Реформа і контроль: Вселенський патріархат між харизмою Варфоломія та тінню турецької держави. Частина 1
Вселенський Патріарх (Οικουμενικός Πατριάρχης) — почесний титул Предстоятеля (глави) давньої Константинопольської православної церкви (Της Κωνσταντινουπολης Ορθόδοξης Εκκλησίας, КПЦ), або ж Великої церкви Христової (ἡ Μεγάλη τοῦ Χριστοῦ Ἐκκλησία), яка займає перше місце у диптиху православних церков. Константинопольський Патріарх займає унікальне та відповідальне становище у православ’ї (primus inter pares / перший серед рівних), а більшість помісних православних церков осягає його своїм лідером. Як предстоятель першої за честю православної помісної церкви Вселенський Патріарх відіграє ключову роль у житті православного світу, несе виняткову відповідальність за його долю та користується особливими канонічними правами ініціювати дії міжправославного значення.
Офіційний титул, який досі носять Константинопольські патріархи, походить із візантійських часів та підкреслює їх виняткову відповідальність та повноваження у межах православного світу. Повний титул Патріарха: “Його Всесвятість Архієпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріарх” (Η Αυτού Θειοτάτη Παναγιότης, ο Αρχιεπίσκοπος Κωνσταντινουπόλεως, Νέας Ρώμης και Οικουμενικός Πατριάρχης). Термін “Вселенський” (Οικουμενικός) вказує на “ойкумену” (οἰκουμένη) — “населену землю” або “вселенську” (з точки зору візантійських богословів) християнську спільноту, яка вважалася тотожною із територіями, підвладними імператору та Патріарху Константинопольському.
Патріарша резиденція розташовується у кварталі Фанар (Fener) м. Стамбул (Туреччина) при храмі святого великомученика Георгія Побідоносця (адреса: Rum Patrikliği, Dr. Sadık Ahmet Cad. No. 19, 34083 Fatih-Stanbul, Türkiye; тел.: +90 (212) 531 96 70-6, факс: +90 (212) 531 65 33).
Зрозуміло, що сьогодні вплив Патріарха Константинопольського не до кінця відповідає почесному титулу “Вселенський”. Більше того, Московський патріархат і залежні від нього помісні православні церкви (проросійський блок церков або “неоварвари”) всіляко намагаються применшити канонічний вплив Константинополя, звести постать Вселенського Патріарха до лідера нечисленної грецької громади у Стамбулі. Однак, його становище і канонічні привілеї затверджені низкою постанов вселенських соборів (3 правилом Другого вселенського собору; 28 — Четвертого вселенського собору; 36 — Шостого вселенського собору). Останній Сьомий собор із загальновизнаних “вселенським” статусом відбувся у VIII столітті, а перспективи скликання наступного виглядають сьогодні дуже сумнівними. Іншими словами, Москва (навіть у спілці із союзницькими їй помісними православними церквами) у найближчому майбутньому не зможе у легітимний спосіб “скасувати” особливі повноваження Вселенського Патріарха.
Навіть більше, в останні роки, у т.ч. завдяки позитивному вирішенню українського церковного питання, Вселенському патріархату вдалося актуалізувати деякі “приспані” канонічні права, які Константинополь не наважувався у повній мірі реалізувати у минулі десятиліття — право на самостійне (без досягнення всеправославного консенсусу) проголошення нових автокефалій; право бути вищою апеляційною судовою інстанцією у Православній Церкві (прийняття та розгляд апеляцій від кліриків інших автокефальних православних церков); право на самостійне (без погодження з іншими помісними православними церквами) визначення форми прийняття у церковне спілкування кліриків, які до цього перебували в канонічній ізоляції тощо.
