Релігійний аспект під час інавгурації Президента
Патріарх
Патріарх говорив у звичайному для себе стилі, винаходячи все нові способи для застосування своєї доктрини Руського світу до реалій України та життя її нового Президента.
Відома приказка: «скільки не кажи халва, в роті солодше не стане» у сучасних політтехнологів викликає усмішку. Коли сотні й тисячі разів повторювати щось віддалено схоже на правду, існує велика ймовірність, що спершу це стане «однією з думок», а там і до «загальновизнаної істини» недалеко. Саме за цим рецептом працює Патріарх Кирило. Користуючись кожним зручної і не дуже нагодою, він нагадує про те, що єдність трьох братських народів не пішла в минуле. Це буцімто реальність сьогодення. Усі три народи належать до одного духовного простору, існують на одному фундаменті православної традиції, і для них настав один час: час збирати з каміння трьох домівок-держав один прекрасний храм для Руської Православної Церкви. Ця Церква, у свою чергу, обіцяє, що Бог не полишить три народи без свого благословіння і вони дуже зручно влаштуються при єдиному храмі.
Отож, духовна єдність або інакше кажучи спільна цивілізаційна ідентичність буцімто вже існує, і її необхідно лишень підтвердити політичною єдністю. Патріарх вказує на священний обов’язок, вище зобов’язання, особливе покликання політиків влаштувати об’єднання. У цьому випадку державні кордони збіглися б з цивілізаційними. У цих судженнях є дві величезні натяжки.
Перша: не доведено існування сьогодні спільної цивілізаційної ідентичності для російського, українського та білоруського народів. Ще у ХІХ столітті видатний історик Микола Костомаров довів, що росіяни та українці мають різний менталітет, різну цивілізаційну ідентичність. Зокрема – демонструють цивілізаційні відмінності в релігійній поведінці. Українцям притаманний індивідуалізм, росіянам – колективізм, для росіян головною цінністю є лад, для українців – свобода, для росіян у релігії головне – правильний обряд, для українців – правильна моральна поведінка.
Друга: навіть коли б росіяни та українці мали спільну цивілізаційну ідентичність, і вона була б «русько-православною», то це не означало б, що політики та народи МУСЯТЬ об’єднуватись. Кожен народ вільний у своєму виборі і не має священного обов’язку об’єднуватися з будь-ким. Так само і політики не зобов’язані Богом до того, щоб об’єднувати свої держави із сусідніми. Біблія ставить політикам за обов’язок бути справедливими, захищати свій народ, не об’єднуватися с більш могутніми сусідами заради земних чи уявних благ. Про необхідність приєднання України до Росії чи Ізраїлю до Єгипту в Біблії нічого не сказано. І навіть коли б було сказано: український народ цілком вільний і має керуватися лише власними національними інтересами.
Патріархові дуже хочеться бути потрібним та незамінним. Тому з’являються слова про безсилля політиків перед обличчям проблем. Як повідомляє кореспондент РІСУ, «після закінчення молебню Патріарх Кирил сказав про відповідальність, яку несе з собою влада. Сказав про те, що своїми силами впоратися з тими складними завданнями, які стоять перед народом України і її новообраним Президентом, неможливо, тому Церква молиться за благословення на майбутній шлях управління державою». Отже, Президент Янукович і народ України самі по собі не мають достатньо сил, щоб впоратися з труднощами, а тому потребують Божої допомоги. Цю допомогу можна отримати тільки за допомогою монопольної духовної організації, котра завідує розподілом цієї самої благодаті, що вона додає сили політикам і народам.
