• Головна
  • Рецензія Рубена Зіммермана і Сюзан Лютер на книгу Ентоні Тісельтона "Герменевтика"...

Рецензія Рубена Зіммермана і Сюзан Лютер на книгу Ентоні Тісельтона "Герменевтика"

07.11.2011, 13:25
Рецензія Рубена Зіммермана і Сюзан Лютер на книгу Ентоні Тісельтона "Герменевтика" - фото 1
Підручник є вдалою спробою зробити огляд основних методів та підходів у сфері герменевтики для студентів і широкого кола читачів. Книга охоплює період у дві тисячі років. Її автор присвятив більшу частину свого життя дослідженням в цій сфері, що говорить про його безумовну компетентність.

Ентоні Тісельтон Герменевтика – це остання книга, написана Ентоні Тісельтоном, авторитетним вченим в області герменевтики. Тісельтон – професор богослов’я Ноттінгемського університету. Його роботи із герменевтики та теорії інтерпретації охоплюють широке коло тем і питань. Після його праць: «Два горизонти» (The Two Horizons), «Новозавітна герменевтика та філософське визначення» (New Testament Hermeneutics and Philosophical Description [1980]), «Нові горизонти у герменевтиці» (New Horizons in Hermeneutics [1992]), «Пізнання Бога та сутність постмодернізму» (Interpreting God and the Postmodern Self [1995]), «Перспектива герменевтики» (The Promise of Hermeneutics [1999]), «Тісельтон про герменевтику: збірник праць та нові статті Ентоні Тісельтона» (Thiselton on Hermeneutics: The Collected Works and New Essays of Anthony Thiselton [2006]) і «Доктринальна герменевтика» (The Hermeneutics of Doctrine [2007]), новий підручник із герменевтики потрібно сприймати як працю, котра знаменує важливу віху в появі усестороннього та повного вступу до дисциплін.

Підручник є вдалою спробою зробити огляд основних методів та підходів у сфері герменевтики для студентів і широкого кола читачів. Книга охоплює період у дві тисячі років. Її автор присвятив більшу частину свого життя дослідженням в цій сфері, що говорить про його безумовну компетентність. Підручник із герменевтики – це дидактичний результат роботи Тісельтона та захоплююче вступне слово для кожного, хто хоче зрозуміти непростий предмет.

Книга складається із сімнадцяти розділів. Перші два розділи – вступна частина. Визначення герменевтики Тісельтоном, а також відмінність біблійної герменевтики від філософської, представлено на початку: «Герменевтика – це дослідження того, як ми читаємо, розуміємо та аналізуємо тексти, особливо ті, котрі були написані в інший час та в іншому культурному контексті, що відрізняється від сучасного. Таким чином, біблійна герменевтика зосереджена на дослідженні того, як ми читаємо, розуміємо та реагуємо на біблійні тексти». Дисципліна досліджує наступні питання: чи означають тексти Біблії лише те, що ми хочемо, щоб вони означали? Чи існують універсальні норми або критерії відповідального та ґрунтовного тлумачення Біблії? Біблійна герменевтика ставить за ціль дослідження «дієвих умов та критеріїв, щоб надати надійне, ґрунтовне та плідне тлумачення». У першому розділі герменевтика представлена як міждисциплінарна наука. Вона охоплює біблійний, філософський, літературний та лінгвістичний аспекти. Підкреслюючи багатоплановий характер герменевтики і описуючи різні герменевтичні позиції, Тісельтон намагається показати читачеві необхідність: поважати інші бачення і аргументи, всебічно ознайомитись з предметом дослідження і, в результаті, критично оцінити власний підхід до тлумачення. У другому розділі мова йде про вплив особистості та суспільства на тлумачення, запропоновано, як приклад, традиційний метод біблійної герменевтики, котрий базовано на розумінні тісного зв’язку тексту з конкретним місцем та часом, на відміну від сучасного впливу на герменевтичну думку – з боку філософії,  гуманітарних дисциплін, а також теорії літератури (наприклад, «нової критики») та теорії відгуку читачів. Тісельтон згадує декількох вчених, що представляють нові теорії. Такий початок книги свідчить про переконаність автора у тому, що герменевтика, як академічна та практична дисципліна, багатопланова та міждисциплінарна.