Лідерство Вселенського патріархату у православному світі з ентузіазмом приймається грекомовними православними церквами (Олександрійським патріархатом, а також автокефальними церквами Еллади та Кіпру). Традиційну лояльність до Константинополя зберігають Єрусалимська та Антіохійська православні церкви, а, втім, у результаті природньої арабізації та деструктивного впливу Москви, зв’язки цих Церков із Константинополем уже не такі міцні, як це були раніше. Особливу позицію займає самодостатня та впливова Румунська православна церква (РумПЦ). Якщо Москва та її найближчі союзники (Сербська та Польська православні церкви) намагаються за кожної слушної нагоди атакувати Константинополь, то церковний Бухарест позиціонує себе у православному світі “третьою силою”. Незаперечуючи грецького лідерства, Румунська церква просуває власні еклезіологічні концепції та канонічні підходи. Яскравим прикладом тут є позиція Румунії стосовно Православної Церкви України (ПЦУ) — головного церковного проєкту КПЦ у цьому столітті. Офіційного визнання автокефалії Української Церкви з боку РумПЦ досі не відбулося. Однак, невдовзі після створення ПЦУ, Румунська церква зробила заяву, з якої випливає, що принципових перешкод для визнання української автокефалії вона не бачить, але наполягає на тому, щоб спочатку в Україні було “вирішене румунське церковне питання” (мається на увазі створення в Україні структур Румунської православної церкви для духовної опіки румунської меншини).
Ще один чинник, який сьогодні активно впливає на долю та вплив Вселенського патріархату — турецька влада. Остання заперечує роль Константинопольського Патріарха як міжнародного релігійного лідера, не визнає його міжнародну правосуб’єктність із відповідними правами і повноваженнями. Попри те, що осідок Вселенського Патріарха розташований у м. Стамбул, турецька держава офіційно вважає його лише як духовного лідера місцевої грецької православної громади. Такий статус фактично виключає Вселенський патріархат із системи суспільно-політичних відносин країни, зводячи його участь у публічному житті до символічних і протокольних жестів. Відносини між Константинопольським патріархатом і Турецькою Республікою мають складну історію, що бере початок ще з Османської імперії, коли Патріарх виконував роль етнарха, але з обмеженими правами. У сучасній Туреччині, де домінує концепція світської держави, патріархат зберіг лише формальний релігійний статус. Також влада Анкари користується правом втручатися у вибори Патріарха, а турецьке законодавство вимагає, щоб Вселенський Патріарх був громадянином Туреччини за народженням — як ключової умови для кандидатів на патріарший престол, котрі повинні народитися і працювати у цій країні, і яка ускладнює спадкоємність патріаршої влади в умовах стрімкого скорочення грецької меншини. Додатковими чинниками обмеження впливу є експропріація державою церковного майна та закриття богословської семінарії на острові Халкі, яка історично була центром підготовки грецького духовенства. Втрата більшості православних єпархій у Малій Азії після 1922 року фактично позбавила патріархат соціальної бази, перетворивши його на духовну структуру без власної пастирської території у межах країни. Незважаючи на протидію турецьких чиновників, статус “Вселенський” як титул Константинопольського Патріарха офіційно зафіксовано у низці міжнародно-правових актів в Європі та США, зокрема: резолюція 1704 (2010) ПАРЄ прямо визнає титул у пунктах 19.2, 19.4 “…recognise the legal personality of the Ecumenical Orthodox Patriarchate in Istanbul, … give the Ecumenical Orthodox Patriarchate in Istanbul the freedom to choose to use the adjective “ecumenical” і закликає визнати його правосуб’єктність у Туреччині; резолюція Європарламенту від 07.05.2025 № A10-0067/2025 щодо Туреччини послуговується формулюванням “Ecumenical Patriarchate” та порушує питання його правового статусу; публічний закон (Public Law) від 06.10.1997 № 105-51, яким Конгрес уповноважив президента США вручити золоту медаль Конгресу “Ecumenical Patriarch Bartholomew”, а титул “Ecumenical Patriarch” зафіксований у назві адресата закону; резолюція Палати представників (House of Representatives) від 20.12.2011 № 506 містить системні ужитки “Ecumenical Patriarchate”, “Ecumenical Patriarch Bartholomew”, “Ecumenical Patriarchate’s Theological School of Halk” тощо.
Устрій Вселенського патріархату, попри зовнішню відкритість та глобальний характер його місії, має внутрішньо чітко окреслену ієрархічну структуру, у центрі якої — Святий і Священний Синод (Άγιος και Ιερός Σύνοδος; далі — Синод). Цей орган здійснює вищу церковну законодавчу, судову та виконавчу владу та складається із 12 архієреїв, які регулярно змінюються: шість членів замінюються у 1-му півріччі, інші шість — у 2-му. Головою Синоду є патріарх і саме він приймає кінцеве рішення щодо персонального складу Синоду.
