«Репресії з приходом більшовиків не припинялися ніколи». Полтавська історикиня про антирелігійну політику радянської влади та переслідування духовенства
Яніна Мурдза
ЗМІСТ поговорив із докторкою історичних наук, членкинею обласної редколегії видання «Реабілітовані історією. Полтавська область» Людмилою Бабенко. Однією з перших вона почала працювати в розсекречених архівах радянських спецслужб за часів незалежності України. Дослідниця вивчає політичні репресії проти духовенства та боротьбу з релігією, які більшовицька влада вела впродовж усього свого існування.
Розповідаємо про механізми репресій, типові портрети чекістів та мотиви священників, які йшли на співпрацю зі спецслужбами та доносили на своїх.
Початок гласності й робота в архіві
У 1990 році Людмила Бабенко стала аспіранткою тодішнього Інституту історії Академії наук УРСР (нині – Інститут історії України НАНУ). Темою, яка зацікавила історикиню і стала предметом дослідження, була «Роль наукової інтелігенції в розвитку історичного краєзнавства на Україні у 20-х – на початку 30-х років».
У той час Полтавщина належала до одного з регіонів, де історичне краєзнавство набуло найвищого розвитку в контексті політики українізації. Когорта академічних науковців почала працювати над новою концепцією всебічного висвітлення історії України. Саме в ході дослідження їхнього вкладу Людмила Бабенко виявила, що майже кожен із них у різний час став жертвою політичних репресій:
«Такі хронологічні рамки збіглися зі згортанням політики українізації на початку 1930-х років. Тоді ж по суті репресували цілі галузі науки. До них увійшло історичне краєзнавство, оскільки воно було глибоко патріотичне за своїм змістом і вивчало локальну історію».
У пошуках правди про історичне минуле науковці зверталися до архівів, проте безперешкодно отримувати відповіді на свої запити змогли тільки в останні роки радянської влади. Людмила Бабенко говорить, що робота з архівними справами репресованих громадян розпочалася тоді, коли з’явилися серйозні зрушення в державній політиці щодо закритості архівів та історичної правди про радянське тоталітарне минуле. Цей процес отримав назву «архівної революції».
У Полтаві вперше архів СБУ відкрили для науковців з приїздом академіка Петра Тронька та його учня Юрія Данилюка. У них виникла ідея створити групу вчених, яка б написала книгу про відомих людей Полтавщини, які заслуговували на реабілітацію та повернення їхніх імен у суспільний простір. Така книга під назвою «Реабілітовані історією» вийшла у 1992 році, до неї увійшли 56 нарисів про репресованих діячів Полтавщини. Значну роль у можливості реалізувати задум істориків мала відкритість самих спецслужб до співпраці.
«Тодішні начальники управління Євген Марчук та його наступник Петро Долот пішли назустріч, виявивши громадянське розуміння тих незворотних змін, які відбуваються у суспільстві. Це люди, які справді стояли біля витоків гласності й відкритості, які сприяли відкриттю архівів спецслужб для дослідників” – говорить Людмила Бабенко.
За словами історикині, вивчення архівно-кримінальних справ показало, що істинний масштаб репресій в Україні виходив далеко за межі періоду 1930-х років, який почали досліджувати історики наприкінці 80-х:
«Виявилося, що великий терор 1937-1938 років – це далеко не вся картина сталінського тоталітаризму й політичних репресій. Що насправді на території України політичні репресії з приходом більшовиків не припинялися ніколи. Вони тривали впродовж усього періоду радянської влади. Це якраз дуже чітко простежувалося на прикладі представників наукової інтелігенції. Репресії почалися з “червоного терору”, який запровадили в 1918 році, боротьби з повстанським рухом, переслідування діячів українських небільшовицьких політичних партій, навіть тих, хто підтримував більшовиків: партію боротьбистів, укапістів».
Перший досвід пошуку потрібних архівно-кримінальних справ ускладнювався низкою причин, адже матеріали були розпорошені по архівних відділах обласних управлінь СБУ, значна їх частина перебувала в Києві, куди алгоритм доступу дослідників тільки починали відпрацьовувати. Пожвавилася робота завдяки співпраці зі співробітниками архівного підрозділу Управління СБУ в Полтавській області.
