Путінська концепція «Русского мира»

15 березня, 11:33
Події та люди
Картина Іллі Глазунова "Великая Россия" - є однією з найкращих ілюстрацій про "русский мир", як його бачать його ідеологи - фото 1
Картина Іллі Глазунова "Великая Россия" - є однією з найкращих ілюстрацій про "русский мир", як його бачать його ідеологи
Володимир Путін має ідеологічні виправдання для російської загарбницької війни. Він виглядає як нео-імперський диктатор. Яке історичне підґрунтя стоїть за цим?

Стаття вийшла у німецькомовному католицькому виданні Die Tagespot, 10 березня 2022 р.

о. Олександр Петринко

Причиною військової агресії з перших днів вторгнення в Україну Володимир Путін назвав «денацифікацію» та «демілітаризацію». Тому відповідь на питання, як це розуміти (його часто і мені задають), не є очевидною. Що ж такого нацистського є в Україні, від чого вона має бути звільнена у такий нищівний спосіб? У відповідь на це звинувачення президент єврейського походження Володимир Зеленський сказав: Путін повинен пояснити моїм предкам, які стали жертвами націонал-соціалістичного Голокосту у Другій світовій війні, що він насправді має на увазі і як це взагалі можливо?

Підставою заплутаних тверджень Путіна є так звана ідея «Русского мира». Вперше цей термін згадується в письмовому свідченні XI ст. з нагоди оновлення однієї із церков у Києві як означення слов’янських князівств із центром у Києві (Велике князівство), з періоду ще перед виникненням східнослов’янської прадержави «Київська Русь», з якої з часом розійшлися три сучасні народи та країни білорусів, росіян та українців.

Відтак «Русский мир» первісно виник як соціокультурний феномен і був у цьому сенсі сприйнятий та розвинутий особливо в пострадянський період в Росії. Його невід’ємними характеристиками є православна конфесія та російська мова і культура. Після розпаду Радянського Союзу ця ідея все більше зосереджувалась на аспекті спільної східнослов’янської історії і слугувала консолідації та об’єднанню Росії. Для Росії, але також і для росіян поза її межами, було зрозуміло: всі, хто розмовляв російською, і все, що мало відношення до Росії, навіть віддалено, мали би бути інтегровані в цю ідею. Російська православна церква також підтримала і підтримує такий світогляд, що мав б забезпечити консолідацію і поширення російського православ'я.

Починаючи з 2000-х років Путін свідомо прийняв ці ідеї та розвинув їх як основний принцип внутрішньої і зовнішньої політики. У цьому процесі ставало все більш зрозумілим, що головна соціальна ідея перетворилася на націоналістичну ідеологію, за допомогою якої держава діяла з надзвичайною потугою: як приклад можна навести фінансовані державою проекти всередині країни та за кордоном, офіційні виступи представників влади, перші військові вторгнення у Грузію (2008), а також Крим і Східну Україну (2014) під уявним приводом захисту російськомовного населення, російської культури та мови. З точки зору російського уряду цю ідеологію тепер, здається, дозволено підтримувати всіма легальними та нелегальними засобами.

Це крайня форма російського націоналізму, яку схвалюють, розвивають і пропагують правлячі еліти Росії. Цю ідеологію сформували не лише впливові ідеологи, такі як Олександр Дугін, а й сам Путін, чиї особисті бачення та інтерпретації історії сформували ядро ​​нео-імперіалістичного націоналізму. Наприклад, думку про те, що найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття був крах комунізму та Радянського Союзу. Останній, у свою чергу, має бути відновлений через різноманітні економічні та міжнародні союзи на території колишнього СРСР, а сама Росія мислиться найгіднішою та найвизначнішою спадкоємицею Радянського Союзу. На цьому базуються всі політичні дії, прагнення та вимоги нинішнього президента Росії, особливо до Заходу.

Із впровадженням своєї ідеології «Русского мира» і пов’язаного з нею збереження російських, російськомислячих і російськомовних, Кремль домагається репатріації (нібито «визволення») усіх колишніх радянських республік, але водночас має екзистенційне побоювання, що це не вдасться. Реалізація російської ідеології в Білорусі виглядала відносно легкою. Проте останні протести та події як у Білорусі, так і в Казахстані, показали, що втілення цієї ідеології зустрічає опір. Натомість критика «Русского мира» в Україні була особливо чіткою, і то впродовж багатьох років.

