У 1925 р. відомий історик лорд Честертон з деяким жалем писав: «Нам потрібна нова наука, яка могла б називатися психологічною історією. Я б хотів знайти в книгах не політичні документи, а свідчення про те, що означало те чи інше слово чи подія у свідомості людини, по можливості, звичайної... Що відчували васали, побачивши левів та леопардів на щитах своїх сеньйорів? Доки історики не звертають уваги на цю суб’єктивну чи, просто кажучи, внутрішню сторону справи, історія залишається обмеженою, і тільки мистецтво зможе хоч чимось задовольнити нас. Доки вчені на це не спроможні, вигадка буде правдивішою за факт. Роман — навіть історичний — буде реальніший за документ».
Втім, у світі завжди існували люди, які за допомогою інтуїції могли відчути таїну історії, її внутрішній сенс. Найчастіше саме вони й робили великі відкриття, рухаючи науку вперед. Такою людиною був Генріх Шліман, «купець-романтик», в якому поєднувався неабиякий діловий талант з дитячою наївністю «шукача скарбів».
Життя Шлімана схоже на пригодницький роман. Син злиденного пастора з невеличкого села в німецькій землі Мекленбург, він ще з дитинства захопився пригодами героїв «Іліади» та «Одіссеї» великого грецького поета Гомера.
Ці твори називають перлинами світової літератури, і недаремно сім грецьких міст сперечаються за честь вважатися батьківщиною Гомера. Нині історики вже знають, що в основі сюжету «Іліади» лежить історичний факт. У 1240 р. до н. е. кілька грецьких племен об’єдналися для походу до північно-західних берегів Малої Азії з метою завоювати Троянське царство. Облога Трої тривала 10 років; події останнього року й оспівано в «Іліаді». В «Одіссеї» розповідається про мандри та пригоди, переважно фантастичні, одного з учасників облоги Трої, царя Ітаки Одіссея.
Генріх Шліман писав про себе: «Коли я 1832 р. в десятирічному віці підніс батькові як різдвяний подарунок виклад головних подій Троянської війни і пригод Одіссея та Агамемнона, то й гадки не мав, що тридцять шість років згодом, після того як мені пощастить на власні очі побачити місця, де розгорталися військові дії, і відвідати батьківщину героїв, чиї імена завдяки Гомеру стали безсмертними, я запропоную до уваги публіки цілу працю, присвячену цій проблемі».
Проте перш ніж побувати в легендарних місцях Шліману довелося подолати нелегкий шлях. Він ще вчився в гімназії, коли батько втратив роботу; перед тим померла мати. Йому довелося залишити навчання й піти працювати у крамницю в маленькому містечку Фюрстенберг. Там Шліман довгі п’ять років продавав оселедці та шнапс.
Одного разу до крамниці зайшов п’яний помічник мірошника. Громовим голосом він почав декламувати уривок з гомерівської «Іліади»... Відтоді Шліман щоразу ставив випивку любителю давньогрецької поезії, коли той повторював декламацію.
Незабаром для Генріха починається його власна одіссея. В 1841 р. він переїжджає в Гамбург і влаштовується юнгою на корабель, який вирушав до Венесуели. Через 14 днів корабель потрапив у жорстокий шторм і затонув біля острова Тексель, а Шліман, без шеляга в кишені, опинився у шпиталі. Згодом йому пощастило знайти конторську роботу в Амстердамі. Там він починає вивчати іноземні мови. Застосовуючи власний метод, він за два з половиною роки вивчив англійську, французьку, іспанську, португальську та італійську мови. Ставши бухгалтером однієї фірми, яка мала торговельні зв’язки з Росією, він у 22 роки приступає до вивчення російської мови. Її ніхто в Амстердамі не знав, отож єдиними підручниками для Шлімана були стара граматика, словник та недолугий переклад «Пригод Телемака». Він так голосно декламував того «Телемака», що викликав незадоволення сусідів і через те двічі міняв квартири. Нарешті Шліман вирішив, що йому бракує слухача, і найняв за чотири франка на тиждень бідного єврея, котрий мусив терпляче слухати «Телемака», не розуміючи жодного слова. Після шести тижнів таких занять Шліман вже міг досить швидко розмовляти з російськими купцями.
Його успіхи в навчанні супроводжувалися успіхами у справах. 1846 р., у 24 роки, він їде агентом своєї фірми в Петербург, а через рік засновує власний торговий дім і веде торгівлю з Голландією, Росією, Америкою. І, траплялося, схилившись над стовпчиками цифр у касовій книзі, він, немов виправдовуючись перед самим собою, шепотів рядки з «Одіссеї»:
Різні землі йому для збирання багатств належало/ Бачити. Ніхто з людей земнородних не міг з ним зрівнятися...
Шліману таланило у справах. Так, під час Кримської війни 1853 р. він одного разу відправив у Мемель велику партію товару. Та на мемельських складах спалахнула пожежа. Згоріло все, крім вантажа Шлімана: його випадково розмістили не в головному складі, а в сарайчику поруч. Згодом він записав у що деннику: «Небо в чудодійний спосіб благословило мої торгові справи, і до кінця 1863 р. я побачив себе власником такого майна, про яке не наважувався мріяти й у найчестолюбніших своїх задумах». І зразу після цього — несподіване: «З огляду на це я відійшов від торгівлі, вирішивши цілком присвятити себе науковим заняттям, що завжди надзвичайно приваблювали мене».
