"Хочу знати правду!"
Одна дуже типова історія однієї з безліч церков, що впали жертвами безбожництва
Від редакції. У № 7 нашого журналу за 1989 рік ми опублікували лист Володимира Остапчука з Вінниччини під заголовком «Хочу знати правду!» Молодий чоловік написав нам про гіркі почуття, з якими він ходить рідним селом повз колишню церкву — сумне свідчення «нашого минулого, тих його сторінок, котрі заплямовані людською безрозсудністю, часу, коли одного розчерку пера було достатньо, щоб сплюндрувати не лише людську гідність, а й понівечити, розорити, знищити те, що стояло пам’ятником часу впродовж віків».
Не так давно, ще в шістдесяті, тут, де тепер руїни, був центр села. Минуло вже два десятки літ після марних спроб з «атеїстичних» міркувань розломити бульдозерами визнану аварійною будівлю...
Вже й звикнися, змирилися з цим дивним «архітектурним ансамблем» покоління хлопчаків, що виросли в іграх серед руїн, стали дорослими...
«Хочу знати правду!» — писав до нас Володимир Остапчук. Чому так вчинили з церквою, де звертали до Бога свої надії наші діди! Відповідь, власне, нам уже відома.
Однак запитувати про це щоразу, в кожному конкретному випадку, корисно не лише для відновлення в історичній пам’яті ще одної відтятої ланки, але й — для душі, для совісті, для усвідомлення того, як жити сьогодні.
Тому й вирішили ми надати Володимирові тимчасові повноваження спеціального кореспондента нашого журналу, аби зміг він і для себе, і для всіх нас привідкрити архівні свідчення.
І ось про що він нам розповів.
Отже, Тростянецька церква, що простояла півтора віку, чиєюсь бездумною волею була розтрощена, розбита, понівечена у 60-і роки. Поросла бур’янами, вона й досі височить на пагорбку серед села. Колись це місце називали центром — нині його намагаються не помічати.
Завдання редакції зібрати матеріал з історії Тростянецької церкви виявилось набагато складнішим, ніж це мені здавалось спочатку.
Власне, складність стала відчутна аж тоді, як коло моїх «розслідувань» замкнулось на отих свідках, котрі, за твердженням перестарілих жителів, були не лише ініціаторами, а й учасниками подій. Неохоче йшли вони на спілкування, мотивуючи це давністю років та «зрадливою» пам’яттю.
Спочатку трохи історії. У 30-х роках минулого століття у Тростянці згоріла дерев’яна церква. 1836 року на кошти поміщика Дверницького, що мешкав у сусідньому селі Калнишівці, за допомогою селян була побудована нова кам’яна Михайлівська церква. На її спорудження було витрачено 30 000 карбованців. У храмі знаходилась шанована ікона святителя Миколи. Щороку жителі сусідніх сіл 9 травня сходилися на поклоніння святій іконі. Загальна кількість парафіян сягала двох тисяч. Ці матеріали взяті із сільського музею.
Так спливали роки.
1938 року у зв’язку із «зростаючими культурними потребами селян» церкву було переобладнано під клуб. Що ж, запроваджувались нові обряди і звичаї, — отож і скористались добротною будівлею церкви.
Що можна сказати про ті часи? Архівні документи спалила війна, деякі перекази про «танцювальні вечори», від яких здригалися церковні склепіння, — теж не докір моїм тоді молодим односельцям, котрим надали можливість прилучитись до «нової» культури...
Ті танці були, так би мовити, затишшям перед бурею, перед гірким людським лихом, що розверзлось 1941 року.
