька область одна з них, де немає відділу, який би займався і опікувався культурною спадщиною... Це питання необхідно вирішувати у пожежному порядку.” Наскільки ефективною може бути робота місцевих урядників, яскраво засвідчує історія з коштами, нібито виділеними Києвом для фінансування підготовки до 600-річного ювілею Чернівців. Чи й варто нагадувати, що скоординувати зусилля для їх отримання влада так і не зуміла.
Словом, справу надовго було поховано в інтригах. Аж тут університет зі своїми ініціативами. Ну, не розуміють ці дивакуваті науковці апаратних розкладів. І це попри те, що далеко не всі з них також безсрібники. Маєш тепер клопіт: номінуй їх в ЮНЕСКО. А кого, скажіть на милість, у ЮНЕСКО цікавить навіть найбільш вишуканий об’єкт, але вирваний з культурно-історичного контексту. Ні, подавайте їм тепер ще й охоронну буферну зону навколо нього. «Наша буферна зона закінчується парканом резиденції, а далі то вже справа міської ради», — каже з цього приводу ректор нацуніверситету Степан Мельничук. За що ж тоді боролися, питається? Це ж тепер, щоб відкрити у старому особняку в центральній частині міста чергову перукарню, ресторан чи аптеку — традиційний джентльменський набір новітніх капіталістів, прикрашений склопакетами з потворними пластиковими ролетами замість ліпнини, металодекору чи різьблення, треба буде вже не тільки колег депутатів та чиновників задобрювати, від яких залежить просування питання, але й у Париж подарунки возити. А що як у Парижі шубами не беруть? Пригадуєте, якого сорому набрався колись Суркіс із зарубіжними суддями?
Ніколи б не по вірив, що таке справді можливе, поки сам разів з п’ять не переслухав диктофонний запис з прес-конференції за підсумками приїзду у Чернівців заступника міністра культури та туризму України Миколи Яковини. Ось і не вір після цього у підсвідомість, обмовки за Фрейдом та інші новомодні штуки. „На жаль, найбільш ініціативним виявився ЧНУ”, — всупереч загальному контексту промови незворушно прорік перший заступник Чернівецького міського голови Микола Попадюк. І суши тепер голову, наскільки можна вірити наступній його інформації. Про те, наприклад, що місто готове створити окремий відділ з охорони історико-культурної спадщини, і питання вже готується на розгляд сесії міської ради.
Поки що ж все більше вказує на те, що амбітний проект „ЮНЕСКО” може розбитися об ту саму причину, що колись, власне, й покликала його до життя: чернівецьку земельку в історичному центрі . (До слова, лише якихось 2 жалюгідних відсотка від загальної території міста). І хоча при нагоді у відділі пам’яток архітектури (навесні цього року сектор пам’яток архітектури знову реорганізували у відділ) вам навіть карту такої буферної зони покажуть, але що, скажіть на милість, завадить поховати справу у безплідному обговорені проблеми? Початок цьому вже наразі покладено. Відомий дослідник архітектури, хрещений батько обох історико-культурних опорних планів міста, професор Віктор Вечерський, наприклад, вважає накреслену чернівецькими фахівцями відділу зону завеликою. А тому пропонує виключити з неї так звані старі єврейські квартали міста, район вулиці Шолом-Алейхема — Сагайдачного, натомість так само не байдужий до Чернівців шведський дослідник архітектури Бо Ларссон прямо протилежної думки. Папір усе витримає! А як показує не таке вже й далеке минуле, коли йдеться про захист власних інтересів, влада демонструє чудеса винахідливості.
Юрій ЧОРНЕЙ