Та лише 1868 р., вже будучи людиною дуже багатою й вільною, він вирушає до Ітаки...
Генріх Шліман, спираючись лише на поеми Гомера, наважився кинути виклик усьому вченому світові. Річ у тім, що в ті часи Гомера вважали поетом давно зниклого світу і взагалі сумнівалися в його реальному існуванні. Ці сумніви переносилися й на повідомлені поетом свідчення. Проте Шліман жив у світі Гомера, і для нього все розказане ним було дійсністю. Коли вчений перечитував описи щита мікенського царя Агамемнона, бойових колісниць, знаряддя, зброї, то не мав жодного сумніву в реальності існування великих героїв та грандіозних подій, які відбувалися в тому давно зниклому світі. Для Шлімана той світ не зник: він відчував його дух, він був його часткою, навіть «сучасником», бо до своїх археологічних досліджень приступив ледве не з ментальністю давнього грека, а не з висоти пташиного польоту «просвіченого» вченого XIX століття. Інтуїція вченого-самоука переважала: Шліман більше довіряв Гомеру, ніж науковій традиції. Ось чому, побачивши на власні очі селище Бунарбаши, де вчені припускали місцезнаходження Трої, він відкинув цю гіпотезу. По-перше, за Гомером в місті мало бути два джерела, одне тепле, друге холодне, а там Шліман нарахував їх аж 40. Він особисто виміряв температуру всіх джерел, і вона виявилася всюди однаковою — 17,5 градуса. До того ж Троя не могла знаходитися в трьох годинах їзди від моря, бо герої Гомера по кілька разів на день сходили з кораблів у місто. Та й жахливий двобій Ахілла з троянцем Гектором не міг відбутися тут, бо, згідно з Гомером, ці два великих воїни обійшли місто тричі, і, якби Троя дійсно знаходилася на місці Бунарбаши, то вони мусили б за 9 годин подолати 84 кілометри! Отож увагу Шлімана привернуло інше місце — руїни Нового Іліона (зараз — Гіссарлик), великий пагорб, що являв собою чотирикутне плоске плато. Новий Іліон знаходився всього у годині їзди від моря. Шліман лише двічі оглянув верхівку пагорбу і дійшов висновку, що саме тут і знаходилася Троя.
У своїй книзі «Ітака», передмову якої датовано 31 грудня 1868 р., Шліман пише: «Хіба Геродот не повідомляв, що Ксеркс відвідав Новий Іліон, оглянув руїни «Пергама і Пріама» та приніс у жертву ілійській Мінерві тисячу биків? Те саме, як... свідчить Ксенофонт, зробив полководець лакодемонян Міндар і, згідно з Арріаном, Олександр Великий... І що ж, усі вони фантазували?» Проте вчені колеги збиткувалися з нього, називаючи дилетантом, а то й просто дурнем; його підхід до науки вважали навіть образливим. Професор Вільгельм Дерпфельд, друг і радник Шлімана, у 1932 р. писав, що той так до кінця й не зрозумів, чому деякі вчені зустріли його праці про Трою та Ітаку насмішками і глузуванням. Немає нічого гіршого за «вчений» снобізм...
Мрія Шлімана збулася і в особистому житті. У 1869 р. він одружився з 20-річною грекинею Софією Енгастроменос. (Майбутня дружина дослідника навіть складала йому іспит з «Іліади» та «Одіссеї»!) І Шліман не помилився у виборі: юна красуня до глибини душі перейнялася захопленням чоловіка і разом з ним поринула в пошуки країни Гомера.
Розкопки Трої Шліман розпочав у квітні 1870 р. У 1871 р. він присвятив їм два місяці, а в наступні два роки — по чотири з половиною місяці. У його розпорядженні була приблизно сотня робітників. Під руїнами Нового Іліона Шліман виявив шар інших руїн, під ними — наступні. Пагорб був схожий на чудернацький пиріг, з якого треба було знімати шар за шаром, кожен з яких належав до якоїсь певної епохи. Таких епох Шліман нарахував дев’ять. У другому і третьому шарах знизу він виявив сліди пожежі, рештки величезних валів та воріт і дійшов висновку, що ці вали оточували палац троянського царя Пріама, а ворота були головними Скайськими воротами. Лише незадовго до смерті Шлімана було доведено, що він припустився помилки. Троя знаходилася не в другому і не в третьому шарі знизу, а в шостому.
Та найвражаючою знахідкою Шлімана був «скарб царя Пріама», який дослідник особисто виявив у міській стіні. Пізніше з’ясувалося, що насправді скарб належав якомусь могутньому правителю, який жив за тисячу років до Пріама. Тут були золоті діадеми, застібки, ланцюги, різні ґудзики, блюда, прикраси, філігрань... Це був тріумф Генріха Шлімана й водночас тріумф Гомера. Те, що вважалося фантазією поета, насправді колись існувало — і це було доведено.