У третьому розділі автор звертається до притч Ісуса, щоб на їх прикладі показати роботу різних герменевтичних методів. Проаналізувавши особливості притч, такі як образність, метафоричність та доступність для розуміння читача, а також їх екзистенціальну сторону, автор згадує ряд методів тлумачення притч. Наприклад, суто історичний метод Юліхера (Jülicher), Додда (Dodd) і Єреміаса (Jeremias), риторичний метод та літературний аналіз Амоса Уайлдера (Wilder), Роберта Фанка (Funk), Ден Отто Віа (Otto Via), Джона Домініка Кросана (Crossan) і Бернарда Скотта (Scott), нова герменевтика Эрнста Фукса (Fuchs) і Герхарда Ебелінга (Ebeling), наративний аналіз Поля Рікера, теорія читацького відгуку Стенлі Фіша (Fish), редакційний аналіз Дж. Кінгсбері (Kingsbury), семіотичний метод Мері Енн Толберт (Tolbert) і загальний вплив постмодерністського мислення. Тісельтон приходить до висновку, що для тлумачення притч важливо уникати використання лише одного методу тлумачення.

З четвертого по шістнадцятий розділи Тісельтон робить історичний огляд герменевтичних підходів та чітко визначає пропорційність у розподілі місця заради висвітлення розвитку герменевтики до дев’ятнадцятого століття (гл. 4 – 7) та герменевтики дев’ятнадцятого – двадцятого століть (гл. 8 – 16). Більшу частину книги відведено для огляду нових відкриттів у герменевтиці; початок та ранні тенденції розвитку цієї дисципліни охарактеризовано доволі коротким узагальнювальним аналізом.

У четвертому розділі Тісельтон робить огляд герменевтичних підходів Стародавності. Спочатку вчений досліджує походження герменевтики у рабинській традиції та знайомить читача з такими методами як мідраш та пешер, а також алегоричними та символічними тлумаченнями. Усі ці методи були згодом успадковані християнством. Далі йде огляд методів тлумачення грекомовного єврейського суспільства (напр., LXX, Філона і Йосипа Флавія, літератури мудрості та апокаліптичної літератури); згадано і грецькі корені тлумачення, особливо у філософській традиції стоїків, з особливим акцентом на розвиток та оцінку методу алегоричного тлумачення. Четвертий розділ показує, що джерело походження деяких сучасних герменевтичних методів знаходиться у Стародавньому світі.

У наступному розділі досліджено методи тлумачення у самій Біблії, а також методи, що були популярні у другому столітті. Важкі питання щодо методів тлумачення в Новому Завіті висвітлено у п’ятому розділі. У посланнях апостола Павла та Євангеліях, Старий Завіт вважався відправним пунктом подій, що описані у Новому Завіті; Послання до Євреїв, Перше Послання Петра та Книга Об’явлення посилаються на Старий Завіт та цитують його як основу для розуміння подій Нового Завіту. Наприклад, щодо 1 Пет. 1, 18: «Розуміння спасіння з єгипетського рабства у Старому Завіті служить основою для розуміння спасіння у Христі». Ще одна модель Нового Завіту, яку Тісельтон аналізує детально і обережно, щоб уникнути непорозуміння у її визначенні та використанні, – допустимість алегоричного та типологічного тлумачення Старого Завіту. Після такого огляду методів тлумачення у межах ранньої християнської канонічної літератури Тісельтон коротко знайомить читачів із ранніми методами тлумачення Нового Завіту Маркіоном, гностиками, Іринеєм, Іустином Мучеником, Арістідом, Ігнатієм Антиохійським та Климентом Олександрійським. У п’ятому  розділі автор показує, що християнство із самого початку мало широкий спектр герменевтичних методів, і усі ці методи були застосовані у вирішенні конкретних ситуаційних та богословських питань.

