"З Богом у в’язниці немає в’язниці"
Про навернення у місцях позбавлення волі розповідає колишній ув’язнений та священик
Борисові Монтрену зараз 45. Чоловік вже півроку, як на волі. А більшість свого життя просидів у в’язниці:
«Я в своєму житті нічого не зробив. Я хотів мати сім’ю: дружину, дітей, але я хотів також мати гроші. А щоб їх мати, йшов і крав, бо працювати не любив. І так вісім разів за своє життя потрапляв до в’язниці з перервами на два, три місяці, півроку, найдовше я був на волі дев’ять місяців. Якщо підрахувати, то загалом я перебував у в’язниці 28 років. Тепер я ніби отверезів. Я зараз усім кажу: «Все, що я накрав за своє життя – це колючий дріт від п’ят до голови». Не хочу, щоб хтось повторював мої помилки».
Пан Борис розповідає, саме у в’язниці відбулося його навернення, тепер є парафіянином протестантського храму. Чоловік називає себе живим свідоцтвом, час від часу приходить до в’язниці, аби розповісти свою історію тим, хто і досі перебуває у місцях позбавлення волі. Своє життя чітко розмежовує на два періоди: без Бога і з Богом. Свідчити починає з того, ким він був: «В нас була сім’я: мама, тато, шестеро братів. І жили ми так середньо, не бідно, і не багато. Коли мені було 11, помер тато. Мама одна лишилася, а нас, дітей, — багато. І вона, напевно, була слабкою за характером, бо почала пити. За нами ніхто не дивився, і ми робили, що хотіли. І в 14 років мене вже поставили на облік у дитячу кімнату міліції – я потягнув у магазині якісь гроші і булочки. І з того часу я вже був пов’язаний з криміналом. Вперше я потрапив до в’язниці у 15, мені дали термін – три роки. А там хоч і були вихователі, але знову ж таки там ніхто нікого не виховує. І ніхто людину не перевчить, доки вона сама цього не зробить. У в’язниці я ще більше набрався негативного досвіду. А потім: кілька місяців на волі, і знову злочин…. І так постійно. І де я тільки не сидів: і в Луганську, і в Донецьку, й у Львові… З 15 до 40 років я взагалі життя не розумів… Доки не зустрів Бога».
Один з рідних братів чоловіка також був ув’язненим, — розповідає пан Борис. Втім, уже минуло вісім років, як він навернувся, тепер має дружину і двох дітей.
«Але, що я зробив зі своїм життям, зрозумів не на прикладі брата, а лише тоді, коли сам Бог показав мені, що Він є живий. Я тоді не знав, що брат зі своїми знайомими увесь час молилися, щоб Бог визволив і мене з цього рабства. І сталася така ситуація у в’язниці, коли мене на два місяці ізолювали, закрили одного в камері. Всі були проти мене, я не знав до кого звернутися. Звісно, я міг знайти вихід – зробити комусь боляче, когось вбити, але в мене не було таких поганих думок. І можливо, зачинивши людину саму, її легко морально вбити, звести з розуму, але я витерпів. Я просто впав на коліна, хоча живого Бога тоді ще не знав, але всі ті два місяці я на колінах плакав і вимолював, випрошував у Бога: «Господи, допоможи мені!». Мені більше не було на кого надіятися, не було в кого просити допомоги. І я побачив Боже чудо, бо все змінилося на мою користь – мене вивезли з тієї камери на зону».
Тоді пана Бориса запросили на молитовне зібрання. Серед в’язнів, які відвідували молитви, багато хто у в’язниці прийняв хрещення. А ті, хто вже вийшов на волю, приходили свідчити.
«Вперше на зібрання я пішов у неділю, — каже Борис Монтрен. — І я так подумав: сьогодні кину курити, бо мав залежність від цигарок. А вже через тиждень покаюся за своє життя. Так і сталося. Наступної неділі я прийшов до церкви. Якраз один брат, який уже вийшов на волю, прийшов дати свідчення: «Не робіть тих помилок, які я робив. Бо я після того, як покаявся і вийшов із в’язниці, вдруге потрапив за ґрати». І я почув ці слова і покаявся. Я добре пам’ятаю цей день. Це було 22 жовтня 2006 року. Я тоді попросив у Бога пробачення за свої гріхи. І почав бачити Божу дію в своєму житті. Відтоді я просидів ще п’ять років. Якщо раніше у в’язниці було по-всякому: і труднощі, і «розборки», все було. То після того, як я зустрівся з живим Богом, ці п’ять років, які я ще відсидів у в’язниці, я взагалі не відчував, що я на зоні. Я багато кому розповідав про свою переміну, але мені мало хто вірив. Бо це для Бога я – добра людина, чесна людина, а для інших в’язнів яким я був, таким і лишився, бо вони оцінювали мене, дивлячись на моє минуле. Але я справді став іншим. Мені вже не треба було нікого дурити, обігравати, щоб я мав щось їсти, пити. Я ходив під Богом, Бог мене благословляв, я отримував від брата передачі і мені нічого не бракувало. Я в цьому побачив Божу Любов, бо Бог любить вірних. І я вже нічого нікому не доводив, а просто думав, що буду вірити, буду терпіти, буду шукати, буду чемним перед Богом і Бог мені в усьому допоможе.