Людмила Бабенко розповідає, що в архіві СБУ не було картотеки чи системи пошуку за традиційною для державних архівів системою у вільному доступі, а його працівники не завжди мали уявлення про інформаційну цінність для науковців справ, які вони зберігають. З часом матеріали систематизували, а також створили електронний банк даних про реабілітованих громадян, який допомагає в пошуку справ.
За словами історикині, не було такого випадку, щоб дослідники отримували відмову у пошуку матеріалів. Працівники архіву завжди йшли назустріч. Нині з відвідувачами працює адміністраторка читальної зали Олена Євдокімова, яка компетентно надає допомогу чи консультації, добре знає фонди.
Завдяки суспільному запиту на дослідження про радянське історичне минуле в Україні на початку 90-х сформувалася група істориків, які працювали над дослідженням репресій. На той час у Полтаві вже вийшла невелика книга «Реабілітовані історією», а незабаром з ініціативи академіка Петра Тронька ухвалили Державну програму з однойменною назвою.
Нове законодавство України відкрило перспективу розробки архівно-кримінальних справ, а в межах програми в областях почали створювати групи науковців та обласні редколегії для написання багатотомного науково-документального видання «Реабілітовані історією». На Полтавщині до такої групи увійшла й Людмила Бабенко разом із дослідниками Олексієм Нестулею, Олександром Єрмаком, Олександром Білоуськом, Олександром Юренком.
«Тоді ще мова не йшла про реабілітацію усіх категорій репресованих, хоча в Україні вже ухвалили закон у квітні 1991 року про реабілітацію жертв політичних репресій, але цей процес ще не набув масового характеру. Він тільки набирав обертів. Тоді до перегляду справ залучали й оперативних співробітників управління, які отримували завдання переглядати справи й направляти подання про реабілітацію того чи іншого діяча до судових інстанцій», – говорить Людмила Бабенко.
Опрацювавши численні архівно-кримінальні справи людей, які увійшли до томів видання «Реабілітовані історією. Полтавська область», історики зрозуміли, що жертви репресій могли не очікувати на офіційне рішення, адже вони вже реабілітовані історією завдяки внескові, який зробили в дослідження української історії, їхньому патріотизмові та відстоюванню української самобутності.
Після виходу книги «Реабілітовані історією» до її авторів та видавців почали звертатися люди, які знайшли в ній імена своїх родичів. Для більш детального ознайомлення зі справами репресованих вони могли подати запит до архіву. Для цього на початку 90-х розробили спеціальну форму, що полегшила доступ до архівів для членів родин репресованих.
У чому складність розуміння архівно-кримінальних справ
Час, коли перші історики почали працювати в архівах радянських спецслужб, співпав із наростанням запиту на правду про радянське минуле. Людмила Бабенко говорить, що на рубежі 80-90-х років суспільство опинилося на межі розлому, що проходив між відданими ідеям радянської влади людьми, які не вірили в реальні масштаби трагедії, та новим поколінням, яке професійно цікавилося історією й отримало доступ до архівно-кримінальних справ як історичного джерела:
«Моя історія знайомства з архівними документами почалася рано. Вона співпала з тими суспільними й політичними процесами кінця 1980-х рр., коли відбувалася агонія радянської системи. Коли не просто знижувався авторитет, а різко падала довіра до правлячої комуністичної партії, і були зроблені перші, хай несміливі, кроки критики сталінізму. З 1989 року заговорили й про реальний зміст і таємні протоколи пакту Ріббентропа-Молотова, і про політичні репресії не тільки 1937-1938 років, але й інших періодів, про характер колективізації. Стримати цю суспільну хвилю вже було неможливо, був величезний запит на історичну правду і саме в цих архівах правда й знаходилася».
Для роботи з архівно-кримінальними справами потрібна фахова підготовка, адже дійсний зміст справ для пересічного читача не зовсім очевидний:
«Деякі люди, які вперше читали справу, казали: “А що тут реабілітувати? Він же ворог народу. Дивіться, він же був агентом японської, китайської, англійської розвідки, шпигуном був”. Тобто людина брала тільки справу й не розглядала її в контексті історичних подій конкретних років, певного періоду. Не одразу прийшло усвідомлення того, що потрібне серйозне вивчення, переосмислення усієї історії 20 століття та радянської доби. Без розуміння, як ця історія фальсифікувалася, не можна було зрозуміти й суті цих справ. І чому цілі верстви, до яких належали тисячі людей, раптом стали ворогами народу».
