"Я постійно наголошую в проповідях: ми повинні залишити нащадкам щасливу квітучу країну"

Інтерв’ю з єпископом Маркіяном ТРОФИМ’ЯКОМ, ординарієм Луцької дієцезії Римо-Католицької Церкви.

— Яким чином відродилася Римо-Католицька Церква на Волині?

— Римо-Католицька Церква у радянський час не була делегалізована так, як Українська Греко-Католицька Церква, проте як релігійна структура майже перестала існувати. Не було жодного єпископа, жодної семінарії, і не було надії, що за нашого життя щось зміниться. Ми усвідомлювали собі, що та імперія зла, побудована на брехні і на людській кривді, мусить колись розвалитися. Інакше не могло бути. Та все-таки ніхто не сподівався, що стане очевидцем цих змін. Почалися вони з 1988 року, коли Радянський Союз дозволив відзначати тисячоліття хрещення Руси. Вперше заговорили про релігію позитивно. Тоді ж розпочався процес повернення храмів релігійним громадам. А в 1991 році склалися настільки сприятливі умови, що Святіший Отець зміг відродити католицьку єрархію в Україні, як греко-католицьку, так і римо-католицьку. 16 січня 1991 року призначено архиєпископа Львівського Мар’яна Яворського, якого вивезли ще студентом семінарії до Польщі, а потім він був професором і ректором Папської теологічної академії, згодом став єпископом Львівським. Тільки його за радянський час не можна було так називати офіційно, а лише єпископом-апостольським адміністратором у Любачові. Всі добре знали, що у Любачові немає архидієцезії, а йдеться про Львів. Отже, при нагоді легалізації затвердили його статус як керівника Римо-Католицької Церкви на Україні. Водночас призначено єпископа Кам’янець-Подільського Яна Ольшанського, єпископа Житомирського Яна Пурвінського, а для Львова – двох помічників: довголітнього настоятеля собору, відомого всім о. Рафаїла Керницького і мене. У 1998 році Святіший Отець вирішив відродити Луцьку дієцезію, яка налічувала 34 парафії.

Треба сказати, що у 1991 році в Луцьку існувала тільки одна невелика громада, костел їй повністю не передали, відправам „сусідив” музей атеїзму. Мене тут добре знали, оскільки я приїжджав сюди з 1974 року дуже часто. На той час після закінчення Ризької семінарії, влада дозволила мені працювати на Тернопільщині (бо нелегальний священик був для неї більш небезпечним, ніж легальний). До Кременецького костелу з’їжджалися вірні з Луцька, Ківерців, Острога, Рівного, Здолбунова і, таким чином, я познайомився зі своїми майбутніми парафіянами. Так що, номінація на ординарія Луцької дієцезії не була для мене чимось несподіваним. Я їхав сюди з радістю, тим паче, що віддали нам собор св. Петра й Павла. Ми вдячні тим, хто був тоді при владі і виправив історичну несправедливість.

— Чи завжди настільки гладко проходив процес передачі храмів?

— Ні, не завжди, це залежало виключно від місцевої влади. Тут, на Волині, ми не мали особливих проблем: костели поволі нам віддавали. Може, було кілька моментів, що поставилися до нас не зовсім коректно, але то можна дарувати. Більше проблем виявлялося на Галичині, де відчувалися давні образи. Знаєте, історія є історією, її не перепишеш, не зміниш, від неї тільки треба вчитися. Коли українці і поляки жили у згоді, то розбили набагато сильніших за себе турків і врятували Європу. А як почубилися між собою, то прийшла Росія і обох покарала. Минуле показує, як важливо бути нам разом. Ми тут не ділимо парафіян на українців та поляків. Можливо, це дещо нове явище, але зараз українців римо-католицького обряду більше, ніж поляків. Частина походить з давніх польських сімей, котрі повністю українізувалися, частина – чисто українці, але бачать себе у Римо-Католицькій Церкві. Ми не агітуємо нікого до нас, але разом з тим не зачиняємо дверей ні перед ким. Християнство наше спільне: якщо брати Православну і Католицьку Церкви, то у віровченні різниць немає, різниці – в традиції, обряді, але ці різниці не повинні приводити до конфронтації. Навпаки, вони повинні взаємно доповнюватися.

