"Після Майдану нам відкрилися двері, сказали: "Входьте", – а нема кому", - Олександр ЧУМАКОВ, 57 років, монах
Олександр ЧУМАКОВ 1979-го став монахом на ім’я Августин. Навчався у семінаріях – у Ризі та Кракові. 20 років тому започаткував фонд допомоги знедоленим дітям ”Світлий дім” та однойменний притулок. 15 років живе у Львові – є духовним отцем семінарії при Українському католицькому університеті.
Я – малий. Із бабиного села приїхала її подруга юності. Привезла Євангеліє – трохи більше за коробку сірників, потерте, старе. Вони молилися. Мені хотілося це щось старовинне потримати в руках. Бабця дала подивитися. Пам'ятаю сполох і трепет, коли доторкнувся. Подібне відчуття було, коли в Єрусалимі положив руки на Стіну плачу. Це ніби приклали до вуха мобільний телефон і сказали: ви на зв'язку з Тим, Хто Створив Всесвіт, говоріть.
Бабця родом із Вінниччини. Коли почався Голодомор, її родич покидав село і заїхав до бабиної хати. Побачив, що вони ще живі, закинув на віз і привіз в Одесу.
Бабця розмовляла російською, але купляла мені дитячі казки українською. Мати трудно говорить українською. Але коли починає співати українських пісень – не може зупинитися.
Підлітком зайшов у католицький костел Святого Петра на вулиці Гаванній, бічна Дерибасівської. Малесенький, переповнений людьми храм, дим кадильниць, свічки. Було враження, що я повернувся додому.
Мій духовний батько Тадеуш Хопе говорив проповіді по 40 хвилин, майже кричав. Я слухав його промови польською і все розумів, хоча ні слова не тямив тією мовою. Це той рідкісний випадок, коли говорить Бог. Ти чуєш якимись іншими каналами. За Хопе стежили. Коли він вітався до когось, галантно знявши шапку, його забирали на допит. Мовляв, кому ви подали знак.
Мене до нього привела бабця товариша. Я хотів просити про хрещення. Боявся і не міг вимовити ні слова. Хопе торкнувся до мого носа пальцем і промовив: "О!" До мене повернулася мова. Він сказав приходити, вчитися. А у 18 мене охрестить. Щоб священик не підпадав під закон про пропаганду релігії серед неповнолітніх.
Хрестився на другому курсі 2 травня. Спочатку пішов на демонстрацію. Потім однокурсники мене питали, що сталося. Бо є фото до і після. На першому стоїть самовпевнена, елегантна потвора, поет. На другому – за 2 години після хрещення – інша людина. Я щасливий, що пережив це в ту епоху.
Удома сказав, що охрестився. Тато глянув: "Хо, це надовго, на ціле життя!" І все.
Хотів бути журналістом. Спізнився до Київського університету з подачею документів на один день. Тепер розумію, як міцно Бог тримав наді мною руки. Бо я би одразу перезнайомився з усім київським дисидентством і сів. Або зламали б, і я перетворився б на радянську номенклатуру. А міг спитися і стати одним із журналістів-алкоголіків районної газети.
Олександр ЧУМАКОВ. Народився 28 березня 1958 року в Одесі. Батько – моряк, мати доглядала дітей. Охрестився 18-річним. В юності цікавився археологією. Закінчив філологічний факультет Одеського національного університету імені Мечникова, російське відділення. Працював у Музеї східного мистецтва, викладав російську літературу в спеціалізованих гуманітарних класах, був психологом у Одеському психдиспансері. 1979-го став монахом на ім’я Августин. Навчався у семінаріях – у Ризі та Кракові. 20 років тому започаткував фонд допомоги знедоленим дітям ”Світлий дім” та однойменний притулок. 15 років живе у Львові – є духовним отцем семінарії при Українському католицькому університеті. Викладає гомілетику – проповідництво. Раз на два-три місяці гуляє центром міста. Заходить у галерею Вірменського собору та на каву до ”Дзиґи”
Сьогоднішній мій п'ятий курс говорить дуже яскраві проповіді. Одну з них недавно зачитували перед викладачами. Студент згадав хлопців, які повертаються з полону кастрованими. Каже, серед таких найбільше самогубств, бо не мають надії. Ми маємо навчитися пробачати. Чи може пробачити мати, яка знає, що не отримає внуків, чи може пробачити наречена, яка не матиме від нього дітей? Зможе, говорить він, якщо відкрити інше буття. Каже священикам: "Якщо ми не виростимо це слово в собі, то хтось лишиться в безнадійній ситуації". Ректор заплакав. Я, грішний, пишався.
Ми волонтеримо, воюємо, вистоюємо морози. А надії нема. Таке враження, що нація – кастрована.
Одеса визначила стилістику мого життя. Серед вихователів були рештки старої аристократії, які пройшли через табори й не знищилися. Вони дали впертість, специфічну одеську толерантність, що дозволяє спілкуватися з різними верствами, не втрачаючи власного обличчя.
Учителька тричі викликала моїх батьків до школи: "Надо как-то справляться с его одесским юмором. Вы ему это обрежьте!" Тато сказав: "Ми не з тої народності, щоб йому щось обрізати". Почуття гумору дає можливість виживати в найкритичніших ситуаціях.