Людмила Бабенко розповідає, що репресії торкнулися і членів її родини.
«Мій прадідусь був розкуркулений. Хоч він ніколи не використовував найману працю, але потрапив до списків так званих підкуркульників, бо в нього було пара коней, дві корови, увесь свій власний сільськогосподарський реманент. У нього були дві доньки й два сини й він страшенно беріг доньок, але разом із ним у полі й в господарстві працювали його сини. Долі його не вдалося з’ясувати. Найімовірніше, він десь загинув на шляху відправки до місця заслання».
«Був репресований дід по материній лінії мого чоловіка. Його справу вдалося розшукати у фондах архівного підрозділу Управління СБУ в Черкаській області. Виявилося, що він начебто навмисно шкодив на колгоспному току, де зберігали зерно, і не дозволяв накривати його брезентом, щоб його намочив дощ і спеціально зіпсувати це зерно. Це була справа 1937 року, зрозуміло, що ці справи поставили на потік і було дуже багато сфабрикованих надуманих звинувачень».
Для адекватного розуміння суті справ репресованих, потрібно підходити до них з джерелознавчою критикою та розумінням історичного контексту. Особливо це стосується справ 1937-1938 років, адже значну кількість із них сфабрикували.
«У Полтаві яскравим прикладом фабрикації кримінальних справ, їхньої масовості, був нетривалий, але надзвичайно кривавий за своїми наслідками період, коли управління очолював Олександр Волков, росіянин. Його прикомандирували сюди в 1937 році для зміцнення кадрів місцевого управління НКВД», – розповідає Людмила Бабенко.
Саме спецслужби з подачі Сталіна стали «караючим мечем партії», репресивною машиною, яка «боролася» з інакомисленням та шукала так званих ворогів народу. Проте репресії чекали й на виконавців.
«У справі самого Волкова, над яким вели слідство у 1939-1940 роках, чітко ставили питання про організацію репресій. Він говорив, що йому треба було виконувати плани з репресій за різними категоріями. Визначалися ліміти, а на місцях, як правило, ці ліміти збільшували, щоб вислужитися й показати, як борються з ворогами народу. Атмосфера страху перед Сталіним і тією владною вертикаллю, яку він вибудував, просто перетворювала людей на слухняні гвинтики цього державного репресивного механізму», – говорить історикиня.
За часів роботи Олександра Волкова визначили категорії ворогів народу, до яких віднесли куркулів, які «шкодили» колективізації, представників духовенства. Декого з них репресували по другому колу.
«Практикували так звані альбомні справи, де йшли списки з одним присудом – розстріляти. Відомою масовою справою, сфабрикованою Волковим, була справа по духовенству з назвою “Контрреволюційний центр православного духовенства на Полтавщині”. Близько ста священників були заарештовані. Проводилося слідство, частину з них виселили, були й розстріляні, зокрема єпископ Митрофан Русинов».
Механізми проведення репресій проти духовенства
Репресії духовенства стали основним напрямом дослідницької роботи Людмили Бабенко. Цій темі присвячена її докторська дисертація та монографія на тему «Радянські органи державної безпеки в системі взаємовідносин держави й православної церкви в Україні (1918 – середина 1950-х рр.)», видана у 2014 році.
Темою репресованого духовенства першим почав займатися її «вчитель у науці» Володимир Пащенко. Він написав праці про репресії проти Православної церкви, дослідив проблеми православ’я на Полтавщині. Також цією темою займався історик Олексій Нестуля. Тема його дисертації стосується долі церковної старовини та культових архітектурних пам’яток в Україні.
Людмила Бабенко досліджує репресії проти духовенства крізь призму механізмів, за допомогою яких чинили переслідування: яким чином церкву упокорювали, як влаштовували гоніння.
«Пошуки цих механізмів вивели мене на думку, яке місце займали органи державної безпеки – безпосередньо репресивні органи – в долі Церкви. Як, втративши надію ліквідувати остаточно, її зробили слухняною, упокореною. Яким чином вдалося церкві вижити в тому урізаному, контрольованому вигляді, у якому вона існувала в радянській системі, і якими методами цього досягали».
