"Хмель і татари поєдналися з православними". Оце ніби і стало причиною всіх нещасть, які впали на єврейські голови у середині XVII століття
Що читаємо? Одну з найвідоміших єврейських хронік, присвячених подіям 1648-1649 рр. в Україні, – "Глибокий мул. Хроніка Натана Гановера" (Київ, видавництво "Дух і літера", 2010). Науковий редактор перекладу й автор коментарів – професор Наталія Яковенко.
Що цікавого? Читати цю книгу нелегко. І тому, що описана в ній кривава трагедія тогочасного українського єврейства є невід'ємною частиною національної історії. І тому, що автор Натан Ната, син мученика рабина Моше Гановера з містечка Ізяслава, що неподалік Острога, "у славній країні Русь", який жив у XVII столітті, писав не для нас, а для своїх співплемінників, які набагато краще, ніж ми, розуміли приховані в її тексті, починаючи від заголовку, таємниці.
Почнімо з того, що назва книги є трохи видозміненим висловом зі Старого Заповіту – "Я загруз у глибокому багні", який у свою чергу через гебрейське письмо може читатись і зовсім інакше. Слово "мул, вирва, болото" лише однією літерою відрізняється від слова "грек", яким в тодішній традиції називали всіх християн грецького обряду, зокрема й козаків.
А якщо прочитати назву з точки зору "гематрії" (у кабалістів – арифметична сума числових значень), то вона, за підрахунками Гановера, дорівнює гематрії фрази "Хмель і татари поєдналися з православними". Оце ніби і стало причиною всіх нещасть, які впали на "країну пишноти, жадану Польщу, найдивовижнішу прикрасу всесвіту", а, отже, і на єврейські голови у середині XVII століття.
За Гановером, рік 1648-й й був саме "цим" роком, про який сповіщав ще цар Давид у своєму пророцтві – "як поєднаються татари з православними, аби знищити Ізраїль, обраний народ".
Серед ворогів гебрейського народу значаться Наливайко, Павлюк ("зруйнували багато синагог і вбили близько 200 євреїв... багато костьолів і вбили безліч ксьондзів"), Кривоніс ("ненависник євреїв"). Прикметно, що кожна згадка імен цих козацьких і селянських ватажків супроводжується літерами – х.б.с.й.і. Вони означають – "хай буде стерте його ім'я".
Символом і винуватцем катастрофи для хроніста є Богдан Хмельницький, "а по-руському його називають Хмель". У рукописі, правда, він фігурує як Хмелевський. "Був він людиною розумною, але з таким розумом, що спрямовується на лихе; заповзятливий хитрун та відважний воїн".
Один із єврейських кабалістів-мудреців з міста ("святої громади") Немирова стверджував, що початкові літери "Хмель" складають таку фразу на івриті – "Муки, які провіщають прихід Месії, настануть на землі".
Як і в інших подібних текстах – багато помилок, отже, професорові Яковенко було чимало роботи. Хрестоматійна історія про поляка Чаплинського, який відібрав у Хмельницького власність, приписується тут Алєксандру Конєцпольському. Має місце і перебільшення чисел – учасників битв, загиблих, але це доволі поширена річ у середньовічних хроніках.
І якщо оте "х.б.с.й.і.", яким рябить текст, є знаком прокляття, то натомість згадки про князя Ярему Вишневецького, який першим із магнатів почав провадити каральні акції проти повстанців у перші місяці війни, супроводжуються вигуками – "хай буде благословенна його пам'ять".
Вишневецький, за Гановером, "ставився надзвичайно прихильно до народу Ізраїлю, а як воєнний герой не мав собі рівних". Коли разом із князем у напрямку Литви відступали близько півтисячі євреїв-городян, то "він ніс їх, немов на орлиних крилах, аж доки не привів до тих місць, куди вони хотіли дістатися".
Шляхетність князя Вишневецького підкреслюється не раз – "Коли небезпека загрожувала їм з тилу, він казав євреям іти попереду, а коли небезпека була спереду, сам виступав вперед, немов щит і панцир, а євреїв залишав позаду". Ніби Ярема заприсягнувся, "що не спочине доти, доки не скупається у крові козаків, ворогів своїх".