Шліман пережив радість переможця, коли до нього в Гіссарлик приїхали найвидатніші вчені того часу і на знаменитій Гіссарликській конференції урочисто назвали його першовідкривачем Трої. Нарешті настав день, коли Шліман зміг написати: «Я сподіваюсь, що як винагороду за всі злидні, біди та страждання, яких я зазнав у цій глушині, а також за всі мої величезні витрати, але в першу чергу як винагороду за мої важливі відкриття, цивілізований світ визнає за мною право перейменувати священне місце, яке називалося донині Гіссарликом. І зараз я роблю це на честь божественного Гомера — даю йому те овіяне безсмертною славою ім’я, яке сповнює серце радістю й ентузіазмом. Я даю йому ім’я Троя та Іліон, а Пергамосом Трої я називаю акрополь, де пишу ці рядки».
Згодом, у 80-ті роки, спираючись на свідчення античного історика Павсанія, Шліман розкопав царські скарбниці в Мікенах. Знайти їх вченому також допомогла інтуїція. На загальновизнану думку, Павсаній виносив поховання царя Мікен Агамемнона за кільце фортифікаційного валу. А Шліман, переклавши свідчення Павсанія інакше, доводив, що гробницю розміщено посередині цього кільця. Перше, що він виявив під час розкопок, було якесь коло, утворене подвійним кільцем вертикально поставлених каменів. Анітрохи не вагаючись, Шліман вирішив, що розкопав мікенську агору (місце народних зборів і торговище): це дивне кам’яне коло він прийняв за лаву, на якій сиділи отці міста під час нарад і судових засідань. Саме тоді він виявив у Павсанія ще одну згадку про агору: «Тут збиралися вони на свої зібрання, на тому місці, де спочивав прах героя.» Це переконало Шлімана, що саме тут була могила Агамемнона. Проте сьогодні ми знаємо, що він помилявся. Шліман справді знайшов під агорою царські поховання, але не Агамемнона та його друзів, а людей, які жили на 400 років раніше. Опис мікенських знахідок, переважно золотих, складає 206 сторінок великого формату.
1882 р. Шліман приступає до розкопок у Тиринфі. Він знов довіряється древнім авторам, згідно з якими то була батьківщина великого героя Стародавньої Греції Геракла. Ще в античні часи циклопічні стіни цього міста викликали захоплення істориків; Павсаній навіть порівнював їх з пірамідами. Згідно з легендою, Проітос, легендарний правитель Тиринфа, закликав сімох циклопів, які й побудували ці стіни. Та в часи Шлімана руїни міських укріплень вважали рештками середньовічної стіни, а в грецьких путівниках було написано, що в Тиринфі немає ніяких особливо визначних пам’яток.
Шліман почав копати з таким завзяттям, що навіть зруйнував тмінну плантацію одного селянина, тому був змушений сплатити 275 франків штрафу. Під час розкопок він натрапив на стіну величезного палацу — справжнього гомерівського палацу із залами й колонадами, з гарним мегароном (залою з вогнищем) і пропілеями. Тут ще збереглися рештки лазні, де герої Гомера милися та змащували себе мазями. Ще більший інтерес викликали кераміка та стінні розписи. Один з них був особливо цікавим: могутній розлючений бик на блакитному тлі, а на ньому чи то підстрибував, чи то танцював вершник...
Усе це були відкриття світового значення. У цьому було навіть щось містичне: древня цивілізація відкривалася тому, хто любив її і перейнявся її духом.
Колекції Шлімана були унікальні, самі тільки троянські скарби коштували 80 тис. фунтів; ще коштовнішими були мікенські знахідки. «Усі музеї світу разом узяті не мають і п’ятої частки цих багатств,» — писав Шліман про скарб. Тільки в першій могилі дослідник нарахував 15 золотих діадем. Крім того, там були золоті лаврові вінки та прикраси у вигляді свастик. В іншій могилі він зібрав 700 тонких золотих платівок із зображеннями медуз і восьминогів, золоті прикраси зі «звіриним» орнаментом, платівки у вигляді лежачих оленів ї жінок з голубами та багато, багато іншого.
Згідно із заповітом дослідника, всі ці скарби мали перейти у власність тієї нації, «яку я люблю й ціную більше за всіх». Свого часу він віддавав перевагу Греції, потім Франції, Англії і навіть Росії, та врешті-решт колекції потрапили в Берлін «на довічне володіння і зберігання».
Наприкінці 80-х рр. Шліман прибуває на Кріт, геніальний здогад про зв’язки якого з Мікенами вже починає захоплювати вченого. Та підтвердити його він так і не встиг. В Неаполі, дорогою в Афіни, куди він їхав на різдвяні свята 1890 р., вчений раптово помер. Тіло його було перевезено до Афін. Біля труни стояли король, дипломати, грецькі міністри й керівники грецьких наукових інститутів дружина й діти — Андромаха та Агамемнон.
Людина і світ. — 1999. — №5. — С. 43-46