Пастирський візит Івана Павла II до Польщі 5-17 червня 1999 р. проходив під гаслом підготовки до Великого Ювілею. Втім, тематика паломництва на Батьківщину була не ювілейною й не обмежилася спілкуванням з поляками. Понтифік зустрівся з білорусами, литовцями, росіянами, українцями, з представниками різних віросповідань. Папське послання, яке звучало в його промовах і проповідях у парламенті, перед науковцями, під час екуменічної зустрічі, в католицьких дієцезіях, стосувалося не тільки проблем Польщі, а всієї Церкви, людства й цілого світу.
«БУДУВАТИ ДІМ НА СКЕЛІ»
Це євангельське гасло стало рефреном папських промов від найпершої проповіді, виголошеної 6 червня в Пельпліні. Йшлося про те, що Церква, збудована на міцній скелі апостола Петра і його намісників (тобто Римських першосвящеників), зміцнювалася впродовж віків жертовністю мучеників. Папа нагадав про «пельплінську осінь» 1939 р., під час якої двадцять чотири місцеві священики, професори духовних семінарій і співробітники єпископської курії «окупили свою вірність євангельському взірцю жертвою терпіння і смерті».
За час окупації цього міста нацисти стратили 303 священнослужителів. Папа нагадав про це напередодні 60-річчя від початку Другої світової війни й окупації Польщі. Впродовж 5 років неволі Католицька церква в цій країні продемонструвала свій патріотизм і була жорстоко переслідувана гітлерівцями.
Наступного дня, 7 червня, в Бидгощі Іван Павло II знов повернувся до питання мучеництва. Здійснивши екскурс в «історію польського християнства”, папа охарактеризував різні її стадії, почавши від мучеництва святого Войцеха, який вважається патроном польського католицизму.
«Наше століття стало великою мартирологією Церкви. Лише за двадцять років мого понтифікату, — сказав Іван Павло II, — мною беатифіковано й піднесено до олтаря пошани великі групи мучеників: японських, французьких, в’єтнамських, іспанських, мексиканських. А скільки їх було в період Другої світової війни й під час владарювання тоталітарної комуністичної системи: вони терпіли й віддавали життя в гітлерівських і радянських таборах смерті». 13 червня папа беатифікував у Варшаві ще 108 мучеників часів Другої світової війни.
Мучеництво в католицькій теології займає особливе місце. Воно вважається «найвищою пробою людяності», «пробою гідності людини в обличчі Бога». В цьому контексті папа звернувся до теми мучеництва матерів, які «приймають рішення накласти власним життям, аби врятувати життя своїх дітей». Перед пробою мучеництва, вважає папа, стоїть і віруюча людина, яка готова захищати право релігійної свободи та свободи совісті. Понтифік закликав розпочати ретельне дослідження мартирології XX століття в різних регіонах, у всіх країнах, «щоб, вступаючи в III тисячоліття, виконати свій обов’язок щодо тих, хто своїм життям засвідчив вірність Христові».
Втретє Іван Павло II звернувся до теми мучеництва 10 червня, відвідавши Сєдльці. Тут, на Підляшші, 13 пратулінських греко-католиків прийняли жорстоку смерть від куль і шабель російських царських козаків. Мучеників було беатифіковано в жовтні 1996 р. Свою проповідь «Хрест сполучає небо із землею» папа адресував прочанам, які прибули на зустріч з ним у Сєдльцях з Білорусі, Казахстану, Росії й України. Як зауважив польський католицький часопис «Niedzielа», «єпископи візантійсько-українського обряду з Польщі й України віддали шану мученикам з Пратуліна, побувавши на їхній могилі».
У Сєдльцях папа торкнувся також історії греко-католицизму — від Берестейської унії 1596 р. до наших днів. Понтифік говорив про «єдність християн на польсько-литовсько-руських землях» під час Першої Речі Посполитої, коли обидві традиції — східна й західна — існували спільно». Всупереч поділу й розколу, який відбувся в XI ст. між Римом і Візантією, на цих землях, на думку папи, поступово визрівало розуміння церковної єдності християн східної і західної традицій.