Президент може подумати, що у нього як у влади є свобода для визначення подальшого шляху України. Тому не зайве нагадати йому про те, що «у влади, у будь-якої влади, є тільки один сенс – служіння. Ось чому справжня влада – це перш за все відповідальність і подвиг, у тому числі і духовний подвиг. Тому що служіння своїм ближнім – це всього себе віддавати, а в деяких випадках самого себе розпинати для тих, кому ти покликаний служити». Якщо хтось подумав, що Президент повинен служити народу для того, щоб останній жив добре – це неправда. Такого штибу ідеали неодноразово засуджувалися Патріархом: бажати гараздів для народу може тільки політик, заражений ідеологією суспільства споживання. Ця ідеологія є абсолютним злом сьогодні. Слід служити народу, а цей народ повинен прагнути реалізації вищих цілей – існування у єдиній цивілізації з Росією. Сьогодні життя у Руському світі не є ідеалом для більшості українського народу і навіть для більшості православних України. Але записавши всіх вірян УПЦ МП у прихильники Руського світу, додавши до них видатних пращурів від князя Володимира до митрополита Олексія («його ж пам’ять нині»), отримуємо більшість. Ця більшість складається з «мертвих душ», але «у Бога всі живі», а тому записуються у прихильники останніх доктрин РПЦ. Зазначимо, що РПЦ, звісно ж, мислить себе як монополіста у справі інтерпретації світогляду діячів минулого. І дивує свята впевненість у тому, що князь Володимир точно мислив би так, як це сьогодні вигідно патріарху Московському. Адже для українців за версією патріарха Кирила немає власних релігійних авторитетів. Авторитети та святині у них лише ті, котрі спільні з росіянами. Саме на фундаменті цінностей російського православ’я повинні об’єднатися довкола патріарха Кирила і Президента Януковича спершу всі православні України, потім – усі християни, потім – віруючі різних релігій, а тоді вже всі атеїсти. І таке єдине православне суспільство громадян України вишикуваними лавами опиниться в Руському світі, у спільному духовому просторі Русі. Особливо хочеться підкреслити, що для мусульман та юдеїв, агностиків та атеїстів, католиків та протестантів, Патріарх включень не зробив. Хрестив Володимир Русь – значить всі громадяни України мусять стояти на ґрунті православної духовності. Були в історії спільні для Києва та Москви митрополити – значить всі віруючі та невіруючі України зараховуються у духовний простір Русі. І повинні поводитися відповідно – зі смиренням приймаючи таку власну долю. Всі, від Президента Януковича до останнього жебрака повинні своє життя змінити, жити саме як громадяни «Русі».
Для того, щоб український народ міг з російським злучитися в єдиному пориві, необхідна внутрішня єдність для самого українського народу. Забезпечити таку єдність – найближча мета керування Президента Януковича. «Патріарх наголосив на важливості єдності народу України, що, за його словами, допоможе подолати політичні, історіософські та інші розбіжності. Цими об’єднавчими цінностями може бути спадщина св. Князя Володимира, духовна спадщина наших народів.» Тож у всіх українців повинна бути одна політична сила на всіх і одне розуміння історії. Бо ж за словами Патріарха не лише політичні розбіжності слід подолати, але й «історіософські розбіжності». І розуміння історії повинно бути не просто єдиним для українців, а спільним для українців та росіян. Розуміти історію слід у світлі «духовного спадку наших народів». Не нарду, а народів. Значить, історіософія (тлумачення історії) має бути не просто одним, але воно повинно бути, по-перше, православним, а по-друге, спільним для росіян, білорусів та українців. Затверджувати це єдине розуміння будуть, вочевидь, в РПЦ, оскільки саме вона в розумінні патріарха православна і спільна для трьох народів. І не лише для них. Руський світ ще закрокує планетою рятуючи всіх, хто сьогодні гине від жахливої цивілізації споживання.
Як відомо, український духовний гімн починається зі слів: «Боже, Великий Єдиний, нам Україну храни». Але патріарх не міг проґавити нагоди дати свій, «правильний» варіант цих слів. «Завершив свою промову Патріарх молитвою за Україну «Боже, Великий Єдиний, Русь-Україну храни», прочитавши українські слова з російською вимовою, Патріарх Кирил ще раз наголосив на важливості консолідації народу України і підкреслив відповідальність політичного служіння Президента України: «Найголовнішою умовою благоденства народу є здатність консолідуватися для вирішення найважчих завдань. Нехай Господь через вас, Вікторе Федоровичу, зберігає духовну спадщину України-Русі», – сказав Патріарх». Спекуляції довкола того, що Україна – це «теж Русь» сьогодні як ніколи популярні в Московському патріархаті. Так само, як і постійні підкреслювання, до РПЦ – це «Руська православна Церква», а не «Російська православна церква». Пам’ятається, коли Єльцин став Президентом, виникла проблема, як звертатися до громадян Росії. Тоді роз’яснили, що слід казати «росіяни». Оскільки «руські» – це етнічне іменування, а росіяни – це всі громадяни Росії. А от згідно патріарху, «руські» – це не стільки етнічна назва, а визначення чогось більшого. Так виникає спекуляція щодо того, що Російська – це назва, що стосується лише «руських», а Руська – це назва для церкви Русі, а до останньої належать окрім «руських» ще й українці, і білоруси. Отже, маємо, що українці та білоруси, вони якісь «русичи» чи «русини» чи навіть «руські». Мета всіх цих спекуляцій зрозуміла: щоб українці забули, що вони згідно канонів та природних законів мають невідчужуване право на самостійне церковне та державне існування. Щоб українці стали думати не про зміцнення своєї державності, а про вписування себе в російські реальності. Щоб заплутані в історичних спекуляціях, міфах, словах українці зрештою задовольнилися «достойним місцем у Руському світі».