Ті, хто не встиг знайти прихисток у князя або під захистом кам'яних стін великих міст як-от Бару чи Тульчина, були жорстоко вбиті. "Ім'я лиходія Хмеля [Богдана Хмельницького] нехай буде прокляте навіки і нехай зішле на нього Господь загибель!".
Зокрема, не змогли врятуватися громади Переяслава, Баришівки, Пирятина, Борисполя, Лубен, Лохвиці і були винищені "за святе Ім'я мученицькою смертю від найрізноманітніших та найжорстокіших способів убивання" (див. Фраза).
У Кременці на Волині якийсь лиходій ніби взяв ніж різника, і вбив "кількасот єврейських дітей". Відтак їхні тіла настромлювали на полю і носили містом, волаючи – "Хто бажає купити козлятину чи баранину?".
Львову та його єврейській громаді вдалося відкупитися від Хмельницького надзвичайно великою контрибуцією. Вони виплатили 365 тис. золотих дорогоцінними металами та товарами, бо готівкою такої суми не було. Єврейська громада відтак порівнюється зі ставком, "з якого виловили всю рибу".
Жах перед Хмельницьким і козаками був настільки великим, що частина євреїв з Тетіїва, Погребищ пішли й здалися прямо татарам, сподіваючись, що їх згодом викуплять сини Ізраїлю з Константинополя та інших громад Туреччини, Салонік, єврейських громад Італії тощо. Так і сталося, "милосердні" татари ставилися до євреїв, за хронікою, добре, годували втікачів і врешті дозволили їх викупити.
У коментарі Наталії Яковенко зазначається, що Гановер загалом згадує про 80 тис. загиблих, 20 тис. узятих у полон татарами й 41 тис. тих, що померли від пошестей й голоду. На думку історика, ці цифри є значно перебільшеними.
Однак, визначити більш-менш верифіковано, якою ж була кількість жертв Хмельниччини, теж не вдається. Оцінки вчених коливаються – від кількох тисяч до десятків тисяч. Шауль Штампфер обраховує кількість загиблих у 18-20 тис. людей, отже – кожен другий від загальної чисельності євреїв на цій території.
Яковенко вважає оповіді про криваві штурми й розправи над населенням Тульчина та Немирова "легендарними". Це не означає, що численних жертв не було, але просто не можна, спираючись на будь-які документи їх порахувати.
У післямові професор причиною нещасть тогочасних євреїв, які опинилися між молотом і ковадлом, називає той факт, що вони виявилися в ролі "відповідальних за соціальні утиски", на них як на орендарів і збирачів податків вилився гнів українського населення.
Цей текст не можна використовувати з метою фактографії злочинів проти тогочасної єврейської людності України. Адже він лише переказує факти й легенди, які ходили між людьми, після та під час описуваних подій. Та не тільки – іноді "й нестримно фантазує".
Важливе й уточнення, зроблене коментатором. Саме з таких мартирологічних текстів як хроніка Гановера й народився поширений міф про споконвічну ворожнечу євреїв і українців. Тепер твір доступний україномовному читачу та досліднику, що, можливо, призведе до нових вже наукових праць щодо ментальних українсько-єврейських вимірів трагедії.
Фраза. "Із декого живцем здирали шкіру, а тіло кидали собакам; декого, відрубуючи руки й ноги, кидали на дорогу та переїжджали возами і топтали кіньми; декого, піддавши багатьом тортурам, але не забивши, залишали на вулиці конати у тривалих передсмертних муках: вони плавали у власній крові, аж поки не випускали Духа; ще інших закопували живцем у землю. Ворог різав немовлят у лоні їхніх матерів, а багато дітей було порубано на шматки, немов рибу. Вагітним жінкам розрізали живіт, діставали плід та кидали його в обличчя, а декому до розрізаного живота зашивали живого кота й відрубували руки, аби жінка не могла витягти кота. А ще вішали дітей на груди матерів, або, настромивши на шворінь, смажили на вогні й примушували матерів їсти їхнє м'ясо; іноді з єврейських дітей робили міст і переїжджали по ньому...".
Вахтанг КІПІАНІ