Ключову роль у дослідженні теми відіграв увесь комплекс документів галузевого архіву Служби безпеки України. До нього входять не тільки архівно-кримінальні справи, а й так звані оглядові справи за найбільш гучними процесами; справи-формуляри на окремих людей, які потрапляли до поля зору спецслужб, а потім на них накопичували компрометуючий матеріал.
Чи не найбільшу інформативну цінність у розкритті теми репресій проти духовенства мали дві категорії документів. Перша – інформаційні зведення з місць та аналітичні документи, що містили узагальнюючу інформацію за певний проміжок часу. У них переважно йшлося про тенденції, які для радянської системи вважалися небажаними чи небезпечними. Друга категорія – агентурно-оперативні справи, які порушували на конкретну особу або на групу людей, які потрапляли до поля зору спецслужб.
«Ця категорія документів дуже цікава, бо вона, як правило, отримувала легендовану назву. Наприклад, агентурну справу ченців Києво-Печерської лаври, яких розробляло ДПУ (Державне політичне управління – прим. авт.), назвали “Чорні павуки”. У Полтаві відстежували баптистів, які їздили для своїх зібрань на дачу одного з членів цієї громади. Агентурну справу назвали “Дачники”. Справа, у якій проходив професор Володимир Щепотьєв, називалася “Культуртрегери”, оскільки сюди переважно включили науковців, освітян, представників музейництва», – розповідає дослідниця.
Існування таких справ означало, що в оточенні цих людей були агенти, секретні співробітники, освідомлювачі, які відстежували кожен крок, а потім ретельно доповідали про їхні дії та висловлювання.
«Фактично людина навіть не підозрювала, що в її оточенні є той, хто слухає, ставить провокативні питання, фіксує щось у своїй пам’яті, а потім усе це в точності переказує оперативникам. Звісно, що всі ці дані працювали проти них».
Чекісти та таємні агенти – гвинтики богоборчої репресивної машини
Матеріали архівно-кримінальних справ дозволяють скласти приблизний портрет людей, які добровільно ставали частиною репресивної системи радянської влади. Людмила Бабенко каже, що чекісти за соціальним походженням переважно були пролетарсько-селянського походження, які, приєднавшись до більшовиків, отримали зброю, владу, можливість грабувати.
Агентурно-оперативна та аналітична інформація спецслужб є цінним джерелом для розуміння методів їхньої роботи:
«Ці документи були цілком таємні, тому абсолютно відверті, адресувалися кільком десяткам людей: або тільки політбюро, або виключно обласному партійному керівництву. Їх читали тільки ті люди, які потім ухвалять рішення, що робити далі. Тому в цих документах гранична відвертість».
«Такими ж відвертими були й інформації освідомлювачів: «Приміром, один із доносів по Ладинському монастирю на Чернігівщині. Пише: "Я знав, що у такої-то монашки збираються жінки. Вони віконниці закривають і при дуже блідому світлі моляться, у них там ікони". Якщо моляться і збираються групою – це вже організована контрреволюційна діяльність, стаття 58 частина 2. Він пише, що пробрався під вікно, привідкрив віконницю. Хата була низенька, тому він пролежав дві години під ним, дуже змерз, але почув уривки фраз. Потім усе виклав до дрібниці».
Опрацювання особових справ чекістів дозволило також збагнути природу, психологію чекістів 1920-1930-х рр., адже не кожен витримає ролі слідчого, карателя, ката.
Цікаві факти збереглися у протоколах засідання парткомісії «з чистки партійних рядів» 1924-1925 років:
«Практично кожен співробітник зловживав спиртними напоями, і комісія про це говорить. От як начальник Полтавського губвідділу ДПУ Едмунд Лінде пояснює причини свого пияцтва, а йому на той момент 24 роки: “Я зловживав, тому що кожен начальник хотів зі мною випити, тому мене пригощали”. Це перша причина. Друга: “Корені свого алкоголізму я вбачаю у своєму дрібнобуржуазному походженні. Мій батько був службовцем і його міщанські замашки (в обід випивати чарку горілки) мені передалися. Нервові розлади пояснював тим, що брав участь у численних розстрілах, тому в нього навіть мозоль утворився на правій руці від пістолета”».
