Релігія і суспільство (№ 9)
Людина і світ. — 2001. — №9. — С.32-41
БЮЛЕТЕНЬ
Підготовлено Центром гуманітарних і релігійних досліджень, журналом «Людина і світ», Українсько-Американським бюро захисту прав людини
Релігія і право
На початку жовтня у Сполучених Штатах Америки відбулася традиційна міжнародна конференція «Релігія і право», яку Міжнародна академія свободи релігії і вірувань проводить уже увосьме. Учасників конференції приймали три університети — Прово у штаті Юта, Джоржтаунськпй та Католицький університет Америки у Вашингтоні, причому серед них були як дуже відомі дослідники, так і доволі високопоставлені державні особи з понад 20 країн світу — міністри, члени верховних і конституційних судів, американські сенатори й конгресмени, дипломати. Хоча первісно конференція мала намір зосередитися на механізмах впровадження Декларації Організації Об’єднаних Націй про знищення всіх форм насильства і нетолерантності на грунті релігії і вірувань, якій цими днями виповнилося 20 років, події 11 вересня примусили її учасників доволі часто фокусувати свої виступи на найбільш пекучих проблемах взаємовідносин релігії і терору, віри і нетерпимості, духовного обов’язку і насильства.
Навіть ті, хто щиро й віддано симпатизує ісламові, не можуть не визнати, що саме в мусульманських країнах існують найбільш суворі, а часом і криваві обмеження релігійних свобод і свободи совісті. Афганістан, Судан, Індонезія. Саудівська Аравія, Пакистан, Іран. Ірак — всі ці країни вирізняються нетерпимістю до немусульман на всіх суспільних рівнях. Жорсткі покарання за спробу маніфестації якихось інших релігійних переконань, за так зване блюзнірство, яке витлумачується так широко й довільно, що звинуваченим може виявитися будь-який немусульманин, заборона на зміну релігії, не кажучи вже про проповідування інших релігій, лишається тут звичайною практикою. Пряме і брутальне насильство над совістю особи зазвичай пояснюється стародавніми звичаями, особливостями ісламського способу життя і приматом колективності над особистістю. Втім, звучить це непереконливо: фахівці з релігії пам’ятають 256-й аят 2-ої сури Корану, яка прямо проголошує, що «немає примусу в релігії». Фахівці з права також пам’ятають, що велика кількість ісламських країн приєдналася до Загальної Декларації прав людини та інших міжнародних актів, які цілковито відкидають примус у ставленні до людського сумління. В 1948 р. під час голосування Загальної Декларації прав людини Ч. Малік, ліванський християнин, запропонував внести до ст. 18 право змінювати релігію. Тоді Саудівська Аравія утрималася саме через це згадане право, а також з огляду на положення ст. 16, яка передбачала рівність у шлюбі (утрималися тоді також СРСР, 6 інших комуністичних країн, але ніхто не голосував проти). Коли голосували за всю Декларацію, представники Афганістану, Єгипту, Іраку, Пакистану і Сирії звернули увагу на те, що положення статей 16 і 18 створюють труднощі для мусульманських країн.
Так званий «імперіалізм прав людини», який ширився впродовж 1970-х рр. не міг не заторкнути ісламських країн і поставити їх перед викликом: шаріат або міжнародне право. Однією з відповідей на цей виклик стала спроба відпрацювати ісламське розуміння прав людини й поява Загальної ісламської декларації з прав людини, ухваленої Міжнародною ісламською радою у вересні 1981 р. Цікаво і прикметно, що в англійському тексті Декларації міститься звичне положення про права, які детермінуються законом, але в арабському цілком визначено підкреслено, що законом є шаріат. Таким чином, окремі статті Декларації виглядають доволі проблематичними. Зокрема, ст. 12 в англійському тексті підтверджує право на вираз думки або вірування в межах, визначених законом, водночас забороняючи поширення наклепів і брехні. В арабському ж тексті до цього ще додано заборону «полишення мусульманської умми» (громади), якої англійський текст не містить.
Разом з тим експерти закликають до уважного вивчення процесів, які відбуваються в мусульманському середовищі, й застерігають від спрощень та узагальнень. Відомий дослідник, директор центру ісламських студій Бірмінгемського університету у Великій Британії Йорген Нелсен заявив на конференції, що сучасний іслам нині є майже настільки ж плюралістичним, як і християнство. Понад це іслам як релігія, на його думку, переживає сьогодні такі гострі дебати, що його стан можна порівняти з тим, в якому знаходилося християнство на порозі Реформації.
Якщо застосувати суто арифметичний підхід, то дійсно, між проповідями Ісуса й Мухаммеда лежить 5 століть, стільки ж, скільки від початків Реформації до нашого часу. Хоча це навряд чи може втішити християн, яких б’ють палицями за читання Біблії або карають на смерть за проповідь Євангелія. Поки одні доповідачі, переважно з ісламських країн, намагалися пояснити кардинальну різницю між ісламським і християнським світоглядами й обгрунтувати право мусульман на захист від західних впливів, інші доводили, що позбавлення особи права на свободу й самовираз не може бути виправдане в сучасному світі й не тотожне прагненням до розвитку релігійної і національної ідентичностей.
У своєму виступі сенатор Говард Сміт прямо пов’язав тероризм зі зневагою до фундаментальних людських прав і, зокрема, до свободи вірити і змінювати свої вірування.