Пратулін — особливе місце, яке символізує «історичний процес єднання», оскільки «тут прийняли смерть сповідники Христа, які належали до східної Греко-Католицької церкви, блаженні В. Левонюк і його дванадцять товаришів». Історія мучеництва 13 пратулінських греко-католиків у XIX ст. відкрила мартиролог греко-католиків у нинішньому столітті: «Такий самий дух оживлював вірних візантійсько-українського обряду, єпископів, священиків і мирян, що впродовж 45 років переслідувань на своїй вітчизняній землі довели свою вірність Христові, зберігаючи свою церковну ідентичність», — підкреслив папа.
«Пратулінський хрест», на переконання понтифіка, символізує єдність тих християн, які належать до однієї Вселенської Католицької церкви, збудованої на міцній Петровій скелі.
«ВІДКРИВАТИ ТЕ, ЩО ЄДНАЄ»
Під таким гаслом у Дрогичині на Підляшші 10 червня відбулося екуменічне богослужіння, де разом молилися римо- і греко-католики, православні й протестанти з Білорусі, Литви, України. «Близькість Великого Ювілею, — проголосив папа, — в особливий і нагальний спосіб повинна мобілізувати всіх християн до пошуку нових шляхів у житті Церкви».
Великий Ювілей має стати не фінішем, а енергійним стартом міжцерковної співпраці для відкриття того, що зближує християнські церкви і є більш значущим, ніж те, що їх розділяє. Шлях Церкви в II тисячолітті папа охарактеризував як виключно складний, важкий і суперечливий. Тому всі, хто стоїть біля дверей III тисячоліття, не повинні переступити через його поріг, не відкривши «рахунку совісті й спокути за вчинені у II тисячолітті поділи й розколи в церкві». Саме такий сенс бачить понтифік у самій ідеї відзначання цього християнського ювілею: «очищення пам’яті» та «відкриття перспективи правдивому поєднанню».
Папа не пропонує «адміністративних» методів поєднання християнських церков. Він лише вказує на дійовий засіб досягнення єдності — то є любов, християнська любов до Бога й до ближнього. Діалог, позначений любов’ю до правди, — єдиний шлях поєднання. «Без такої любові не можна протистояти об’єктивним теологічним, культурологічним, психологічним і суспільним труднощам, на яких спотикаємося під час обговорення наявних розбіжностей».
Папа закликав «братів і сестер» усіх християнських церков «відкритися на єднання любов’ю Бога». Він нагадав, що саме тут, у Дрогичині, є сенс говорити про «велику екуменічну перспективу», оскільки в Підляшші віддавна зустрічаються християнські традиції Сходу і Заходу.
Саме це місто було завжди відкритим для католиків, православних і протестантів. «Є багато моментів в історії цієї землі, які більше ніж десь-інде рефлексують потребу діалогу для досягнення єдності християн». Нам же варто згадати, що нинішній польський Дрогичин — це саме той історичний Дорогочин, в якому галицько-волинський князь Данило 1253 р. за згоду на унію церков отримав папську корону й титул «Король Русі». Але не все в Данила Галицького складалося як сподівалося в тогочасній Галицько-Волинській державі й у Римі. Він сподівався на допомогу папи у протистоянні з татаро-монгольськими нападниками. Проте тодішній папа не зумів стати організатором антитатарського союзу християнських європейських країн. Різні інтереси їх володарів, чвари й ворожнеча між ними не дали змоги реалізувати цей проект. Саме національним, державним інтересам підпорядкував Данило Галицький інтереси конфесійні, церковні. Йдучи на церковну унію з Римом, він розраховував не лише на церковну єдність, а й на християнську європейську солідарність. Її не було виявлено, і князь Данило відмовився від папської корони й титулу. Ідея церковної унії зазнала фіаско. Звичайно, про цю сторінку історії, пов’язану з Дрогичином, Іван Павло II не згадав. Але вона теж красномовна й повчальна. Адже відкривати те, що єднає, не означає затуляти очі на те, що роз’єднує. Тому папський заклик визнати свої провини і просити взаємного вибачення пролунав тут дуже доречно. А завершилося екуменічне богослужіння спільним благословенням прочан Іваном Павлом II, предстоятелем Православної церкви в Польщі митрополитом Савою та єпископом Євангелічно-аугсбургської церкви в Польщі Яном Шарком.