На парткомісіях чекісти поводилися зухвало, що фіксували у протоколах.
«Іншого полтавського начальника Патрушева питають, чи вплинули на нього розстріли. Він відповідає: “Розстріли в ЧК на мене ніяк не вплинули. У мене міцна нервова система, я відданий більшовицькій партії, її ідеям. Що партія скаже, те я й буду робити”».
«Про іншого чекіста пишуть, що він тиран у сім’ї, б’є дружину. Його запитують про це, а він відповідає: “Так, я бив жінку й тещу. Так я боровся з релігійними забобонами. Коли я їм сказав, що треба прибрати ікони з хати, вони мене не послухали, а теща продовжувала ходити до церкви. Тоді я розстріляв ікони у своєму домі, а потім спалив їх у пічці”».
Обговорення й констатація таких зловживань не призводили до санкцій. Людмила Бабенко каже, що за це не виключали з партії, лише давали час на «виправлення» і рекомендували санаторно-курортне лікування для того, щоб зміцнити нервову систему.
Методи антирелігійної політики
На початку свого приходу до влади більшовики намагалися знищити церкву як суспільну інституцію, але коли усвідомили неспроможність викорінити її, вирішили дискредитувати. Для цього вони вдалися до антирелігійної пропаганди, що мала на меті витіснити релігію з життя суспільства.
«Церкву вони всіляко намагалися позиціонувати не тільки як класового ворога, але й ворога кожного трудівника, бо церква і попи – це експлуататори. Ви жертвуєте щось церкві, а вони на цьому живуть. Вони експлуатують вашу працю, віру, обманюють вас. Уже в перші місяці встановлення радянської влади в січні 1918 року проголосили декрет про відокремлення церкви від держави, а школи від церкви. Церква втрачала всі юридичні права, вона могла існувати, якщо цього захочуть віряни, якщо вони зберуть і зареєструють громаду, створять статут і будуть утримувати фінансово священника і церкву», – розповідає Людмила Бабенко.
До приходу більшовиків церква була багатим землевласником, мала достатньо майна, а самі культові предмети виготовляли з дорогоцінних тканин і металів. У перші роки радянської влади духовенство оголосили експлуататорами, майно яких так само підлягає націоналізації. Тому землі, реманент, майно конфіскували, монастирі оголошували закритими, а їхніх насельників намагалися якомога наполегливіше витіснити у світське життя. Культові споруди перетворювали на колонії для безпритульних, склади, підприємства, майстерні, тобто віддавали для виробничих та суспільних потреб. Така політика викликала хвилю невдоволення віруючих.
«Щоб остаточно скомпрометувати церкву, радянська влада скористалася для цього голодом 1921-1923 років й оголосила, що треба з церков вилучити всі цінності, щоб потім їх продати й закупити хліб для голодуючих. При цьому на території України цей голод мав місце, а самі українці також потребували допомоги. Однак ця допомога спрямовувалась в основному на Поволжя, тож українці її практично не бачили. Церква виступила категорично проти вилучення цінностей і економічного пограбування».
Так почалася кампанія з вилучення церковних цінностей, яку доручили проводити органам державної безпеки. Людмила Бабенко каже, що верхівка духовенства виступила проти пограбування церков і готова була допомогти голодуючим, замінити церковні цінності грошима для закупівлі хліба або продовольством. Однак держава на це не погодилася, бо мала намір таким чином створити розкол всередині церкви.
«Держава виступила категорично проти, бо їй треба було вибити з-під ніг церкви економічну базу. І це була перша велика кампанія, це потягнуло за собою масові арешти, оскільки священники або приховали описи майна та цінностей, які є, або сховали власне цінності: найбільш дорогоцінні ікони, ризи, митри, ритуальні предмети. Якщо це виявляли, священників заарештовували за антирадянську контрреволюційну діяльність».
За словами Людмили Бабенко, у секретних інструкціях і директивах кампанію з вилучення церковних цінностей рекомендували використати для розколу православного духовенства у ставленні до вилучення. Потрібно було знайти лояльних до радянської влади священників, пообіцяти, що вони залишаться зі своєю парафією, проводитимуть служби, але будуть публічно підтримувати вилучення.