На сьогодні, до складу Синоду Константинопольського патріархату на шестимісячний період з 01.09.2025 по 28.02.2026 рр. входять наступні церковні ієрархи:
1) Еммануїл, старець-митрополит Халкідонський, іпертим і екзарх усієї Віфінії (Μητροπολίτης Γέρων Χαλκηδόνος, ὑπέρτιμος καί ἔξαρχος πάσης Βιθυνίας, Ἐμμανουήλ; при народженні Еммануїл Адамакіс (Ἐμμανουήλ Ἀδαμάκης); 19.12.1958, уродженець м. Агіос-Ніколаос, острів Крит, Греція; єпархія розташована на території Туреччини);
2) Амвросій, митрополит Карпафський і Касоський, іпертим і екзарх Кікладських островів (Μητροπολίτης Καρπάθου καί Κάσου, ὑπέρτιμος καί ἔξαρχος Κυκλάδων Νήσων, Ἀμβρόσιος; при народженні Лавріотіс-Панайотіс (Λαυριώτης-Παναγιωτίδης); 1939 року народження, уродженець м. Ксанті, Греція; єпархія розташована на території Греції);
3) Апостолос, митрополит Мілетський, іпертим і екзарх Іонії, представник Вселенського патріархату на Святій Горі Афон, Греція (Μητροπολίτης Μιλήτου, ὑπέρτιμος καί ἔξαρχος Ἰωνίας, Ἀπόστολος; при народженні Вулґаріс (Βούλγαρης); 14.07.1948, уродженець м. Волос, Греція);
4) Афанасій, митрополит Колонійський, іпертим і екзарх Верхнього Понту (Μητροπολίτης Κολωνείας, ὑπέρτιμος καί ἔξαρχος ἄνω Πόντου, Ἀθανάσιος; при народженні Афанасій Феохарус (Αθανάσιος Θεοχάρους); 20.11.1943, уродженець с. Марафовуні, станом на сьогодні перебуває на території Північного Кіпру; єпархія розташована на території Туреччини);
5) Андрій, митрополит Сорокацерковний, іпертим і екзарх усієї Фракії (Μητροπολίτης Σαράντα Ἐκκλησιῶν, ὑπέρτιμος καί ἔξαρχος πάσης Θρᾴκης, Ἀνδρέας; при народженні Павлос Софіанопулос (Παύλος Σοφιανόπουλος); 18.08.1975, уродженець м. Варда муніципалітету Андравіда-Кіліні, Греція);
6) Севастьян, митрополит Атлантський (Μητροπολίτης Ἀτλάντας, Σεβαστιανὸς; при народженні Себастьянос Скордаллос (Σεβαστιανός Σκορδαλός); 1955 року народження, уродженець с. Пано-Зодія району Пафос, Кіпр; єпархія розташована на території США);
7) Клеопа, митрополит Шведський і Скандинавський, іпертим і екзарх Північних Країн (Μητροπολίτης Σουηδίας καί πάσης Σκανδιναυΐας, ὑπέρτιμος καί ἔξαρχος Βορείων Χωρῶν, Κλεόπας; при народженні Панайотіс Стронґіліс (Παναγιώτης Στρογγύλης); 20.08.1966, уродженець м. Неа-Смірні передмістя Афін, Греція; осідок єпархіального архієрея — Стокгольм).
8) Максим, митрополит Силіврійський, іпертим і екзарх Європи (Μητροπολίτης Σηλυβρίας, ὑπέρτιμος καί ἔξαρχος Εὐρώπης Μάξιμος; при народженні Вгенопулос (Βγενόπουλος); 30.04.1968, уродженець м. Патри, Греція; єпархія розташована на території Туреччини);
9) Макарій, архієпископ Австралійський, іпертим і екзарх усієї Океанії (Ἀρχιεπίσκοπος Αὐστραλίας, ὑπέρτιμος καί ἔξαρχος πάσης Ὠκεανίας, κ. Μακάριος; при народженні Константінос Грінієзакіс (Κωνσταντίνος Γρινιεζάκης); 15.03.1973, уродженець м. Іракліон, острів Кріт, Греція);
10) Кирило, митрополит Імброський і Тенедоський, іпертим і екзарх Егейського моря (Μητροπολίτης Ἴμβρου καί Τενέδου, ὑπέρτιμος καί ἔξαρχος Αἰγαίου Πελάγους, Κύριλλος; при народженні Іоанніс Сікіс (Ιωάννης Συκή); 11.11.1963, уродженець нп. Ламбу Мілі, острів Лесбос, Греція; єпархія знаходиться на території Туреччини);
11) Максим, митрополит Швейцарський, іпертим і екзарх Європи (Μητροπολίτης Ἑλβετίας, ὑπέρτιμος καί Ἔξαρχος Εὐρώπης, Μάξιμος; при народженні Георгіос Пофос (Γεώργιος Πόθος); 19.09.1966, уродженець м. Аргос, Греція);
12) Яків, митрополит Мексики, іпертим і екзарх Центральної Америки та Карибських островів (Μητροπολίτης Μεξικοῦ, ὑπέρτιμος καὶ ἔξαρχος Κεντρικῆς Ἀμερικῆς καὶ Νήσων Καραϊβικῆς, Ἰάκωβος; при народженні Андріопулос (Ανδριόπουλος); 23.10.1992, уродженець м. Іст-Страудсбург штату Пенсільванія, США).
