Релігія і народна ідея. Думка Івана Франка

18.04.2011, 14:24
Рушієм народотворчих процесів стають чинники емоційної та ідеологічної природи, які грунтуються на свідомості спільного походження і культурної спадщини. Часом це прибирає форму певного міфу. Свідоме рішення приналежати до певної нації має певною мірою спільні риси з релігійним наверненням. Відчуття національної ідентичності людина «носить у собі», хоч не завжди усвідомлюючи. Тому у сучасній українській мові часто звучить вислів «свідомий українець», себто той, хто втілює у своєму житті національну ідею.

Продовжуючи роздуми над поняттям народу і його пошуків власної ідентичності, а також ролі релігії в творенні національної ідеї (див. «Релігія і народна ідея. Думка Ф. М. Достоєвського»), я переходжу до розгляду думки Івана Франка. Його думка сформувалась у багатонаціональному середовищі Галичини, яка тоді була частиною Австро-Угорської імперії. Слід зазначити, що Франко був не лише великим поетом і письменником, народним героєм українського народу, але й відзначився для культури і науки Польщі, будучи, зокрема, одним із співзасновників Народознавчого товариства (тепер Польського народознавчого товариства) у Львові. Тому він вважається як українським, так і польським науковцем. Це чудове свідчення  культурного зв’язку двох народів сусідів.

Цікаво, що попри свою визначну роль в історії української культури і науки, Іван Франко надалі залишається недостатньо вивченою постаттю. В українській літературі його часто міфологізували: як марксиста або ж антимарксиста, інтернаціоналіста або націоналіста, «свідомого атеїста», речника нового соціалістичного соціального устрою.  Як українською, так і польською мовою бракує цілісної оцінки доробку мислителя, особливо у питаннях співвідношення релігії і нації. Серед них вартує уваги праця Людмили Филипович «Етнологія релігії. Теоретичні проблеми. Вітчизняна традиція інтерпретації». Найважливіші для етнології релігії думки науковця не містяться в конкретних, спеціально присвячених цьому роботах, але розкидані у різних статтях і працях. 

Франко у своїх роботах присвячував багато уваги етнорелігійним питанням і цінував роль релігії як духовного взірця народу. Вважав, що релігія сприяє формуванню національної ідеї, але відкидав її як необхідну умову самостановлення власного народу.  Історія релігії була для нього лише вступом до історії народу. Мислитель прагнув пояснити взаємозв’язки релігії і нації, особливо спосіб, з допомогою якого релігія та її інституції можуть служити народу і виконувати роль духовного взірця в національному розвитку. Тим не менш він був впевнений, що народна ідентичність і релігія вповні не ототожнюються. Ця думка відрізняє його від російського напряму почвенников, особливо  Федора Достоєвського, який визначав поняття народу через концепцію духовного коріння, які розумів як неподільну єдність з православною вірою в Бога. 

Іван Франко жив у часі активних народотворчих процесів, що відбувалися в  Європі, яка з XVIII ст. до початку Першої світової війни в XIX ст. була охоплена великими подіями, в результаті яких сформувалися сучасні народи як найвищі форми соціальної організації. Увесь континент поділявся на національні і багатонаціональні держави. У західноєвропейській моделі народотворчого процесу вирішальну роль відігравало почуття державно-національного зв’язку в умовах сформованих централізованих державних організмів. Часто це відбувалось через уніфікацію мови і на підставі спільної цивілізаційно-культурної спадщини. У Франції після французької революції, зокрема, нація ототожнюється повністю з державо, розрізняючи лише поняття держава та індивід [Chlebowczyk. – С. 102-103]. Тож процес етнокультурної інтеграції відбувається в двох напрямках. Першим і найстаршим є нація-держава, а другий – нація-держава виник на початку XIX ст. як момент самоусвідомлення нацією власної окремішності, називаний «Весною Народів», що почався 1848 р. Іншими словами, в основі цього другого процесу лежав націоналізм [Miodunka. – С. 37-38].