ЗА ВНУТРІШНЮ ЄДНІСТЬ ЛЮДИНИ
У Торуні, місті Коперника, відбулася зустріч понтифіка з польськими науковцями. Саме тут папа зауважив, що відкриття Коперника весь час повертає нас до проблеми відносин між вірою й наукою. В дусі своєї останньої енцикліки «Fideo et ratіо» («Віра і розум») понтифік обстоює необхідність поєднання віри і розуму, теології і філософії, етики і науки. В «розлученні розуму з вірою» папа вбачає одну з «найбільших драм людини». Це сталося через те, що від епохи Відродження «однобічний раціоналізм радикалізував засадничі принципи на грунті природничих наук і філософії». Поділ, який настав унаслідок цього, завдав непоправної шкоди не тільки релігії, а й культурі. В полеміці між теологією і наукою чимало втратила і церква, і наука.
Папа вважає, що віра, позбавлена розуму і сконцентрована лише на почуттях, емоціях і внутрішньому переживанні, перестає бути «універсальною пропозицією». Уявлення, що «віра може сильніше впливати на слабкий розум», є хибним. Навпаки, доводить папа, «саме тоді віра зводиться до рівня міфа або передсуду». Аналогічно, «коли розум не має справи з дозрілою вірою, йому бракує стимулу, щоб сконцентрувати увагу на специфіці та глибині буття». Конфлікт між вірою і розумом, підпорядкування останнього першій, що було закріплено середньовічною формулою Тертуліана «філософія — служниця теології», папа намагається скасувати новою формулою поєднання віри і розуму, теології і науки в сучасних умовах.
Звертаючись до представників польської науки, папа наголосив на тому, що вихідним у наукових дослідженнях повинна стати «відповідальність за правду». Папа засудив тези, що «безповоротно минув час впевненості у правді», що «людство приречене на тотальний брак сенсу», що існує лише «умовність пізнання, постійна його змінність і поверховість». Понтифік висловив упевненість, що людський розум здатний до опрацювання універсальної й органічної концепції пізнання. «Поверховість знання і фрагментаризація сенсу, — підкреслив Іван Павло II, — руйнує внутрішню єдність людини». Отже, людина повинна прагнути пізнати всю правду, оскільки вона є істотою, яка природно шукає правди.
Папа радить польським науковцям «шукати правди» не лише в бібліотеках і лабораторіях, а й мати на увазі те, що «правда має суспільний вимір». Імперативом людей науки мала б стати «турбота про моральне сумління», «почуття відповідальності за людину». Наука, підкреслив папа, стоїть перед суворим викликом. Небувалий розвиток науки й технічний прогрес ставлять фундаментальне питання про межі експерименту, про сенс і спрямування технічного розвитку, про дозволені межі інтеграції людини у природу і навколишнє середовище. Прогрес є водночас джерелом гордощів і захоплення, тривоги і боязні. Людина щораз більше лякається витворів власного розуму і власної свободи. Папа нагадує людям науки: світ є даром Творця, який є Любов’ю, а людина — творіння, що покликане бути розважливим і відповідальним господарем природного світу, а не його руйнівником.
«ЄВРОПО, ВІДЧИНИ ДВЕРІ ХРИСТУ!»
Цей заклик визначив тональність папського виступу в польському Сеймі. (Понтифік ще ніколи не звертався до жодного парламенту світу.) Зазначивши, що нинішня зустріч із законодавцями була б неможлива без рішучого опору польських робітників у пам’ятному серпні 1980 р., папа віддав належне «Солідарності», яка обрала шлях мирної боротьби за права людини й усього народу. Пам’ять про моральні передумови становлення «Солідарності», весь трагічний історичний досвід, починаючи зі сумнозвісних поділів Польщі в кінці XVIII ст., повинні, на думку папи, якнайактивніше впливати на «якість польського суспільного життя, на стиль сучасної польської політики». Акцентуючи увагу своїх слухачів на подіях 1989 р., які започаткували великі політичні й суспільні переміни в Польщі та Європі, промовець висунув й обгрунтував тезу про необхідність «етизації політики». Як розуміє це понтифік?
