Релігія без кордонів
З XXIV конференції соціологів релігії
7-11 липня цього року у французькому місті Тулузі відбулася XXIV конференція Міжнародної асоціації соціологів релігії, в якій взяли участь майже 400 фахівців з Європи, обох Америк, Азії, Африки та Австралії.
Це був справжній парад імен, континентів, тем і, звичайно, ідей. Соціологи релігії направду невтомні й невичерпні у віднайденні об’єктів своїх досліджень: кельти та індіанці навайо, старовіри, які замешкали в Уругваї і дотепер обробляють сельву в хусточках і сарафанах, літургійне життя паризької парафії... Католицька ієрархія і арійські цілителі, зміни в релігійності норвезького села і традиційні африканські культи... Деякі дослідники пропонували геть зовсім екзотичні теми й концептуальні підходи. Наприклад, ірландська вчена Марйорі Фіцпатрик змалювала еволюцію ставлення ірландської молоді до релігії за допомогою англійської літери «а» — в 60-х це «а» було «alienation», тобто відчуженням; у 70-х — «anger» — люттю, а в 80-х — «арathy» — апатією. Фіцпатрик певна, що й релігійні погляди молоді 90-х можна буде зобразити за допомогою «а». Інша дослідниця, Клаудіа Бардела, намагалася сконструювати субкультуру геїв західних мегаполісів у категоріях ритуальної поведінки християн, які святкують Різдво чи Великдень... Словом, ексцентрики не бракувало.
Британські соціологи Филип Меллор та Кріс Щиллінг закликають подивитися на сучасну цивілізацію з точки зору «ментальності кордонів». Ця ментальність більше не полегшує модерністську візію експансії і прогресу, а вибудовує кордони між різними соціальними групами. Ці кордони унаочнюються в «озброєних структурах» середнього класу й конструюванні «непроникно-броньованих сіл», які відсепаровують себе від «дикунських зон» сучасних міст з їхніми засобами безпеки, спостережними камерами, охоронцями тощо. Ці кордони позначають межі, за якими існує світ варварів. Однак непостійність, крихкість простору, в якому дикунські й цивілізовані зони можуть швидко мінятися місцями, є також знаком нової появи священного в модерному місті. «Колективне кипіння» кидає виклик раціоналізмові та контрактному устроєві, пропонуючи нові форми соціальності.
З тим, що священне повертається в мегаполіси, згодні й інші дослідники.
Дотепер, стверджує Ульріх Нембах (Німеччина), місто було «столицею секуляризму. Нині ми спостерігаємо його зустріч з релігією». Разом з тим багато хто з соціологів вказував на те, що місце релігії заступають концепти, надзвичайно далекі від того, що більшість вчених розуміє під релігією. На думку Джеймса Спікарда, права людини, беззастережна віра в них стали справжньою глобальною релігією. Доповіді про хілерів з басейну Амазонки, еволюцію афро-бразильських вірувань, специфіку марокканського ісламу, зміни в японському поховальному обряді засвідчили, наскільки ми обмежуємо себе, своє розуміння світу й релігії, не виходячи за євроцентристське гравітаційне поле.
І, звичайно, як завжди, запитань виявилось більше, ніж відповідей. Чому, скажімо, Північна Європа є нині найбільш зсекуляризованим регіоном планети? Якщо це пов’язано з високим ступенем модернізації, економічними й соціальними процесами, то чому Північна Америка, де модернізація пішла ще далі, є чи не найбільш релігійним ареалом, принаймні у християнському світі? Що означають для майбутнього релігії процеси глобалізації, коли світ стає взаємопов’язаним та взаємопроникним і йому загрожує уніфікація? Соціологи відчайдушно сперечалися, скидали з тронів усталені авторитети, а один з американських дослідників навіть закликав товариство не повторювати наче мантру концепцію про подальшу приватизацію релігії.
Поза сумнівом, для багатьох було дуже цікавим сесійне обговорення питань про релігійні зміни в посткомуністичному світі. Доповіді, які стосувалися України, Росії, Польщі, Хорватії, Болгарії та Східної Німеччини, дозволяють говорити про деякі спільні тенденції цих змін. Фокусуються вони насамперед у сферах, де релігія постає чинником суспільно-політичної і культурної мобілізації. Роль церкви при цьому виглядає доволі парадоксально — вона веде перед у рейтингах народної довіри, але більшість опитаних не вважають за потрібне звіряти свої вчинки з її настановами. Ну й нарешті всі погодилися, що незнищенність релігії під час комуністичних експериментів свідчить, що вона є невід’ємною рисою людської природи, притаманною родові людському як такому.
І ще одне враження від Тулузького форуму. Уявлення, нібито диваки, які все життя присвячують дослідженню культу посвячення африканських підлітків у стан дорослих мужів-воїнів, або впродовж років пильно стежать за відвідинами недільної меси в якомусь латиноамериканському містечку, даремно витрачаючи час і кошти, усе ж таки дуже хибне. Саме ці диваки створюють той гумус, на якому зрештою й виростають справжні відкриття, завдяки яким ми зможемо краще зрозуміти людину — найбільшу з усіх відомих нам загадок.
У цьому числі ми пропонуємо нашим читачам дві доповіді з проголошених на Тулузькому форумі — абсолютно різні, але однаково цікаві.
Людина і світ. — 1997. — №8. — С. 7—8.
