Дермань. Королева волинських сіл
Розташована серед лісів, джерел з чистою водою, маленьких річечок, ця місцина здавна приваблювала людей. Археологи знаходять тут крем’яні знаряддя. Вважається, що вже в ІІІ тисячолітті до нашої ери на місці Дерманя існувало поселення людей. Певно, траплялося різне – поселення могли нищити, але люди поверталися знову. І знову будували оселі, і знову лунав дитячий сміх.
Збереглася легенда, ніби тут за часів Київської Русі існувало місто, що іменувалося Рай-Городок. Взагалі поселення з такою назвою нерідко траплялися в давні часи на Волині й Поліссі. І ось прийшли сюди монголи. З ними був сам хан Батий. Тут він ніби навіть напував коня в джерелі, яке до сьогоднішнього часу носить назву Батиївка. Монголи не пощадили Рай-Городка. Знищили його. Наскільки ця легенда відповідає дійсності – не беремося судити. Щось мусило таке бути. Тільки – що?
Перші письмові згадки про Дермань (так село почало іменуватися) відносяться до ХІV ст. Воно належало князям Острозьким. Збереглася легенда, яка пояснює назву села. Мовляв, один із князів полював у цій місцині. Він відбився від своїх супутників, задрімав і на нього напав ведмідь. Врятувавшись від звіра, князь назвав цю місцевість «дрімань». (від слова дрімати). Пізніше вона була переінакшена на Дермань.
Князі Острозькі побудували в цій місцевості замок, оточений ровом з водою, муром з бійницею, триярусною вежею з підйомним мостом. Сталося це, на думку дослідників, у першій половині ХV ст. Певно, у цей час князь Василь Острозький, прозваний Красним, побудував також і церкву.
Тут існував монастир, який з часом відіграв важливу роль у історії села. Перша згадка про нього датується 1499 р. Тоді князь Василь Іванович Острозький, видатний полководець і релігійно-культурний діяч, подарував монастирю рукописну книгу «Поученій».
Подальший розквіт монастиря пов’язаний з діяльністю його сина, Василя-Костянтина Острозького. Тоді Святотроїцький Дерманський монастир перетворився в одну з найбагатших і найбільших обителей Волині. У 1575 р. князь призначив управителем монастиря друкаря Івана Федоровича (більш відомого в нас як Федорова, хоча в багатьох документах він фігурує як Федорович).
Можливо, саме в Дермані велася підготовка до публікації Острозької Біблії, надрукованої 1581 р. У перші роки ХVII ст. Дерманський монастир стає значним релігійно-культурним осередком. Тут діє гурток вчених-перекладачів, серед яких варто виділити Кипріана, знаного на той час перекладача грецьких текстів. Настоятелем монастиря тоді був високоосвічений інтелектуал, друг Івана Вишенського Ісаакій Борискович, у майбутньому один із засновників Луцького Хрестовоздвиженського братства. Тут перебували Іов Княгиницький, засновник славнозвісного Скиту Манявського, та Іов Борецький, у 20-их рр. ХVІІ ст. київський митрополит. Побував у Дерманській обителі і Григорій Отрєп’єв, відомий як Лжедмитрій І. При монастирі діяла школа та друкарня. Редагував твори, що виходили в цій друкарні, брат відомого військово-політичного діяча С.Наливайка, Даміан Наливайко.
З 1627 р. аж до своєї смерті в 1633 р. настоятелем Дерманського монастиря був видатний український вчений-філолог, письменник-полеміст Мелетій Смотрицький. У той час, в силу певних обставин, він перейшов в унію. Уніатським став і монастир. Щоправда, в уніатський період Дерманську обитель розбудували. Тут існувала велика бібліотека. Сам же монастир створював у селі і навколишніх селах специфічну духовну атмосферу. Не дивно, що в Дермані витворився високий рівень культури.
Існують оповіді, що після поразки військ Б.Хмельницького під Берестечком у Дермані опинився козацькій загін на чолі з Іваном Богуном. Деякі козаки залишилися жити в селі, заснувавши тут своєрідні «козацькі династії». До таких «козацьких династів» ніби належав уже й згадуваний У.Самчук. Хоча може бути, що це не більше, ніж гарна козакофільська легенда. Багатьом хотілося та й хочеться вірити, що колись «ми були козаками». Однак деякі ніби «козацькі прізвища» мешканців Дермані зустрічаються в документах майже за сто років перед Хмельниччиною.