Головний секретар Святого і Священного Синоду — архімандрит Боспоріос (Αρχιμανδρίτης Βοσπόριος; при народженні Панайотіс Магафас (Παναγιώτης Μαγκαφάς); 31.05.1979, уродженець м. Патри, Греція), роб.тел.: +90 (212) 525 54 16, факс: +90 (212) 531 65 33, e-mail: [email protected], [email protected].
Ключовий момент у житті Вселенського патріархату — обрання нового предстоятеля — покладається на Синод, до якого допускаються лише митрополити із громадянством Туреччини. Як було вже зазначено, ще донедавна ця вимога істотно обмежувала коло потенційних кандидатів, адже турецьке громадянство могли мати лише ті ієрархи, які служили в межах Турецької Республіки. Однак упродовж останніх років ситуація змінилася: Туреччина лібералізувала підходи, дозволивши надання громадянства майже будь-якому митрополиту Константинопольського патріархату, включно із тими, хто постійно мешкає за кордоном.
Варто зазначити, що зібрання єпископів Патрірхату та представників православних церков для вирішення важливих канонічних та організаційних питань, що стосуються всієї КПЦ або окремих її частин, — Синаксису ієрархів Вселенського патріархату (Σύναξης της Ιεραρχίας του Οικουμενικού Θρόνου) — хоча й відбувається раз на два роки, не має жодного адміністративного чи канонічного впливу на процес виборів. У цьому контексті Вселенський патріархат залишається, мабуть, єдиною автокефальною Церквою, де не всі правлячі архієреї беруть участь у виборах глави Церкви. А отже, обрання майбутнього Константинопольського Патріарха відбувається у межах церковної юрисдикції та відповідає традиціям Вселенського патріархату, що робить його унікальним і не схожим на виборчий процес до державних органів (тобто, на загальнонародне голосування). Зокрема, вибори відбуваються лише після смерті чи зречення чинного патріарха, які проводяться Синодом за участю тільки митрополитів. Кандидатами на посаду патріарха можуть бути винятково митрополити, а не будь-хто.
Очолює цей соборний виборчий процес старший за хіротонією митрополит — наразі це старець-митрополит Халкідонський та екзарх усієї Віфінії Еммануїл. Синод обирає трьох кандидатів та їхні імена подаються на погодження губернатору (валі) м. Стамбул (Туреччина), який має право накласти вето на будь-кого із них. Після повернення узгодженого турецькою владою списку кандидатів, процес обрання повинен завершитися протягом подальших трьох днів. У разі порушення цих норм, стамбульський валі залишає за собою право одноосібно призначити патріарха.