Звісно, «ісламське питання»далеко не вичерпувало інтересів учасників конференції. На її засіданнях ішлося про ситуацію з релігійною свободою в Латинській Америці, Східній Європі, пострадянських країнах. Чималий інтерес викликало і становище в Західній Європі, де уряди і громадська думка не поділяють американської моделі державно-церковних відносин і висловлюють занепокоєння діяльністю Новітніх релігійних рухів. Це занепокоєння супроводжується певними адміністративними діями, тому доповідь про бельгійський Консультативний центр з вивчення шкідливих сектантських організацій (СІАОSN) голови цього центру А. Дено була вислухана з особливою увагою.
Центр був створений Законом від 2 червня 1998 р., котрий, у свою чергу, став результатом рекомендації парламентсько-слідчої Комісії виробити політику боротьби з нелегальною практикою культів і попередження небезпек, які вони становлять для суспільства.
Під «шкідливими сектантськими організаціями» бельгійський закон розуміє такі спільноти, які мають філософське чи релігійне призначення або претендують на наявність такого і які своєю структурою та практикою залучені до протиправної діяльності, що завдає шкоди особі чи суспільству або придушує людську гідність. Природно, що головними тут є критерії шкідливості. Комісія пропонує 13 таких:
— нечесні методи рекрутування до своїх лав;
— використання маніпуляції свідомістю;
— фізичний або психологічний тиск на послідовників або членів їхніх сімей;
— схиляння до відмови від необхідної медичної допомоги;
— застосовування насильства, особливо сексуального характеру;
— дії, які призводять до розладу сім’ї;
— викрадання дітей, розлучення дітей і батьків;
— відмова у праві вільно полишити рух;
— непомірні фінансові вимоги, зловживання на фінансовому грунті;
— експлуатація праці членів руху;
— повне відокремлення від демократичного суспільства, яке оголошується злом;
— оголошення метою руйнацію суспільства на догоду рухові;
— застосування незаконних методів для захоплення влади.
Поза сумнівом, далеко не всі з цих критеріїв здалися учасникам переконливими. Зрозуміло, що більшість критеріїв вимагають, сказати б, «підкритеріїв». Водночас Комісія, як довів її голова, зовсім не схильна до самих лише звинувачень. Наприклад, розглядаючи звіти про незаконну діяльність тієї чи іншої релігійної спільноти, вона може дійти висновку про цілковиту відповідність її практики міжнародним стандартам у сфері свободи совісті й національному законодавству.
До речі, американські офіційні особи, які виступали на конференції і з якими зустрічалися її учасники, незмінно підкреслювали свою відданість цим стандартам, а також те, що релігійна свобода є одним з пріоритетів не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики США. Це питання, яке за інших умов навіть не дебатувалося б, постало у зв’язку з відсутністю щорічної доповіді Держдепартаменту США про релігійну свободу у світі, яка вже 2 роки поспіль з’являється на початку вересня. Офіційні особи пояснили, що доповідь мала бути презентована 11 вересня, але з відомих причин цього не відбулося. На пряме запитання, чи не пояснюється відсутність доповіді (за висновками якої Президент США зобов’язаний законом вжити заходів до країн-порушниць) небажанням дратувати союзників з антитерористичної операції, один з сенаторів дав по суті, ствердну відповідь. Адже серед союзників тепер опинилися країни Близького Сходу та Середньої Азії, де релігійні свободи брутально й систематично порушуються. Але досить впливові кола у США вважають, що релігійна свобода — це не те, що може бути принесене в жертву союзницьким відносинам. Вони вірять, принаймні сподіваються, що до кінця року доповідь буде оприлюднено.
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ
* * *
Майбутнє релігії і майбутнє нових релігій
Доповідь директора Центру вивчення новітніх релігій у Турині Массімо Інтровігне представлена щорічному Енгельсбергському семінару «Майбутнє релігії»(Авеста — Енгельсберг, Швеція. Червень 2001 р.) Переклад з англійської Вікторії КОРОЛЬ.
Від початку XX ст. на дедалі більш дерегульованому західному релігійному ринку, де залишилося небагато держав, які захищали монополію усталених церков, було визнано важливість існування нових гравців. Оскільки традиційний захист від «єресей»вже не міг більше здійснюватися, головні християнські церкви замінили старе тавро «єресь» на нові, такі як «культ» або «секта», маючи на увазі, що новітні релігії є шкідливими для суспільства взагалі. Вся контркультистська християнська література, яка процвітала, а надалі поступилася великою мірою секулярній контркультистській літературі, проголошувала, що новітні релігії завдають шкоди ментальному здоров’ю і громадському устроєві.
Вчені-суспільствознавці почали звертати серйозну увагу на ці релігії у 1960-1970-х рр. Вони відмовлялися вплигнути у вагон контр- і антикультистів, які здавалися переможцями, й почали пошуки відмінної термінології. Британський соціолог А. Баркeр популяризувала позбавлений оцінки термін «нові релігійні рухи», набагато приємніший, ніж «культи»і «секти». Пізніше також використовувався термін «нові релігії»— для означення найчисленніших і найбільш усталених з-поміж новітніх релігій, історія більшості яких почалася в XIX ст., таких, як мормони або Свідки Єгови. Дослідники вітали нову термінологію, майже одноголосно прийнявши її, — передусім щоб уникнути образливих слів «культ»і «секта». Але насправді згоди щодо дефініції і меж застосування цих термінів ніколи не було.