Після третього розподілу Польщі Дермань опинився в складі Російської імперії. Дерманський монастир в 1822 р. забрали в уніатів і передали православним. «Перепрофілювання», схоже, не дуже пішло йому на користь монастирю. Чимало цінних книг, рукописів, інших реліквій було втрачено, адже ці надбання, що дійшли з уніатських часів, нерідко трактувалися російсько-православними батюшками як «інославні», чужі.
І все ж Дермань залишався помітним культурним осередком регіону. При монастирі існувала школа паламарів, з 1833 по 1877 рр. функціонувало духовне училище. У самому ж селі з 1869 р. працювало однокласне народне училище. У 1906 р. в Дермані відкрили учительську семінарію, для якої в 1912-1913 рр. побудували велике гарне приміщення.
Не дивно, що культурна атмосфера Дерманя сприяла появі тут видатних особистостей. У цьому селі народився Микола Васильович Хомичевський (1897-1983), відомий під псевдонімом Борис Тен. Він був чудовим перекладачем античної класики українською мовою. Зокрема, йому належать переклади «Іліади» й «Одіссеї», які вважають найкращими перекладами цих відомих творів слов’янськими мовами. М.Хомичевський виховав цілу плеяду учнів, стояв біля витоків т.з. Житомирської школи в літературі, найбільш яскравим представником якої є В.Шевчук.
Чи не найбільш видатним уродженцем Дерманя вважається Улас Самчук (1905-1987). Це село часто фігурує в його творах, зокрема, в трилогії «Волинь». Він мав намір навіть написати окремий роман про Дермань. Однак так і не закінчив його.
У Дермані народився й російський релігійний філософ та публіцист «срібного віку» Володимир Филимонович Марцинковський (1884-1971). Хоча навчався він й тривалий час жив у Петербурзі, однак часто бував у своєму селі.
У міжвоєнний період Дермань став одним із потужних осередків українського національного руху. Тут діяла «Просвіта». Не дивно, що чимало дерманців під час Другої світової війни пішли воювати в УПА. З черговим приходом радянських «визволителів» жителі села зазнали репресій, багато з них вивезли, заселивши людьми з інших сіл. Щоби взагалі стерти в пам’яті людей славні сторінки історії села, його в 1946 р. перейменували на Устенське. У 1959 р. припинив свою діяльність монастир.
Однак до кінця переламати культурні й релігійні традиції села не вдалося. Цікаво, що за радянських часів надзвичайно високий відсоток випускників Дерманської середньої школи поступали до вищих навчальних закладів. На це їх орієнтували батьки. Зараз чимало дерманців є відомими людьми в Рівненській області та поза її межами. У 1988 р. жителі села добилися, щоб їм повернули стару назву – Дермань. У 1991 р. відновив свою діяльність монастир – тепер уже жіночий, на відміну від колишнього чоловічого. На жаль, назвати його продовжувачем традицій попереднього Святотроїцького монастиря складно. Опинившись у підпорядкування Московського патріархату, черниці цієї обителі демонструють не лише нетолерантність до інших конфесій, а й зневагу до української культури. Так, вони свого часу зірвали меморіальну дошку М.Смотрицького, яка була на стіні монастиря. Доходило до конфліктів. Лише останнім часом дошка була відновлена.
Починаючи з 2001 р. в селі відбувається щорічне традиційне літературно-мистецьке свято «Дерманський світильник», на яке приїжджають гості не лише з Рівненщини, а й з інших куточків України. У Дерманській гімназії зараз відкрили кімнати-музеї У.Самчука та Б.Тена. Так що колишні культурні традиції села ніби починають відроджуватися.
Однак село, на жаль, зараз перспективним не назвеш, помаленьку воно вимирає. Так, тут добрі землі, гарна природа, хороші рекреаційні можливості. Перебуваючи в Дермані, відчуваєш сильну енергетику. Та кого це цікавить!
Село знаходиться обабіч головних трас. Не кожен сюди захоче приїхати. Люди покидають село. Йдучи деякими вулицями, бачиш хати, в яких уже ніхто не живе.
Звісно, радянська влада Дермань не дуже жалувала. Та й було за що – «кубло націоналізму», батьківщина «націоналістичного письменника» У.Самчука і т.д. і т.п. Але ж українська влада могла б звернути увагу на Дермань. Це ж не просто село. Це – своєрідний згусток «народного духу», його культури. Лише імена людей, пов’язаних із ним, чого вартують! Таке село у наших сусідів на заході (поляків) чи то на сході (росіян) давно б перетворилося в місце національного паломництва. Але в нас не доходять руки. Чи, може, бракує розуму?