Історикиня каже, що в духовенстві розкол давно назрівав, оскільки з лона традиційної екзархістської православної церкви вийшла так звана «обновленська» або «жива» церква. Цією тенденцією і вирішили скористатися більшовики, щоб поглибити розкол.
З’явилися, наприклад, такі як Антонін Грановський – один із єпископів «обновленської» церкви, який публічно увійшов до радянської комісії по боротьбі з голодом.
Як розкол позначився на спілкуванні духовенства в побуті відобразили в історичній сазі
«І будуть люди», де показане село Хоролівка на Полтавщині у 1917-18 роках (на таймкоді 31:45).
Переслідування духовенства більшовиками іноді наштовхувалось на спротив, який змушував йти на поступки. Так сталося у випадку єпископа Полтавського і Прилуцького Василя Зеленцова, нині канонізованого як великомученика. Людмила Бабенко говорить, що вперше священника заарештували у 1922 році, однак його врятували протести вірян та міжнародна підтримка. Зеленцова підтримав рух толстовців, прихильників ідей природного життя Льва Толстого. Ситуація набула міжнародного розголосу, тож про неї дізналася американська компанія ARA, яка допомагала голодуючим. Більшовики були змушені відпустити Зеленцова.
«Відомому історикові Івану Павловському, який товаришував із Зеленцовим, став відомий зміст незашифрованої телеграми начальника полтавського губернського управління ДПУ Едмунда Лінде, де той повідомляв, скільки вже вилучено коштовностей у кілограмах, грамах, унціях. До цього прикладався список священників і церков, до яких ще чекісти не дісталися, і де, за іхніми підозрами, приховуються цінності. Павловський переписав цей текст і передав Зеленцову. Своєю чергою той повідомив про це, кого міг священників, фактично врятувавши їх. Зі справи Зеленцова відомо, що його заарештували, а також виписали ордер на арешт Івана Павловського. Але коли вони прийшли до його помешкання на Стрітенській, то виявили, що він помер, і незадовго до цього його поховали», – каже Людмила Бабенко.
Вдруге Зеленцова заарештували в 1927 році. Цього разу слідство почалося в Полтаві, а потім його перевели до Харкова. Упродовж 5 років до нового арешту він перебував під пильним наглядом і вважався небезпечним священником, який не позбувся антирадянських поглядів:
«Зеленцов належав до екзархістської течії Православної церкви. Продовження слідства у його справі відбувалося у Москві, звідки був висланий на Північ».
Іншим прикладом пильної уваги чекістів до духовенства стала історія родини священників Миколи, Сергія та Володимира Слухаєвських, які належали до прихильників Української автокефальної православної церкви, яка конституювалася в 1921 році, хоча сама ідея створення виникла в роки Української революції.
«Слухаєвські були на Полтавщині серед перших, хто почав організовувати парафії УАПЦ. Спочатку їх засудили адміністративно. Вони не мали змоги служити, двох братів адміністративно вислали, після повернення один працював шевцем, шив чоботи, інший – бухгалтером. Наймолодший брат довгий час був безробітний, він хворів на сухоти, але 1937 рік остаточно вирішив долю цих братів, які були прихильниками розбудови Української автокефальної православної церкви. Їх заарештували й розстріляли», – каже Людмила Бабенко.
Як упокорювали церкву
У праці Людмили Бабенко окремий розділ присвячений гонінням на представників Української автокефальної православної церкви. Зі слів дослідниці, проти неї чекісти застосовували дещо інші звинувачення: прихильникам УАПЦ інкримінували не лише контрреволюцію, але й український буржуазний націоналізм:
«Коли в роки революції виникла ця релігійна конфесія, вона відчували брак священників. Тому рукопокладали, висвячували в сан священників і навіть єпископів людей, у яких не було духовної освіти, але які мали велике бажання і йшли служити. Це були представники української інтелігенції, дуже багато вчителів, колишні офіцери армії УНР. Цей момент і використали більшовики. Вони говорили про те, що це політикани, це політиканствуюча течія, у них немає нічого релігійного. Вони всі антирадянські за сутністю».
