"У храмі — не менше 20 хвилин"
Православна церква й окупаційний режим на Буковині у 1941-1944 рр.
Діяльність православної церкви на Буковині в 1941—1944 рр. залишається до нашого часу практично не дослідженою. Тому пропонована розвідка грунтується виключно на архівних документах та матеріалах періодичної преси тих років. Безумовно, вона не претендує на вичерпність, а є лише спробою проаналізувати політику румунських властей відносно православ’я в 1941— 1944 рр. Стан православної церкви на Буковині, окупованій румунською армією, був дещо іншим, ніж на територіях, захоплених нацистами. До того ж Буковина лише в червні 1940 р. стала радянською, тому режим просто не встиг перетворити її на «релігійну пустелю».
Православна церква в Румунії вважалась державною. 1885 р. вона отримала автокефалію, а 1925 р. — патріарший устрій. Вже 4.09.1941 р. уряд Румунії ухвалив відповідний закон, який передбачав відновлення діяльності православної церкви на окупованих територіях. Після цього на Чернівецьку область знову поширилась влада митрополита Буковини Тита. При ньому було створено спеціальну православну місію, яка стала активно відкривати церкви.
Необхідно відзначити, що переважна більшість відкритих храмів була румунською і богослужіння в них здійснювалося румунською мовою. Практично церкву було перетворено на елемент державного апарату і знаряддя румунізації населення. Про використання румунськими властями церкви у власних інтересах повідомляли й німецькі спецслужби. Так, у звіті айзанцгрупи поліції безпеки і СД за жовтень 1941 р. підкреслювалось: «...Виходячи з того факту, що більшовицьке панування та здійснювана ним у державному порядку пропаганда безбожжя не змогли серйозно поставити під загрозу релігійні почуття населення, і що прихильність до православної церкви ще глибоко сидить у свідомості людей, з румунської сторони висловлюється бажання надати церкві [функцію] ведення антибільшовицької пропаганди та виховання світогляду».
Кількість парафій стрімко зростала. На Північній Буковині православна церква в роки окупації мала 471 парафію, 568 церков, що їх обслуговували 14 протоієреїв, 595 священиків, 510 псаломщиків. Її прихильниками були понад мільйон мешканців краю.
Як і на всій Україні, на Буковині православній церкві теж бракувало духовенства. Проте розв’язання цієї проблеми тут відбувалося значно динамічніше. Якщо на території «рейхскомісаріату Україна» німці дозволили відкрити лише короткострокові богословські курси, то румунські власті сприяли відкриттю повноцінних духовних навчальних закладів. Зокрема, у жовтні 1942 р. підновив свою діяльність теологічний факультет Чернівецького університету. Румунська адміністрація, на відміну від німецької, цілком очевидно була зацікавлена в підготовці освічених і відповідно ідейно налаштованих кадрів священиків.
Досить активну діяльність розгорнула румунська православна місія у видавничій галузі. На початку 1943 р. вона видала 30 тисяч молитовників та місіонерських брошур румунською й російською мовами. Крім того, було налагоджено випуск низки релігійних журналів — «Християнська Трансністрія», «Християнський Вісник» та «Христос Воскрес» (для дітей).
Ще однією особливістю розвитку православ’я в румунській зоні окупації було те, що воно спиралося не тільки на політичну, але й на матеріальну підтримку держави, яка надавала фінансову допомогу найбіднішим парафіям або передавала в їхнє користування якесь майно. Зрозуміло, що в той час парафії нерідко звертались до цивільної влади за матеріальною допомогою і, незважаючи на військовий час, одержували її. Так, губернаторство Буковини планувало до березня 1942 р. виділити суму в 12 963 199 лей на потреби 48 церков.
Прагнення забезпечити панівне становище православної церкви не обмежувалося політичною й матеріальною підтримкою, а супроводжувалось репресіями проти її опонентів. Насамперед у Румунії було заборонено діяльність протестантських церков (відповідний закон за № 927 румунський уряд ухвалив 30.12.1942 р.) Згідно з цим законом ліквідації підлягали всі осередки цих церков на території Румунії, а їхнє майно конфісковувалось; організовувати нові релігійні об’єднання категорично заборонялося. Заборонені були також усі друковані органи цих церков. Газети, журнали та брошури підлягали негайній конфіскації, а особи, що їх поширювали, — судовій відповідальності. Цікаво, що виконання цього закону мало забезпечувати Міністерство культури, щоправда, спільно з поліцією.
Втілення в життя цього драконівського акта розпочалося негайно. Вже 21 січня 1943 р. префектура області Сторожинець звітувала перед губернаторством Буковини про припинення діяльності «сект» та конфіскацію їхнього майна на користь держави.
Від виконання цієї урядової постанови найбільше постраждали об’єднання євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня та липован (старообрядців), які були найчисельнішими серед заборонених релігійних організацій. Збереглися відомості про частину конфіскованого майна цих спільнот на території Чернівецької області. Так, у селі Довідені Сторожинецької префектури у баптистів було конфісковано 29 500 лей грошима, 4 сотки землі, 4 сотки кладовища та молитовний будинок. У селі Садове тієї ж префектури в адвентистів вилучили 25 000 лей, 2 сотки землі, 3 сотки кладовища й молитовний будинок. У селі Мартинешти на території Чернівецької префектури в баптистів було конфісковано 150 000 лей, 260 кв. м землі та молитовний будинок. Таких прикладів можна навести чимало,
Природно, що утисків з боку властей зазнавали й віруючі. Досить часто під загрозою репресій їх примушували переходити у православ’я. Уповноважений Ради у справах релігійних культів по Чернівецькій області вже після румунської окупації повідомляв: «За румуно-німецьких окупантів громаду (баптистів. — Ю. В.) було розпущено, а молитовний будинок зачинено. У цей період під тиском шефа поліції та священика майже всі віруючі общини, в тому числі й її керівник Сливка Михайло Охрімович, підписались під декларацією про відречення від своєї віри і про перехід у православ’я. Завдяки цьому ніхто з общини не був репресований».