У вільному суспільстві повинні превалювати цінності, які забезпечують благо кожної людини. Будь-які економічні реформи мають сприяти становленню людяного і справедливого суспільного порядку речей. Папа заповів польським політикам і законодавцям, всім особам, які заангажовані у громадське життя, не шкодувати сил для побудови такої держави, яка насамперед турбується про благо сім’ї, добробут людського життя, виховання молодого покоління, поважає право на працю, тримає в полі зору щоденні справи всього народу й конкретно реагує на потреби кожної людини, особливо убогої і слабкої. Водночас Іван Павло II застеріг щодо нових небезпек, які виникають після повалення тоталітарних режимів у країнах Східної Європи. Йдеться про «ігнорування фундаментальних прав особи й поглинення політикою навіть релігійних потреб», що призводить до «примирення демократії із етичним релятивізмом, який вимиває з суспільного життя його етично-моральні підвалини». Саме тому папа кілька разів нагадував політикам і законодавцям про «офірне служіння людині і суспільству, а не власним, груповим чи клановим інтересам».
Події десятирічної давнини, до яких постійно звертався Римський архиєрей, створили передумови для ліквідації ідеологічних бар’єрів і відкрили шлях до єдності Європи. Він використав метафору про «двоє легенів», якими повинна дихати Європа, закликаючи до взаємозбагачення релігійних і культурних традицій Сходу і Заходу. Однак «замість очікуваної спільності духу, — з гіркотою зауважив папа, — спостерігаємо нові поділи й конфлікти. Така ситуація вимагає від політиків, людей науки і культури, всіх християн активних дій для досягнення інтеграції Європи». І разом з тим Іван Павло II застерігає європейців від небезпеки, яка криється у проекті об’єднання Європи виключно на грунті економічному й політичному, в некритичному ставленні до споживацької моделі життя. «Якщо хочемо, щоб нова об’єднана Європа була довготривалою й міцною, вона повинна будуватися на тих духовних цінностях, які її колись сформували, з урахуванням багатства й розмаїття культур та традицій всіх її народів. Це має бути велика Європейська Спільнота Духу».
ПОЧУТИ «КРИК БІДНИХ»
Є нагальні й невідкладні життєві потреби, на які постійно звертає увагу Іван Павло II під час усіх своїх душпастирських візитів. Він б’є тривогу з приводу поширення бідності: «Крик бідних усього світу постійно лунає й підноситься до неба, до самого Бога». Папа нагадує, що це крик дітей, жінок, людей похилого віку, крик біженців, безробітних, скривджених, жертв світових і локальних війн. «Серед нас є бідні, і це має потрясти сумління християн, — резюмує він. — Крик і прохання бідних вимагають людського серця й людської солідарності».
Щоб розв’язати цю болісну проблему на межі III тисячоліття, папа закликає вірних жити й чинити так, «щоб нікому в нашій Вітчизні не бракувало даху над головою, хліба на столі, щоб ніхто не почував себе самотнім, позбавленим людського тепла й суспільної опіки». Йдеться про нові завдання каритативного служіння Церкви, яка повинна тримати в полі свого зору й окремих осіб, і цілі суспільні групи, що потребують соціальної опіки, допомоги, реабілітації. Нову програму такої діяльності папа охарактеризував як «велику й постійну самаритянську акцію», котру повинні здійснювати Церква і держава.
Цю проблему папа обгрунтовує не лише з біблійної, а й з гуманітарної позиції демократичного суспільства й держави. «Розвиток і прогрес економіки в будь-якій державі, — підкреслив він, — не може здійснюватися за рахунок людини й обмеження її основних вимог. Це повинен бути розвиток, в якому людина є підметом, тобто найважливішим об’єктом. Розвиток і прогрес не може здійснюватися будь-якою ціною! Це принижує людську гідність».
Людина і світ. — 1999. — №6. — С. 11-14
доктор філософських наук