І.Франко завдяки своїй суспільній, літературній і науковій діяльності зробив великий внесок у формування свідомості українського народу як суб’єкту історії. Він неодноразово наголошував, що події 1848 року торкнулись також України (особливо Галичини) [Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції. Письмо друге. – С. 88]. Український вчений своїми дослідженнями не лише залучився до давніх пошуків національної ідентичності українців, але відкрив нові перспективи, особливо актуальні для сьогодення країни. Він не підтримував вузький націоналізм, визнаючи в ньому джерело шкідливої ідеології, будучи впевненим, що розвиток народу має відбуватись у діалозі з іншими народами. 

Вихідним пунктом франкових роздумів зв’язку нації та релігії була концепція розвитку людства як поступу [Фpанко. Мислі о еволюції в історії людськості. – Т. 45. – С. 79, 19]. Він виходив з методологічних засад позитивізму [Колодний, Филипович. – С. 310-311] і розширював поняття релігії поза рамки конкретного віросповідання. У відомій статті «Радикали і релігія» писав: «Релігією називається не тільки віра в якійсь надземні, вищі істоти, обдаровані вищою силою, ніж люди; не тільки віра в те, що і в людях є часть тої найвищої істоти (душа) і що люди повинні своїм життям і своїми учинками наближуватись до тої істоти. До релігії належить також чуття, любов до тої вищої істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості, а вкінці також добра воля. Постанова жити й самому так, щоб наближувати себе і інших до тої вищої істоти» [Фpанко. Радикали і релігія. – Т. 45. – С. 268].

Франко виокремлює конститутивні елементи поняття «релігія» – любов і сильна воля, вказуючи практичний аспект прояву релігійних переконань вірянина у конкретних вчинках. Релігія є не лише вірою у надприродне, але й любов’ю добра і справедливості, інших людей та прагнення жити згідно з ідеалами добра,  що властиво найвищим істотам. Саме ці складові релігії є, на його думку, найважливіші для розбудови суспільства. Вчений не поділяв традиційний погляд Бога як найвищої істоти та віру як неодмінну умову становлення нації, що лежало у підвалин концепції месіанізму народу Ф. Достоєвського  [Фpанко. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва. – Т. 45. – С. 188-189]. Натомість розглядав релігію як феномен історії людства, себто людським витвором. 

У ранній праці «Мислі про еволюцію людськості» представив поняття «історичного поступу» та походження релігії й етносу. Ідея поступу є ключем розуміння зв’язку релігії з розвитком національної ідентичності. Подібно до Ф. Достоєвського І. Франко не обминав соціальні проблеми і бачив нагальну потребу оздоровлення суспільства. Однак вважав, що вже саме служіння народу може бути різновидом служіння Богу, тим самим сакралізуючи її та прирівнюючи до виконання релігійних повинностей.   

Франко стверджував, що Бог створив людину для людей і тому лише з людьми може бути щасливий. Якби Сотворитель хотів, писав письменник у творі «В кузні», аби людина служила лише Йому, створив би її ангелом. Проте Бог дав людині найбільший дар – любов до людей і лише через неї можна осягнути Бога [Франко. В кузні. – Т. 21. – С. 118]. На перший погляд видається, що у цьому науковець наближається до бачення Достоєвського, який наголошував зв’язок з іншими людьми як умову єдності з Богом. Однак у російського письменника головне місце займала віра в дійсного Бога, що мешкає в серці людини. Натомість Франко здійснює своєрідну деміфологізацію, відділяючи поняття трансценденції від релігії та вказуючи, що поняття Бога – це піднесена до найвищого ідеалу любов до людей. Бог є лише витвором людини на образ і подобу власних ідеалів [Фpанко. Ех піhіlо. Монолог атеїста. – С. 43].

І. Франко, аналізуючи національні і релігійні аспекти суспільного життя, був упевнений, що не слід ототожнювати певне віросповідання з народною ідеєю. Кожна людина і спільнота особисто або спільно повинні вирішувати, що для них є більш первинним – релігія чи національність. Франко вважав, що для українців на першому місці має бути не віра, а національність, хоч й у цьому йшов всупереч думці більшості галицької інтелігенції  [Лукич. – С. 64]. Можна ствердити, що в контексті сьогодення франкова думка виявилась пророчою – сучасна Україна є полікоконфесійною і багаторелігійною.