Після того, як я покаявся, постійно у в’язниці читав Біблію, наповнювався духовно. З мене всі сміялися. Я вдень і вночі читав Святе Письмо. Спочатку нічого не розумів, але мені було цікаво. І я дійсно прозрів, коли Бог мені показав, що мудрість є у тому, коли я стану меншим. Бо я завжди хотів себе піднести, возвеличити. І я сильно начитувався Божого Слова і відчував духовне облегшення, відчував, як Бог мене визволяє. І, знаєте, на свободі комусь може бути без Бога в’язниця, а у в’язниці з Богом немає в’язниці. І я це зрозумів».
Пан Борис вже півроку, як на волі. Каже, востаннє на площі Ринок був ще за радянських часів, тепер місто не впізнати, говорить, почувається, як за кордоном. Чоловік каже, тепер живе, радіючи, насолоджується життям, бо увесь смуток залишив за ґратами. А колись, як тільки виходив на волю, не міг спокійно вулицею пройти: «Я йшов містом, хтось мене зачепить – побив людину, я думав, що я –сильний, що я – герой, але сам себе обманював, бо це виявилося дурістю.
Тепер, коли я зустрів Світло, хочу у житті спокою. Раніше я постійно обманював міліцію, думав, що вона мені життя псує. Але зараз я усім все пробачив. Тепер чекаю на вічне життя, бо там буде радість, мир, спокій. Зараз я живу під Божою благодаттю. І хоча трохи тяжко, але нічого, Бог дає усе. Є кілька братів, через яких Він мені допомагає. Раніше я б так не зміг, щоб у мене не було грошей. А зараз, дякувати Богові, живий і одягнутий, і ситий, і є де переночувати, хоча в мене зовсім нічого немає. Мешкаю за Львовом у хаті родичів, яка пустує. Трохи там попрацюю, трохи там. От наприклад, вчора фарбував решітки у сусідки, то вона заплатила мені 200 гривень. Рідному братові допомагаю робити євроремонти. Зараз у церкві буде будівництво, то я буду там працювати, там і мешкатиму деякий час.
Я прогуляв і провеселився усе своє життя. Тепер серце кров’ю обливається, коли бачу, як молоді люди сходять з дороги. Хочу застерегти інших від таких помилок, як я робив, бо потім усе своє життя шкодуватимуть. Мені 45 і завжди повторюю, що нажив я тільки дріт. Дуже хочу мати родину і молюся, щоб Бог дав мені свій куточок і дружину. І дякую, що я живий і здоровий, бо у в’язниці міг і померти, і збожеволіти. Але думаю, я не просто так вижив, і якщо хоч одна душа спасеться через моє свідоцтво, це буде моє служіння на землі».
Випадки навернення серед ув’язнених не є дуже поширеними, — розповідає отець Станіслав Нуцковський, священик храму святого Антонія РКЦ, який відправляє Літургії у Львівській виправній колонії №30.
«Не всі в’язні одразу навертаються. Це залежить від кожної людини. У в’язниці, де ми служимо, люди сидять не вперше, це рецидиви, це наступна помилка їхнього життя, повторена, тобто за першим разом вони не навернулися. Їм не допомогло сім років, 14, 20 у в’язниці, це нічого не змінило. Тільки за другим разом через удар, який отримали, усвідомили, що треба щось із життям робити. Дуже часто люди навертаються тоді, коли опускаються на дно свого життя, і коли досвідчать цього дна і зізнаються, що вони на дні і вже нічого втрачати, бо вже все втратили, починають шукати Бога, Бога, якого раніше знали. Більшість ув’язнених із християнським корінням, були охрещені в молодому віці, може, навіть ходили до церкви, може, навіть служили в церкві, а десь пізніше на цій дорозі заблукали. Зважаючи на відсотки, думаю, що меншість в’язнів навертаються. З 1200 людей, які відбувають термін у 30-тій колонії, 200-250 – це люди, які проявляють свою віру, відвідують Літургії».