Дехто включав до новітніх релігійних рухів (НРР) лише групи, що виникли в XX ст., інші — також засновані в XIX ст. Деякі дослідники використовували при визначенні НРР тільки хронологічні критерії, інші вважали за можливе говорити про НРР лише тоді, коли теологія певних груп демонструвала радикальний відхід від магістральних релігій — християнства, буддизму, ісламу й індуїзму. В Японії усталився термін shin-shukуо (нові релігії) з метою уникнення образливого shinko-shukyo — тобто новонароджені, безкореневі релігії. Зрозуміло, що майже відразу виникли й інші дуже складні запитання. Чи є п’ятидесятницький рух частиною НРР? До якої групи віднести туземні харизматичні рухи Латинської Америки, Африки, Азії? Як бути щодо африканських незалежних церков тощо? Чи можна говорити про НРР стосовно ісламу? Дехто вважав, що НРР можуть бути просто ввічливим синонімом культу чи секти і що вони є чимось в усякому разі відмінним від «респектабельних»релігій.
У XXI ст. виникли дедалі більш гострі дебати навколо звинувачувального вживання терміна «культи»в урядових хрестових походах проти культів у таких країнах, як Франція, Росія чи Китай. Отож почали лунати пропозиції просто скасувати терміни «нові релігійні рухи»або «нові релігії»і говорити про релігійні «сім’ї»та духовні спільноти. І Дж. Гордон Мелтон у своїй «Енциклопедії американських релігій», і я у своїй «Енциклопедії релігій»в Італії почали схилятися до цього. Хоча будучи директором Центру з вивчення новітніх релігій і активним членом Групи з вивчення нових релігійних рухів Американської академії релігій, я маю сумнів, що такі категорії насправді матимуть майбутнє.
Соціологи загалом і дослідники релігії зокрема дуже неохоче роблять припущення. У своїй блискучій автоапологетичній книзі «Вогонь з небес» теолог Гарві Г. Кокс не лише пише, що більшість передбачень в його релігійному бестселері 1965 року «Світське місто» (New York: Масmillan) є помилковими, але й заперечує, що соціологи винні у введенні його у спокусу. З іншого боку, той факт, що стільки передбачень, зроблених у 1970-х роках про релігію 2000 року, виявилися помилковими, вже сам по собі може нести промінь надії. Хоча більшість припущень і були помилковими, деякі все ж справдилися. Численні релігійні напрямки (тенденції) були помічені у 1970-х роках: деякі з них виявилися метеликами, неважливими, хоч і яскравими явищами, інші ж існують до сьогодні. Навчаючись на помилках релігієзнавців 70-х років, можемо сподіватися принаймні на те, що самі припустимося інших помилок і запропонуємо передбачення, котрі не будуть одразу відкинуті як очевидно нерелевантні (невідповідні).
Щодо 2000 року науковці 70-х років висували три типи релігійних припущень; жодне з них не було цілком помилковим, однак у кожному лишалося щось неохоплене. Перш за все соціологи (радше в Європі, ніж у Північній Америці) вважали секуляризацію найбільш вірогідним релігійним сценарієм кінця століття. Процес, започаткований у добу Просвітництва, казали вони, мав би тривати, і релігія, таким чином, ставала б дедалі менш вагомою. Меншість учених зважилися заявити, що згасання є результатом еволюції релігії. Але більшість стверджувала, що до 2000 року релігія стане менш важливого, ніж у 70-х роках, не кажучи вже про 50-ті. Наприкінці 1990-х років соціологи майже прийшли до консенсусу, стверджуючи, що сформульована в певному смислі теорія секуляризації була помилкова. Численні американські соціологи, особливо прихильники теорії раціонального вибору, дійшли висновку, що секуляризація є лише європейською помилкою, недалекоглядним узагальненням ситуації, і торкнулася вона півдюжини європейських країн (зокрема Франції та Німеччини). Теорії секуляризації лишаються популярними в Європі, хоча дехто вважає, що світські, антирелігійні соціологи в даному разі видають бажане за дійсне.
Справді, в кількісному вимірі теорії секуляризації безумовно помиляються. Статистично численні тести пізніше доведуть, що релігія в 2000 році є впливовішою, ніж у 1970-х. Кількість людей, які називають себе віруючими, зростає майже в усіх країнах світу, включаючії Захід. Висвітлення релігійного феномена засобами масової інформації також зростає — це, зокрема, характерно для 1990-х років. Це очевидно і з міжнародної слави та висвітлення діяльності релігійних діячів і рухів — від Івана Павла II до Далай-Лами, від ісламського фундаменталізму до протестантського євангелізму. Та правдою є й те, що наприкінці 1990-х років принаймні в академічному релігієзнавстві переважали прохолодніші настрої. Більше не модно просто називати теорії секуляризації помилковими. Натомість помилковими були оголошені лише кількісні теорії секуляризації. Релігії не стало менше, скоріше релігія стала іншою. Релігія, хоч би як її широко висвітлювали мас-медіа, стала менш впливовою щодо формування морального й політичного вибору як окремими особами, так і цілими націями (особливо це стосується Заходу та Японії). Парадоксально, але релігія набула більшого розголосу у пресі, водночас ставши менш важливою. Іншими словами, кількісні теорії секуляризації де в чому все ж мають рацію. Великий релігійний переворот 1990-х років, збільшивши кількісний показник релігії у суспільстві, насправді залишив без значних змін її «якість».