Цитую витяг з рішення № 209 виконкому Тиврівської районної Ради депутатів трудящих від 6 червня 1962 року про те, щоб відновлену під час німецької окупації Тростянецьку церкву знову перетворити на клуб: «...Виконком районної Ради депутатів трудящих відзначає, що... церковна община села Тростянця при підтримці німецьких окупантів під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp. самовільно зайняла приміщення клубу й перебудувала його під церкву, яке й займає до цього часу. Зважаючи на все зростаючі потреби населення с. Тростянця, а також беручи до уваги відсутність відповідного приміщення... для проведення культурно-освітньої роботи, виконком районної Ради депутатів трудящих рішив: просити виконком Вінницької обласної Ради депутатів трудящих підняти клопотання перед Радою Міністрів УРСР про повернення церковною общиною села Тростянця приміщення церкви — колишнього клубу — для використання за призначенням. Голова виконкому Г. Пономаренко, секретар В. Підгурський».
Сліди прийнятого тоді рішення високих інстанцій віднайти нині важко. Зате рішення № 751 виконкому Вінницької обласної Ради від 7 грудня 1962 року не забарилось: вилучити! «Все, що використовувалось у воєнний час під церкви, передати під клуби і зерносховища... Голова виконкому М. Слободянюк, секретар Г. Косаківський».
Клубом церкві так і не судилося стати. До того ж, у селі вже будувалось нове приміщення клубу, те, з якого тепер лише зрідка знімають замок. З недавнього часу директор цього культосвітнього закладу взагалі перейшла працювати до колгоспної крамниці. А сумісництво, за яким вона тепер очолює дім культури, — ні до чого не зобов’язує.
Ох, либонь, і гадки не мав поміщик Дверницький, які катаклізми чатували на надійно зведену будівлю. Не пошкодував би він іще 30 тисяч, щоб ліквідувати сліди жорстокої наруги, яку вчинили нащадки. Не полишає мене ця сумна думка. Та чи турбує вона когось іще?
Ось як згадують про ту драматичну подію очевидці.
С. І. БІЛОУС, учитель місцевої школи: «Коли мали зносити церкву, скликали нас, учителів — як-не-як, а підтримка місцевій владі, та й опозиція віруючим. Були представники райкому партії, комсомольські активісти... (село тоді належало до Немирівського району). Спочатку розмалювали стіни — фарбою, арматурою створили видимість щілин, тріщин. Зафотографували їх — як доказ аварійності! Секретаря комітету комсомолу послали хрест з бані знімати. Скинув він його на землю, явно відчуваючи насолоду від почуття виконаного обов’язку».
П. О. ШЕМЧАК, учитель, нині пенсіонер:
«Чекали на священика, щоб той за всіма правилами прочитав молитву на закриття молитовного дому, виніс з вівтаря антимінс, без якого, за словами віруючих, церква не церква, і...
...І почали дерти, зривати, трощити, ламати, розбирати те, що може знадобитись у господарстві. Фарбовані дошки з клиросу придалися для зведення трибуни у клубі. Хрестам з церковного подвір’я теж знайшли застосування: повиривали їх з могил й прилагодили для стояків шкільної криниці...
Всі цінності, що десятиліттями зберігались у церкві, зникли».
О. К. ЗАГОРУЙКО, пенсіонерка:
«Щойно повернулася з поля. По селу тривожні чутки: приїхали ламати церкву... «Не допустимо!» Миттю зібрала кількох стареньких жінок, прибігли на церковне подвір’я. А там уже й бульдозер з тросом — баню стягати. Хреста з верхівки вже скинули. Зайшли ми всередину та й затялись: валіть на нас, не вийдемо. Закрили, замкнули нас у церкві, а самі на «пораду» пішли. Та що ми... Що ми вдіємо, коли навколо всі начальники. «Ти вже впоралася в полі? — посунув голова колгоспу до мене.— Не знаєш, де твоє місце?» Забрала я з церкви ікону та рушник, ті, що ще мати мої пожертвували туди, вийшла...»
Стягнули баню з церкви, розтрощили одну стіну та й... полишили на тому. Неспроможна була техніка на більше. Безвихідь, та й годі. Височіє й досі над селом зловісне розвалля. Ні в кого до нього руки не доходять.