Найбільше звинувачень висували проти митрополита Василя Липківського, якого розстріляли у 1937 році, але до цього його переслідували, він перебував фактично на межі злиднів та фізичного виживання. Більшовики робили це для того, щоб принизити, показати неспроможність автокефалістів та найголовніше – відсутність підтримки українського суспільства. З цією метою штучно применшували кількість парафій, хоча документи вказують, що автокефальна церква була на другому місці за кількістю парафій після екзархістської православної течії.
За словами історикині, розколи стали головним методом гонінь на церкву, адже вони призводили до ослаблення:
«Розколи здійснювали через вербування агентури серед духовенства, схиляння на свій бік. Звичайно це був моральний розкол, коли людям обіцяли “тридцять юдиних срібників”, пропонуючи, наприклад, вигідну прибуткову парафію. Але натомість вони мали повідомляти всю цінну інформацію про настрої, віруючих, які ходять до церкви або ні, про церковний актив тощо. Звісно ж про священників, з якими спілкувалися».
Людмила Бабенко каже, що чимало священників погоджувалися працювати секретними співробітниками та освідомлювачами через матеріальну вигоду. Шокуючим для дослідниці стали прочитані в одній зі справ слова про те, що «вербування попів не становить великих труднощів». Проблеми виникали тільки з ціною питання, тобто оплатою послуг сексотів.
«Зустріла цікаву статистику за 1928 рік про те, що найбільш охоче йшли на співпрацю православні священники, на другому місці були автокефалісти, на третьому – протестанти різних конфесій, які могли діяти в радянських республіках. Як зазначали, фактично неможливо завербувати католиків, які готові були йти на смерть, але не погоджуватися за жодних умов. Звісно, були освідомлювачі й серед католиків, але їх було надзвичайно мало, що визнавали на кінець 20-х років і самі священники», – розповідає історикиня.
Багаторічний тиск на духовенство зрештою дав результати. З’явилися священники, які готові були стати лояльними до режиму більшовиків, аби тільки зберегти церкву. Прикладом такого упокорення стала декларація митрополита Сергія 1927 року про визнання радянської влади, з якою він звернувся до священників, духовенства різних рівнів ієрархії та вірян. Пізніше подібні звернення про компроміс з’явились і в протестантизмі.
Духовенство, яке не визнало радянської влади, зазнавало переслідувань, а частина обрала еміграцію. Представники ортодоксального православ’я, які не визнали декларацію митрополита Сергія, перейшли в опозицію, називали себе «Істинно-православною церквою» й перебували у підпіллі. У 1930 році на території Радянського Союзу ліквідували українську автокефальну православну церкву. За кордоном вона продовжила існування.
«Це не означало, що не стало її прихильників, але через переслідування вони не могли далі діяти відкрито й проводити свою церковну релігійну роботу. Фактично ця ситуація тривала до кінця 30-х років. У 1932 році оголосили “безбожну п’ятирічку”, коли вважали, що проведення колективізації на селі витіснить і підтримку церкви. Але насправді радянська влада помилилася», – каже історикиня.
Деякі зміни сталися в 1943 році, коли в умовах війни Сталін запропонував компроміс у державно-церковних відносинах. Було припинено відкриті репресії проти церкви, діяльність спецслужб вивели в тінь, залишивши тільки агентурно-оперативну функцію. Того ж року створили Раду в справах Руської православної церкви, яка від імені держави займалася регулюванням державно-церковних відносин. Тоді стало очевидним, що знищення цієї інституції неможливе.
«Чи виконали свою місію спецслужби у цій богоборчій політиці? Безперечно. Як шляхом відкритих репресій, так і агентурно-оперативними методами, вони фактично домоглися розколу церкви, її ослаблення, ліквідації матеріальної бази.Через пропаганду, агітацію та арешти чи переслідування не тільки священників, але й церковного активу, вони домоглися того, що була створена атмосфера страху. Атмосфера побоювання за свою долю: що буде з моїми дітьми, якщо я й далі буду відкрито позиціонувати себе як прихильника церкви».