Оскільки повернення слави до релігії у 1990-х роках важко буде перевершити протягом наступних кількох десятиліть, немає сенсу пророкувати, що ця тенденція зміниться надалі. Отож я запропоную кілька експериментальних тверджень про розвиток подій у наступні 20 років. Хоча про подробиці дізнатись неможливо, досить безпечним є припущення, що якісна секуляризація існуватиме ще у 2010-х роках. Релігія посідатиме важливе місце як у суспільстві, так і в засобах масової інформації, однак найбільш вирішальні культурні та політичні рішення визначатися нею не будуть. Наприклад, навряд чи окремі вияви релігійної опозиції до абортів і прав сексуальних меншин переростуть в ефективно організовані зусилля і приведуть до значних змін у законодавстві як у Північній Америці, так і в Європі. Нам кажуть, що в ісламських країнах не існує якісної (не кількісної, звичайно) секуляризації, але це, з іншого боку, також може виявитися помилкою. Фундаменталізм є складним явищем, яке поєднує в собі політичні й релігійні елементи, і сам по собі навряд чи може спричинитися до зростання побожності. Правителі та політики можуть продовжувати служити ісламу на словах, водночас маніпулюючи вірою лише в політичних цілях (хоча, напевне, чіткого розрізнення між релігією й політикою в ісламі немає).
Друге припущення, зроблене у 1970-х роках: за жодних умов організовані форми релігії не зможуть уникнути спаду своєї діяльності. В Європі, на відміну від інших континентів, багато хто вірить, що це передбачення здійснилося більшою мірою, ніж те, що мало більш загальний характер і стосувалося кількісної секуляризації. Врешті-решт, у той час як кількість осіб, що визначають себе «релігійними», зросла, значно менше людей в більшості європейських країн щотижня відвідує церковні служби (хоча в Італії протягом останніх років ця тенденція змінюється на протилежну). Зростання релігійності не означало зростання релігії. Насправді це стало специфічно європейським феноменом (який поширився й на кілька великих нeєвропeйських країни, зокрема Канаду та Японію).
Більш-менш відомим фактом є те, що релігійні організації (а не лише релігійність) зростають, хоч і за різних умов, в Азії, Африці, в Азіатсько-Tихоокеанському регіоні, у Сполучених Штатах та Латинській Америці. У книзі Кокса «Вогонь з небес» ідеться про те, що європейські статистичні дані можуть бути помилковими, оскільки не включають (так само, як і статистика відвідувань американських церков у 1960-х роках) сотні незалежних консервативних євангелічних і фундаменталістських п’ятидесятницьких церков, а також католицьких харизматичних організацій. П’ятидесятників і харизматів у світі є загалом 400 мільйонів. Дослідники п’ятидесятництва досить сміливо припускають зростання цієї церкви до півмільярда осіб до 2020 або навіть 2010 року. Через масу технічних причин п’ятидесятників дуже непросто порахувати, і цим пояснюється розбіжність статистичних даних. Зважаючи на це, деякі припущення, зроблені у 1970-х роках, виявляються точними. Були, зокрема, й такі, що передбачили зростання консервативних церков і спад активності ліберальних.
Одна з моделей розвитку представлена у книзі Діна Келлі (1972) «Чому зростають консервативні церкви: соціологічне релігієзнавче дослідження». На противагу твердженням ЗМІ, Келлі передбачив, що у світі зростатимуть усі консервативні релігії, особливо із суворим моральним кодексом. Церкви, на думку Келлі, не можуть утримати людей, лібералізуючи моральні стандарти. Ліберали вітатимуть їх, але не приєднуватимуться, тоді як консерватори їх залишатимуть. З іншого боку, у суспільстві зростаючого лібералізму консерватори (яких ніколи не бракувало) з радістю приєднуються до суворішої форми релігії. Це, безперечно, стосується ісламських країн, але також іудаїзму, індуїзму та й християнства. Замість загального спаду в діяльності організованих релігій ми побачили просте зрушення від ліберальної до консервативної (і фундаменталістської) форми організованої релігії. Повторюючи дослідників п’ятидесятництва й фундаменталізму, можемо насмілитись припустити, що ця тенденція, якщо взагалі таке станеться, посилюватиметься приблизно впродовж наступних десяти років.
Фундаменталісти (включаючи радикальні ісламістські групи) й консерватори виявилися на подив прудкими у використанні можливостей глобалізації і нових технологій. Радикальні консервативні групи використовують деякі з найбільш розвинених глобальних мереж, зокрема Інтернет. Безперечно, їхнє зростання гальмували лише політичні перепони, включаючи дискримінаційне законодавство проти релігійних меншин (у деяких латиноамериканських країнах) та безправність і переслідування в комуністичному світі. Оскільки ці перепони поступово зникають (хоча ще у 2000 році утиски тривали в Китаї), консервативні групи можуть вирости до неочікуваного рівня.
Жоден сценарій релігійної ситуації 2010-х років не може викликати довіри, якщо в ньому не враховано серед інших значних фігурантів консервативних католицьких харизматів, протестантів-п’ятидесятників, незалежні фундаменталістські церкви, індійських націоналістів, ісламських фундаменталістів, ортодоксальних іудеїв та хасидів, а також подібні до них всесвітні консервативні рухи. Оскільки в усіх спільнотах знаходиться місце і для ліберального елемента, деякі форми релігії, що адаптувалися до постмодерного ліберального світогляду, також процвітатимуть.
Особливим випадком є всесвітній буддійський рух Сока Гаккаї, який, здійснивши перехід до чисто модерної або постмодерної духовності, цілком вірогідно, зростатиме й надалі. Також можливо, що близько 2020 року від Римо-Католицької церкви відокремляться ліберальні відгалуження — через незгоду в питаннях абортів, прав гомосексуалістів чи фемінізму. Такі групи, якщо їм вдасться утвердитись, безперечно спробують привернути значну увагу преси, хоча кількість їх членів буде порівняно невелика. Триватиме спад у великих ліберальних деномінаціях (таких як європейські традиційні протестантські церкви).