Шостий розділ охоплює історію біблійної герменевтики від третього до тринадцятого століть. Починаючи з богословів латинського Заходу – Іполіта, Тертуліана, Амвросія та Іероніма, котрі розробили власні методи, що переплетені з апологетичними і богословсько-догматичними питаннями з приводу невірного тлумачення Біблії єретиками. Автор показує різницю у підходах олександрійської школи (Орігена, Афанасія, Дідіма і Кирила) та антиохійської (Теодор, Златоуст і Феодоріт Блаженний): одні робили наголос на алегоричному методі, другі – на історичному або буквальному. Далі Тісельтон говорить про Августина та Григорія Великого, приводячи  читача до герменевтики Середньовіччя; згадує деякі ключові фігури того періоду (напр., Бернард Клервоський, Гуго Сен-Вікторський, Петро Ломбардський, Тома Аквінський). Огляд кожного герменевтичного методу має посилання на повні збірки творів відповідних богословів, а також висвітлює історичний контекст та наведенодить приклади богословських дебатів того часу. Наприкінці огляду різноманітності методів кожному з них дано оцінку відповідно до його евристичної корисності та важливості. Розширені цитати з оригінальних текстів, наприклад, із Орігена «Про начала» (De principiis), і посилання на грецьку термінологію (в транскрипції) тільки підсилюють аргументацію автора і надають читачеві можливість багатогранного та глибокого вивчення суттєвих питань.

Сьомий розділ висвітлює герменевтику Реформації, Просвітлення та зародження біблійної критики. У контексті Реформації згадано такі фігури як Вікліф, Лютер, Меланхтон, Тіндейл та Кальвін. Протестантську ортодоксію, яка представлена Н’юменом (Newman), Флаціусом Іллірийським (Flacius Illyricus), Крістіаном Вольфом (Christian Wolff) та І. Хладеніусом (Chladenius), досліджуюють на фоні пієтистського погляду Шпенера (Spener), Франке (Francke), Бенгеля (Bengel) та ін. Загальна картина розвитку думки Просвітлення представлена з посиланням на конкретних мислителів, таких як Кант, Гоббс, Юм та деїсти. Землера (Semler), Ернесті (Ernesti), Міхаеліса (Michaelis), Лесінга (Lessing), Ейхгорна (Eichhorn), Грізбаха (Griesbach) та Габлера (Gabler) згадано у зв’язку з їх внеском у розвиток біблійної критики; дев’ятнадцяте століття  представлене такими іменами як де Ветте (de Wette), Лахман (Lachmann), Хенгстенберг (Hengstenberg), Штраус (Strauss), Баур (Baur), Джоветт (Jowett), Гор (Gore), Вельгаузен (Wellhausen), Уесткотт (Westcott), Лайтфут (Lightfoot) и Хорт (Hort). Велика кількість різних бачень в достатній мірі демонструє різноманітність і плюралізм методів та підходів, особливо в період розвитку освіти вісімнадцятого і дев’ятнадцятого століть, та їх вплив на тлумачення Біблії до сьогодні. Там, де наведена коротка та неповна інформація, і де вона не відповідає рівню впливу певного богослова у сфері герменевтики, Тісельтон посилається на свої попередні праці (про Лютера, наприклад, на книгу «Нові горизонти в герменевтиці») або на додаткову літературу, щоб компенсувати недоліки стислості презентації. Тісельтон неодноразово приводить паралелі між основними та другорядними представниками методу і показує історичний розвиток герменевтичної науки. Таким чином, незважаючи на обмеження, які вимагає формат дослідження, він представляє повну та диференційовану загальну картину історичної і богословської ситуації того часу.

У розділах з восьмого по дванадцятий автор досліджує герменевтичні погляди кожного богослова окремо, враховуючи рівень його впливу, деталі, наукову діяльність та його основні праці, щоб зосередити увагу на новаторському потенціалі його внеску, після чого автор дає критичну оцінку. Тісельтон знайомить читача з герменевтичною програмою Шлеєрмахера, Дільтея  (гл. 8) та Бультмана (гл. 9), а також з деякими герменевтичними методами середини двадцятого століття, наприклад, з герменевтикою Барта, новою герменевтикою Фукса і Ебелінга, структуралізмом, постструктуралізмом та семантикою Барра (гл. 10); на фоні цих богословських, герменевтичних методів філософи Гадамер (гл. 11) і Рікер (гл. 12) представлені як «два найбільш видатних теоретика герменевтики двадцятого століття».

Наступні розділи розкривають декілька важливих герменевтичних тенденцій двадцятого століття: тринадцятий розділ розповідає про герменевтику богослов’я визволення та постколоніальну герменевтику, чотирнадцятий розділ – феміністську та вуманістську герменевтику, п’ятнадцятий розділ – теорію читацького відгуку та сприйняття. Огляд кожного герменевтичного методу має розширені цитати з оригінальних робіт з відповідними посиланнями, вказані ключові поняття та розробки основних представників, а також розглянуто історичний та соціальний контексти. Оцінка значимості підходу для біблійного тлумачення підсумовує кожний ретельний огляд.