Президент
Віктор Федорович проте виявив самостійність. Звісно, благословення Боже важливе і тому «Янукович подякував Патріархові за молитовну підтримку». Так як кажуть у народі, «Боже поможи, та й сам не лежи». І тому Віктор Федорович «сказав про те, що Україна здолає всі виклики, поставлені сьогоденням» саме своїми силами: «Я вступаю на цю посаду з вірою і надією, що нам вистачить власних сил і мужності подолати всі труднощі і побудувати сильну державу, яку будуть поважати в усьому світі і хай допоможе нам усім у цьому Господь Бог» - сказав Віктор Янукович. Отож, у відповідь на категоричне запевнення, що розраховувати Україні можна тільки на допомогу Бога та Патріарха, а також двох інших народів «спільного духовного простору», Янукович висловлює сподівання та віру, що «нам вистачить власних сил». Це не обмовка, це переконаність у тому, що майбутнє України – незалежна і сильна держава, котра зараз починає шлях одужання.
Виголошуючи промову в парламенті, Янукович обмовився про свої чесноти, завдяки яким Бог благословить і його, і Україну. Перша з цих чеснот – смиріння. Казати про смиріння в першій президентській промові може собі дозволити тільки внутрішньо сильний лідер і щиро віруюча людина. Смиріння Янукович відчував перед Богом, «з волі Котрого я вступаю на пост Глави Української держави». Таким чином, Янукович претендує на особливі стосунки з Богом, Котрий його обрав. У цих стосунках не проглядається місце для посередників. Смиріння Віктора Федоровича виявляється справді його особистим почуттям. Надто особистим для того, щоб у стосунки між смиренним Президентом і благословляючим Богом уклинився ще хтось чи щось. Цікаво, що до народу Віктор Янукович відчуває «відповідальність»: все ж таки народ обрав його «більшістю голосів».
Президент Янукович, посилаючись на Біблію, нагадав опозиції та її лідеру про необхідність визнати його владу. При цьому Віктор Федорович посилався на Євангеліє від Матвія 5, 25: «Мирися з суперником своїм швидше, поки ти ще на шляху із ним». Президент не закінчив цитувати уривок, проте кожен може прочитати його цілком: «Мирися з суперником своїм швидше, поки ти ще на шляху з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав би тебе слузі, і не вкинули б тебе до в’язниці». Окрім політичного натяку, цікавить і суто релігійне розуміння уривка, котре може бути у Януковича. Адже за церковним тлумаченням, суперник символізує «совість», суддя – Бога, а шлях – «життя». Приймаючи на себе роль біблійського «суперника», Віктор Федорович мимохіть прийняв на себе роль «совісті нації». У всякому разі, він запропонував підійти до політичної ворожнечі з моральною оцінкою, визнати її аморальною. І його оцінка політичного суперництва дана не з точки зору якоїсь абстрактної моралі, а з точки зору релігійної моралі, моралі християнської.
Президент Янукович запропонував знайти шлях до миру в духовній сфері України завдяки покращенню матеріального добробуту громадян. Ця логіка протилежна звичайній для патріарха Кирила логіці. Останній переконаний у зворотному: лише духовно розвинуті люди можуть досягти і єдності, і матеріального багатства. А тому слід починати з досягнення духовної єдності на основі єдиних православних цінностей. Президент Янукович визнає реальне розмаїття, що склалося в Україні. Проблеми, котрі виникли у зв’язку з цим розмаїттям, можна розв’язати на правових засадах. Різні ж загострення та протистояння породжені не самими розмаїттям, а бідністю народу. Якщо забезпечити достойне матеріальне існування, то в Україні припинять пошуки тих, через кого немає води в крані. Припинення пошуків винних можливе не внаслідок громадського діалогу і виправдання тих, кого інші призначать винними. Воно можливе внаслідок зникнення проблем, причиною котрих оголошуються різні «винні». Рецепт Януковича грішить «економізмом». У відповідності з цією логікою, корені якої в марксизмі, протистояння в духовній сфері України зникнуть із формуванням єдиного національного ринку, із досягненням суспільних статків. Лінії розбіжностей стануть самі по собі лініями зацікавленого діалогу та партнерства, а не лініями розділу. Цілком можливо, що логіка Віктора Януковича спрацює. Бо це – один з європейських рецептів досягнення згоди в духовній сфері країни, а не якийсь «особливий шлях». Тому що «особливі шляхи» завжди закінчуються» однаково – глухим кутом. Як і спроби винайти особливий велосипед закінчуються одним і тим самим відкриттям: чомусь замість велосипеда збудували танк. Вочевидь, вибір на користь «велосипеда» вже є хорошим знаком для України.