Трете припущення, з обережністю висунуте в 1970-х роках і вже сміливіше висловлюване у 1930-х, стверджувало, що поки традиційні церкви згасатимуть, більшість країн очікує вибух «культів», або «сект». Це передбачення було водночас і правильним і неправильним. Правильним щодо «нових релігійних рухів», які можна вважати такими. Їх було кілька тисяч у Північній Америці, Європі, Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, Латинській Америці, багато ще діють в Африці. Але передбачення були й помилковими, бо хоч кількість рухів зростає, немає свідчень про зростання числа їхніх членів. Нові й альтернативні релігії представляють менше 2% населення в більшості країн світу, винятком є лише деякі африканські країни та Японія. Деякі «старі»новітні релігії, зокрема Свідки Єгови чи мормони, у XX столітті грандіозно зросли. Родні Старк, один з небагатьох соціологів релігії, які не бояться робити довгострокові припущення, передбачив мормонський бум у перших десятиліттях XXI століття. Це може цілком справдитись, але навіть якщо десятимільйонна церква Мормона подвоїться, вона все одно залишиться порівняно незначним гравцем поряд з мільярдом католиків чи мільярдом мусульман.
Є також усі причини бути переконаним у тому, що в наступні два десятиліття серед нових релігій триватиме дарвінівська боротьба за виживання. Деякі групи, про які до 2000 року нічого не було чути, раптово стануть відомими, однак їм не вдасться вплинути на статистику найбільших релігій. Час від часу й надалі у невеликих групах по кілька сотень або тисяч членів траплятимуться людські трагедії, такі як терористичні акти та масові самогубства. Статистично вони не будуть вагомими — однак не для їхніх членів та безвинних жертв. Держави, посилаючись на світськість як цінність, що має бути збережена за будь-яку ціну, й надалі викриватимуть «небезпечні секти» (Франція) або «сатанинські культи» (Китай, Росія), щоб контролювати консервативні «ірраціональні» релігії загалом. Подібні заходи можуть вживати як демократичні, так і недемократичні країни, дійовою позицією яких є войовничий секуляризм, а не відданість демократичним цінностям (або, насправді, брак таких цінностей). Хоча деякі окремі рухи (як-от Фалунь Гунь у Китаї або Свідки Єгови у Франції) найближчими роками переслідуватимуть, країни, які проводять дискримінаційну політику або антикультові заходи щодо релігійних меншин, опиняться під зростаючим тиском з боку міжнародних організацій.
Перша декада XXI століття стане часом впровадження в життя права, наданого Сполученим Штатам Америки на проведення моніторингу релігійної свободи в усьому світі (так само як вони намагаються стежити за дотриманням прав людини загалом). Міжнародне право свободи релігії є надзвичайно популярним у США, і більш ніж вірогідно, що будь-який демократичний чи республіканський уряд підтримуватиме його незалежно від того, чи буде воно популярним у деяких західних або східноєвропейських країнах чи в Китаї. Сполучені Штати намагатимуться захищати форми релігії або релігійності, що є прийнятними в Північній Америці, але вважаються підозрілими через свою незвичність (або надмірну фінансову орієнтованість) в інших країнах.
Міжнародний тиск, вірогідно, спричиниться до послаблення офіційного неприйняття релігійних меншин, «культів» чи «сект» у більшості країн світу; останньою серед них, мабуть, буде Франція з її масивним антикультовим бюрократичним апаратом. Іншим фактором, що сприятиме зменшенню такої ворожості, стане просте спостереження: антикультові заходи є малоефективними. Адже жорсткі умови, сприйняті як переслідування, скоріше згуртовують релігійні організації, ніж послаблюють їхні основи. Все це, однак, не призведе до вибуху культів і сект у наступні десятиліття. Тисячі нових релігійних рухів так само змагатимуться за увагу відносно невеликої частки населення, готової приєднатися до них.
На завершення я (і, гадаю, також багато моїх колег-релігієзнавців) висловлю сподівання на дослідження релігії, зокрема «нової» релігії, що широко представлена як в організованій, так і в неорганізованій формі, в наступні 20 років. До того часу релігія може посісти більш значне місце у висвітленні преси, ніж сьогодні. Репортажі ЗМІ напевне відрізнятимуться від емпіричної реальності, до того ж вони приділятимуть ліберальним деномінаціям значно більше уваги, ніж того заслуговує їхнє тривале згасання. Машина преси також висвітлюватиме стійке зростання всіх форм консервативної і фундаменталістської релігійності. Деякі зі «старих» неорелігій, типу мормонів чи Свідків Єгови, напевне достатньо зростуть для того, щоб їх називали традиційними. Одні «нові» неорелігії з’являтимуться, інші зникатимуть, але їхня загальна чисельність в обсязі кількох відсотків від усього населення лишатиметься.
В кінцевому підсумку серед переможців найімовірніше будуть п’ятидесятництво, харизматичний католицизм і глобалізований іслам. Офіційна ворожість урядів до релігії, включаючи релігійні меншини та «культи», втратить своє значення як явище. Релігієзнавці, радісно озираючись назад, зможуть підтвердити, що чутки про смерть Бога були сильно перебільшені. Так само, як і в 2000 році, вони знову не зможуть простежити за глобальною орієнтацією світової культури й суспільства, оскільки змагання, породжене більш секулярними факторами та чинниками, залишатиметься таким же інтенсивним, як завжди.