Римо-католицькі священики у в’язниці п’ять років тому почали влаштовувати тематичні зустрічі для усіх вірних. А релігійна група у «30-ці» вже є з 15 років. Першими там почали служити протестанти, а потім і Греко-Католицькі та Православні Церкви запровадили у колонії свої Літургії.
«Спочатку ми, як Римо-Католицька Церква, почали проводити зустрічі для усіх, незалежно від конфесії, — розповідає отець Станіслав. – Навіть незалежно від того, чи люди вірують. Важливо, що вони ходять і просто слухають, спілкуються. Ми виявили, що багато є католиків серед людей, які хочуть практикувати християнство. І рік тому вони самі почали запитувати в нас: «А коли буде Літургія?». Спочатку це був один католик, а потім до в’язниці перевели з Рівного ще одного в’язня, теж римо-католика. І він також запитував: «А Літургія у нас буде? Бо в Рівному була». І ми зрозуміли, що Бог вже, мабуть, дав нам час, коли можемо ввійти у в’язницю з нашою Літургією, з Таїнствами».
Тож вже півроку щосуботи відправляють у колонії Служби Божі. На Літургію приходить 15 людей, серед них 10 відвідують Служби постійно:
«І хоча ми ще небагато часу тут відправляємо Літургії, але ці люди вже інші, у них видно переміну серця, вони вже з іншою свідомістю, люди, які з більшою тверезістю шукають Бога і зустрічі з Ним, як особою, яка є жива і присутня тут і зараз. І з такою можливістю зустрічі з живим Ісусом у причасті, повній участі в Літургіях змінюється також стиль життя ув’язнених, бо сама Літургія змінює і мотивує до навернення. І вони як не як відбуваються щотижня: я щотижня є на Літургії, але щотижня я є також у спільноті. І щотижня спільнота мене бачить і формує, а спільнота є місцем народження святих людей, а також і місцем проявлення всіх наших слабинок, бо їх, передусім, інші бачать, а ми бачимо слабкості інших людей. І це також очищує, адже в’язні один одного пильнують. Бо згадують, ким вони є, що беруть участь у Літургіях і до чого прагнуть».
Більшість з тих, хто відвідує молитви, — розповідає священик,— перед тим, як прийти на Службу, вже відчули присутність Бога в своєму житті.
«Вони приходять тоді, коли вже наново у світі свого злочину, своїх помилок відкрили Бога, який рятує і спасає. І дуже часто серед тем, які ми обговорюємо на катехизах є Бог, який визволяє, який рятує, який є присутнім серед них, Бог, який їх приймає. Ми найчастіше спілкуємося саме про прийняття, адже самі вони себе мало приймають, бо це не є нормальні обставини життя – бути у в’язниці, у місці позбавлення волі.
Ув’язнені свідчать, що найчастіше їхня зустріч з Богом відбулася через те, що зустрілися з кимось віруючим, хто просто їх запросив на молитву, сказав: «У нас сьогодні Літургія, запрошую тебе, прийди, побудь з нами, не мусиш вірити, не мусиш молитися, просто побудь». І через ці слова людина відчула, що її приймають, відчула добро. І пізніше ці люди часто допитуються: «Звідки береться це добро? Чому ти такий добрий до мене? Ти мене зовсім не знаєш!» І тоді відповідь найпростіша: в’язень, який запрошував на молитву, витягує з кишені Біблію і каже: «Ось звідси! Бери і читай!». І дуже часто люди, які перебувають у місцях позбавлення волі, просто читають, розуміють, не розуміють, але читають, шукають свого життя в Біблії. Може, й тому Біблія така товста (сміється – прим. автора), там історія кожного записана, спробуй себе віднайти! І коли ці люди знаходять, це вже початок навернення, тоді стають молитись цими словами, допитуватись, шукати. І здебільшого, люди, з якими ми зустрічаємося у в’язниці, це люди, які навернулися через те, що повірили Богу в Його Слові, віднайшли вартість цього Слова. Навернулися, тому що хтось колись їм підсунув під руку Біблію: «На читай!». Ніхто нічого не пояснював, а ця людина просто сиділа і читала, і запитувала, навіщо це все, але читала. І через читання з’явилася віра, з’явився мир, а може, радість, відпочинок, а потім і розуміння якесь прийшло і так ставали віруючими. І в них видно переміну. У в’язниці, як у маленькій державі зі своїми правами та законами, самі в’язні між собою встановлюють поділ на касти. Є нижчі, які прислуговують, прибирають, підносять, виконують різну брудну роботу, а є вищі, які називають себе «блатними», вони не працюють, їх хтось зовні утримує, тому вони дають собі раду у в’язниці. Це люди, які не спілкуються з нижчою кастою. А коли ув’язнені навертаються, це знищує касти. Вони зустрічаються в одній церкві, на одній Літургії, і вони один до одного вітаються і кажуть «брат». Видно, що це різні люди, з різних каст, і це для них означає принизити себе, але вони це роблять і відчутно, що там є любов, там є пошана».