Сьогоднішня Одеса – інша. Ці обличчя не пасують до архітектури. Зникла частина людей, яка забезпечувала переказ цінностей. А місце порожнім не буває. Приїхали з Донеччини, Запоріжжя. Місто на третину знесене, пам'ятки перебудовують. І є люди, яким це подобається. Політ архітектури для них – це "стекло" і басейн, як в Арабських Еміратах.
Громада має зрозуміти: ті, що нахапали грошей – не є елітою. Треба вирощувати людей, які між економічною доцільністю і просвітою виберуть друге. Бо після Майдану нам відкрилися двері, сказали: "Входьте", – а нема кому.
Справжня любов – це те, що сьогодні їй 60 років, вона – митець у Москві, і вона – не вийшла заміж. А я тут, у Львові. Ми час від часу посилаємо одне одному речення. Недавно кілька днів поспіль я повторював рядки Бориса Пастернака: "Ступай к другим, уже написан Вертер. А в наши дни и воздух пахнет смертью. Открыть окно". Через два дні вона публікує у Facebook цей вірш. Я питаю: що це? Відписує: "Весна" – і смайлик.
Це велике чудо не пройшло повз мене. Воно дає можливість давати поради семінаристам. Учу їх ставитися до своєї дівчини, як до найбільшого з дарів Божих. І бути дуже обережним, щоб через незграбність не розбити дорогоцінну порцеляну.
Господь колись сказав мені: треба знехтувати щастям бути одне з одним у старості – задля захисту потребуючих. Є любов – і є любов. Одна другу не перевищує, ніяка не є меншою. Просто ти знаєш, що так треба. Це наче йому прийшла повістка, а вона стоїть із животиком і просить не йти. А він цілує її ніжно й каже: "Сонечко, так треба". Вона здійснилася в тому, що створювала картини у своїй любові до мене. І не вважає своє життя змарнованим. І тим паче я не вважаю його змарнованим.
Служіння не краще і не більше за сім'ю. Це – однаково вартісні речі, просто різні категорії. Якщо людина себе зредукувала до гніздечка, нехтуючи своїм покликанням служити, то втратила свою гідність. Хто у вчорашньому дні погоджувався зі стилістикою життя, яку нав'язував Янукович? Ті, які казали: "Головне, моя мила, у нас буде дім, і ми виростимо гарних дітей, дамо їм освіту". Ні, не виростите. Обірветься. А ті, які піднялися за край неба, вийшли на барикади, знехтували гніздом, теж мали і наречених, і жінок. Але піднялися до служіння.
Бабцям, які кажуть: "Йой, яка то молодь нині пішла!", відповім: перевірте своє сумління. Чи часто ви їм, коли вони ще лазили вам на коліна, співали українських пісень, розказували українські казки, закони життя, чи змогли їм переказати найсуттєвіше? Ви занедбали їх.
Молодь нині – та ж сама, що й колись. Просто менше збираються з гітарами. Хоча коли студенти співають "хоронили москаля край дороги", то аж радість на душі.
У мене до галицької молоді тільки одне – не зауваження, майже звинувачення: що так легко виїжджають за кордон. Це – зрада. Або, може, я старий.
Монахам салезіанського чину в статуті заповідано під страхом втрати освячення любити те, що любить молодь. Ми любимо танцювати, походи в гори, вечори біля вогнища з гітарою. Тому мушу любити онлайн-іграшки. Але лише для того, щоб показати: можна любити, але бути незалежним від цього.
Наодинці лишитися не вдається. Одразу Він із небес заглядає в очі.
Не бійтеся чемно посваритися з Богом. Не забуваючи, хто перед вами. Сказати йому все, що наболіло. Моліться так, як розмовляєте в родині. І розмовляти в родині треба так, як молитеся.
Коли людина плаче – вона теж молиться.
Коли йду в душ, дозволяю собі поплакати. Плакати треба або під дощем, або під душем.
Мої батьки, яким за 80, лишилися в Одесі. Боюся, що з ними може щось статися, а я не встигну доїхати.
Мені 4 роки. Помирає прабабця. Мене підводять до неї. Я розчісую їй волосся. А бабця плаче: "Мамо, це ж Олесик тебе розчісує". Мене накриває хвиля всепобільшуючої ніжності й доброти. Потім бабця каже: "Все". І мене накриває світлом. З того часу для мене помирання – це перехід. Смерті нема. Я був свідком переходу. Це знадобилося потім. Безпритульні часто були заражені СНІДом, туберкульозом. Допомагав їм здійснити перехід. Треба було супроводжувати без проповіді й святенництва.
Боюся повернення комуни – через рештки комунячества, що загніздилися в наших душах. Можна палити шини, йти під кулі, а приїхати до Львова – і продовжувати давати хабарі.
Люблю підрізати виноград повесні. Він вчить мудрості. Інколи такі класні галузки, а їх треба вкоротити, відрізати. І між чотирма треба вибрати дві.
Щастя – це долати. Іти назустріч шаленому вітру. Плисти проти течії.
Ми бачили два Майдани. Хочу дожити до результатів.
Леся МЕЖВА, Ірина ЗДЖАНСЬКА
фото: Ярослав Тимчишин