У шістнадцятому розділі підручника мова йде про сучасні герменевтичні методи, і перед читачем постає питання сумісності постмодернізму та християнської віри. Враховуючи позиції європейського й американського постмодернізму, згідно із  Жаком Дерріди  (і Роланом Барта), Жаном-Франсуа Ліотара (і Жаном Бодрійяра), Мішелем Фуко і Річардом Рорті (і Стенлі Фішем), Тісельтон розмірковує про те, чи можуть постмодерністскі методи бути корисними в біблійній герменевтичній науці, та робить висновок, що «деякі їх ідеї мають позитивне значення для християнської віри в той час, як інші теми і підходи не тільки помилкові, але й спокусливі та руйнівні». З останніх він особливо виділяє постмоденістську позицію про невизначеність значення тексту та роботу Ліотара про чвари (the differend), в котрій стверджено неможливість замовчування багатогранності смислу і відкинуто заклики до універсальної легалізації та влади. Постмодерністська релятивізація позитивізму та раціоналізму, навпаки, – є бажаними. Таким чином, для біблійної герменевтики «постмодернізм може мати як позитивні наслідки, так і негативні».

В останньому розділі Тісельтон перепрошує за те, що деякі теми розглянув дуже коротко та приділив недостатньо уваги божественному авторитету Біблії і відродженню алегорії в герменевтиці, що компенсовано закликом до багатогранного підходу та використання багатьох методів в тлумаченні Біблії. Що стосується нових досягнень у лінгвістиці і прагматиці, Тісельтон стверджує, що вони були «досить скороспілими, щоб у всіх деталях обговорити їх у підручнику». Вибір бачень для обговорення виправданий посиланням на те, що відбір зроблений з метою отримати якісний підручник. Не має значення, чи розділяє постмодерністський читач підручника думку автора щодо його оцінки останніх досліджень в біблійній герменевтиці, в межах вступного підручника гарантовано короткий огляд останніх. Вступ у герменевтику – це знакова праця із всебічного та ретельного аналізу характерних бачень, їх розвитку і ролі в богослов’ї. Підказки стосовно результатів досліджень останніх років можуть викликати особистий інтерес читача до цих методів.

Окрім вмілого способу викладення складного предмету та вміння представити широкий спектр продуктивних герменевтичних ідей, розкрито ще одну сильну сторону нової книги Тісельтона в її зв’язку як з оригінальними текстами, так і з додатковою літературою. Хоча оригінальні тексти широко цитовані в контексті побудови та викладення герменевтичної ідеї того чи іншого автора, в обговорення і критику його поглядів також покладені різні думки з додаткової літератури. У кінці кожного розділу підручника Тісельтон додає параграф додаткової літератури для подальшого поглибленого вивчення.

Основна мета  підручника Тісельтона – не викласти власну герменевтичну теорію, а скоріше, зацікавити читача наявністю широкого діапазону різних методів і дати йому можливість їх зрозуміти та оцінити. Однак, ідея біблійної герменевтики відіграє головну роль, і саме цим підручник характерним способом відповідає на основне запитання біблійної герменевтики щодо норм, умов та критеріїв відповідального тлумачення Біблії. Тісельтон неодноразово підкреслює (в структурі книги і своїх коментарях) важливість багатопланового підходу і різноманіття методів у процесі зародження смислу. Підручник спонукає читачів прийняти участь у багатовіковій дискусії та визначитись з власною думкою стосовно відповідального читання біблійних текстів. Тісельтон переконаний, що тексти мають значення; тому основну увагу він спрямовує на спосіб розуміння тексту.

Наприкінці залишається підкреслити, що детальний, всебічний історичний огляд біблійної герменевтики Тісельтоном – це важливий внесок у вчення про біблійну та богословську герменевтику і давноочікувана праця.

 Рубен Зіммерман (Zimmermann) и Сюзан Лютер (Luther)

Майнцський університет Іогана Гутенберга, Німеччина

Книгу можна замовити у видавництві "Колоквіум"