Зараз Літургії для римо-католицької громади у 30-тій колонії служать у будинку штабу, на території дирекції в’язниці: «І дирекцію не всі полюбляють, не всі люблять владу. І якщо люди не приходять на Літургію, на зустріч з нами, то не через те, що вони не хочуть з нами зустрітись, не тому що нас не люблять, що вони не вірять, а тільки тому, що є упередження до дирекції і до всього, що з нею пов’язане. Є люди, які туди ніколи не підуть, бо собі сказали, що «моя нога в будинку дирекції не стане», навіть якщо хворіють, то туди не звертаються. І зі слів в’язнів, які все ж до нас приходять, ми довідалися, що 100-150 людей хотіли би відвідувати наші Літургії. І часто основною причиною, чому вони цього не роблять, є брак місця, де їх не перевіряють, де вони не відчувають себе приниженими, під контролем, куди можуть вільно приходити і визнавати свою віру. І ми разом з в’язнями висловили прохання до керівництва колонії створити каплицю на нейтральній території, і не на стороні в’язнів, і де також не буде асоціації з дирекцію. Так, як і церква не належить ні державі, ні людям, ні священикам, вона для всіх, це дає також легкість зустрічі з людьми, де кожен є прийнятий. Місце не повинно обмежувати і закривати, народжувати вороже ставлення. Цю справу, ми, монахи-францисканці храму святого Антонія беремо на себе. Спочатку нам потрібно отримати дозвіл від дирекції на встановлення такої каплиці, а далі шукатимемо кошти».
Священик каже, на території колонії таке місце, де можна було б встановити каплицю, вже підшукали. На загальнодоступній території кожен віруючий, незалежно від конфесії, зможе туди прийти і помолитися у будь-який час.
«До будинку штабу на тематичну зустріч приходить максимум 30-35 людей. А коли ми влаштовуємо зустрічі у іншому приміщенні на великі свята, такі як Різдво чи Великдень, то до нас приходить 250-300 людей, 400. Ми, як віруючі, коли йдемо до в’язниці, хочемо, щоб якомога більше людей могло зустрітися з Богом, з живим Ісусом на Літургії, на катехизі».
Отець Станіслав каже, що поза межами колонії, на волі, кожен має будувати нове життя, і саме від нього залежить, яким воно буде: «Віра, зустріч з Богом завжди перемінює. Але запитанням є те, наскільки ця віра залишається в нас. Бог є такий, що Він нас не поневолює. Хочу - вірую. Ці люди, які вже у в’язниці навертаються, там починають жити вірою, але ніхто не може дати гарантії, якими вони будуть після того, коли вийдуть на волю, тому що це новий стиль життя, нові люди, нові проблеми, і чи мені схочеться знов зустрічатися з Богом? Бо у в’язниці я зустрічаюсь, тому що я шукаю свободи, також свободи від гріха, від того, що мене поневолює, шукаю покаяння, коли я вже це все отримав, можу зустрітися із тим, що мені вже Бог не потрібен, я вже вільний. Тому дуже часто після короткого часу ці люди знову повертаються до в’язниці. Але є й такі, які добре пройшли процес зустрічі з Богом, навернення у місці позбавлення волі, вони вже у в’язниці стають іншими людьми, з ними легше спілкуватися, вони ввічливіші, людяніші, стримують свої емоції. У в’язниці вони вже будують свої відносини із близькими, дуже часто мають втрачені стосунки, контакти, але наново шукають своїх рідних, листуються, спілкуються, зустрічаються, і коли повертаються з в’язниці додому, на них вже чекають. Тобто ці люди вже зустрічаються з добрим ґрунтом, можуть далі розвиватися, їх люблять, їх розуміють і разом з ними моляться. Багато з них після того, як виходять на волю, починають ходити до церкви, стають активними у церкві, з протестантських віруючих дуже часто колишні ув’язнені стають пасторами у своїй церкві. Такі люди своїм прикладом навчають інших, особливо молодь, не повторювати їхніх помилок».
І свідоцтвом про дорогу свого гріха, своїх помилок, а також свого навернення ці люди кажуть: щоб зустрітися з Богом, не обов’язково спускатися на дно свого життя. Кожен має змогу прокласти собі зовсім інший шлях до Бога.
Ірина Кондратюк