— Скільки храмів ще перебуває в процесі передачі вірним?

— У нас зараз немає великих планів, бо ми практично отримали храми там, де живуть католики. Ще залишилося кілька місцевостей на Рівненщині, зокрема, в селі Млинові, також доїжджають до костелу люди з кількох сіл біля Берестечка. Останню, 35 парафію, зареєстрували у Горохові, де відправляємо або у якомусь домі, або почергово з баптистами у будинку Спілки сліпих. У хаті відбуваються богослужіння у Лукові поблизу Любомля, оскільки місцевий костел страшенно зруйнований. Так само служиться у селах Томашгороді та Купелі Рівненської області. У майбутньому, думаю, всюди постануть принаймні каплиці.

— Як склалися стосунки з іншими конфесіями?

— На рівні керівників Церков – чудові з усіма. Я в хороших стосунках з єпископатом Православної Церкви і Київського, і Московського Патріархатів, і з президентами баптистів, п’ятидесятників та адвентистів, з лютеранами, Реформаторською Церквою Закарпаття, мусульманами, провідниками єврейських спільнот. Ми зустрічаємося, підтримуємо добрі контакти.

— А з лефевристами? До речі, чи відчувається їхній вплив на Волині?

— Тут – ні. Лефевристи – течія, котра протиставила себе Церкві через надто швидкі зміни, до яких люди виявилися непідготовленими. Я ніколи ще не зустрічався з лефевристами, але, гадаю, за такого випадку, мав би нормальну розмову з ними.

— По-різному ставляться і до харизматичних рухів.

— Бачите, тут ми мусимо відокремити харизматичні рухи, існуючі в лоні Католицької Церкви, котрі спрямовують свої зусилля на поглиблення віри і життя згідно з християнськими принципами, від тих, котрі утворилися поза нею і переслідують зовсім іншу мету, чого прикладом є діяльність „Білого Братства” та їм подібних угруповань.

— Тим часом на Волині, як гриби, з’являються неопротестантські громади харизматичного напрямку.

— За роки атеїзації витворився своєрідний вакуум духовності. У слов’ян є вроджена потреба віри і, якщо до неї додається релігійна необізнаність, коли людина не може відрізнити релігію від чудернацького забобону, з’являється фундамент для виникнення усіх тих віянь (бо я не можу їх назвати релігійними течіями, вони найчастіше нічого спільного з релігією не мають), в котрих або „гуру” зосереджує довкола себе адептів, для яких стає „богом”, або виховується група в напрямку самовдосконалення, самопізнання, самодостатності й інших „само…” без зв’язку з Вищою Істотою. Виникають тут величезні деформації поняття „релігія”. Ці віяння страшні ще й тим, що сильно б’ють по родині, розбивають сім’ю, забирають дітей від батьків. Традиційні ж релігії наголошують на пошануванні гідності людини, а сім’я трактується, як первинна організація Церкви, і, якщо у ній панує правдивий добрий дух, то і покликання будуть добрі до священства та чернецтва. А коли родина хвора, то й покликання будуть подібні. Все взаємопов’язане.

— Окрім „Неокатехуменату”, які ще спільноти діють при костелах?

— В нас завжди збирається молодь, котра хоче поглибити знання Біблії; є коло молодих сімей, що спільно шукають шляхи вирішення проблем; маємо хор старших парафіян та молодіжний хор, який на першому Всеукраїнському фестивалі християнських хорів у Києві 2003 року здобув звання народного, а диригент, Валентина Гаврилюк, отримала звання заслуженого діяча мистецтв. Репертуар хору говорить сам за себе: „Коронаційна меса” і „Реквієм” Моцарта, IV кантата Баха, „Te Deum” Гайдна, „Меса св. Цецилії” Гуно. Працює відділення „Карітас-Спес”, який надає допомогу лікарням, інтернатам, будинкам престарілих та індивідуально потребуючим, систематично організовує відпочинок дітей. Подібно діє Мальтійська Служба Допомоги. Волонтери цих організацій відвідують старших осіб, хворих, самотніх. Попри те, якби таких організацій було б з 15, бідних є завжди більше, ніж ми можемо оточити опікою. Це важка праця, постійно треба займатися документами, що дозволили б прийняти гуманітарну допомогу, чекати на розмитнення кілька тижнів (якщо все добре).