Релігія і Церква відіграють допоміжну роль у розвитку українського народу на шляху цивілізаційного поступу. Тим не менш Франко ніколи не заперечував важливість релігійного чинника як духовного феномену національного життя. Він розрізняв релігію як вид духовності та Церкву як організацію вірян. Релігія становить винесену до ідеалу ідею людськості і сприяє розвиткові народу. Натомість  вплив Церкви не завжди корисний і залежить від особистісного складу духовенства, характеру церковних інституцій, умов можливості функціонування Церкви в суспільстві. 

Український науковець визначав духовний і культурний виміри національного життя з допомогою поняття «цивілізація». Поштовхом до такого переосмислення стало зацікавлення мислителя  народознавством. У розгляді різних підходів до вивчення історії літератури він зазначає, що вивчення прикладів народної літератури, пісень, міфів тощо дозволяють відкрити один спільний для них фактор, а саме безперервність процесу духовного розвитку народу. Історія літератури «це вже не мертвий збір книжок, не Парнас авторів, це щось далеко більше, це суперечність явищ і витворів духовного життя даного народу» [Франко. Етнологія та історія літератури. – Т. 29. – С. 227]. Зміст духовного життя має бути у центрі історика літератури, а тому він має пильно вивчати все, що тільки впливає на зміну у формі або змісті цього духовного життя. «Історик літератури мусить бути істориком цивілізації свого народу і історію літератури повинен розглядати як частину, і то дуже значну, хоч і не єдину, історії цивілізації. А що цивілізація є як атмосфера, яка оточує людину з усіх боків від її народження аж до смерті, а сама не знає ні політичних на національних кордонів, передається від народу до народу, модифікуючи оригінальні расові, племінні особливості кожного народу, кожного індивідуума». Франко бачить розвиток духовного і культурного виміру народу динамічно. Цивілізація не зосереджується лише в одній суспільній верстві, будучи, приміром, виключним завданням інтелігенції і митців, але твориться під дією віянь «цивілізаційних течій». Тож історик має вловити в змінній ріці цих течій, моді та естетичних концепцій найважливіше, той дух, який втілюється у мистецькі і культурні форми, впливаючи на творення і розвиток духовності народу [Франко. Етнологія та історія літератури. – Т. 29. – С. 277-278].

Франкове розуміння цивілізації як духовності тісно пов’язане з визначенням народу. Народність формують дві складові: «природна форма», себто раса, мова, які є даними і свідчать про конкретну етнічну приналежність, та «культурний зміст», який слід здобути і розвивати в процесі життя. Культурним змістом є сфери науки, і також релігії, які відіграють особливу роль. На його думку, релігія є неприродним явищем на відміну від етносу, й становить невід’ємну складову цивілізаційного поступу. Народна тотожність означає приналежність до культурного кола певного народу та є по суті визнаванням його провідної, національної ідеї.

Народознавець відводив особливе місце у справжньому розвитку народної духовності незалежній світській інтелігенції, яка, однак, ще має народитись. [Франко. До Е. Ожежко, 13 квітня 1886,  – Т. 49. – С. 56]. У тодішній Галичині більшість інтелігенції належала до духовенства. Воно поділялось на міське і сільське та різнилось походженням і суспільним станом, але було залежне як від духовної, так і від світської влади [Франко. Критичні письма о галицькій інтелігенції. Письмо друге, s. 96-97]. Нова інтелігенція покликана творити «культурний зміст» народу, з допомогою якого з великої етнічної маси українського народу має народитись українська національність. Варто звернути увагу, що поняття української національності означає для Франка цілісний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя, засвоєння загальнолюдських культурних скарбів та непіддатний на асиміляцію іншими народами. [цит. за: Баган. – С. 7]. Визначаючи характер і роль незалежної інтелігенції, мислитель висловлював потребу створення «культурного змісту», з допомогою якого з великої етнічної маси українського народу повинна сформуватись українська народність.