«Ця атмосфера страху створила надзвичайно специфічну подвійну, а то й потрійну людську свідомість: одна була на публічний загал, яку висловлювали, вона була прокомуністична, прорадянська, де славили, хвалили, не засуджували. Друга була для домашнього вжитку і висловлювалась, як думала сім’я і що її хвилювало. А третя вже була для дуже близьких однодумців».
За що засуджували священників
Переслідування духовенства радянською владою обумовлювалося не тільки політичними мотивами. Архівно-кримінальні справи щодо цього відкривають низку цікавих моментів. З одного боку, чекісти цілеспрямовано підтасовували компрометуючі факти, а то й фабрикували їх. З іншого – представники священництва також ставали порушниками моралі чи права. Траплялися випадки самогоноваріння, пияцтва, перелюбу, крадіжки, бродяжництво. В архівних справах містилися не тільки свідчення учасників провадження, але й вкладення. Зазвичай їх підшивали в кінці справи як додатки. Це були особисті документи репресованих, їхні посвідчення, паспорти, дипломи, листування тощо.
«У справі одного зі священників я знайшла звичайний учнівський зошит, де були абсолютно буденні записи, які змусили на цю людину подивитися зовсім інакше. Це були рецепти приготування різноманітних смаколиків. Як правило, чогось солодкого. Дуже цікаво, що такі записи супроводжувались підписом “присвячую моїй донечці Аделаїді”. Це було страшенно зворушливо, але в цьому зошиті містилась також рецептура проскурок, виготовлення церковного вина. Виявилось, що це теж компрометуючий слід діяльності», – каже Людмила Бабенко.
У справах священників іноді траплялися звинувачення за кримінальними статтями:
«Були священники, які гнали самогон. Були такі, що займались перелюбом. Були священники, які крали з церков і привласнювали, а фактично приховували, реальні прибутки церкви. Були священники, які, шукаючи компромісу, ішли на не просто зближення, а дружбу з місцевою владою, за що їх засуджували віряни».
«Були такі статті, за якими засуджували, вони переважно стосувалися ченців і настоятелів монастирів. Якщо, наприклад, монастирі закривали, а в його насельників родини не було, вони вели бродяжницький спосіб життя. Ходили від села до села, молилися, і їх милосердні люди приймали в своїх оселях, поселяли. Бувало, що вони тижнями й місяцями там жили. На них відкривали кримінальні статті за тунеядство і бродяжництво. Це поширювалося здебільшого на колишніх ченців і черниць»
Також засуджувати могли за саботаж. Приміром, надходило розпорядження передати приміщення закритої церкви під колгоспний склад, кінотеатр чи більярдну. Тих, хто чинив опір і не пускав до церкви, не давав ключі, арештовували та засуджували до ув’язнення.
«Була ще одна цікава стаття. Я дві таких всього зустріла. За “недоносительство о вражеской и контрреволюционной деятельности” або за бездіяльність як агента. Це теж по Харкову мені зустрілися справи. Наприклад, людина (таке траплялося не тільки серед священників), яка боялася і хотіла, аби від неї відчепились, підписувала згоду, що вона буде освідомлювачем, і періодично надаватиме якусь інформацію. Але разом із тим людина попереджала своє близьке оточення, що її змусили це зробити, і при ній застерігала не говорити чогось компрометуючого. Або, наприклад, давала якісь відписки, де не було цінної інформації. Таких освідомлювачів зараховували до неблагодійних, їм погрожували арештом», – говорить Людмила Бабенко.
***
Дослідження історичної правди про злочини радянської влади проти українців – важливий етап становлення ідентичності нашого народу. Наступним кроком має стати широке публічне обговорення, опрацювання травми репресій та засудження злочинців, без яких неможливий розвиток самоусвідомлення суспільства.
***
У серії матеріалів про архіви радянських спецслужб читайте тест про дослідника окупації Полтавщини Олега Скирду, який розповідає про справи репресованих, розстріли та розсекречені архівні матеріали часів Другої світової війни, а також текст про краєзнавця Юрія Коцегуба, який досліджує діяльність повстанських отаманів та спротив селян Новосанжарщини радянській владі.
До серії матеріалів про архіви входить текст про краєзнавця Владислава Усенка, який досліджує історію Чутівського району та долі репресованих у 1930-ті роки діячів освіти, науки й культури Полтавщини.
Фото Катерини Пєшикової