Хоча Путін як колишній працівник спецслужби (КГБ) не гребує брудними засобами, він не зміг нічого досягти в цьому напрямку після демократичних і проєвропейських протестів Євромайдану в Україні, незважаючи на десятиліття зусиль. Його нинішня реакція цілком логічна, хоча й лякаюча: тепер він вдається до найжорстокішого засобу – війни.

Щоб не допустити подальшого вільного розвитку України в напрямку Західної Європи та ліберальної демократії, було поставлено дві важливі цілі. Перш за все, Путіну було б важливо демілітаризувати Україну та очистити її від українських демократично обраних еліт, а потім, на другому етапі, встановити проросійський режим; це могло б поступово реалізувати ідеологію «Русского мира».

При цьому постає питання, як Путін наміряється реалізувати це, коли все населення відкидає не лише російське керівництво своєю країною, але й, що набагато важливіше, знищення його демократії та свободи, збудованої кропіткими зусиллями. Чи вдасться Путін до відомих методів масової депортації та масового знищення? Після його погрози ядерною зброєю стримування, на жаль, можливим здається все, навіть немислиме.

Центральним для Путіна є захоплення столиці – Києва та усунення легітимної, в демократичний спосіб обраної української влади. Крім того, з огляду на ідеологічне підґрунтя, зрозуміло, чого вартує Росія з історією, основаною на ідеології «Русского міра», без Києва, історичного центру східних слов’ян, Київської Русі. В його уявленні місто має бути підпорядковане російській зоні впливу або принаймні підтримувати ідеологію «Русского мира».

На мій погляд, радянська червінь завжди була близькою до нацистської коричневості. У ці дні Путін демонструє своє справжнє обличчя диктатора, натхненного радянськими та нео-імперіалістичними поглядами. Червоний колір його радянсько-російської ідеології переходить у найглибший коричневий.

На цьому тлі також можна зрозуміти, чому ним захоплювалися зовнішні фланги як крайніх правих, так і крайніх лівих політичних сил у всьому світі, з якими він плекав – а може і надалі плекає – тісні взаємини.

Славні донедавна сторони великого російського народу, який я дуже поважаю як нашого сусіда з усіма його заслугами в культурі, техніці та спорті, цими днями брудняться так, що в майбутньому їх буде важко очистити. На жаль, з моменту незаконного повномасштабного збройного вторгнення в Україну, яке почалося 24 лютого, історія Росії пишеться коричневими чорнилом і таврується червоними плямами крові, пролитої з обох боків. Ми є сучасними свідками нацистських дій, війни на знищення українського народу, проти його ідентичності, не тотожної і несумісної з ідеєю «Русского мира».

Українці, причому як україномовні, так і російськомовні, не дозволяють нав’язувати собі цю ідеологію; так само, як є німецькомовні народи та держави, які не обов’язково мають і хочуть представляти єдине державне утворення.

Тепер із білим вбранням путінської Росії – мнимо невинним – покінчено остаточно! Бо вона діє жорстоко, зі страшною агресією проти мирного населення України. Знову і знову ми бачимо сцени з міст і сіл на Сході, у яких ведеться боротьба. Ми бачимо російських солдатів, які дивуються, що, попри всі обіцянки, дані вдома, їх не зустрічають з квітами як визволителів. Український народ виходить на протести проти окупантів, кричачи зрозумілою їм російською: «Ви тут чужі, ви окупанти», «Ідіть живими додому, звідки прийшли», «Нас не треба ні від кого і нікому звільняти, особливо Путіну».

Путін дозволяє собі нечуване, він навіть сумнівається у праві на існування України як такої. Його ідеологія є українофобською, брутальною, нелюдською та сповненою брехні та неправди. Саме таким чином він і увійде в історію цивілізованого світу. За останні тижні Путін показав себе безжальним брехуном і деспотом не лише перед західним світом, а й перед своїм власним російським народом.

Очевидно, цими днями він демонструє свою невпинну боротьбу проти всього вільно-демократичного та українського. На все це він вішає «нацистський» ярлик і задіює усі свої сили, щоб протидіяти йому, бо воно загрожує його ідеології. Балачки про «нацистську» Україну – це лише публічне прикриття. Хіба його методи та нео-імперіалістичні прагнення встановити новий порядок у світі не видають свого «нацистського» характеру? Але його «Русский мир» розтрощиться об Україну.

Про автор: свящ. д-р Олександр Петринко, ректор Східної Колегії (Collegium orientale) у м.Айхштет (Баварія)

Переклад о. Василя Рудейка

оригінал статті - фото 89256
оригінал статті