— Хабарі не доводилося платити?

— Ні, ніколи. Є таки порядні люди на митниці, які бачать, що приходить справді гуманітарна допомога. Ставляться до нас з довірою, а ми стараємося ту довіру не втратити.

— Які мрії має єпископ Луцької дієцезії?

— По-перше, відремонтувати собор. Щоб він дійсно був гарним, треба докласти ще чимало зусиль. По-друге, відновити резиденцію, де розміститься Управління Луцької дієцезії, де житиме єпископ, священики, сестри-монахині. У ній також розмістяться катехитичні класи. Наступне – відновити Олицьку колегіату – на Україні я не знаю костелу, який би дорівнював красі Олицькому. Це особлива споруда, яка свідчить про високу культуру на цих землях. А найбільше хотілося би, щоб був мир і злагода, щоб наші люди гордилися тим, що вони є громадянами такої держави. Це моя мрія і я все життя стараюсь служити такій ідеї.

— Це проявилося під час „помаранчевої” революції. Як Вам, керівникам майже всіх головних Церков, вдалося разом зібратися на Майдані?

— Справа дуже проста. Політика Церкви – єдина. Церква повинна формувати моральне обличчя громадян і творити стабільні, глибокі фундаменти ладу, порядності, моралі. Тоді все стане на свої місця. Ми ніколи не втручалися у якісь безпосередні політичні процеси на користь будь-кого з політичних лідерів. Були спроби відкрито втягнути нас у виборчий процес, проте ми „не далися”, не називали конкретного імені, тому що люди повинні свого главу обирати самі. Ті звернення, які я підписував від імені Римо-Католицької Церкви, досить зрозумілі. У них є два головні моменти: Церква – завжди з народом, і Церква служила і служить правді, і правду буде відстоювати. Коли обиралися Леонід Макарович Кравчук, а пізніше – Леонід Данилович Кучма, звернень від Церков не було. Але тепер, коли в нечуваний спосіб були порушені всі засади справедливості, Церква не могла стояти осторонь. Агітувати керівників Церков вийти на Майдан не було потреби. Ми, постійно підтримуючи контакт, вирішили не обмежуватися лише письмовими зверненнями, а вийти на Майдан і привселюдно висловити свою думку. В цей вирішальний для України час Церква не могла мовчати, інакше „закричало б каміння”.

— Як Ви оцінюєте нинішні поділи у лавах політичних соратників ?

— Я вважаю, що це натуральний процес, бо люди є люди. Колишні соратники можуть опинитися по різні боки барикад через те, що влада трактується по-різному: для одного – це обов’язок перед громадою, який хочеться виконати, для іншого – це особиста мета зробити кар’єру. Цей час необхідно терпляче витримати, життя все поставить на свої місця.

Зараз вже набагато більший контроль населення за процесами в країні. Якщо хтось почне зловживати владою, люди цього не дарують, бо вони переконалися, що можуть у якійсь мірі впливати. Можливо, не завжди це буде добре, бо, таким чином, неважко дійти до анархії, що також є небезпечно. Але, сподіваюсь, до влади прийшли ті люди, які подбають, щоб в Україні нарешті почалися зміни на краще. Україна давно заслужила на нормальне, заможне життя. Я постійно наголошую в проповідях: ми повинні залишити нащадкам щасливу квітучу країну. Це – цілком реально, попри те, що багато чого змарновано і втрачено. Україна настільки багата, що вона загоїть всі рани і, за мудрого господарювання, швидко надолужить. І це станеться тоді, коли діятимемо разом: держава зі свого боку, а Церква – зі свого. Ми повинні творчо співпрацювати. А Церкви повинні сконсолідуватися, бути разом. Не шукати різниць, не заздрити, не воювати між собою. Бог знайде можливість з’єднати нас усіх так, що ми навіть не збагнемо того, але виключно на дорозі любові. Думаю, Україна піде тією дорогою, піде з Христом, тому що тільки Він є Дорогою, Правдою і Життям.

Розмовляла Ольга Харів, Луцьк