Закінчення промови Януковича словами «І нехай в цьому праведному устремлінні нам поможе Господь!» продемонструвало наскільки глибоко зайшла «клерикалізація» української політичної еліти. Ступінь присутності Бога в політичній риториці досягла американського рівня. Уподібнюючись Америці, український політикум перестав соромитися згадувати Бога. Зі сфери особистої справи кожного релігія впевнено перейшла в царину справи всіх. Звісно ж, Бог з промови Януковича – це і є той самий Великий Єдиний з духовного гімну України, котрий «нам Україну хранить».
Підсумки
Зауважені подробиці своєрідного діалогу Патріарха та Президента вкрай цікаві не лише самі по собі. Вони відкривають нам різне розуміння майбутнього України у Патріарха та в Президента. Віктор Янукович виявився «православним президентом», але не «духовним чадом» Патріарха. І причина цього в тому, що він взагалі не може бути будь-чиїм «чадом». Він надто дорослий для цього. У тому числі в духовному плані: за всієї простоти його православної віри, вона в своїй зрілості давно переросла наївність неофітства. Коли людина тільки заходить до Церкви на свята, вона нічого власне не знає і не вважається православним християнином. Така людина легко піддається спокусі маніпулювати церквою (церквами). Коли людина занурюється в церковну дійсність, то виникає одна спокуса: із входженням до Церкви разом із капелюхом знімати й голову. Така людина наївно вірить патріархам та єпископам, старцям та попам. Людина, котра живе в Церкві, вже розбирається, що в Ній – від Бога, а що – від людей. Така людина розрізняє заповіді Божі та церковну риторику патріархів. Така людина не дозволяє підмінити віру й здоровий глузд марновірством та міфологемами. Президент Янукович не тільки воцерковлена людина, він і реально живе всередині церкви. А тому є надія на його відповідальну церковну політику.
А тому може виправдатися прогноз відомого українського політолога Андрія Єрмолаєва: «Янукович та його команда свідомі того, що створити монополію і нав’язати всі види політик – починаючи зі сфери правопорядку і закінчуючи гуманітарною сферою – не вдасться. Більше того, за фактом перемоги один з базових лозунгів – це компроміс та об’єднання. На практиці це означає, що майбутня політика буде синтетичною, а відтак не буде ідеологічно гуманітарно однозначною. І не варто очікувати від Януковича якогось жорсткого пріоритету стосовно конфесій, навіть враховуючи, що він належить до УПЦ МП. Більше того, не виключаю, що він всіх здивує вже в перший період президентства тим, що сам піде на діалог з тими конфесіями, з якими раніше не був пов’язаний через конфесійну приналежність».
У всякому разі у майбутньому ми побачимо тонку й грамотну політику як у грі з північним сусідом та «спільним» патріархом, так і всередині країни. Тому що Президент заявив про себе, як про центр сили, а не безсилля. Не дарма ж Предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир подарував Віктору Януковичу древній княжий перстень.
Перстень – древніший знак царської та княжої влади, ніж корона. Януковичу перстень подарувала Церква і це хороший знак. Перстень, що його носив Ющенко, був знаком недобрим, бо взятий був з козацької могили. Носити речі давно померлих людей, забрані з могили, – небезпечно для людини. серед археологів можна почути десятки оповідей про це.
Символічне протиставлення двох перснів стало цікавим штрихом, що доповнив картину «благословення на владу». І в цьому жесті зумисне чи мимохіть було нагадування про непомірну претенціозність інавгураційного молебню Віктора Ющенка в Софійському соборі. Він так і не став месією. Може, Янукович стане звичайним хорошим «православним президентом». Сьогоднішня символіка додає впевненості в здійсненності сподівань.