Така модель була запроваджена турецькою владою після того, як після Другої світової війни обрання Вселенських патріархів супроводжувалося інтенсивним втручанням зовнішніх сил — як світських, так і державних. Яскравим прикладом став 1948 рік, коли за активної участі уряду США, зокрема держсекретаря Джорджа Кетлета Маршалла-молодшого (George Catlett Marshall, Jr.; 31.12.1880 — 16.10.1959 рр.) та американського бізнесмена грецького походження Спіроса Панайотіса Скураса (Σπύρος Παναγιώτης Σκούρας; 28.03.1893 — 16.08.1971 рр.), внаслідок певного політичного впливу Патріархом було обрано архієпископа Афінагора (Ἀρχιεπίσκοπος Αθηναγόρας; при народженні Арістокліс Спіру (Αριστοκλής Σπύρου); 25.03.1886 — 07.07.1972 рр.), який отримав паспорт громадянина Турецької Республіки одразу після сходження із трапу особистого літака президента США Гаррі Трумена. Протягом наступних десятиліть ситуація лише ускладнювалась: у 1970-1972 рр. Туреччина значно посилила контроль над процедурою обрання нового Патріарха, вимагаючи узгодження списку кандидатів із губернатором Стамбула. Турецька влада фактично мала право вето, чим продовжує користуватися й сьогодні, та активно його застосовувала, що стало джерелом гострих конфліктів: зокрема, у 1972 році турецька влада відхилила двох (в окремих інформаційних джерелах зазначено про п’ятьох) основних фаворитів — митрополита Халкідонського Мелітона (Μητροπολίτης Χαλκηδόνος Μελίτων; при народженні Сотіріоса Хадзіса (Σωτήριος Χατζής); 1913 — 27.12.1989 рр.) й архієпископа Північної та Південної Америки Якова (Αρχιεπίσκοπος πρώην Βορείου και Νοτίου Αμερικής Ιάκωβος; при народженні Деметріоса Кукузіса (Δημήτριος Κουκούζης); 29.07.1911 — 10.04.2005 рр.). У результаті, у 1972 році Патріархом став компромісний кандидат — митрополит Імбросу і Тенедосу, іпертим і екзарх Егейського моря Димитрій (Μητροπολίτης Ἴμβρου καί Τενέδου, ὑπέρτιμος καί ἔξαρχος Αἰγαίου Πελάγους, Δημήτριος; при народженні Димітріос Пападопулос (Δημήτρης Παπαδόπουλος); 08.09.1914 — 02.10.1991 рр.), якого підтримала частина Синоду, орієнтована на митрополита Мелітона. На момент обрання він був “темною конячкою”, скромним і раніше невідомим духовним наставником із малим досвідом в управлінській діяльності. Цей період яскраво ілюструє, як релігійне життя Вселенського патріархату залишалося заручником геополітичної напруги, особливо у трикутнику США — Туреччина — Греція.
Хоча увага дослідників зазвичай зосереджена на турецько-американських аспектах впливу на інститут Вселенського патріархату, наявні документи британської дипломатії свідчать про активну, хоча й менш публічну участь Великої Британії у моніторингу та, ймовірно, опосередкованому коригуванні сценаріїв передачі влади. У британській урядовій доповіді, підготовленій у квітні 1970 року, зафіксовано, що питання наступництва хвилювало не лише сам Константинополь, але й зовнішніх гравців. Автори документа допускали можливість прямого втручання турецької влади у вибори через виключення кандидатур, небажаних для Анкари — зокрема, архієпископа Якова, якого турецька сторона офіційно вважала неприйнятним через його “недосконале особове досьє” та антиурядові заяви (“працював проти найкращих інтересів Туреччини”; жорстка лінія турецького уряду щодо небажання допустити Якова до участі / присутності при обранні нового предстоятеля; заборони йому в’їзду на територію Турецької Республіки). У доповіді навіть зазначалося, що “турки можуть наполягти на обранні повної нікчеми”, — що є свідченням песимістичних очікувань британської сторони щодо рівня політичної інструменталізації патріаршого вибору.
У травні 1970 року префектура Стамбула оприлюднила новий регламент виборів Вселенського патріарха, що передбачав попереднє схвалення кандидатур стамбульським губернатором, який, на думку британських дипломатів, був формою легалізованого втручання держави у церковну автономію. Особливу тривогу викликала можливість того, що турецька влада скористається своїм правом вето, щоб виключити не лише “незручних”, а й будь-яких політично самостійних кандидатів. Британські представники на місці повідомляли про позицію турецького МЗС, відповідно до якої “церемонії не мають відбуватися з ватиканським розмахом”, — тонка вказівка на прагнення мінімізувати міжнародну увагу та вплив, зокрема з боку Риму, Вашингтона чи Афін.