Щоразу, коли проходиш повз камінні руїни, постає в уяві обвуглений каркас хіросімської башти — пам’ятник жертвам атомного бомбардування. Залишено його умисне, грізним нагадом про бездумність і жорстокість. Подібний пам’ятник створили собі й ті, хто лишив стояти розбитою й покаліченою прабатьківську церкву...
Добре усвідомлюю всю складність мого становища як автора цієї розвідки. Адже мета публікації не вимальовується переді мною виразно. Чи варто було колошкати всю цю «церковну» справу?
Та щось однак змушує мене братися за перо. Судіть самі: височіє над селом розвалля, і нікому до нього ніякого діла. Доламати? Відновити? Чи залишити стояти? Хто про це має подумати? Як вчинити, щоб знову не вкрити свою голову соромом перед нащадками?
Як упорядкувати місце, де знаходиться церква? Ще хочу додати, що охоронної дошки на будинку церкви немає.
Від редакції. А й справді. Чи треба щоразу мати «підстави» рятувати й оберігати, приміром, ліс, річку, землю, історію — і скрізь навішувати охоронні дошки? Скільки їх, дорогих святинь нашого народу, щоденно зникає, не маючи офіційної «прописки» в сьогоденні! І чи треба мати особливі повноваження, закріплені спеціальним посвідченням, щоб заступитися за історію, що гине, за те, що миле серцю!
Може, треба бути просто людиною! Незалежно від світоглядних позицій, партійності, віросповідання!
Так міркували ми, добре, проте, усвідомлюючи, що ці гуманітарні висновки, хоч і визнаються нині на всіх рівнях справедливими й моральними, та все ж сили закону, на жаль, не мають...
Тим часом пошта принесла ще одного листа з Тростянця, з якого ми дізналися, що історія з церквою вийшла на новий, але не менш многотрудний виток свого розвитку.
Шановна редакціє!
Здається, крига скресла. Те, що ми робили (мої листи — ваша підтримка), не пропало марно. У селі створено двадцятку, піднято клопотання перед райрадою про відбудову приміщення церкви. У районі пообіцяли дати хід підготовленим паперам. Щоправда, розгляд їх в усіляких інстанціях, на думку секретаря Ради, може затягнутись на невизначено довгий строк.
Лишається не зовсім зрозумілим, чому при нинішньому державному суверенітеті України останнє слово про дозвіл на ремонт має бути за Москвою.
Чи не дивно вам з того, яке «сприяння» ми маємо з боку наших рідних народних Рад? Що не Рада — то два місяці зволікається розгляд стандартно написаних кількох аркушів з підписами. Тричі доводилося переписувати оті горезвісні заяви, щоб, врешті, там не лишилося жодної розбіжності із зразком. Хочеш того чи ні, а не полишає думка про умисне випробування громади на терплячість; пооббивають собі лоби об наші одвірки та й втихомиряться. А якби ви чули ті настанови, що злітають з деяких чиновних вуст: «...тільки ви по-харошому...», «якщо по-харошому, то може що й буде...»
Сподіваючись позитивного реагування в Радах на наше звернення, ми, не гаючи часу, зайнялись підрахунками майбутніх матеріальних витрат. Знайшли й будівельників. За прикидкою сума має скласти щонайменше 70 тисяч карбованців (без урахування малярних робіт). Чимало для такого села, як наше. А коли мати на увазі, що на будь-яку сторонню допомогу розраховувати не варто, то й зовсім моторошно стає: де взяти такі гроші? Звісна річ, пенсіонери, яких у селі чи не половина, не можуть жертвувати кілька своїх пенсій навіть на таку справу. Не кожна родина й серед працюючих зробить свій внесок. «Нехай відбудовують ті, хто трощив», — чуєш не раз у відповідь. А ті, хто трощив, як у народі кажуть, й за холодну воду не беруться. Вони не лише на відбудову — на пожертву кількох десятків карбованців спроможні хіба що під дулом автомата.
Вінницька область.
Володимир Остапчук
Людина і світ. — 1991. — № 3. — С. 50-52