Розгляд думки Івана Франка дозволяє ствердити, що він був безсумнівно релігійною людиною в широкому розуміння цього слова, виходячи поза суто конфесійні рамки. Певною мірою завдяки підкреслюванню любові до людей, яка найповніше відображається у служінні народу, мислитель був більш наближений до концепції Людвіґа Фоєрбаха, який заміняв теологію антропологією. Франко відділяв релігію від її віднесення до трансцендентності, виділяючи як найважливіші цінності справедливості, гідності і значення людської діяльності, пов’язаних з ідеалом моральності. Згідно нього, атеїстом є не людина, що бореться проти релігії, але той, хто без надії в допомогу Бога користається своєю свободою і прагне забезпечити собі і своїм близьким  краще життя. Такий погляд ще давні греки називали атеїстичним. Франко був атеїстом саме у такому розумінні – його ідеалом була свобода і щастя людини у вільній державі.

Можна з певністю визнати, що для вченого Бог був уречевленим прагненням людини до свободи, справедливості і добра, себто своєрідним духовним ідеалом. У цьому контексті важливо пригадати франкове розрізнення релігії і духовності. Релігія не є винятково вірою у надприродне, але прагненням будувати своє життя згідно ідеалу добра. Ствердження Франка, що служба народу є формою служіння Богу, вказує на своєрідну концепцію цивільної релігії. Релігія як носій цінності відігравала велику роль в історичному процесі цивілізаційного формування українського народу. Мислитель бачив суспільство як громаду [Драгоманов. – С. 270-271], не просто як територіальну, але політичну спільноту, об’єднану довкола цінностей та ідеалів добра і свободи. Таке розуміння суспільства сформувалось на українських землях впродовж історії за умов браку державності. І. Франко присвячує розгляду громади як етапу еволюції суспільства у праці «Мислі о еволюції в історії людськості», а також у творі «Захар Беркут». 

Національний зв’язок становить ідеологічну категорію свідомості, що розвивається на тлі приналежності до певної мовно-етнічної спільноти. У процесі національної емансипації нація перетворюється у внутрішньо цілісну, окрему національну групу. Тож шукати витоків народного питання слід у свідомості та ідеології, внаслідок якої національний зв’язок виростає в народну ідею, своєрідну народну душу, а подеколи може стати нової релігією. [Chlebowczyk. – С. 32-35, 279]. Рушієм народотворчих процесів стають чинники емоційної та ідеологічної природи, які грунтуються на свідомості спільного походження і культурної спадщини. Часом це прибирає форму певного міфу.  Свідоме рішення приналежати до певної нації має певною мірою спільні риси з релігійним наверненням. Відчуття національної ідентичності людина «носить у собі», хоч не завжди усвідомлюючи. Тому у сучасній українській мові часто звучить вислів «свідомий українець», себто той, хто втілює у своєму житті національну ідею.

Бібліографія

Архимандрит Киприан (Керн). Антропология св. Григория Паламы. – Москва, 1996.

Баган О. Іван Фpанко і тепеpішнє становище нації. – Дpогобич, 1991.

Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. – Київ, 1994.

Колодний А., Филипович Л. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. – Київ, 1996.

Левицкий С. А. Очерки по истории русской философии. – Москва, 1996.

Лукич В. Спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. – Київ, 1981.

Miodunka W. Nacjonalizm, pa?stwa i j?zyki w Europie Wschodniej // Europa pa?stw. Problemy etniczne Europy ?rodkowo-wschodniej / red. G. Babi?ski i W. Miodunka. – Kraków, 1995. – C. 35-45.

Фpанко І. До Е. Ожежко, 13 квітня 1886 // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. Київ, 1986.

Франко І. Етнологія та історія літератури // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. Київ, 1986.

Фpанко І. Ех піhіlо. Монолог атеїста // Фpанко І. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. – Київ, 1956.

Фpанко І. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. Київ, 1986.

Франко І. В кузні // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т.  Київ, 1986.

Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції. Письмо перше // Франко І. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. – Київ, 1956.

Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції. Письмо друге // Франко І. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. – Київ, 1956.

Фpанко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Франко І. Зібрання творів y 50-ти т., Київ, 1986.

Фpанко І. Радикали і pелігія // Франко І. Зібрання творів y 50-ти т., Київ, 1986.

Фpанко І. Формальний і реальний націоналізм // Франко І. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. – Київ, 1956.

Chlebowczyk J. Procesy narodotwórcze we wschodniej Europie ?rodkowej. – Warszawa, 1975.

Катерина НОВІКОВА

"Релігія в Україні", 18 квітня 2011 року