Про перехід протестантів у православ’я свідчать численні газетні повідомлення. Наприклад, у Сторожинці 19.07.1942 р. відбулося хрещення дітей трьох адвентистів сьомого дня; разом з ними у православ’я перейшли і їхні батьки. В одному селі поблизу Хотина 9.08.1942 р. перейшли у православ’я 14 дітей адвентистів сьомого дня.
Підтримуючи державу, церква боролася з так званими «стилізмами» — святкуванням релігійних свят за старим стилем та з дохристиянськими народними обрядами. Річ у тім, що до війни Румунська православна церква перейшла на григоріанський календар. Проте населення окремих регіонів, особливо тих, де переважали українці, й надалі відзначало найшанованіші релігійні свята за юліанським календарем. Церква всіма засобами намагалася це викоренити. Митрополит Буковини Тит повідомляв, наприклад, губернатору в січні 1943 р., що в селі Васлеуць (румунська назва. — Ю. В.) Чернівецької області стилізми процвітають. Незважаючи на заборону священика, молодь цього села святкувала Різдво за старим стилем. Тут колядували, розігрували сцени з вертепу, співали українські обрядові пісні, грали на музичних інструментах і танцювали. У зв’язку з цим митрополит просив губернатора наказати органам поліції тих регіонів, де переважало українське населення, допомагати священикам у боротьбі зі стилізмами.
Губернатор оперативно зреагував на це звернення, й на початку березня його канцелярія повідомила, що всім префектурам поліції та жандармським інспекторам уже віддано відповідний наказ. Як наслідок 18 учасників святкування Різдва в селі Васлеуць було притягнуто до судової відповідальності, їх судив військовий трибунал. Поніс покарання й начальник поліцейського посту цього села — за те, що не надав допомоги священику. Він був заарештований на 10 діб.
Продовжували святкувати християнські свята за старим стилем і старообрядці. Наприклад, громада липован м. Хотина знехтувала заборону уряду, посилаючись на відповідний дозвіл свого архиєрея. Місцева поліція наприкінці 1941 р. звернулася за роз’ясненням до генерал-губернатора й отримала таку відповідь: «...Весь народ повинен перебувати у відповідності із законами держави. Жодне офіційне свято не може протиставлятися офіційним святам держави...» Отже, винятків не було зроблено ні для кого, тому власті заборонили старообрядцям святкування за старим стилем, попередивши, що порушники будуть притягнуті до відповідальності.
Поряд з цим для зміцнення позиції церкви держава вдавалась і до інших заходів, зокрема навіть зобов’язувала ті чи інші категорії населення відвідувати церкву в обов’язковому порядку. Передусім це стосувалося хлопців допризовного віку. Ієрархи, занепокоєні дуже низькою релігійною активністю молоді, не віднайшли нічого кращого, аніж апелювати до держави. І військовий кабінет блискавично зреагував на прохання застосувати силу, наказавши всім особам допризовного віку двічі на місяць обов’язково відвідувати богослужіння, причому перебувати в храмі не менше 20 хвилин.
За беззастережну підтримку румунського православ’я режим вимагав від церкви абсолютної лояльності та активної участі в румунізації приєднаних територій. Звичайно, і церква, й держава при цьому повною мірою використовували злочини сталінщини. Православні видання регулярно друкували антибільшовицькі статті, відкриття зачинених радянською владою храмів супроводжувалося пишними службами на могилах жертв сталінського терору, відправлялися велелюдні панахиди. Церква не тільки освячувала військові прапори, а й загарбницьку політику режиму (богослужіння відбувались, наприклад, навіть у річницю захоплення Севастополя). Цілий ряд причетних до цього документів свідчить, що влада розглядала церкву як суто державний департамент.
Так, у липні 1943 р. румунський уряд видав досить цікавий указ, який регламентував здійснення церковних заходів. Під час державних свят священики повинні були відправляти службу лише у спеціально відведеш урядовою адміністрацією години. За порушення встановленого регламенту духовенство притягали до відповідальності. Наприклад, священика Д. Стасюка було усунено від виконання обов’язків тільки за те, що він розпочав богослужіння на годину раніше.
Політика румунізації, звичайно, була спрямована своїм вістрям проти національних меншин і чи не насамперед — проти українців. У районі Вашківців, де компактно проживало українське населення, та в гірських районах, населених гуцулами, богослужіння тривалий час відправлялись українською мовою. Керівники румунської поліції на початку 1942 р. звернулись до губернаторства з проханням вказати митрополії, щоб вона надіслала до цих районів богослужбові книги румунською мовою й по можливості — румунських священиків.
Цікаво, що гуцулів влада вперто ідентифікувала як «слов’янізованих даків». Тому в районах їх проживання пропонувалось замінити старих українських священиків на молодих румунських. Вони мали привести гуцулів до віронавчальних стандартів, затверджених Священним синодом.
Усі ці факти свідчать, що окупаційна церковна політика румунської адміністрації істотно відрізнялась від німецької. Якщо гітлерівці заохочували діяльність різноманітних релігійних деномінацій, провокуючи церковні розколи, то румуни однозначно й активно підтримували виключно Румунську православну церкву. Саме вона небезпідставно розглядалась як ефективне знаряддя ідеологічного зміцнення режиму й реалізації його окупаційних проектів.
Людина і світ. — 1998. — №2. — С. 38—40.
Юрій ВОЛОШИН,
кандидат історичних наук