Таким чином, британська оцінка ситуації не лише фіксувала баланс сил у Стамбулі, а й містила натяки на потенційні сценарії, до яких могла апелювати Лондонська дипломатія. Вона фокусувалася на стабільності у регіоні, але між рядками — і на збереженні власного впливу у східному Середземномор’ї через неформальні канали, зокрема через консульські зв’язки та регулярні брифінги із грецькою та турецькою сторонами. Британська оцінка ризику для патріархату виявилася стратегічною: вже тоді йшлося про загрозу вигнання Константинопольського престолу зі Стамбула — сценарій, якого Велика Британія прагнула уникнути, враховуючи його наслідки для міжцерковного діалогу та грецько-турецьких відносин. І така стратегія залишається актуальною й сьогодні, коли під загрозою може опинитися як канонічна спадковість, так і геополітична роль Вселенського патріархату у контексті гібридних впливів з боку держав-учасниць НАТО.
Однак, вибори 1991 року патріарха Варфоломія (Πατριάρχης Βαρθολομαῖος Αʹ; при народженні Димитріоса Архондоніса (Δημήτριος Αρχοντώνης); 29.02.1940, уродженця с. Айі-Феодорі, острів Імброс, Туреччина) пройшли набагато спокійніше, ніж його попередника Димитрія, хоча до списку потенційних кандидатів було включено всіх 15 членів Святого і Священного Синоду. Губернатор Стамбула не наклав вето на жодну із кандидатур. Це була ситуація не сумісна із панівними тенденціями і під час таємного голосування Синод висунув лише трьох кандидатів: майбутнього патріарха, а на той час митрополита Халкідонського Варфоломія, а також митрополита Деркійського Костянтина (Μητροπολίτης Δερκίας Κωνσταντίνος; при народженні Константина Харісіадіса (Κωνσταντίνος Χαρισιάδης); 23.07.1929 — 08.04.2021 рр.) та митрополита Лістрійського Каллініка (Μητροπολίτης Λιστρίου Καλλίνικος; при народженні Симеона Александрідиса (Συμεών Αλεξανδρίδης); 21.06.1926 — 03.08.2014 рр.). З давніх часів митрополита Халкідонського завжди розглядають як потенційного кандидата на посаду Патріарха серед інших учасників виборчого процесу і ця традиція залишається непорушною.
З урахуванням зазначеного розвитку подій, турецькі ЗМІ писали, що Греція та президент США Джордж Герберт Вокер Буш (George Herbert Walker Bush; 12.06.1924 — 30.11.2018 рр.) доклали певних зусиль, щоб патріархом було обрано архієпископа Північної та Південної Америки Якова. І цим самим показали, що зовнішнє втручання у вибори Вселенського патріарха перетворили цей процес у міжнародний і показали на весь світ, якою серйозною проблемою Патріархат є для Туреччини. Як зазначив свого часу 8-й президент Туреччини Тургут Озал (Turgut Özal; 13.10.1927 — 17.04.1993 рр.): “Вселенський патріархат — це ніж, встромлений у спину Туреччини”.
На тлі наближення завершення епохи Варфоломія, який зробив Вселенський патріархат видимим у глобальному дискурсі, знову на повен голос лунає питання: “Хто очолить Церкву, яка одночасно змагається за духовне лідерство і виживання в секулярній державі?” Адже йдеться не лише про місцевого предстоятеля, а про ключового гравця у глобальному православ’ї. Тридцятирічне патріарше служіння Варфоломія стало епохою активного відкриття Константинопольського патріархату до світу: від діалогу з іншими конфесіями до визнання нових автокефалій, від захисту екології до актуальної ролі у глобальних релігійних і політичних процесах. Варфоломій вирішив бути не лише “першим серед рівних”, а й реформатором, який відновив голос Фанару на світовій арені.
Наразі у відкритих ЗМІ немає жодної офіційної або достовірно підтвердженої заяви про те, що патріарх Варфоломій планує зректися престолу чи призначити намісника. Відсутні офіційні заяви або церковні документи, які б підтверджували, що хтось офіційно “кандидатує” або встановлений процес про майбутню передачу влади. Є інтерес і спекуляції, але вони не підтверджені авторитетними джерелами.
Як стверджують у церковно-політичних кулуарах, візит у вересні 2025 року Вселенського патріарха Варфоломія до США був представлений як можливе знайомство Держдепу із майбутніми кандидатами на посаду глави КПЦ. У той же час, у Константинополі, поки що, ніхто не може назвати ім’я майбутнього предстоятеля Церкви. Усі ієрархи обговорюють кандидатури у закритому режимі й, за їх твердженням, все вирішить таємне голосування.