З одного боку, всі ці припущення могли просто бути невірно доведені, але іншим їх підтвердженням, якщо воно потрібне, є те, що вивчення новітніх форм релігії є найменш нудним з усіх академічних дисциплін, передусім тому, що релігія має невичерпні можливості дивувати навіть її найпроникливіших спостерігачів.
Массімо ІНТРОВIГНЕ
* * *
Українські реформати: відновлення традицій
Протестантизм в Україні має давні традиції, і чи не найбільший слід у вітчизняній історії серед протестантів залишили реформати (поширена у континентальній Європі назва кальвіністів). Згадаймо хоча б перлину української полеміки «Апокрисис», автор якої Мартін Броневський виступив на захист православних під іменем Христофора Філалета. Або вчених і літераторів, виплеканих кальвіністськими освітніми центрами в галицькому Дубецьку й подільських Панівцях: Андрія та Лукаша Дворянських, Яна Зігровія, Павла Гіловського, Григорія Оршака. Кальвіністам належить низка оригінальних богословських і суспільно-політичних творів, біблійних перекладів, катехизисів, учительних євангелій, поширених в Україні в кінці XVI — першій половині XVII ст. Частина з них написана давньоукраїнською мовою: анонімні «Крехівський Апостол», «Нягівські повчання на Євангелія», галицьке учительне Євангеліє, датоване 60-х рр. XVI ст.
У ХVІ-ХVІІ ст. кальвіністи складали найбільшу частку протестантів на етнічних українських землях. За деякими оцінками, у галицько-волинському регіоні кількість реформатських громад сягала 250-300, майже стільки ж їх було в Карпатській Русі. На відміну від лютеранства, кальвінізм не кодифікував єдиного символу віри. Попри те, що твори Жана Кальвіна безумовно авторитетні для його прихильників, конфесія зробила акцент на регіональній самотворчості своїх адептів (Гейдельберзький і Берестейський катехизиси, Галліканське, Бельгійське, Вестмінстерське сповідання). Кальвінізм підтримував духовні прагнення національних громад, заохочуючи використання ними рідної мови, культури, традицій. Іван Франко у своїй періодизації української літератури веде відлік її новочасного періоду з «Катехизису» Симона Будного (1562) — першого слов’яно-руського біблійного перекладу, що, як відомо, є протестантським твором.
Кальвінізм зберіг окремі елементи церковної традиції, виявивши духовну спорідненість з історичним християнством. Це зумовило неодноразові спроби зближення протестантського і православного світів. А в особі Царгородського патріарха Кирила Лукаріса зустріч двох церков привела до спроби реформування православ’я за протестантським взірцем. Тримаючись вихідних християнських засад, у деяких моментах близьких українському православ’ю (заперечення єретичних учень, теократичної будови церкви, виборність священства, общинна ініціатива мирян, світський патронат, національна мова богослужіння), кальвінізм відіграв помітну роль не лише в культурному, а й політичному житті України. Кальвіністська шляхта виступила як союзник деяких православних кіл у їх протистоянні з Римом — згадаймо Віденський синод 1599 р. або контакти Костянтина Острозького й Петра Могили з домом Радзивіллів.
Події Визвольної війни, радикальні релігійні зміни за часів Руїни та Гетьманщини звели нанівець попередні здобутки протестантів в Україні. Та в ході нового національного піднесення в Галичині реформати знову заявляють про себе активною участю в її суспільному й культурному житті. 20-30-ті рр. XX ст. позначені створенням тут першої української реформатської церкви, а згодом і Союзу українських євангельсько-реформованих громад, що мав у Коломиї консисторію, очолювану єпископом Василем Кузівим. До 1939 р. Союз встиг заснувати понад 80 громад, які діяли в Галичині й на Волині, а також Український євангельський сиротинець. Освітній фонд для бідних учителів, кілька середніх навчальних закладів (українську євангельську школу ім. М. Грушевського в Коломиї, євангельську гімназію у Львові), підготувати програму для Українського народного університету. Пріоритетом своєї діяльності Союз оголосив прилучення протестантів до національних традицій, «щоби зміст духовних вартостей прибрати в самоцвіти української культури». Виразна національна програма спричинила переслідування українських реформатів польською владою, а згодом радянським режимом. У повоєнний період українські реформати діяли головним чином за океаном, де ще на початку XX ст. було засновано Українське євангельське об’єднання в Північній Америці.
Та ось у 2000 р. жителі м. Рівного стали свідками освячення нового християнського храму, збудованого невеличкою громадою українських реформатів на чолі з пастором Филимоном Семенюком. Тим Семенюком, який у 30-х рр., разом з Володимиром Боровським і Теодосієм Довгалюком, був одним із провідників реформатського руху на Волині. Попри свій поважний вік пастор Семенюк є не тільки натхненником відновлення цієї української церкви, а й її беззаперечним лідером, діючим главою церковної Ради, ініціатором багатьох благодійних та міжконфесійних акцій.
Сьогодні кальвінізм, по суті, робить свою третю (після ХVІ-ХVІІ та ХІХ-ХХ ст.) спробу прилучитися до суспільно-культурного життя України. Однак на відміну від попередніх нинішня спроба є малопомітною. На досить показному протестантському ландшафті України реформати взагалі посідають чи не найскромніші позиції. Основну їх частку (104 громади) становить Реформатська церква Закарпаття, що об’єднує переважно угорців. Маючи автономний статус і консисторію в Ужгороді, ця протестантська спільнота водночас підтримує тісні зв’язки з Угорською євангельсько-реформатською церквою (з центром у Дебрецені). Будучи виразним етноконфесійним осередком (угорська мова у богослужінні та виданнях, зорієнтованість на угорську культуру і традиції), реформати Закарпаття прагнуть зберегти своє неповторне обличчя. І для більшості дослідників залишаються маловідомим острівцем різнобарвного релігійного життя України.
Ще однією складовою кальвіністського анклаву є 32 громади Української пресвітеріанської церкви (від пресвітеріального, або представницько-виборного принципу, за яким побудована кальвіністська церква; назва запроваджена Джоном Ноксом та його прихильниками в Шотландії). Попри присутність фактично в усіх регіонах країни, найбільше пресвітеріан у Києві, Східній Україні, Криму. Основні позацерковні інтереси — філантропія та культурно-освітні проекти. Показовим прикладом адаптації конфесії до українського культурного життя є Церква Святої Трійці, яка активно співпрацює з Музичною місією Києва, створеною за ініціативи кількох пресвітеріанських союзів США. Місія, якою керує музикант і диригент д-р Роджер Макмаррін, відома створенням Київського симфонічного оркестру й хору, підтримкою інших творчих колективів країни та роботою над проектуванням модерного Християнського медичного центру. Власне, саме з музикантів і співаків 1994 р. у Києві було засновано невеличку групу з вивчення Біблії, котра через кілька років виросла в нову церкву. Її очолює пастор Іван Беспалов. Церква опікується творчими осередками, шукає та підтримує молоді таланти. У полі її уваги також колишні митці, а нині пенсіонери, самітні люди, вдови [1]. Пересічна пресвітеріанська громада невеличка — 30-40 осіб переважно молодого й середнього віку, службовці, освітяни, працівники культури, студенти. Громади багатонаціональні, та своєю регіональною присутністю зорієнтовані головно на російськомовне населення.
А от Українська євангельсько-реформована церква (УЄРЦ) є ще одним прикладом синтезу протестантського догмату з українською традицією. Маючи в цьому спільну мотивацію з Українською лютеранською церквою, УЄРЦ, проте, являє собою особливу модель такого поєднання. Кальвінізм, як відомо, здійснив більш рішучу, порівняно з лютеранством, ревізію середньовічної церкви. Залишивши деякі елементи християнської традиції (хрещення немовлят, шанування патристичного надбання, бачення себе невід’ємною складового Вселенської Церкви, церковна структура з вищим законодавчим органом — синодом, часткове збереження ієрархії, існування братерських спільнот чернечого типу), кальвінізм разом з тим заперечує особливу місію священства (священик — звичайна людина), сповідь (віруючий кається у гріхах тільки перед Богом), благодатне значення Таїнств (які є лише символами спасіння). Конфесія відкинула державний статус церкви, наполягаючи на цілковитій свободі совісті, максимально спростила літургію, відмовилась від багатьох церковних атрибутів. Останнє зближує її з пізніми євангельськими течіями.
Синтез різних протестантських традицій — класичної і радикальної — робить кальвінізм доволі гнучким. Та водночас він і вразливий — до нього обережно ставляться як лютерани (особливо шануючи Таїнства, вони не вважають дійовим євхаристійний діалог з кальвіністами), так і євангельські протестанти з їхнім неприйняттям хрещення немовлят та дотриманням конгрегаціоналізму (незалежності помісних церков). Ці парадокси відтворено і в Україні. Так, деякі пресвітеріани разом з євангельськими християнами, баптистами, п’ятидесятниками входять у міжпротестантські союзи (скажімо, Собор незалежних євангельських церков України). Водночас оцінюючи, наприклад, релігійну ситуацію у Дніпропетровську, реформати стурбовані активізацією тут «протестантських сект», які «викликані ідеологічним і релігійним вакуумом, хаосом у державі, а також відсутністю обов’язкової християнської освіти» [2]. З одного боку, українське реформатство підкреслює свій глибинний зв’язок з християнською історією України, а деякі його речники навіть готові бачити Православну церкву складовою «реформаційного виклику» католицизмові, бо «протестантами були всі грецькі та східні церкви, що не узнали римського старшовання. Вони всі відлучилися від Риму і в повнім значенню цього слова є протестантами» [3]. З іншого боку, УЄРЦ переконана, що у православній Україні «відчувається сильний голод за справжнім християнським вченням, катехизацісю, цілісністю християнської філософської системи, основаної на Біблії. Цей голод може усунути тільки реформоване вчення» [4].
Усе це робить адаптацію кальвінізму до релігійного життя України досить проблематичною. Тому на фоні темпів зростання інших протестантських церков України, котрі також розпочали або відновили свою діяльність упродовж останніх десяти років, УЄРЦ залишається чи не найменшою спільнотою. На початку 2001 р. вона налічувала 5 зареєстрованих громад, переважно в західному регіоні. Поки що серед її здобутків — заснування (разом з пресвітеріанами) Української євангельсько-реформованої семінарії у Києві (перший набір студентів — 6 осіб), запровадження системи початкового релігійного виховання в недільних школах, будівництво кафедрального храму в Рівному, відновлення газети «Віра і наука» (провідного органу кальвіністів Західної України у 20-30-х рр.), започаткувати видавничої серії «Бібліотека українського євангеліка», організація низки виробничих кооперативів за підтримки товариства «Далекі сусіди»з Голландії.
Зрештою ці доволі скромні показники зрозумілі. Українські реформати відновлюють свою діяльність на батьківщині майже з нуля. У довоєнний період ними опікувалась численна реформатська громада діаспори й розвинуті кальвіністські церкви Швейцарії, Голландії, Франції. Сьогодні ж українські реформати Північної Америки, після смерті своїх піонерів і головних промоторів євангелізації, поступової асиміляції та розірвання родинних зв’язків з Україною, переважно заклопотані внутрішніми проблемами, своїм самозбереженням у строкатому американському протестантизмі. Європейські ж церкви, які лише недавно довідались про жевріння реформатського вогника на Волині, сприймають його поки що обережно. Адже ця українська церква впродовж десятиліть не мала зв’язку зі світовим кальвіністським рухом, втратила свою багату оригінальну спадщину, власних богословів й організаторів церковного життя. За усталеною же традицією світовий кальвінізм піклується про національні осередки за принципом вудочки, а не риби. Тобто надає місцевим громадам досить обмежену, так би мовити, стартову матеріальну допомогу, прагнучи передусім навчити їх самих будувати своє життя.
Наочний приклад цього – співпраця УЄРЦ з церковною Радою міста Гаттем, що об’єднує 27 реформатських церков Голландії. У середині 90-х рр. за ініціативи Ради була створена Українська місія, покликана допомогти невеличким реформатським громадам нашої країни в підготовці національних служителів, налагодженні внутрішнього церковного життя, отриманні релігійної літератури, становленні власної видавничої справи, а також у будівництві культових споруд. При цьому місія переконана, що основні кошти на свої потреби мають заробляти самі парафіяни. З цією метою вона у 1998 р. запросила до України працівників товариства «Далекі сусіди», основна сфера діяльності якого — підготовка фахівців з малого бізнесу й фермерського господарства в молодих країнах Європи, Південної Америки, Африки. В Рівному і Степані товариство відкрило курси бухгалтерів, працівників сфери обслуговування, видавців, для самостійної початкової роботи яких готове надавати кредити. Такі кредити вже отримала, скажімо, група віруючих рівненської церкви для ремонту та оренди вантажного транспорту, а також кілька фермерських родин на Херсонщині для закупівлі насіння соняшника та кавуна. Вчаться заробляти гроші й молоді віруючі в Києві, продаючи релігійну літературу. Українські реформати не приховують, що своїм нинішнім існуванням вони значною мірою завдячують моральній і матеріальній допомозі одновірців з Голландії. Попри це пастор Семенюк та його помічники сповнені надій. Ще кілька років тому молоді парафіяни могли отримувати середню релігійну освіту лише у Варшавському теологічному інституті, а нині вже розроблено навчальну програму і створено умови для богословської освіти в Україні. Вона орієнтована виключно на підготовку проповідників і керівників місцевих громад. У церкву приходить все більше молоді, яка прагне релігійної освіти й духовного оновлення. А серед віруючих особливо відчутний інтерес до вітчизняної історії та культури. Вивчення своєї духовної спадщини, осмислення власної історії, а відтак — пошук ефективної реалізації цього надбання в сьогоднішньому житті церкви в її прагненні активної громадської позиції визнано українськими реформатами провідним напрямом освітньої, видавничої та суспільної діяльності.
Не випадково у формуванні сучасного обличчя церкви головний наголос зроблено на відтворенні ідейних традицій українського кальвінізму, який завжди був небайдужим до громадського й духовного життя. «УЄРЦ стоїть за євангельське відродження людини на основі Слова Божого (Ів. 3:3), щоб ім’я Християнина було оправдане життям; щоб людина не була «гнилою колодою»в сім’ї, громаді, державі; щоб свідомо виконувала й віддавала «Богові — Боже», а «кесареві — кесареве» [5]. На думку українських реформатів, саме кальвінізм, що прилучився до становлення розвинутих держав світу, може допомогти сучасній Україні в ії прагненні демократії. Адже «Євангельські Церкви у своєму устрої демократичні, вчили народи демократії та християнської культури. Українські євангелики стоять за єдність українського народу, яка базується на взаємній пошані, розумінні і любові українця до українця, людини до людини без різниці релігійних і політичних поглядів. Розвиток людини, народу і людства базовано на вільних змаганнях ідей та людських досягнень» [6]. Втім, сьогодні важко знайти церкву, яка б не поділяла цих переконань. Проблема в тому, як поєднати їх з церковною традицією і втілити у практику реального життя. І це, мабуть, істотна проблема для більшості релігій, які своєю історичною долею зв’язані з Україною.
Однак враховуючи скромні позиції кальвінізму, його незначні ресурси та обмежене поле євангелізації в ареалі православно-католицького християнства, говорити про помітну роль цієї конфесії у духовному житті нинішньої України поки що передчасно.
ПРИМІТКИ
1 Див.: From Sea to Shining Sea. Куіy Symphony Orchestra and Chorus. Kiev, 2000; Тhe Gаzеttа. Оf Миsіс Міssіоn. — Kiev. 2001, January — Sерtеmbеr.
2 Контакт. — Вересень 1999. — С. 42.
3 Глова І.М. Папа чи Христос? Вінніпег. Українська пресвітеріанська церква. — 1917. — С. 24-25.
4 Контакт. — Вересень 1999. — С. 42.
5 Віра і наука.- 1996, №1. — С. 3.
6 Пробудись! Видання Української Євангельсько-Реформованої церкви. — Рівне: б. в., 1993. — С. 3.
Вікторія ЛЮБАЩЕНКО
